Алексей Опарин. Медицина Киевской Руси

Алексей Опарин. Медицина Киевской Руси

Алексей Опарин. Медицина Киевской Руси. Харьков: Факт, 2019. 356 с.

В монографии на уровне последних данных в области истории, археологии, религиоведения и этнографии впервые проведено комплексное исследование истории медицины Киевской Руси. Подробно показана роль религиозных и философских воззрений, господствовавших в Киевской Руси, на формирование особенностей ее медицины.

Монография может быть рекомендована студентам гуманитарных и медицинских ВУЗов, их преподавателям и всем, интересующимся отечественной историей и медициной.

Предисловие

Крупнейшее государство Средневековой Европы — Киевская Русь не только оказывала огромное влияние на историю держав своего времени, но через свое культурное и духовное наследие во многом продолжает предопределять и развитие современных народов и государств, и в первую очередь славянских. Выбор византийской веры, осуществленный киевскими князьями более тысячи лет назад, предопределил практически все аспекты дальнейшего развития особенностей государственности, экономики, культуры, морали древнерусского государства. Именно византийской веры, ибо у этой наследницы Римской империи, вследствие реформ императора Константина, сформировалась именно особая вера, особый вид христианства, основанный на принципах двоеверия — соединения в неразрывное целое языческих и христианских верований, обрядов, понятий и представлений. Именно этот принцип двоеверия пришел и на древнеславянские земли и, модифицировавшись через призму местных языческих представлений и культурных особенностей, привел к формированию так называемого славянского христианства, в котором удивительным образом переплелись, казалось бы, не совместимые вещи: христианская мораль и языческая развращенность, христианское смирение и языческая жестокость, единобожие и идолопоклонство, христианское просвещение и языческая темнота. Этот принцип двоеверия пронизал собою, как все стороны жизни этого древнеславянского государства (так в частности и медицину), так и все последующее развитие его народов вплоть до настоящего времени.

Представленная монография на сегодняшний день является крупнейшим в мировой историографии комплексным исследованием медицины Киевской Руси, которая, с одной стороны, включает в себя энциклопедичность, а с другой базируется на многочисленных собственных авторских исследованиях и выдвигаемых новых научных положениях. В работе впервые показана роль двоеверия и конкретных, сформированных под его влиянием, церковных доктрин, на формирование и развитие тех или иных медицинских представлений в Киевской Руси. В работе впервые комплексно раскрыты причины стагнации в развитии медицины Киевской Руси и причины практического отсутствия формирования светской медицины, как таковой. Впервые комплексно раскрыты и показаны причины отсутствия медицинских школ и неприятие в принципе медицинского светского образования. Впервые показаны причины живучести и безраздельного господства мистических языческих представлений в диагностике и лечении заболеваний даже через несколько веков после принятия христианства. Основные положения монографии раскрывают и причины особенностей развития медицины и у других славянских народов Европы, так же последователей и восприемников в свое время византийской культуры и религии. Эти важнейшие для науки положения были получены в результате проделанного автором комплексного анализа данных не только состояния медицины того времени, но и исторических памятников той эпохи, анализа археологических данных, работ церковных авторов и постановлений соборов, анализа культурологических особенностей.

При работе над монографией автором проанализированы практически все доступные, как источники, так и классические и современные работы по данной теме. Работа четко структурирована, написана прекрасным литературным языком и богато иллюстрирована.

Принимая во внимание вышесказанное, представленная монография может быть рекомендована, как представляющая несомненный научно-практический интерес, к переводу на польский язык и последующему внедрению в учебный процесс медицинских и гуманитарных ВУЗов.

Профессор, доктор философских и доктор юридических наук
Анатолий Жаловага, Варшава, Польша

***

Предисловие

Представленная монография профессора А.А. Опарина является системным исследованием состояния и развития медицины в  исторически первом государственном образовании на территории современной Украины. Фактически, это исследование исходной базы развития национальной системы здравоохранения, которая положила основание для ее последующего развития. Монография вводит читателя в исторический контекст формирования и развития государства. Становится понятным, что это государство, являясь частью Европы, имело все признаки и особенности современного ему средневекового общества. За весьма короткий исторический период оно прошло путь от язычества до христианства. Последнее стало духовной основой формирования и развития монархической государственной структуры, способствовало преодолению языческой идеологии, которая была более адекватна предыдущей племенной структуре общества.

Очень важным стало исследование именно административно-духовной структуры этого средневекового государства. Исследование показало, что христианские ценности не во всем объеме были приняты правящим классом и народом. Так, языческие основы построения государства во многом оставались почти неизменными. Это иллюстрировано многочисленными примерами и ссылками на документы и фундаментальные исторические работы. В других случаях языческие символы, обряды и, конечно же, ценности и принципы государственности получили некоторую внешнюю атрибутику или незначительную трансформацию.

Все это создает объемное изображение возникновения и развития государства Киевская Русь, что позволяет более ясно понимать контекст формирования и значимости для его современников таких понятий как жизнь и здоровье. Например, среди указанных положительных аспектов принятия христианства для Киевской Руси были такие как повышение общей морали общества и уничтожение человеческих жертвоприношений и многоженства. Впервые среди жителей этого государства было провозглашено равенство женщины пред богом, ценность ее жизни, которой отныне распоряжался не только муж или отец, но которая находилась с той поры под охраной государства. Указанные изменения, несомненно, способствовали формированию ценности человеческой жизни и семьи. Кроме того, появление культуры письменности позволило сохранять знание и передавать опыт и новым специалистам и поколениям. Потребность в письменных памятниках возрастала, святые книги появлялись в храмах и монастырях, и грамотность стала более распространенным явлением, чем в эпоху язычества, где обходились символами и знаками.

Важной особенностью настоящего исследования является исследование вопросов, которые были мифологизированы за многие века истории и покрылись некоторым лаком моральной привлекательности особенно в последние сто лет. Аргументировано, со ссылкой на многочисленные источники и примеры показано, что состояние государственной и общественной морали Киевской Руси было основано на двоеверии: внешнего принятия христианства и сохранение в значительной степени языческих общественных отношений и такого же содержания государственных принципов. Доказано, что двоеверие самым негативным образом сказалось как на «истории Киевской Руси в целом и на развитии в частности в ней медицинской науки и практики».

При этом, принятое Владимиром от Византии христианство, было уже несколько иным по форме и по содержанию, чем вера в первородном виде. Ему были присущи атрибуты более позднего развития именно Византийского государства.

Свидетельством этого было то, что достаточно востребованными инструментами, которые применялись для медицинских целей, были привезенные на Русь кресты, мощи святых и молитвы о помощи к усопшим святым. Были и остаются и поныне особенные — чудотворные иконы, наделенные чудесными свойствами исцеления. Причем многие из них имеют многочисленные списки исцеленных и знаки благодарности за эти чудеса.

В это время важным фактором сохранения здоровья становится представление о праведности человека и его религиозность вообще. Строгое соблюдение обрядов, щедрые пожертвования на храм, беспрекословное повиновение религиозной и светской власти — стали общепринятым условием сохранения здоровья или его обретения.

Несомненный интерес в монографии представляет исследование феномена святых изображений. Почти откровением для жителя ХХІ века являются приведенные факты и свидетельства того, что «первые христиане выступали против любого поклонения или почитания изображений». Особенно острым является замечание: «первые христиане чувствовали непреодолимое отвращение к иконам… закон… строго запрещал изображать божество в каком бы то ни было виде, и избранный народ твердо держался этого правила и в принципе, и на практике».

Открытием для неискушенного в исторических деталях нашего современника является доказательное изучение процесса проникновения поклонения изображениям в церковную атрибутику и общественную жизнь средневекового государства Киевской Руси.

Монография также представляет основанную на фактах и свидетельствах историю введения культа символических изображений. Показано, что оно началось «с поклонения кресту и мощам…». Показано как появилась и сформировалась культура поклонения изображениям: от просветительства до почитания и наделения чудодейственной силой. Столь же интересным и не менее важным для понимания природы и базиса отношения жителей средневековой Киевской Руси к здоровью и борьбе за здоровье является описание истории формирования поклонения кресту и амулетам христианского верования.

Логичным выводом изложенного, является тезис о том, что христианство, в условиях государства Киевская Русь лишь отчасти затронуло природу человеческих отношений в том, что превозносила сам христианская вера и ее принципы. Грамотность — формирование культуры письменности и изображений как памятников жизни — это рассматривается как важнейший результат появления христианства в качестве атрибута государства.

Несомненный профессиональный интерес вызывает представленное изучение истории мистической медицины Киевской Руси проведенное автором. Понимание этого раздела естественно базируется и вытекает из предыдущих положений, описывающих и раскрывающих особенности государственного и общественного устройства жизни того времени основанные на верованиях.

В работе показано, что мировоззрение является базой не только для государственного и общественного развития. Но оно важно и для такого вида деятельности как медицина. Оно пропитывает методы познания и анализа и формирует инструменты влияния, которыми располагают специалисты в области медицины. Так, языческое мировоззрение, отчасти узаконенное и даже освященное двоеверием, создавало фундамент для формирования именно мистической медицины. При этом мистика естественно и легко исходила из веры в колдовство и суеверия.

Одним из фактов описывающих природу мистического здравоохранения была, по мнению автора, апокрифическая литература. Монография подробно и аргументировано описывает этот объект исторического наследия, игравший важную роль в жизни и формировании мировоззрения обитателей городов и селений Киевской Руси.

Не без оснований автор указывает, что «… изучение апокрифов с точки зрения истории медицины помогает не только понять мировоззрение наших предков, но и получить определенные сведения о медицине, имевшие тогда место». Так, «в апокрифических легендах воскрешается весь медико-санитарный быт наших предков, еще язычников. тут картины заболеваний взрослых людей и на пахоте, и в лесу во время охоты на диких зверей, детей в момент их невинных забав на улице.

Мы видим перед собой санитарно-бытовую обстановку родов, свадебных и похоронных процессий… повальные падежи домашних животных и даже диких зверей выступают в апокрифах в значении большого народного несчастья, иногда трактуются как грозное явление для общественного здоровья». Совершенно справедливо делается вывод о том, что подобные свидетельства имеют большое значение для описания и изучения истории медицинских явлений, в т.ч. как отдельных патологических состояний, так и массовых катастрофических эпидемий.

Для врача особенно интересна в апокрифах картинность и натурализм описания ряда клинических симптомов: родовые схватки, женские болезни и различные физиологические отправления описаны «всегда с оттенком самой поэтической непосредственности». Есть упоминание и о методе кровопускания: «…расписание лечебных и профилактических кровопусканий со всеми мельчайшими деталями». По мнению автора, с которым следует согласиться: «апокрифы — это огромный склад ценнейших, но совсем не тронутых медицинской историографией сведений по истории отечественной медицины далекого, дохристианского периода».

В апокрифах описаны и магические методы лечения заболеваний. Подробно изложены ритуалы, при помощи которых можно получить исцеление от недуга. Также даются и рецепты: «…к чему эта печень и сердце, и желчь из рыбы? Он отвечал: если кого мучит демон или злой дух, то сердцем и печенью должно курить пред таким мужчиною или женщиною, и более уже не будет мучиться; а желчью помазать человека, который имеет бельма на глазах, и он исцелится» (Книга Товит 6:1-9).

Таким образом, распространение апокрифов и их официальное признание после принятия христианства в Киевской Руси способствовало сохранению языческих верований и представлений, на которых была основана мистическая медицина времен язычества. И в этом втором рождении мистики сложно увидеть фактор прогресса и социального развития Киевской Руси как христианского светского государства.

Безусловно, открытием этой книги является исследование особенностей медицины Древней Руси. Автор указывает, что именно благодаря этим факторам мистика «…смогла надолго укрепиться в сознании народа». Подробно описаны и на фактах и ссылках показаны основные особенности развития системы медицинской помощи в среде населения Киевской Руси, отличавшие ее от таковой в Древних Египте, Вавилоне, Греции, Индии, Китае.

Показано значение патриархальной семьи для сохранения и применения знаний в области медицинского искусства. Они передавались в роду по старшинству, но практически любой член семи мог изучить эти навыки  и овладеть ими. 

Это объясняет то, что мистическая медицина пропитала все слои древнерусского общества.

Исследование показывает, что христианский период Киевской Руси унаследовал от язычества в области медицины такое явление как волхвы и предсказатели — ведуны. Благодатной почвой для их деятельности и стимуляции востребованности был крайне низкий уровень просвещения как населения, до и после принятия христианства, так и самого духовенства в Киевской Руси. Причем, и на основании свидетельств показано, что этот низкий уровень просвещения поддерживался как волхвами, так затем и священниками.

Одной из ценностей данного исследования является методологический системный подход. Примером чего можно представить изучение понятия о болезни в мистической медицине. Описаны представления древних славян о причинах болезни, их взгляды на развитие и механизмы исцеления. О части состояний или болезней были вполне рациональные объяснения естественных причин. Например — травмы. Тогда как болезни, возникающие без видимых воздействий, не находя естественного объяснения, приписывались действию потусторонних сил, чаще злых духов. Болезнь часто понималась как следствие «…проникновения в человеческий организм враждебного существа, которое может быть из него, и перенесено на других». Причины заболеваний имели образы духов со всеми атрибутами человекоподобия и пороков человеческого развития с подобающими случаю именами.

Кроме духов причиной заболеваний могли стать и души умерших. Что в свою очередь порождало ритуалы и обычаи: помещать в могилу с покойником, так называемые, «загробные дары», учреждать поминки, тризны и т.д. Считалось и … по ныне так и бывает тоже, что «Если живые не заботятся о своих мертвых, забывают об их нуждах и потребностях, то души умерших мстят, насылая различные несчастья и болезни».

На основании исторических памятников и ссылок на документы и труды автор показал, что вера в знахарей и волхвов среди народа весьма стойкая. Указано в частности, что «в народных былинах, возникших в Х-ХII вв. в среде полувоенных смердов, почти незаметен христианский элемент. При этом отмечено, что волхвы, ведуны, волшебники, знахари и другие мастера мистики, упоминаются в источниках (в том числе и в исповедальных требниках, отражавших действительность) вплоть до ХVII—ХVШ вв. Документально показано, что между врачеванием, чародейством, колдовством здесь поставлен знак равенства.

Мистическая медицина Киевской Руси знала и методы лечения. Исследуя этот вопрос автор рассеивает ложное представление о том, что в Средние века вообще, и в Киевской Руси в частности, было широко распространено траволечение, бывшее чуть ли не прообразом современной фитотерапии. Он показал, что это грубейшая ошибка. Лечение травами в Средние века было основано в первую очередь не на лечебных свойствах той или иной травы, а на вере в мистическую силу отдельных трав. Большую роль играло время их собирания в зависимости от времени суток, фазы луны и расположения звезд, а также строгого соблюдения обряда сбора самой травы и особого заговора, который было необходимо произнести при приеме зелья, сделанного из этих трав.

Работа содержит подробное описание мистических правил сбора трав и других атрибутов этого действа. Это позволяет оценить и составить полное представление о медицинских технологиях того времени, квалификационных требованиях к специалистам и о возможных эффектах применения медицинских воздействий.

При всем скепсисе современного медицинского знания к этим порядкам и процедурам, можно восхититься и уважительно отнестись к категоричному требованию в отношении, как врачевателя, так и его пациента, неукоснительно исполнять предписания. Строгая дисциплина и неукоснительное соблюдение технологии — залог успеха и в ХХІ веке. Помимо растительных средств, для лечения применяли камни и металлы, заговоры и заклятия. Это тоже входило в арсенал мистической медицины эпохи Киевской Руси. Показательно, что технология заговоров связана с развитием грамотности и письменности. Их хранение и распространение без письменной фиксации — практически не возможно. Тексты воспроизводились как на пергаменте или бумаге, на предметах быта, например на посуде. Путь введения кроме слуха и зрения мог сочетаться с внутренним приемом текстов — поедания записей или надписей на хлебных изделиях.

Работа содержит обширный ряд конкретных примеров подобных воздействий, что создает полное представление об этом предмете описания и его терапевтических возможностях. Одновременно читатель может обнаружить и некоторые параллели с технологиями, нашедшими себе применение в ХХ-ХХІ веках. Жители Киевской Руси имели также понимание о том, что беды и напасти в виде недугов необходимо предупреждать. Желание защитить себя и свое жилище от вредоносного воздействия обретало формы специфической магической профилактики.

В работе обоснованно отмечено, что «Кроме методов прогноза, диагностики и лечения заболеваний мистическая медицина имела целую систему профилактики развития заболеваний человека, основанную на все тех же магических принципах и методах».

В этом арсенале были сотни словесных заговоров и амулетов при помощи которых язычник ограждал себя от всех мыслимых и предполагаемых угроз. Применяли и комбинацию технологий: наузу (особый узел) зашивали бумажку с текстом заговора и привешивали ее к шейному кресту. Показано, что языческая традиция нашла продолжение и в христианской атрибутике: в наузах стали помещать ладан, что имело следствием появление специального носимого хранилища «ладанки». Их упоминание в пословицах: „боится, как черт ладана, бежит, как бес от ладана» показывает, насколько сильна вера в это. Автор обращает внимание и на лингвистические памятники: название «обереги» уже совершенно ясно указывает на назначение этих привесок оберегать носящего их от различных зол и болезней.

Приводится аргументированное и развернутое заключение о значении мистической медицины эпохи Киевской Руси для удовлетворения потребностей населения и запросов государства. Оно состоит из ряда выводов, с аргументацией и ссылками на источники и труды признанных исследователей и представляет несомненный интерес для читателя. Однако некоторые из них могут быть и не бесспорными: особенно в части констатации отрицательного влияния средств мистической медицины на здоровье. О том, насколько это обосновано, мы предлагаем читателю принять самостоятельное решение.

Третья часть монографии посвящена монастырской медицине Киевской Руси. В работе показано, что принятие христианства приносит на Русь и все принципы византийской церкви, начиная от ее подчиненного положения светской власти и заканчивая полным ее контролем всей системы просвещения и медицины. Эта особенность и привела к тому, что с согласия светской власти, медицина в Киевской Руси формируется сразу же, как монастырская храмовая. Это принципиальное отличие от медицины Европы, где она формируется как часть светского общества и как цеховая структура.

Передача «права на лечение» церкви исключило возможность в государственном контексте Киевской Руси говорить о развитии светской медицины в принципе. В работе приведена ссылка: «Во времена Киевской Руси «врачевание допускалось только под эгидой церкви. Недаром, согласно ст. 16 Устава кн. Владимира, лечец отнесен к церковным людям».

Кроме того, этот документ «содержит перечень лиц духовного сана, лиц, находившихся под патронатом церкви, а также заведений, которые состояли на ее содержании. Автор со ссылкой на источник отмечает, что в состав церковных людей входило не только духовенство, но и люди светских сословий, пользовавшиеся защитой церкви: «лечцы, хромцы, слепцы и др.»

Безусловной заслугой и позитивом работы является последовательность. Так исследование динамики представлений о болезнях, их причинах и методах лечения и профилактики проходит и при описании данного исторического периода медицины Киевской Руси.                                                                                                        Это позволяет увидеть динамику данного процесса познания фундаментальных отделов медицины и оценить их развитие.

С научной обоснованностью в работе показано, что подвергая критике медицину мистическую, государственная церковь обратилась к другой крайности. Сама церковь в своем вероучении приняла большинство базовых языческих понятий и обрядов, и монастыри в отношении понятия болезни и методов их лечения проповедовали фактически те же самые языческие суеверия и аскетические фанатичные учения, содержание которых сводилось к тому, «что болезнь была провозглашена наказанием бога за грехи людей»!

Следствием этого важного принципа явилась организация помощи страждущим от недугов. Исследование показывает, что здесь также имеет место мифотворчество. Автор указывает на то, что «в некоторых работах можно встретить упоминания о широкой благотворительной деятельности, которую проводили якобы монастыри». Однако, анализ приведенных источников времен Киевской Руси показывает иную картину монастырской жизни. Подтверждением этого является то, что ко времени расцвета государства и его церкви к концу XII века, в древнерусских монастырях был введен Студийский устав. В полном соответствии с уставом князя Владимира, им было предписано организовать лишь убежище-богадельню для нуждающихся в милосердии, т. е. престарелых, неизлечимо больных и не имеющих никаких средств к существованию. Убежище — никак не лечебницу. Причем приводятся данные о режиме экономии расходов на эти цели в это же время, в сравнении с ранее выделявшейся десятой частью монастырских доходов.

Документально показано, что анализ письменных памятников, осуществленный ведущими историками, свидетельствует, что летописи времен Киевской Руси не упоминают вообще о существовании больниц! Более того, в древнерусском языке в XI— XII вв. вообще слова «больница» не было! В Древней Руси не было монастырских больниц и даже не существовало такого понятия. Отмечено, что в XI веке, в древнерусском языке имелось только следующее слово: «… гостиньниця или нищих пребывалища».

О действительном назначении этих учреждений при монастырях, как о приютах для нищих убогих и калек и нищих свидетельствуют приводимые и цитируемые источники и труды. Важным для современного исследователя является заключение автора о том, что ни о каком учреждении больниц церковью в то время не могло быть и речи. Автор совершенно обоснованно констатирует: «поскольку же монахи-аскеты считали физические боли и страдания делом богоугодным, то в первых монастырях в XI — первой половине XII века не могло быть ни бань, ни больниц». В этом древнерусская церковно-монастырская медицина оказалась в области практической терапии такой же несостоятельной, как и церковно-монастырская медицина в средневековой западной Европе.

В работе показано, что как в монастырях Европы, так и Киевской Руси применяли схожие техники лечения с помощью мощей, икон, честных крестов. В работе со ссылками на документы и  авторитетные источники показаны многочисленные примеры таких методов терапии.

Одним из методов воздействия были техники самоистязания. Автор приводит историю возникновения этого метода, показывая ее возникновение из истоков воззрений периода Древнего Египта и Античности с последующей трансформацией средневековыми теологами.

Автор приводит цитату о том, что: «Культ здорового красивого тела, земных радостей, который был характерным для мировоззрения античных греков и римлян, сменился культом «умерщвления плоти». Все, что делает жизнь радостным, светлым, — от дьявола». В силу этого даже уход за телом, включая его мытье, считался тяжким прегрешением.

В свою очередь, такие представления о причинах болезней порождали и методы их профилактики. Они включали умерщвление плоти, поклоны и повторение определенного числа молитв, посты, ношение наузов и амулетов.

Автор полемизирует с рядом работ по истории медицины Киевской Руси, в которых можно встретить утверждения о том, что в монастырях были специальные монахи, которые занимались врачебной деятельностью и что они, якобы с полным правом, могут быть названы первыми отечественными врачами.

Однако проведенный анализ русских летописей и памятников церковной письменности не только не дает нам права сделать подобное заключение, но, напротив, свидетельствует как раз об отсутствии в принципе возможности появления врачей среди монашеского сословия того времени. Это утверждение подкрепляют примеры и ссылки на источники и работы историков.

Изучение развития монастырской медицины позволило автору сделать важное заключение о том, что проводимая господствующей церковью в Древней Руси принудительная замена эмпирической медицины культовой церковно-монастырской медициной нанесла неисчислимый ущерб жизни и здоровью народных масс, на многие столетия затормозила развитие медицины и естественно научных знаний на Руси.

Созданные в последующее время мифы о бесплатном больничном лечении не соответствуют реальным фактам. Сосредоточение права на медицину и медицинские знания в руках монастырской медицины не принесло прогресса в развитии медицинской науки. Более того, как следует из исследования созданных в то время представлений о болезни, была создана идеологическая база для стагнации развития отечественной медицины «на последующие долгие столетия».

В работе показано, что это положение проистекало из безраздельного господства языческих воззрений, которое не оставляло место для научного развития медицины в принципе. Представленный анализ факторов, препятствовавших развитию светской (ремесленной, цеховой) медицины в Киевской Руси показывает, что решающим было участие и доминирование языческих представлений и церкви, сохранившей двоеверие. Из чего в принципе произошло отрицание рационального подхода к исследованию причин возникновения болезни, их лечения и профилактики.

В исследовании обращено внимание на то, что на Руси отсутствовало понятие государственных школ. Следствием чего подготовка будущих врачей лишалась своего базового фундамента — профессионального обучения.

Базируясь на многочисленных примерах и документах, автор полемизирует с историками, которые представляли Киевскую Русь «образованнейшим государством Европы». В том числе и с мифами в области медицины. В качестве аргументов приведены факты об отсутствии профессиональной подготовки врачей. В то время, как следует из приведенного анализа исторического материала, врачеванием занимались языческие волхвы-лечцы, проводившие лечение, руководствуясь не медицинскими, а магическими представлениями и монахи, так же не получавшие никакой специальной медицинской подготовки.

Автор обоснованно делает вывод о том, что светская, научная медицина не получила в Киевской Руси практически никакого развития. Это подтверждает отсутствие в числе письменных источников медицинских книг. Отмечается, что после принятия христианства на Русь проникает несколько книг, в которых имелись только определенные сведения, касающиеся медицинских вопросов: «Все книги, привезенные на Русь, носили сугубо богословский или религиозный характер и только тогда, когда вопросы, поднятые в них, затрагивали те или иные медицинские вопросы, они находили там упоминания».

Подтверждением этого состояния является установленный факт того, что на Руси не осуществляли перевода трудов античных авторов. Причиной этого было то, что «Безраздельно господствовала государственная церковь с ее двоеверием, противопоставлением веры и науки и недопущением просвещения народа».

Тем не менее, изучение состояния вопроса привело автора к такому явлению как описание врачебной деятельности и ремесленной медицине. Подробно изучены и цитированы несколько источников, которые содержат сведения о врачебной деятельности и способах лечения. Они имеют античные корни и отражают уровень знаний того же времени.

Существовавшая во времена Киевской Руси ремесленная медицина была представлена отечественными и иностранными специалистами: лечцы и врачи-иностранцы. Показано, что в эпоху Средневековья развивалась ремесленная медицина, представленная народными лекарями (лечцами), обучение которых производилось по принципу семейных школ — от отца к сыну.

Указано, что ремесленниками, занимающимися вопросами медицины, были в первую очередь кузнецы. Это была традиция, свойственная и другим народам мира. Автор отмечает: «…кузнецы считались какими-то необычными, сверхъестественными существами, колдунами, чародеями, — с одной стороны, благодетельными, с другой — опасными, как все чародеи».

Исследование показывает, что «…роль научной медицины в обслуживании древнерусского общества была совершенно незначительной. Ведь из представителей научной медицины нам известны только иностранцы, например практиковавшие в Киеве в XI—XII веках два представителя арабской медицины: киевский врач-армянин, лечивший в конце XI века в Чернигове Владимира Мономаха, и сириец Петр, который до 1106 г. был лейб-медиком черниговского князя Давида Святославича». Есть свидетельства, что для лечения своих близких киевские князья приглашали заморских врачей-профессионалов из Армении, Грузии, Сирии, Византии.

Отдельно автором было изучено значение бань в системе медицинских и гигиенических мероприятий Киевской Руси. Констатирован феномен необычайной популярности и распространенности бани, имевший место у древних восточных славян. Это издавна привлекало внимание как средневековых европейских и византийских авторов, так и продолжает вызывать интерес и у современных историков медицины.

В монографии достаточно подробно исследовано развитие использования бань в жизни античных и средневековых народов, показана зависимость этой культуры от господствующих взглядов религии и государства. Констатирован факт того, что лишь изменения в статутах монастырей позволило этой практике санитарного обеспечения найти свободное применение в монастырях и городах Киевской Руси.

На основании проведенного анализа источников и многочисленных трудов автор делает заключение о том, что древнерусской церкви не удалось в ХI веке ввести на Руси                                                                                                             культ нечистоплотности и самоистязания. Не удалась и попытка церкви уничтожить лечебно-профилактические функции бани.

Заслугой именно ремесленной медицины было то, что древнерусским народным массам удалось отстоять свой довольно высокий уровень санитарной культуры и лечебно-профилактические функции бани. Древнерусская городская ремесленная медицина, как по своему характеру, так и по уровню развития почти не отличалась от городской ремесленной медицины других стран и народов Европы. Она исходила из стихийно-материалистического понимания болезней и способов их лечения, являясь по существу более высокой ступенью в развитии народной эмпирической медицины.

Еще одним выводом этой главы работы стало то, что постепенно освобождаясь от мистики, городская ремесленная медицина с конца XI века обогащалась заимствованиями из наиболее передовой тогда арабской и византийской медицины.

Одним из разделов ремесленной медицины, по мнению автора, явилось санитарное состояние городов Киевской Руси. Было отмечено наличие в этих поселениях таких устройств как система водопровода и канализации.

Они, как и мощение улиц, показаны на примере Новгорода Х века. Отмечено, что этот город испытывал меньшее влияние государственной церкви, имея контакты со странами Западной Европы и Византии.

Кроме того, при выборе мест общественного поселения русские градостроители … принимали в расчет и требования санитарно-гигиенического порядка: близость доброкачественной питьевой воды и особенности местности.

Ремесленная медицина Киевской Руси рассматривала также и вопросы профилактики заболеваний. Они содержатся в «Изборнике» Святослава. Однако, по мнению автора, эти рекомендации в подавляющем большинстве случаев не получили должной оценки современников и внедрения в практическую жизнь. Также в этом источнике содержатся вопросы диетики. Отмечено значение растительной пищи для здорового и больного человека.

В работе представлены и анатомо-физиологические представления и терминология, свойственные ремесленной медицине. Об этом даны ссылки на источники и исследования историков.

Описание дает весьма определенное представление про уровень знаний об организме человека и функциях его органов у специалистов того времени. Исследована и номенклатура заболеваний, описанных в то время. Показательно внимание к душевным болезням, которым в описаниях нозологий отведено одно из главных мест.

Ремесленная медицина Киевской Руси использовала и хирургические технологии. Констатировано, что «вероятнее всего уже в Х-ХI веках производили трепанацию черепа». Указано, что «письменные памятники XI—XII веков подтверждают относительно высокий уровень развития древнерусской хирургии и довольно широкое распространение хирургической практики в быту древней Руси. Например, в древней Руси практиковались иногда даже ампутации конечности примитивным протезом».

Приведенные в монографии памятники древнерусского законодательства, свидетельствуют о том, что к концу XI века в Киеве и других древнерусских городах были практикующие профессиональные лекари-хирурги. Указано на то, что древнерусские лекари-хирурги имели тогда по всей стране большую хирургическую практику, в ином случае вопрос об оплате именно такой практики не был бы отображен в государственном законодательстве». Работа показывает то, что был и хирургический инструментарий. О чем говорит ссылка на «Изборники». Этот же источник описывает виды и объемы хирургических вмешательств.

Отмечено, что особенностью медицины Киевской Руси было то, что в древней Руси, как и в современной ей Западной Европе, аптек не было. Это подтверждено ссылками и анализом источников. Из чего следует то, что «…древнерусский врач немыслим был без овладения практической фармацией и без элементарного аптечного оборудования. Врачу самому приходилось добывать лекарственное сырье и лекарственные средства самому приготовлять для своих пациентов».

Безусловно, интерес представляет приведенное исследование лекарственных средств, которые использовали древнерусские лечцы. Их составляли три группы: минерального, животного и растительного происхождения. В работе дана номенклатура и применение этих медикаментов. Неотъемлемой частью ремесленной медицины Киевской Руси была социальная деятельность. В работе приведены описания социального статуса низов общества того времени, нуждавшихся в социальной помощи, находившихся на грани возможности существования.

Автор отмечает, что при этом исследование древнерусских летописей, позволило найти упоминания о раздаче князьями еды и питья «для нищих и убогих», создании приютов и мест временного пребывания, где они могли пережить невзгоды и непогоду.

Заключительная часть монографии — Постскриптум, посвящен времени упадка государства Киевская Русь. Исследованы процессы возрождения язычества в Киевской Руси во второй половине ХII века.                                                                                                                      

Отмечено, что они коснулись «…всех сфер жизни и деятельности древнерусского общества и, конечно же состояния медицинской науки и практики». По мнению автора яркую картину, иллюстрирующую этот процесс, помимо археологических раскопок и кладов, дают древнерусские летописи и многочисленные обращения церковных иерархов того времени, обличающих народ в потакании и следовании языческим верованиям и обрядам.

В контекст исследования включены и процессы крушения Киевской Руси. Среди причин автор выделяет указанное современниками «Отступление от Бога и Его закона», которое выразилось, в том числе и в междоусобных распрях и войнах. Кроме того, отмечен моральный кризис общества. Проявлениями которого были ранние браки — от 10 летнего возраста и многоженство, принявшее повсеместный характер.

Кризис нравственности и веры имел за собой негативные последствия в развитии общества и государства. В том числе и сферы медицины. Автор отмечает, что «…и после свержения монголо-татарского ига, на которое порой списывают главные причины отставания в развитии медицинских знаний на наших землях, никакого развития медицина не получает».

Тогда как на землях правобережной Украины, которая с XIV века входит в прямое соприкосновение с Европой и с происходящими в ней движениями Возрождения, а затем Реформации, происходит заметное развитие медицинской науки и практики.

Таким образом, представленная монография комплексно исследует условия и причины развития медицины в Киевской Руси. Показана взаимосвязь между государственным развитием и формированием и достижениями сферы медицины. Исследовано влияние верования и церковной идеологии на развитие общества, государства и медицины в частности. Всесторонне обоснован вывод о влиянии доминирующих представлений о вере в развитии государства и медицины.

Профессор кафедры социальной медицины, управления и бизнеса в здравоохранении
Харьковской медицинской академии последипломного образования
Борис Рогожин

image_pdfimage_print

Святе Писання
Святе Писання, що складається зі Старого та Нового Завітів, є Словом Божим письмово переданим по Божественному натхненню через святих людей Божих, які виголошували й писали його по спонуканню Святого Духа. За допомогою цього Слова Бог передав людству необхідні для спасіння знання. Біблія має безперечний авторитет і представляє непогрішиме відкриття Його волі. Вона є мірилом характеру і критерієм досвіду, вичерпним викладом доктрин і достовірним повідомленням про дії Бога в історії нашого світу.
Пс. 118:105; Прип. 30:5, 6; Іс. 8:20; Ів. 17:17; 1 Фес. 2:13; 2 Тим. 3:16, 17; Євр. 4:12;
2 Пет. 1:20, 21
Трійця
Бог єдиний. Отець, Син і Святий Дух – єдність трьох довічних Особистостей. Бог безсмертний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий та понад усе. Він безмежний і вище людського розуміння, однак Його можна пізнати за допомого Його відкриття про Самого Себе. Бог, Який є любов, навіки гідний поклоніння, честі і служіння всього творіння.
Бут. 1:26; Повт. 6:4; Іс. 6:8; Мф. 28:19; Ів. 3:16; 2 Кор. 1:21, 22; 13:14; Єф. 4:4-6;
1 Пет. 1:2
Бог Отець
Бог Вічний Отець є Творець, Першопричина, Вседержитель і Незалежний Правитель всього творіння.

Він справедливий і святий, милостивий і добрий, повільний на гнів і сповнений постійної любові та вірності.

Якості та сили, що проявилися в Сині та Святому Дусі також є якостями та силами Отця.
Бут. 1:1; Повт. 4:35; Пс. 109:1, 4; Ів. 3:16; 14:9; 1 Кор. 15:28; 1 Тим. 1:17; 1 Ів. 4:8; Об'яв. 4:11
Бог Син
Бог Вічний Син з’явився втіленим в Ісусі Христі. Через Нього все було створено, дякуючи Йому був відкритий характер Бога, завдяки Йому здійснилося спасіння людства і через Нього відбувається суд над нашим світом. Будучи навіки істинним Богом, Він став також справжньою людиною, Ісусом Христом. Він був зачатий Святим Духом і народжений дівою Марією. Він жив і переносив спокуси як людина, проте явив Собою досконалий приклад праведності і любові Божої. Вчинені Ним чудеса були проявом сили Божої і свідченням того, що Він був дійсно Богом – обіцяним Месією. Він добровільно постраждав і помер на хресті за наші гріхи, зайнявши наше місце. Воскрешений з мертвих, Він вознісся на небо, щоб заради нас здійснювати служіння в небесному святилищі. Він знову прийде в цей світ у славі для остаточного визволення Свого народу і для того, щоб відновити все знову.
Іс. 53:4-6; Дан. 9:25-27; Лк. 1:35; Ів. 1:1-3, 14; 5:22; 10:30; 14:1-3, 9, 13; Рим. 6:23;
1 Кор. 15:3, 4; 2 Кор. 3:18; 5:17-19; Флп. 2:5-11; Кол. 1:15-19; Євр. 2:9-18; 8:1, 2
Бог Дух Святий
Бог Вічний Дух Святий діяв разом з Отцем і Сином при створенні, втіленні та спокуті. Він – така ж Особистість, як Отець і Син. Він надихав письменників Біблії. Він наповнив силою життя Христа. Він привертає і переконує людей; і тих, хто відгукується, Він оновлює і відтворює в них образ Божий. Посланий Отцем і Сином, щоб завжди бути з Його дітьми, Він наділяє Церкву духовними дарами, дає їй силу в її свідоцтві про Христа і в згоді зі Святим Писанням наставляє її на всяку істину.
Бут. 1:1, 2; 2 Цар. 23:2; Пс. 50:12; Іс. 61:1; Лк. 1:35; 4:18; Ів. 14:16-18, 26; 15:26;
16:7-13; Дії 1:8; 5:3; 10:38; Рим. 5:5; 1 Кор. 12:7-11; 2 Кор. 3:18; 2 Пет. 1:21
Створення світу
Бог в Писанні достовірно представив хронологію Своєї творчої діяльності. Протягом недавніх шести днів творіння Господь створив «небо і землю, море і все, що в них», а сьомого дня «спочив». Таким чином, Господь встановив Суботу як вічний пам’ятник Його праці, здійсненої і завершеної протягом шести буквальних днів, які разом з Суботою утворили той тиждень, що нам відомий сьогодні. Перші чоловік і жінка були створені за образом Божим, як вінець творіння, отримавши право володіння світом і обов’язок піклуватися про нього. Світ, при завершенні свого створення, як сказано в Біблії, був «вельми добрий», і його досконалість проголошувала славу Божу.
Бут. 1-2, 5, 11; Вих. 20:8-11; Пс. 18:2-7; 32:6, 9; 103; Іс. 45:12; Дії. 17:24; Кол. 1:16; Євр. 1:2; 11:3; Об'яв. 10:6; 14:7
Природа людини
Чоловік і жінка були створені за образом і подобою Божою як істоти, наділені індивідуальністю, силою і свободою мислити і діяти. Людина, за задумом Божим, – це нерозривна єдність тіла, душі і духу. Але хоча люди і були створені як вільні істоти, їх життя залежало від Бога. Однак, не послухавши Бога, наші прабатьки таким чином відмовилися визнати свою залежність від Нього і втратили своє високе положення. Образ Божий в них спотворився, і вони стали схильні до смерті. Їхні нащадки успадковують гріховну природу з усіма витікаючими з цього наслідками. Вони народжуються зі слабкостями і схильностями до зла. Але Бог у Христі примирив із Собою світ і Духом Своїм відновлює в смертних, що каються образ Творця. Створені для слави Божої, ми покликані любити Його, один одного і світ, що оточує нас.
Бут. 1:26-28; 2:7, 15; 3; Пс. 8:5-9; 50:6, 11; 57:4; Єрем. 17:9; Дії. 17:24-28; Рим. 5:12-17; 2 Кор. 5:19, 20; Єф. 2:3; 1 Фес. 5:23; 1 Ів. 3:4; 4:7, 8, 11, 20
Велика боротьба
Все людство залучено в велику боротьбу між Христом і сатаною. Вона розпочалась на небі в зв’язку з тим, що був поставлений під сумнів характер Бога, Його закон і справедливість Божого правління у всесвіті. Один зі створених ангелів, наділений свободою вибору, в своєму самозвеличенні став сатаною, противником Бога. Це призвело до повстання частини ангелів. Сатана викликав дух спротиву Богові в нашому світі, коли втягнув Адама і Єву в гріх. В результаті цього гріха, скоєного людьми, образ Божий став спотвореним в людстві. З цієї ж причини створений світ втратив свій порядок і був спустошений під час всесвітнього потопу, про що свідчить представлена ​​в Бут. 1-11 хронологія. На очах у всього творіння цей світ перетворився на арену світової боротьби, в результаті якої люблячий Бог буде затверджений в Своїх правах. Христос посилає Святого Духа і вірних ангелів, щоб вони допомагали народу Божому в цій великій боротьбі, направляли, захищали і зміцнювали його на шляху, що веде до спасіння.
Бут. 3; 6-8; Йов 1:6-12; Іс. 14:12-14; Єзек. 28:12-18; Рим. 1:19-32; 3:4; 5:12-21; 8:19-22; 1 Кор. 4:9; Євр. 1:14; 1 Петр. 5:8; 2 Петр. 3:6; Об'яв. 12:4-9
Життя, смерть і воскресіння Христа
Життя Христа проходило в досконалому послузі волі Божій. Його страждання, смерть і воскресіння – це єдино можливий шлях спокути скоєних людьми гріхів. Кожен, що приймає вірою це примирення з Богом, має вічне життя. Все творіння може краще осягнути нескінченну і святу любов Творця. Це досконале примирення виправдовує справедливість Божого Закону і милосердя характеру Творця. Так відбувається засудження наших гріхів і забезпечується наше прощення. Смерть Христа є замісною, спокутною, примиряючою і перетворюючою. Воскресіння Христа у плоті є знаком перемоги Бога над силами зла, і для приймаючих це примирення, служить свідченням їхньої перемоги над гріхом і смертю. Воскресіння проголошує панування Ісуса Христа, перед Яким схилиться кожне коліно на небі і на землі.
Бут. 3:15; Пс. 22:1; Іс. 53; Ів. 3:16; 14:30; Рим. 1:4; 3:25; 4:25; 8:3, 4; 1 Кор. 15:3, 4,
20-22; 2 Кор. 5:14, 15, 19-21; Флп. 2:6-11; Кол. 2:15; 1 Петр. 2:21, 22; 1 Ів. 2:2; 4:10
Спасіння у Христі
За нескінченної любові і милості Бог учинив так, що Христос, який не знав гріха, став гріхом заради нас, щоб в Ньому ми стали праведними перед Богом. Під впливом Святого Духа ми усвідомлюємо нашу потребу в Спасителі, визнаємо нашу гріховність, каємося в наших злочинах і вірою приймаємо Ісуса як Спасителя і Господа, як Того, Хто зайняв наше місце на хресті і залишив нам приклад. Ця спасаюча віра приходить до нас від Божественної сили Його Слова і є даром Божої благодаті. Завдяки Христу Бог виправдовує і приймає нас як Своїх синів та дочок і позбавляє від панування гріха. Дія Духа Святого створює в нас відродження і освячення. Дух оновлює наш розум, записує в наших серцях Божий закон любові і дає нам силу жити святим життям. Перебуваючи в Ньому, ми стаємо причасниками Божественної природи і отримуємо впевненість у спасінні як тепер, так і на суді.
Бут. 3:15; Іс. 45:22; 53; Єрем. 31:31-34; Єзек. 33:11; 36:25-27; Авв. 2:4; Мк. 9:23, 24; Ів. 3:3-8, 16; 16:8; Рим. 3:21-26; 8:1-4, 14-17; 5:6-10; 10:17; 12:2; 2 Кор. 5:17-21; Гал. 1:4; 3:13, 14, 26; 4:4-7; Єф. 2:4-10; Кол. 1:13, 14; Тит 3:3-7; Євр. 8:7-12; 1 Пет. 1:23; 2:21, 22; 2 Пет. 1:3, 4; Об'яв. 13:8
Зростання у Христі
Прийнявши смерть на хресті, Ісус здобув перемогу над силами зла. Він, Який переміг злих духів під час Свого земного служіння, зруйнував їх владу і зробив неминучою їх остаточну загибель. Перемога Ісуса забезпечує і нам перемогу над цими силами, які все ще прагнуть управляти нами, в той час як ми ходимо перед Ним в мирі, радості і впевненості в любові Божої. Зараз Святий Дух перебуває в нас і наділяє нас силою. В постійної прихильності Ісусу, нашому Спасителю і Господу, ми звільнені від тягаря минулих вчинків. Ми більше не перебуваємо в темряві, страху перед силами зла, невігластві та безцільності, які супроводжували наше колишнє життя. Здобувши цю нову свободу в Христі, ми покликані розвинути свій характер в подобі Його характеру, спілкуючись з Ним щодня в молитві, насичуючись Його Словом, розмірковуючи над Ним і Його Промислом, віддаючи Йому хвалу, збираючись на спільні богослужіння та беручи участь в здійсненні місії Церкви. Ми також покликані наслідувати приклад Христа, здійснюючи співчутливе служіння заради задоволення фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних і духовних потреб людей. Коли ми віддаємо нашу любов оточуючим і свідчимо про спасіння в Христі, постійна присутність Божа через Духа Святого перетворює кожну хвилину нашого життя і кожну справу в духовний досвід.
1 Пар. 29:11; Пс. 1:1, 2; 22:4; 76:12, 13; Мф. 20:25-28; 25; 1:31-46; Лк. 10:17-20; Ів. 20:21; Рим. 8:38, 39; 2 Кор. 3:17, 18; Гал. 5:22-25; Єф. 5:19, 20; 6:12-18; Флп. 3:7-14; Кол. 1:13, 14; 2:6, 14, 15; 1 Фес. 5:16-18, 23; Євр. 10:25; Як. 1:27; 2 Пет. 2:9; 3:18; 1 Ів. 4:4
Церква
Церква є спільнота віруючих, які визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Як і народ Божий в старозавітні часи, ми покликані зі світу, ми об’єднуємося для богослужіння, для спілкування, для вивчення Слова Божого, для святкування Вечері Господньої, для служіння всьому людству і для проголошення Благої вісті в усьому світі. Свою духовну владу Церква отримала безпосередньо від Христа, Який є втілене Слово, відкрите в Писанні. Церква – це Божа родина, і члени її, усиновлені Богом, живуть на підставі укладеного з Ним нового завіту. Церква – це тіло Христове, суспільство людей, об’єднаних вірою, і глава цього тіла Сам Христос. Церква – це наречена, заради якої Христос помер, щоб освятити і очистити її. При Його урочистому поверненні вона постане перед Ним як славна Церква, яка зберегла вірність в усі віки, відкуплена Його кров’ю та не має ні плями, ні вади – свята і бездоганна.
Бут. 12:1-3; Вих. 19:3-7; Мф. 16:13-20; 18:18; 28:19, 20; Дії. 2:38-42; 7:38; 1 Кор. 1:2;
Єф. 1:22, 23; 2:19-22; 3:8-11; 5:23-27; Кол. 1:17, 18; 1 Пет. 2:9
Церква Останку та її місія
Вселенська Церква складається з тих, хто істинно вірить в Христа. Але в останні дні, під час загального боговідступництва, Бог покликав Церкву Останку до дотримання заповідей Божих і збереження віри в Ісуса. Церква Останку проголошує настання години суду, сповіщає спасіння через Христа і проповідує наближення Його Другого пришестя.

Ця місія проголошення істини символічно представлена трьома ангелами в 14 розділі книги Об’явлення. За часом ця місія збігається з судом, який відбувається на небесах, і результатом її є покаяння і виправлення людей. Кожен віруючий покликаний особисто брати участь в цьому загальному свідоцтві.
Дан. 7:9-14; Іс. 1:9; 11:11; Єрем. 23:3; Мих. 2:12; 2 Кор. 5:10; 1 Пет. 1:16-19; 4:17; 2 Пет. 3:10-14; Юд. 3, 14; Об'яв. 12:17; 14:6-12; 18:1-4
Єдність в Тілі Христовому
Церква – це єдине Тіло послідовників Христа, покликаних із всякого народу, племені та язика. В Христі ми стаємо новим творінням. Серед нас не повинно бути відмінності незалежно від раси, культури, освіти, національності, статі, соціального і майнового стану. Ми всі рівні в Христі, Який за допомогою єдиного Духа об’єднав нас між собою і привернув до Себе. Ми повинні служити і приймати служіння неупереджено і з чистим серцем.
Завдяки відкриттю, яке нам дав Ісус Христос у Святому Письмі, ми маємо одну і ту ж віру і надію, одне і те ж прагнення служити всьому людству. Джерелом такої єдності є триєдиний Бог, Який прийняв нас як Своїх дітей.
Пс. 132:1; Мф. 28:19, 20; Ів. 17:20-23; Дії. 17:26, 27; Рим. 12:4, 5; 1 Кор. 12:12-14;
2 Кор. 5:16, 17; Гал. 3:27-29; Єф. 2:13-16; 4:3-6, 11-16; Кол. 3:10-15
Хрещення
Хрещення – це Боже повеління, за допомогою якого ми сповідуємо свою віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа, а також свідчимо, що ми померли для гріха і тепер прагнемо до оновленого життя. Таким чином, ми визнаємо Христа Господом і Спасителем і стаємо частиною Його народу після прийняття в члени Його Церкви. Хрещення – це символ нашої єдності з Христом, прощення гріхів і прийняття Духа Святого.

Хрещення здійснюється зануренням у воду, і до нього допускаються ті, хто має віру в Ісуса і засвідчив про каяття в гріхах. Хрещенню передують вивчення Святого Писання і прийняття його вчення.
Мф. 28:19, 20; Дії. 2:38; 16:30-33; 22:16; Рим. 6:1-6; Гал. 3:27; Кол. 2:12, 13
Вечеря Господня
Вечеря Господня – це спільне прийняття символів тіла і крові Ісуса як наочне підтвердження віри в Нього, нашого Господа і Спасителя. При здійсненні цього обряду присутній Сам Христос, який спілкується зі Своїм народом і зміцнює його сили. Беручи участь у Вечері, ми з радістю сповіщаємо спокутну смерть Господа і Його повернення у славі. Готуючись до Вечері, віруючі досліджують своє серце, сповідують свої гріхи і каються в них. Перед прийняттям символів відбувається служіння ногоомиття, встановлене нашим Божественним Учителем як символ оновлення, очищення і як вираз готовності служити одне одному в християнському смиренні, а також для того, щоб сприяти об’єднанню сердець в любові. Служіння Вечері відкрито для участі в ньому всіх віруючих християн.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Духовні дари та духовне служіння
Впродовж всіх віків Бог наділяв усіх членів Своєї Церкви духовними дарами, які кожен повинен використовувати на благо Церкви і людства. Цими дарами Святий Дух наділяє кожного члена Церкви по Своїй волі. Таким чином, Церква стає здатною виконати дане їй Богом призначення. Відповідно до Писання, до духовних дарів відносяться віра, дар зцілення, дар пророцтва, дар проповіді, учительський дар, дар управління, дар примирення, дар співчуття, дар милосердя та самовідданого служіння ближнім з метою підтримати і підбадьорити їх.

Деякі члени Церкви покликані Богом і наділені дарами Святого Духа, щоб працювати в Церкві як пастори, євангелисти і вчителі. Їх робота особливо необхідна для підготовки членів Церкви до служіння, для досягнення Церквою духовної зрілості і для забезпечення єдності у вірі і пізнанні Бога. Коли члени Церкви використовують ці духовні дари як вірні служителі всілякої Божої благодаті, Церква захищена від руйнівного впливу єретичних вчень, зростає в Бозі та зміцнюється у вірі і любові.
Дії. 6:1-7; Рим. 12:4-8; 1 Кор. 12:7-11, 27, 28; Єф. 4:8, 11-16; 1 Тим. 3:1-13; 1 Пет. 4:10, 11
Дар пророцтва
Святе Писання свідчить, що пророцтво – один з дарів Святого Духа. Цей дар є відмінною ознакою Церкви Остатку, і ми віримо, що він проявився в служінні Еллен Уайт.

Її праці являються пророчим авторитетом і служать для Церкви потіхою, керівництвом, настановою і викриттям. В цих працях також чітко визначено, що Біблія є мірилом для будь-якого вчення і досвіду.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Закон Божий
Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді призводять до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.
Вих. 20:1-17; Повт. 28:1-14; Пс. 18:8-15; 39:8, 9; Мф. 5:17-20; 22:36-40; Ів. 14:15; 15:7-10; Рим. 8:3, 4; Єф. 2:8-10; Євр. 8:8-10; 1 Ів. 2:3; 5:3; Об'яв. 12:17; 14:12
Субота
Блаженний Творець після шести днів творіння світу спочивав в сьомий день і встановив суботній спокій для всіх людей як пам’ятник творіння. Четверта заповідь незмінного Закону Божого вимагає дотримання сьомого дня, суботи, як дня спокою, дня особливого поклоніння і служіння відповідно до вчення і прикладу Ісуса Христа – Господа суботи.

Субота – це день радісного спілкування з Богом і один з одним. Це символ нашого спасіння у Христі, знак нашого освячення, нашої вірності та передчуття нашого вічного майбутнього життя в Царстві Божому. Субота – це постійний Божий символ вічного завіту між Ним і Його народом. Радісне проведення цього святого часу від вечора до вечора, від заходу до заходу є урочистий спогад звершеного Богом творіння і викуплення.
Бут. 2:1-3; Вих. 20:8-11; 31:13-17; Лев. 23:32; Повт. 5:12-15; Іс. 56:5, 6; 58:13, 14;
Єз. 20:12, 20; Мф. 12:1-12; Мк. 1:32; Лк. 4:16; Євр. 4:1-11
Смерть і воскресіння
Відплата за гріх – смерть. Але Бог, єдиний, що має безсмертя, дарує вічне життя Своїм викупленим. До дня Другого пришестя смерть для всіх людей – це стан небуття.

Коли ж Христос – Життя наше – з’явиться, то воскреслі та ті, що залишилися живими, праведники відтвореними і прославленими будуть піднесені назустріч своєму Господу. Друге воскресіння, воскресіння нечестивих, відбудеться тисячу років потому.
Йов 19:25-27; Пс. 145:3, 4; Еккл. 9:5, 6, 10; Дан. 12:2, 13; Іс. 25:8; Ів. 5:28, 29; 11:11-14; Рим. 6:23; 16; 1 Кор. 15:51-54; Кол. 3:4; 1 Фес. 4:13-17; 1 Тим. 6:15; Об'яв. 20:1-10
Тисячолітнє Царство та знищення гріха
Тисячолітнє Царство – це проміжний період між першим і другим воскресіннями, коли Христос і Його викуплені святі знаходяться на небі. Протягом цього часу відбувається суд над тими, хто помер, не розкаявшись у своїх гріхах. На землі в цей час не буде жодної живої людини, але буде тільки сатана зі своїми ангелами. Після закінчення цього тисячолітнього періоду Христос зі Своїми святими і Святе Місто зійдуть на землю. Тоді будуть воскрешені і всі нечестиві, які під проводом сатани і його ангелів підуть війною на Боже Місто і зберуться навколо Нього. Але зійде від Бога вогонь, який знищить це воїнство і очистить землю. Таким чином, гріх і грішники назавжди зникнуть з всесвіту.
Єр. 4:23-26; Єз. 28:18, 19; Мал. 4:1; 1 Кор. 6:2, 3; Об'яв. 20; 21:1-5
Нова Земля
На Новій Землі, де пануватиме праведність, Бог влаштує вічну оселю для викуплених. Серед створеної Ним досконалої природи вони будуть вічно жити в радості і любові, зростаючи в пізнанні Бога і Його творіння. Сам Господь буде там жити разом зі Своїм народом, і ніколи вже не буде ні страждань, ні смерті.

Велика боротьба закінчиться, а з її закінченням назавжди зникне гріх. Усе, що існує – жива і нежива природа – буде свідчити, що Бог є любов, і Він буде панувати на віки віків. Амінь.
Іс. 35; 65:17-25; Мф. 5:5; 2 Пет. 3:13; Об'яв. 11:15; 21:1-7; 22:1-5
Довірене управління
Ми – управителі Божі. Він довірив нам мудро розпоряджатися часом і можливостями, здібностями і майном, благословеннями землі і її дарами. Ми відповідальні перед Богом за правильне використання всіх цих дарів. Наше визнання Бога Владикою всього ми висловлюємо у вірному служінні Йому і ближнім, а також в добровільному
Бут. 1:26-28; 2:15; 1 Пар. 29:14; Агг. 1:3-11; Мал. 3:8-12; Мф. 23:23; Рим. 15:26, 27;
1 Кор. 9:9-14; 2 Кор. 8:1-15; 9:7
поверненні десятини і пожертвувань для проголошення Євангелія і для підтримки і зростання Його Церкви. Бог надав нам особливу честь, давши нам право розпоряджатися всім довіреним, щоб виховати нас в любові і привести до перемоги над егоїзмом і жадібністю. Управителі Божі відчувають радість, коли в результаті їх вірності інші люди отримують благословення.
Довірене управління
Ми покликані бути благочестивими людьми, чиї думки, почуття і дії знаходяться у відповідності з біблійними принципами у всіх аспектах особистого та суспільного життя. Щоб дати можливість Святому Духу відтворити в нас характер нашого Господа, ми прагнемо лише до того, що може принести в нашому житті християнську чистоту, здоров’я і радість. Це означає, що наші задоволення і розваги повинні відповідати високим критеріям християнського смаку і краси. Визнаючи наявність особливостей у різних культурах, ми, проте, вважаємо, що наш одяг має бути простим, скромним і охайним, відповідний тим, чия справжня краса полягає не в зовнішніх прикрасах, а в нетлінні лагідного й спокійного духу. Це також означає, що оскільки наші тіла є храмом Святого Духа, ми не повинні нехтувати турботою про них. Нам необхідні фізичні вправи, відпочинок і, по можливості, здорова їжа. Ми повинні утримуватися від нечистої їжі, зазначеної в Писанні. Так як вживання алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків і зловживання ліками шкодять нашому організму, нам слід і від цього утримуватися. Нам потрібно прагнути тільки до того, що допоможе нам привести наші думки і все наше єство в послух Христові, Який бажає, щоб ми були здорові, радісні і щасливі.
Бут. 7:2; Вих. 20:15; Лев. 11:1-47; Пс. 105:3; Рим. 12:1, 2; 1 Кор. 6:19, 20; 10:31;
2 Кор. 6:14-7:1; 10:5; Єф. 5:1-21; Флп. 2:4; 4:8; 1 Тим. 2:9, 10; Тит. 2:11, 12; 1 Пет. 3:1-4;
1 Ів. 2:6; 3 Ів. 2
Шлюб та сім'я
Шлюб, спочатку встановлений Богом в Едемі, є, згідно з вченням Христа, довічним союзом чоловіка і жінки для спільного життя і любові. Шлюб повинен укладатися лише між чоловіком і жінкою, які поділяють спільну віру. Укладаючи шлюб, християни покладають на себе зобов’язання не тільки один перед одним, а й перед Богом. Взаємна любов, повага, увага і відповідальність є основою християнських шлюбних відносин, відображаючи любов, святість, близькість і міцність відносин між Христом і Його Церквою. Щодо розлучення Христос сказав: «Хто дружину відпустить свою, крім провини перелюбу, … і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб». Хоча життя деяких сімей може виявитися далеко не ідеальним, чоловік і жінка, що повністю присвячують себе в шлюбі один одному у Христі, можуть досягти тісного єднання в любові, якщо вони довіряються керівництву Духа і повчанням Церкви. Бог благословляє сім’ю і бажає, щоб всі в ній допомагали один одному в досягненні духовної зрілості. Прагнення до згуртованості сім’ї – один з характерних ознак заключної вестки Євангелія. Батьки повинні виховувати дітей в любові і послуху Господу. Своїм словом і особистим прикладом батьки повинні вчити дітей, що Христос – це люблячий, ніжний і турботливий Наставник, який хоче, щоб усі вони стали членами Його Церкви, членами сім’ї Божої, що включає в себе як самотніх, так і сімейних людей.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Служіння Христа в небесному святилищі
На небі знаходиться святилище, справжня скинія, що її збудував був Господь, а не людина. Там Христос заради нас звершує Своє заступницьке служіння. Його служіння дає кожному віруючому можливість спасіння через прийняття Його спокутної жертви, яку Він одного разу приніс на хресті за всіх нас. Після Свого вознесіння Він став нашим великим Первосвящеником і почав Своє заступницьке служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святій частині земного святилища. У 1844 році, після закінчення пророчого періоду в 2300 днів, розпочалася друга і остання частина Його спокутного служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святому Святих земного святилища. В цей час на небі розпочався слідчий суд – перша стадія остаточного знищення всіх гріхів, прообразом якої було очищення стародавнього єврейського святилища в День викуплення. У тому старозавітному служінні святилище символічно очищалося кров’ю жертовних тварин, небесне ж святилище очищається досконалою жертвою, якою є кров Ісуса. Мешканці неба завдяки слідчому суду бачать серед померлих на землі тих, хто спочив у Христі і тому гідний брати участь в першому воскресінні. На цьому суді також стає зрозуміло, хто з тих, що ще живуть на землі перебуває у Христі, дотримуючись Божих заповідей, вірячи в Ісуса, покладаючись на Нього в справі спасіння, і хто, отже, гідний життя в Його вічному Царстві. Цей суд підтверджує справедливість Бога, Який спасає тих, хто вірить в Ісуса. Суд проголошує, що ті, хто зберегли вірність Богу, увійдуть до Царства Небесного. Коли ж це служіння Христа завершиться, закінчиться і відведений для людей час випробування перед Другим пришестям.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Друге пришестя Христа
Друге пришестя Христа – це блаженне сподівання Церкви і величне завершення справи Божої на землі. Пришестя Спасителя буде буквальним, особистим, видимим і одночасним для всього світу. При Його поверненні праведники, що до цього часу померли, будуть воскрешені і одночасно з живими праведниками будуть прославлені і піднесені на небо. Безбожні ж в цей момент помруть. Майже повне виконання найважливіших пророцтв, що послідовно розкривають історію світу, свідчить про швидке пришестя Христа. Час цієї події не відкрито, і тому ми повинні бути готові до неї в будь-який момент.
Мф. 24; Мк. 13; Лк. 21; Ів. 14:1-3; Дії. 1:9-11; 1 Кор. 15:51-54; 1 Сол. 4:13-18; 5:1-6;
2 Сол. 1:7-10; 2:8; 2 Тим. 3:1-5; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Об'яв. 1:7; 14:14-20; 19:11-21