Атрибуция «язв Господа Иисуса» в послании Галатам 6:17

Атрибуция «язв Господа Иисуса» в послании Галатам 6:17

Послания Павла, находящиеся в составе Нового Завета, – уникальные памятники мысли раннего христианства. Именно благодаря им мы можем больше узнать о содержании Благой Вести, которая покорила тогдашнюю Ойкумену, о достижениях и проблемах первых христианских общин. С их помощью легко восстанавливается ход мысли Павла и богатство используемых им риторических приёмов – ведь сам апостол был искренне убеждён, что «каковы мы на словах в посланиях заочно, таковы и на деле лично» (2 Кор.10:11). Но, к сожалению, Послания весьма скупы на биографический материал. Только незначительные косвенные свидетельства автора о самом себе дополняют портрет великого апостола, набросанный в книге Деяний евангелистом Лукой.

В этом исследовании мы коснёмся одного из таких загадочных свидетельств, которое Павел оставляет в заключительной главе Послания к Галатам: «Впрочем, никто не отягощай меня, ибо я ношу язвы Господа Иисуса на теле моем» (Гал.6:17). Что апостол имел в виду под словом «язвы» (греч. τα στιγματα)? Видимо, аудитории, для которой Павел писал, не требовалось дополнительных пояснений, последующие же поколения христиан начали прибегать к вычурным и шатким реконструкциям. В христианской среде наибольшей известностью пользуется интерпретация римо-католической церкви, согласно которой на телах некоторых христианских подвижников сверхъестественным образом появляются раны, подобные ранам Иисуса Христа. Как полагают католики, стигматы отличаются от обычных ран или увечий не только характером получения, но и рядом физических особенностей:

Они представляют собой повреждения кожных покровов и подкожных тканей человека, образующиеся не вследствие внешних причин или заболеваний и предваряющиеся или сопровождающиеся физическими и духовными страданиями. В отличие от обычных ран, стигматы не  поддаются лечению, но в то же время не приводят к осложнениям: некрозу тканей и т.п.; они годами могут оставаться неизменными. Проявляются стигматы в основном на ладонях и ступнях, а также в межреберной области; могут появляться они и на других частях тела (например, на лбу — как следы шипов от тернового венка, на плечах — как следы от тяжелого креста; на спине — как следы от бичевания и т.п.). Видимые стигматы обычно сопровождаются выделением крови на коже или под ней. Явление это может быть постоянным или периодическим — например, ограниченным определенными периодами литургического года (обычно связанными с воспоминаниями о Страстях Христовых). Образование стигматов может сопровождаться другими сверхъестественными явлениями (ясновидение, глоссолалия, левитация и т.д.).

Впервые этот феномен проявился в 1224 году у Франциска Ассизского во время молитвы на горе Верна в Италии. С тех пор католиками зафиксировано около 300 подобных случаев. Текст Гал.6:17 обычно используется для того, чтобы укрепить авторитет традиционной церкви чудотворением, а также чтобы возвести опыт стигматизации к одному из известных и уважаемых столпов христианства, апостолу Павлу. Но насколько такое понимание оправданно? Только тщательная экзегеза текста поможет выяснить значение этой автобиографической Павловой ремарки. 

Протестантская традиция подошла к толкованию Гал.6:17 намного более взвешенно. Экзегеза стала мощным орудием в борьбе против авторитета католической церкви, основанного на чудесах. Лютер в своём известном комментарии на Послание к Галатам со свойственным ему запалом обрушивается именно на францисканцев, активно пропагандировавших духовный опыт своего основателя: 

По моему мнению, то, что они утверждают на сей  предмет, является  чистым  вымыслом  и  посмешищем. Но если даже Франциск и носил на своем теле стигматы, каким его изображают на портретах, то они были у него не от Христа. Он запечатлел их на себе каким-то родом дурацкого поклонения, либо, что более правдоподобно, – тщеславием, которым он мог льстить себе, полагая себя столь дорогим Христу, что Христос даже запечатлел Свои раны на его теле.

И тут же предлагает альтернативную точку зрения, более соответствующую непосредственному библейскому контексту: упоминаемые Павлом «язвы» представляют собой следы испытаний, побоев и физических неудобств, перенесённых апостолом во имя распространения вести Евангелия. Другой известный реформатор Жан Кальвин вторит Лютеру, поддерживая его понимание. Итак, Реформация вывела исследование библейского текста на новый уровень, очистив его от диктата традиции. Впрочем, в распоряжении исследователя XXI века находится инструментарий несравненно более богатый, чем даже у выдающихся умов эпохи Реформации.  Поэтому данная работа вносит свой скромный вклад в расширение понимания исследуемого текста. Она не претендует на новаторство, но, вместе с тем, систематизирует предыдущие богословские наработки. 

Во времена античности люди обычно не писали писем своей рукой, но надиктовывали их писцу. Лишь в конце такого послания тот, кто диктовал, мог поставить подпись или черкнуть собственноручно несколько строк, чтобы удостоверить авторство. Внимательное прочтение ряда Посланий Павла говорит о том, что они были создаваемы таким же образом. Гал.5-6 – это практическая часть Послания, где апостол связывает изложенные ранее теологические аргументы с конкретными рекомендациями относительно христианского образа жизни и поведения. И неудивительно, что именно здесь, в Гал.6:11, мы видим такое удостоверение авторства: «Видите, как много написал я вам своею рукою» (вариант перевода – «Смотрите, какими большими буквами написал я вам»). В принципе, в после этих слов можно было бы уже передавать заключительные приветы и прощаться, но мы имеем ещё целый блок наставлений в Гал.6:12-17. Тон апостола из назидательного здесь переходит в пасторский, он подчёркивает свою заинтересованность в духовном благополучии членов галатийских общин, противопоставляя себя лжеучителям (ст.12-14). Судя по всем признакам, это эпилог, в котором Павел считает нужным суммировать основные акценты всего послания:

  • Связь обрезания и необходимости соблюдения всего закона, рабское самосознание защитников подобной теологии (ст.12-13);
  • Крест Христа, который мир воспринимает как позор, – ключевой пункт веры и обновления жизни (ст.14);
  • Концепция «нового творения» во Христе (ст.15);
  • Переосмысление понятия «Израиль Божий» по отношению к христианской общине (ст.16).

В этом свете текст 17 несёт в себе не столько теологическую нагрузку, сколько апелляцию к некоему личному физическому либо духовному опыту, ставящему Павла в выгодное положение. На языке оригинала исследуемый нами текст выглядит так:

Атрибуция «язв Господа Иисуса» в послании Галатам 6:17

Безусловно, в свете нашего исследования смысловым центром данного стиха является понятие τα στιγματα του Ιησου. Интересно было бы посмотреть его употребление в других контекстах, но увы – в Новом Завете это hapax legomena. Общепринятый Синодальный перевод несколько сбивает своих читателей с толку, потому что слово «язва» в нём имеет довольно широкий разброс значений: это может быть кожная болезнь (Лев.13:3), эпидемическая болезнь (Исх.9:3, 3 Цар.8:37), рана (Быт.4:23); иногда в общем термин используется как метафора наказания (Откр.18:4). Это не передаёт адекватно мысли Павла, потому что его τα στιγματα с наказанием от Бога вовсе не связаны. Словари дают значение, близкое скорее к печать, отметина, клеймо, знак. С чисто лингвистической точки зрения словосочетание τα στιγματα του Ιησου не становится более понятным: что за вид родительного падежа здесь употреблён? Знаки Самого Иисуса (субъектный генитив)? Знаки как у Иисуса (объектный генитив)? Бесспорно, что свои «знаки» апостол рассматривает как то, что он может противопоставить претензиям/критике оппонентов. В таком случае объектный генитив знаки, как у Иисуса не подходит (наверняка это нечто большее, чем просто физические раны сверхъестественного происхождения), скорее это похоже на знаки принадлежности Иисусу; знаки, подтверждающие авторитет, полученный от Иисуса. Это заключительный, сокрушительный аргумент оппонентам, пытающимся оспорить апостольские полномочия Павла в Гал.1:1.

Итак, наиболее адекватным переводом текста с сохранением риторического запала автора будет примерно такой: «В остальном пусть мне больше проблем никто не создаёт, потому что я ношу знаки принадлежности Иисусу/имею знаки авторитета Иисуса на теле моём». Перевод епископа Кассиана (Безобразова), вышедший ещё в 1932 году и пользующийся авторитетом в русскоязычной исследовательской среде, следует в этом тексте за Синодальным: «Отныне пусть никто не причиняет мне страданий, ибо я раны Иисуса на теле моем ношу». А вот русскоязычные «современные» переводы, вышедшие после распада Советского Союза, передают мысль апостола в стиле, близком к оригинальному:

  • Перевод «Радостная Весть» В.Н. Кузнецовой: «Пусть впредь никто не подвергает меня новым огорчениям, ведь я ношу на своем теле знаки Иисуса».
  • Перевод Нового Завета от International Biblical Society: « Пусть никто больше не доставляет мне таких переживаний, ведь я на своем теле ношу печать того, что я принадлежу Иисусу».
  • Перевод Института перевода Библии в Заокском: «Никто отныне пусть не беспокоит меня, потому что ношу я на теле моем клеймо как раб Иисуса».

Теперь необходимо понять, с какими социальными или культурными реалиями того времени Павел проводит аналогию. Происхождение подобных знаков может быть двоякое: те, которые человек наносит добровольно (например, татуировка или боевая раскраска), и те, которые ему ставят насильно (например, клеймо на лоб вора или раба).

Заманчивой кажется аналогия по первому варианту. Толкуя слово στιγμα, Vocabulary of the Greek New Testament говорит об исследованиях Адольфа Дейссмана, увидевшего сходство Гал.6:17 с фрагментом из Лейденского папируса III в н.э. Греческий текст говорит о знаках посвящения богу мёртвых Осирису, которые должны защитить их носителя от происков недоброжелателей. Дейссман предлагает так понимать библейский текст: «Не обольщайтесь, что вы можете повредить мне чем-то – у меня есть некий защитный оберег». Такая интерпретация вызвала бурю критики. Да, древние папирусы говорят о нанесении на тело язычниками знаков/татуировок в религиозных целях (будь то посвящение богам или просьба о защите), но невероятно, чтобы Павел рассматривал свои στιγματα как нечто магическое. Вряд ли такая аналогия даже могла быть им использована, поскольку в Израиле строго запрещалось нанесение на тело знаков или татуировок (Лев.19:28).

Поэтому нужно, помня об этом смысле, продолжать свои поиски в другом направлении: какие социальные классы носили на себе отличительные знаки, нанесённые в обязательном/принудительном порядке. Культурно-исторические комментарии и лексиконы обычно дают материал такого плана:

Некоторые рабы, преступники и военнопленные имели на теле татуировки (выжженное клеймо), как это было принято у последователей ряда религиозных культов в Египте и Сирии. Греки и римляне обычно связывали татуировку с варварством, клеймили же обычно лошадей.

Согласно древнему восточному обычаю, рабы и солдаты носили имя или клеймо своего хозяина или командира, выжженные, выколотые или вырезанные на их телах, чтобы указать, какому именно хозяину или военачальнику они принадлежали.

Павел в ряде Посланий использует метафору воинской службы, чтобы подчеркнуть необходимость полного посвящения Христу (1Кор.9:7; 2Кор.10:3; 1Тим.1:18; 2Тим.2:3,4), но это, как видно, письма более поздние. В Послании Галатам нигде нет схожего образа. Поэтому, скорее всего, Павел имеет в виду στιγματα раба. С этой точки зрения интересна реконструкция, предлагаемая Джереми Барриером. Он предлагает исследователю вообразить себя в рабовладельческом обществе, где социальная система предполагала определённые знаки отличия, жёстко закреплённые права и привилегии (или их отсутствие) каждого класса. В отношениях патрон-клиент человек оказывал благодеяние нижестоящему и зависел от вышестоящего. Это предполагало зависимость, т.е. форму рабства, в любом случае, и статус человека во многом определялся тем, кто его патрон. Павел, хотя и римский гражданин, сравнивает/отождествляет себя с рабом, указывая имя патрона: «В Гал.1:10 Павел идентифицирует себя как раба Христова. И это не единственный раз, когда он это делает: так же он характеризует себя в Рим.1:1 и Флп.1:1. …Метафорическое использование Павлом «языка рабства» доминирует в письме и направляет ход мысли апостола, когда он пытается завоевать расположение галатийской церкви». Действительно, ряд образов в Послании Галатам связан с темой рабства:

  • Упрёк «лжебратиям», желающим поработить Павла и его спутников (Гал.2:4);
  • Подчёркивание равного достоинства раба и свободного «во Христе» (Гал.3:28);
  • Развёрнутая иллюстрация: наследник в детстве не отличается от раба, порабощение галатов «вещественным началам мира» (Гал.4:1-10);
  • Развёрнутая иллюстрация: два сына Авраама – от рабы и от свободной (Гал.4:23-31);
  • Призыв стоять в свободе и не подвергаться игу рабства (Гал.5:1).

Во всех этих пассажах Павел противопоставляет рабство как образ жизни, который навязывают галатам лжеучителя, и свободу, которую верующий обретает во Христе. Эта свобода, по сути, тоже есть подчинение, или рабство, но подчинение лично Христу.

Павел не рассматривал освобождение как отмену рабства, а скорее понимал его как перемену одного хозяина на другого. Освобождение не было обусловлено автономными правами и привилегиями, а скорее служением господину, который более достоин верности и почитания. Павел нашел такого господина в Иисусе.

Барриер раскрывает ещё одну грань этого образа. В римском мире только по отношению к рабам могли применять пытки (βασανος). Если на господина возводилось обвинение и власти допрашивали его рабов, то у тех был выбор: или сохранить молчание (и тем самым верность своему господину), или выдать всю требуемую информацию. Как пример описания такой ситуации в античных источниках Барриер приводит Мученичество Поликарпа: раб предал под пытками престарелого епископа, а сам Поликарп в такой же ситуации сохранил верность Христу. Если Павел пользуется похожим сравнением, то речь идёт, опять же, не о «наказании от Бога», а о верности апостола в трудностях и испытаниях, переносимых во время миссионерской работы.

Павел, однако, является «верным» рабом, который претерпел всевозможные пытки и притеснения, оставшись верным Иисусу Христу вплоть до нахождения идентичности в своем Учителе. В Гал.2:19-21 Павел заявляет, что он был распят вместе со Христом. В 6:14 Павел не может хвалиться ничем, кроме как «крестом Господа нашего Иисуса Христа». …Павел уподобил себя Христу, даже вплоть до переживания Его страданий (6:12-13).

Наиболее вероятной представляется следующая картина: чтобы подчеркнуть своё превосходство над лжеучителями, Павел использует метафору рабства. Лжеучителя, смущающие церковь в Галатии, сами находятся в рабстве у «вещественных начал мира» (Гал.4:3,9), т.е. обрядовой системы, ставшей символом иудейской самоидентификации, и навязывают это рабство другим верующим. Апостол же показывает себя непосредственно как раба Самого Христа, получившего от Него поручение проповедовать Евангелие и поэтому обладающего необходимой свободой для служения. Его στιγματα, будь то следы физических увечий, будь то воспоминания о перенесённых испытаниях, служат доказательством верности своему Господину. 

В свете предыдущих этапов исследования всё менее вероятной представляется идея, что Павел был первым носителем ран непонятного происхождения на своём теле, похожих на раны Христа. Чудо, если оно имеет место, должно быть адекватно запросам времени, в которое оно происходит. Во время Павла подобных феноменов не зафиксировано, и, вероятно, потому, что сами по себе они ничего не доказывали. А вот уже в то время, когда сформировалась вера в «сверхъестественные» проявления, связанные с людьми или предметами (целебные мощи, мироточивые иконы и т.п.), чудо стигматизации оказалось востребованным. И, поскольку таких фактов за историю человечества набралось немало, в нынешний век науки медицина и психология озадачены поиском рациональных объяснений этого явления. Стигматизация получила научное название «синдром Гарднера-Даймонда», и специалистам удалось выявить  ряд факторов, сопутствующих её возникновению:

Синдром Гарднера-Даймонда – это редкое явление с интересными этиологией и историей. Изучение этого явления происходит на стыке семейной медицины, неотложной помощи, дерматологии, гематологии и психиатрии. Чаще всего синдром наблюдался у белых женщин, в частности имевших такие психиатрические диагнозы, как депрессия, возбуждение или обсессивно-компульсивное расстройство. Этиология синдрома остаётся неясной, но полагают, что его проявление связано с сильным стрессом или эмоциональной травмой, совмещённой с гематологическими отклонениями.

Конечно же, в античные времена никто бы и не подумал о выведении подобных закономерностей. Всегда нужно быть осторожным, когда объяснение религиозных феноменов редуцируется с помощью науки. Впрочем, из самого по себе слова στιγματα нельзя делать далеко идущих выводов. Раны, которые остались на теле самого Христа и демонстрировались Им как доказательство воскресения (Ин.20:24-29), почему-то этим словом не называются. Если для Христа это было доказательством перенесённых мучений на кресте, то что бы доказал Павел, если бы продемонстрировал подобие следов распятия на руках и ногах?

Впрочем, сам Павел был не чужд мистического восприятия мира. Кроме того, что его призвание произошло благодаря явлению Христа (Деян.9:3-8), во 2 Кор.12:2-5 он подробно описывает духовный опыт «одного человека», восхищённого до «третьего неба». Множество исследователей уверены, что Павел писал о самом себе, используя общепринятую формулу скромности. Могли бы современные медики и психиатры сказать, что Павел имел предрасположенность к синдрому Гарднера-Даймонда? Развивая защиту своего апостольского авторитета во 2 Кор.12, апостол упоминает преследующие его «немощи» (ασθενειαι), как бы мешающие выполнять эффективное служение. Но в этой же главе он приходит к богословскому осмыслению своих «немощей»: «И чтобы я не превозносился чрезвычайностью откровений, дано мне жало в плоть, ангел сатаны, удручать меня, чтобы я не превозносился. Трижды молил я Господа о том, чтобы удалил его от меня. Но Господь сказал мне: “довольно для тебя благодати Моей, ибо сила Моя совершается в немощи”. И потому я гораздо охотнее буду хвалиться своими немощами, чтобы обитала во мне сила Христова» (2 Кор.12:7-9). То есть «жало в плоть», чем бы оно ни было в физическом плане, является своеобразным «предохранителем свыше» от превозношения и касается личных отношений апостола с Господом. Видно, что этот опыт настолько сокровен, что Павел и не рассказывал бы ничего, если бы его к этому не «принудили» (ст.11). Если связать, как в п. 1.1, эту автобиографическую вставку с Гал.4:13-15, где опять упоминаются «немощи», и далее с Гал.6:17, тогда исследуемый нами текст приобретёт следующее звучание: «Не создавайте мне проблем, потому что у меня и так их хватает – физическая немощь является большим препятствием в моём труде». Правда, использование такого аргумента выглядит неуместно. Сомнительно, чтобы в риторическом запале довольно воинственно настроенный Павел пытался вызвать жалость у своих оппонентов.

Но во 2 Кор.12 Павел имеет в виду не только физические немощи. «Посему я благодушествую в немощах, в обидах, в нуждах, в гонениях, в притеснениях за Христа, ибо, когда я немощен, тогда силен. …Признаки Апостола оказались перед вами всяким терпением, знамениями, чудесами и силами» (ст.10, 12). Он ставит немощи в один ряд с обидами, нуждами, гонениями и притеснениями. Духовные лидеры Реформации в своей экзегезе Гал.6:17 как раз и обратили внимание на этот момент, понимая στιγματα как следы перенесённых преследований. Мартин Лютер в своём комментарии на Послание к Галатам в свойственной ему манере так перефразирует текст:

Настоящее же  значение  этих  слов  Павла  таково: «Запечатленные  на  моем  теле  знаки ясно показывают, чей я слуга. Если бы я стремился угождать людям, если бы я настаивал на обрезании и на соблюдении Закона, как на чем-то необходимом для спасения, или если бы я, подражая ложным апостолам, похвалялся в вашей плоти, то мне не было бы нужды носить на своем теле эти знаки. Но поскольку я слуга Иисуса Христа и поступаю по сему верному правилу, – т.е. поскольку я проповедую и исповедую на людях, что никоим образом невозможно обретение благодати, праведности и спасения помимо Христа, то я и должен нести на себе знаки Господа моего Иисуса Христа. Это не стигматы, которые я навлек на себя, это знаки, нанесенные мне, помимо моей воли, миром и сатаною за Иисуса, Которого я провозглашаю Христом».

И далее связывает Гал.6:17 с 1 Кор.4:9-13; 2 Кор.6:4-5 и 11:23-26 – отрывками, где апостол детально описывает свои злоключения в миссионерских путешествиях. А вот для Жана Кальвина как комментатора оказывается ближе образ воинской службы:

Апостол  показывает,  сколь  уверенно  он  может  отстаивать  свой  авторитет. Ведь в теле своем он носит язвы Христовы. Что же это за язвы? Тюремное заточение, оковы, бичевания, пощечины, побивание камнями, оскорбления всякого рода, все, что он вынес ради евангельского свидетельства. Ибо как у земного воинства имеются свои отличия, коими император отмечает доблестных солдат, так и вождь наш Христос украшает тех Своих людей, делами которых Он соизволил воспользоваться. Он делает это, чтобы эти люди выделялись среди остальных. Однако эти люди  сильно  отличаются  от вышеназванных воинов. Ведь  они  благоухают крестом. Поэтому и презренны в глазах мира, что и означает слово «язвы». Ведь буквально «язвы» – это уколы плоти. Однако таким образом некогда называли все отметины, выжигаемые на теле рабов из варваров, беглых и злодеев. Посему Павел уместно хвалится отметинами, коими Христос обычно награждает Своих отличившихся воинов. То есть отметинами, позорными и постыдными для мира, но в глазах Бога и Его ангелов превосходящими все мирские почести.

И, наконец, нельзя забывать ещё одну смысловую грань фразы «ношу στιγματα Господа Иисуса на теле моем». Оппоненты Павла, как можно понять из всего Послания, настаивают на важности обрезания (Гал.5:6,11). «Для израильтян обрезание было религиозным обрядом, предназначенным для того, чтобы отметить вступление потомков Авраама в Завет. …Обрезание должно было сопровождаться посвящением себя Господу и высоким нравственным идеалам Завета». Они хотят провести верующих в Галатии сначала через обращение в иудейскую религиозную традицию, тем самым как бы обещая полноту духовного опыта. Павел, хотя и обрезан сам, противостоит этой идее, проповедуя возможность непосредственного доступа ко Христу без дополнительных условий. Он даже считает нужным специально подчеркнуть это среди важнейших мыслей Послания в эпилоге: «Ибо во Христе Иисусе ничего не значит ни обрезание, ни необрезание, а новая тварь» (Гал.6:15). Грегори Бил считает, что это напрямую связано с исследуемым нами текстом:

…Высказывание в ст. 17 «я ношу на своем теле знаки Иисуса» является другим способом сказать, что он не хочет идентифицироваться со знаком старого творения (обрезание), но хочет идентифицироваться только со знаками нового творения: с Иисусом и его страданиями на кресте.

Это такое противостояние, в котором каждая из сторон хвастается видимыми знаками принадлежности к Завету – метками на теле. Оппоненты Павла в качестве такого знака/клейма/печати предлагают обрезание. Апостол парирует: «У меня есть знак не хуже вашего». Хотя и Павел, как иудей, также обрезан (см. Флп.3:5), но не почитает это каким-то особым преимуществом (Флп.3:7-9). Гонения и поношения, а возможно, и некоторые физические увечья, полученные за благовествование, Павел рассматривает как более действенный и авторитетный символ верности Богу. В Гал.6:17, скорее всего, содержится и этот подтекст: готовы ли оппоненты Павла от слов перейти к делам – не смущать и раскалывать уже созданную общину, а основать с нуля новую на месте, где ещё не ступала нога благовестника, притом не страшась противодействия? Это наверняка больше, по мнению апостола, прославило бы имя Божье, чем скрупулёзное внимание лжеучителей к символам иудейской самоидентификации.

По меткому замечанию Ричарда Брауна, «можно сказать, что Письмо к Галатам — это «вылитый Павел»: он в гневе и говорит то, что у него действительно на уме». Итак, сравнение Гал.6:17 с другими отрывками автобиографического характера из Посланий Павла разворачивает перед нами целый ряд смыслов этой коротенькой ремарки. Апостол жёстко ставит на место своих оппонентов, говоря им: «Пускай за мой апостольский авторитет говорят мои труды ради Христа. В своем стремлении сделать верующих в Галатии «чистокровными иудеями» вы создаёте препятствие Божьему делу. Если вы сможете с верой перетерпеть столько страданий и лишений, сколько и я, и осознаете ценность каждой приобретённой для Христа души, тогда, возможно, и получите право поучать людей в этой общине». Павел представляет себя как раба Христова, носящего на своём теле знаки как доказательства, во-первых, принадлежности, а во-вторых преданности Ему. Чем бы ни были эти знаки – физическими увечьями или воспоминаниями о гонениях – они доказывают полное, самоотверженное посвящение апостола на служение Богу. Лжеучителя настаивают на обязательности обрезания, Павел возражает: обрезание может стать просто знаком принадлежности к некой этнической/религиозной группе, но не гарантирует перемены мышления и жизни. Труд на ниве Божьей, созидание церквей, перенесённые за имя Христово испытания являются куда лучшим показателем причастности к Завету и «новому творению», нежели хирургическая операция на крайней плоти.


  1. Керов В., Печерская М. Стигматы // Католическая энциклопедия. – Том IV. – Москва: Издательство францисканцев, 2011. – С. 1112.
  2. Лютер М. Лекции по Посланию к Галатам // Режим доступа: http://www.reformed.org.ua/2/268/7/Luther, дата обращения 21.04.2018.
  3. Στιγμα // Moulton, J.H., Milligan, G. Vocabulary of the Greek New Testament. – Peobody, Mass.: Hendrickson Publishers, 1997.
  4. Кинер, К. Библейский культурно-исторический комментарий. – Часть 2: Новый Завет. – Санкт-Петербург: Мирт, 2005. – С. 460.
  5. Στιγμα // Thayer, J.H. The New Thayer’s Greek-English Lexicon of the New Testament. – Peabody, Mass.: Hendrickson Publishers, 1981.
  6. Barrier, J. Marks of Oppression: A Postcolonial Reading of Paul’s Stigmata in Galatians 6:17 // Biblical Interpretation 16 (2008). – Р. 358.
  7. Ibid, p. 361.
  8. Ibid, p. 358.
  9. McDonald, K., Mufti, A. & Jackson, R. A Divine Diagnosis: The Christian Church’s Discovery of Gardner-Diamond Syndrome // University of Toronto Medical Journal, Vol. 94. – №2 (March, 2017). – Р. 58.
  10. Лютер М. Лекции по Посланию к Галатам // Режим доступа: http://www.reformed.org.ua/2/268/7/Luther, дата обращения 21.04.2018.
  11. Кальвин Ж. Толкование на Послание к Галатам // Режим доступа: https://bible.by/jan-calvin/55/6/, дата обращения 21.04.2018.
  12. Харрисон, Р.К. Обрезание // Элуэлл У., ред. Евангельский словарь библейского богословия. –Санкт-Петербург: Библия для всех, 2004. – С. 654.
  13. Beale, G. K. Peace and Mercy upon the Israel of God: The Old Testament Background of Galatians 6,16b // Biblica, Vol. 80. – №2 (1999). – Р. 222.
  14. Браун Р. Введение в Новый Завет. – Том 2. – Москва: ББИ, 2007. – С. 63.

***

Коваль Богдан, магистрант теологии университета им. Эндрюса (США),
преподаватель Украинского адвентистского теологического института, пастор

image_pdfimage_print
Поділитися

Рекомендовані публікації

Святе Писання
Святе Писання, що складається зі Старого та Нового Завітів, є Словом Божим письмово переданим по Божественному натхненню через святих людей Божих, які виголошували й писали його по спонуканню Святого Духа. За допомогою цього Слова Бог передав людству необхідні для спасіння знання. Біблія має безперечний авторитет і представляє непогрішиме відкриття Його волі. Вона є мірилом характеру і критерієм досвіду, вичерпним викладом доктрин і достовірним повідомленням про дії Бога в історії нашого світу.
Пс. 118:105; Прип. 30:5, 6; Іс. 8:20; Ів. 17:17; 1 Фес. 2:13; 2 Тим. 3:16, 17; Євр. 4:12;
2 Пет. 1:20, 21
Трійця
Бог єдиний. Отець, Син і Святий Дух – єдність трьох довічних Особистостей. Бог безсмертний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий та понад усе. Він безмежний і вище людського розуміння, однак Його можна пізнати за допомого Його відкриття про Самого Себе. Бог, Який є любов, навіки гідний поклоніння, честі і служіння всього творіння.
Бут. 1:26; Повт. 6:4; Іс. 6:8; Мф. 28:19; Ів. 3:16; 2 Кор. 1:21, 22; 13:14; Єф. 4:4-6;
1 Пет. 1:2
Бог Отець
Бог Вічний Отець є Творець, Першопричина, Вседержитель і Незалежний Правитель всього творіння.

Він справедливий і святий, милостивий і добрий, повільний на гнів і сповнений постійної любові та вірності.

Якості та сили, що проявилися в Сині та Святому Дусі також є якостями та силами Отця.
Бут. 1:1; Повт. 4:35; Пс. 109:1, 4; Ів. 3:16; 14:9; 1 Кор. 15:28; 1 Тим. 1:17; 1 Ів. 4:8; Об'яв. 4:11
Бог Син
Бог Вічний Син з’явився втіленим в Ісусі Христі. Через Нього все було створено, дякуючи Йому був відкритий характер Бога, завдяки Йому здійснилося спасіння людства і через Нього відбувається суд над нашим світом. Будучи навіки істинним Богом, Він став також справжньою людиною, Ісусом Христом. Він був зачатий Святим Духом і народжений дівою Марією. Він жив і переносив спокуси як людина, проте явив Собою досконалий приклад праведності і любові Божої. Вчинені Ним чудеса були проявом сили Божої і свідченням того, що Він був дійсно Богом – обіцяним Месією. Він добровільно постраждав і помер на хресті за наші гріхи, зайнявши наше місце. Воскрешений з мертвих, Він вознісся на небо, щоб заради нас здійснювати служіння в небесному святилищі. Він знову прийде в цей світ у славі для остаточного визволення Свого народу і для того, щоб відновити все знову.
Іс. 53:4-6; Дан. 9:25-27; Лк. 1:35; Ів. 1:1-3, 14; 5:22; 10:30; 14:1-3, 9, 13; Рим. 6:23;
1 Кор. 15:3, 4; 2 Кор. 3:18; 5:17-19; Флп. 2:5-11; Кол. 1:15-19; Євр. 2:9-18; 8:1, 2
Бог Дух Святий
Бог Вічний Дух Святий діяв разом з Отцем і Сином при створенні, втіленні та спокуті. Він – така ж Особистість, як Отець і Син. Він надихав письменників Біблії. Він наповнив силою життя Христа. Він привертає і переконує людей; і тих, хто відгукується, Він оновлює і відтворює в них образ Божий. Посланий Отцем і Сином, щоб завжди бути з Його дітьми, Він наділяє Церкву духовними дарами, дає їй силу в її свідоцтві про Христа і в згоді зі Святим Писанням наставляє її на всяку істину.
Бут. 1:1, 2; 2 Цар. 23:2; Пс. 50:12; Іс. 61:1; Лк. 1:35; 4:18; Ів. 14:16-18, 26; 15:26;
16:7-13; Дії 1:8; 5:3; 10:38; Рим. 5:5; 1 Кор. 12:7-11; 2 Кор. 3:18; 2 Пет. 1:21
Створення світу
Бог в Писанні достовірно представив хронологію Своєї творчої діяльності. Протягом недавніх шести днів творіння Господь створив «небо і землю, море і все, що в них», а сьомого дня «спочив». Таким чином, Господь встановив Суботу як вічний пам’ятник Його праці, здійсненої і завершеної протягом шести буквальних днів, які разом з Суботою утворили той тиждень, що нам відомий сьогодні. Перші чоловік і жінка були створені за образом Божим, як вінець творіння, отримавши право володіння світом і обов’язок піклуватися про нього. Світ, при завершенні свого створення, як сказано в Біблії, був «вельми добрий», і його досконалість проголошувала славу Божу.
Бут. 1-2, 5, 11; Вих. 20:8-11; Пс. 18:2-7; 32:6, 9; 103; Іс. 45:12; Дії. 17:24; Кол. 1:16; Євр. 1:2; 11:3; Об'яв. 10:6; 14:7
Природа людини
Чоловік і жінка були створені за образом і подобою Божою як істоти, наділені індивідуальністю, силою і свободою мислити і діяти. Людина, за задумом Божим, – це нерозривна єдність тіла, душі і духу. Але хоча люди і були створені як вільні істоти, їх життя залежало від Бога. Однак, не послухавши Бога, наші прабатьки таким чином відмовилися визнати свою залежність від Нього і втратили своє високе положення. Образ Божий в них спотворився, і вони стали схильні до смерті. Їхні нащадки успадковують гріховну природу з усіма витікаючими з цього наслідками. Вони народжуються зі слабкостями і схильностями до зла. Але Бог у Христі примирив із Собою світ і Духом Своїм відновлює в смертних, що каються образ Творця. Створені для слави Божої, ми покликані любити Його, один одного і світ, що оточує нас.
Бут. 1:26-28; 2:7, 15; 3; Пс. 8:5-9; 50:6, 11; 57:4; Єрем. 17:9; Дії. 17:24-28; Рим. 5:12-17; 2 Кор. 5:19, 20; Єф. 2:3; 1 Фес. 5:23; 1 Ів. 3:4; 4:7, 8, 11, 20
Велика боротьба
Все людство залучено в велику боротьбу між Христом і сатаною. Вона розпочалась на небі в зв’язку з тим, що був поставлений під сумнів характер Бога, Його закон і справедливість Божого правління у всесвіті. Один зі створених ангелів, наділений свободою вибору, в своєму самозвеличенні став сатаною, противником Бога. Це призвело до повстання частини ангелів. Сатана викликав дух спротиву Богові в нашому світі, коли втягнув Адама і Єву в гріх. В результаті цього гріха, скоєного людьми, образ Божий став спотвореним в людстві. З цієї ж причини створений світ втратив свій порядок і був спустошений під час всесвітнього потопу, про що свідчить представлена ​​в Бут. 1-11 хронологія. На очах у всього творіння цей світ перетворився на арену світової боротьби, в результаті якої люблячий Бог буде затверджений в Своїх правах. Христос посилає Святого Духа і вірних ангелів, щоб вони допомагали народу Божому в цій великій боротьбі, направляли, захищали і зміцнювали його на шляху, що веде до спасіння.
Бут. 3; 6-8; Йов 1:6-12; Іс. 14:12-14; Єзек. 28:12-18; Рим. 1:19-32; 3:4; 5:12-21; 8:19-22; 1 Кор. 4:9; Євр. 1:14; 1 Петр. 5:8; 2 Петр. 3:6; Об'яв. 12:4-9
Життя, смерть і воскресіння Христа
Життя Христа проходило в досконалому послузі волі Божій. Його страждання, смерть і воскресіння – це єдино можливий шлях спокути скоєних людьми гріхів. Кожен, що приймає вірою це примирення з Богом, має вічне життя. Все творіння може краще осягнути нескінченну і святу любов Творця. Це досконале примирення виправдовує справедливість Божого Закону і милосердя характеру Творця. Так відбувається засудження наших гріхів і забезпечується наше прощення. Смерть Христа є замісною, спокутною, примиряючою і перетворюючою. Воскресіння Христа у плоті є знаком перемоги Бога над силами зла, і для приймаючих це примирення, служить свідченням їхньої перемоги над гріхом і смертю. Воскресіння проголошує панування Ісуса Христа, перед Яким схилиться кожне коліно на небі і на землі.
Бут. 3:15; Пс. 22:1; Іс. 53; Ів. 3:16; 14:30; Рим. 1:4; 3:25; 4:25; 8:3, 4; 1 Кор. 15:3, 4,
20-22; 2 Кор. 5:14, 15, 19-21; Флп. 2:6-11; Кол. 2:15; 1 Петр. 2:21, 22; 1 Ів. 2:2; 4:10
Спасіння у Христі
За нескінченної любові і милості Бог учинив так, що Христос, який не знав гріха, став гріхом заради нас, щоб в Ньому ми стали праведними перед Богом. Під впливом Святого Духа ми усвідомлюємо нашу потребу в Спасителі, визнаємо нашу гріховність, каємося в наших злочинах і вірою приймаємо Ісуса як Спасителя і Господа, як Того, Хто зайняв наше місце на хресті і залишив нам приклад. Ця спасаюча віра приходить до нас від Божественної сили Його Слова і є даром Божої благодаті. Завдяки Христу Бог виправдовує і приймає нас як Своїх синів та дочок і позбавляє від панування гріха. Дія Духа Святого створює в нас відродження і освячення. Дух оновлює наш розум, записує в наших серцях Божий закон любові і дає нам силу жити святим життям. Перебуваючи в Ньому, ми стаємо причасниками Божественної природи і отримуємо впевненість у спасінні як тепер, так і на суді.
Бут. 3:15; Іс. 45:22; 53; Єрем. 31:31-34; Єзек. 33:11; 36:25-27; Авв. 2:4; Мк. 9:23, 24; Ів. 3:3-8, 16; 16:8; Рим. 3:21-26; 8:1-4, 14-17; 5:6-10; 10:17; 12:2; 2 Кор. 5:17-21; Гал. 1:4; 3:13, 14, 26; 4:4-7; Єф. 2:4-10; Кол. 1:13, 14; Тит 3:3-7; Євр. 8:7-12; 1 Пет. 1:23; 2:21, 22; 2 Пет. 1:3, 4; Об'яв. 13:8
Зростання у Христі
Прийнявши смерть на хресті, Ісус здобув перемогу над силами зла. Він, Який переміг злих духів під час Свого земного служіння, зруйнував їх владу і зробив неминучою їх остаточну загибель. Перемога Ісуса забезпечує і нам перемогу над цими силами, які все ще прагнуть управляти нами, в той час як ми ходимо перед Ним в мирі, радості і впевненості в любові Божої. Зараз Святий Дух перебуває в нас і наділяє нас силою. В постійної прихильності Ісусу, нашому Спасителю і Господу, ми звільнені від тягаря минулих вчинків. Ми більше не перебуваємо в темряві, страху перед силами зла, невігластві та безцільності, які супроводжували наше колишнє життя. Здобувши цю нову свободу в Христі, ми покликані розвинути свій характер в подобі Його характеру, спілкуючись з Ним щодня в молитві, насичуючись Його Словом, розмірковуючи над Ним і Його Промислом, віддаючи Йому хвалу, збираючись на спільні богослужіння та беручи участь в здійсненні місії Церкви. Ми також покликані наслідувати приклад Христа, здійснюючи співчутливе служіння заради задоволення фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних і духовних потреб людей. Коли ми віддаємо нашу любов оточуючим і свідчимо про спасіння в Христі, постійна присутність Божа через Духа Святого перетворює кожну хвилину нашого життя і кожну справу в духовний досвід.
1 Пар. 29:11; Пс. 1:1, 2; 22:4; 76:12, 13; Мф. 20:25-28; 25; 1:31-46; Лк. 10:17-20; Ів. 20:21; Рим. 8:38, 39; 2 Кор. 3:17, 18; Гал. 5:22-25; Єф. 5:19, 20; 6:12-18; Флп. 3:7-14; Кол. 1:13, 14; 2:6, 14, 15; 1 Фес. 5:16-18, 23; Євр. 10:25; Як. 1:27; 2 Пет. 2:9; 3:18; 1 Ів. 4:4
Церква
Церква є спільнота віруючих, які визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Як і народ Божий в старозавітні часи, ми покликані зі світу, ми об’єднуємося для богослужіння, для спілкування, для вивчення Слова Божого, для святкування Вечері Господньої, для служіння всьому людству і для проголошення Благої вісті в усьому світі. Свою духовну владу Церква отримала безпосередньо від Христа, Який є втілене Слово, відкрите в Писанні. Церква – це Божа родина, і члени її, усиновлені Богом, живуть на підставі укладеного з Ним нового завіту. Церква – це тіло Христове, суспільство людей, об’єднаних вірою, і глава цього тіла Сам Христос. Церква – це наречена, заради якої Христос помер, щоб освятити і очистити її. При Його урочистому поверненні вона постане перед Ним як славна Церква, яка зберегла вірність в усі віки, відкуплена Його кров’ю та не має ні плями, ні вади – свята і бездоганна.
Бут. 12:1-3; Вих. 19:3-7; Мф. 16:13-20; 18:18; 28:19, 20; Дії. 2:38-42; 7:38; 1 Кор. 1:2;
Єф. 1:22, 23; 2:19-22; 3:8-11; 5:23-27; Кол. 1:17, 18; 1 Пет. 2:9
Церква Останку та її місія
Вселенська Церква складається з тих, хто істинно вірить в Христа. Але в останні дні, під час загального боговідступництва, Бог покликав Церкву Останку до дотримання заповідей Божих і збереження віри в Ісуса. Церква Останку проголошує настання години суду, сповіщає спасіння через Христа і проповідує наближення Його Другого пришестя.

Ця місія проголошення істини символічно представлена трьома ангелами в 14 розділі книги Об’явлення. За часом ця місія збігається з судом, який відбувається на небесах, і результатом її є покаяння і виправлення людей. Кожен віруючий покликаний особисто брати участь в цьому загальному свідоцтві.
Дан. 7:9-14; Іс. 1:9; 11:11; Єрем. 23:3; Мих. 2:12; 2 Кор. 5:10; 1 Пет. 1:16-19; 4:17; 2 Пет. 3:10-14; Юд. 3, 14; Об'яв. 12:17; 14:6-12; 18:1-4
Єдність в Тілі Христовому
Церква – це єдине Тіло послідовників Христа, покликаних із всякого народу, племені та язика. В Христі ми стаємо новим творінням. Серед нас не повинно бути відмінності незалежно від раси, культури, освіти, національності, статі, соціального і майнового стану. Ми всі рівні в Христі, Який за допомогою єдиного Духа об’єднав нас між собою і привернув до Себе. Ми повинні служити і приймати служіння неупереджено і з чистим серцем.
Завдяки відкриттю, яке нам дав Ісус Христос у Святому Письмі, ми маємо одну і ту ж віру і надію, одне і те ж прагнення служити всьому людству. Джерелом такої єдності є триєдиний Бог, Який прийняв нас як Своїх дітей.
Пс. 132:1; Мф. 28:19, 20; Ів. 17:20-23; Дії. 17:26, 27; Рим. 12:4, 5; 1 Кор. 12:12-14;
2 Кор. 5:16, 17; Гал. 3:27-29; Єф. 2:13-16; 4:3-6, 11-16; Кол. 3:10-15
Хрещення
Хрещення – це Боже повеління, за допомогою якого ми сповідуємо свою віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа, а також свідчимо, що ми померли для гріха і тепер прагнемо до оновленого життя. Таким чином, ми визнаємо Христа Господом і Спасителем і стаємо частиною Його народу після прийняття в члени Його Церкви. Хрещення – це символ нашої єдності з Христом, прощення гріхів і прийняття Духа Святого.

Хрещення здійснюється зануренням у воду, і до нього допускаються ті, хто має віру в Ісуса і засвідчив про каяття в гріхах. Хрещенню передують вивчення Святого Писання і прийняття його вчення.
Мф. 28:19, 20; Дії. 2:38; 16:30-33; 22:16; Рим. 6:1-6; Гал. 3:27; Кол. 2:12, 13
Вечеря Господня
Вечеря Господня – це спільне прийняття символів тіла і крові Ісуса як наочне підтвердження віри в Нього, нашого Господа і Спасителя. При здійсненні цього обряду присутній Сам Христос, який спілкується зі Своїм народом і зміцнює його сили. Беручи участь у Вечері, ми з радістю сповіщаємо спокутну смерть Господа і Його повернення у славі. Готуючись до Вечері, віруючі досліджують своє серце, сповідують свої гріхи і каються в них. Перед прийняттям символів відбувається служіння ногоомиття, встановлене нашим Божественним Учителем як символ оновлення, очищення і як вираз готовності служити одне одному в християнському смиренні, а також для того, щоб сприяти об’єднанню сердець в любові. Служіння Вечері відкрито для участі в ньому всіх віруючих християн.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Духовні дари та духовне служіння
Впродовж всіх віків Бог наділяв усіх членів Своєї Церкви духовними дарами, які кожен повинен використовувати на благо Церкви і людства. Цими дарами Святий Дух наділяє кожного члена Церкви по Своїй волі. Таким чином, Церква стає здатною виконати дане їй Богом призначення. Відповідно до Писання, до духовних дарів відносяться віра, дар зцілення, дар пророцтва, дар проповіді, учительський дар, дар управління, дар примирення, дар співчуття, дар милосердя та самовідданого служіння ближнім з метою підтримати і підбадьорити їх.

Деякі члени Церкви покликані Богом і наділені дарами Святого Духа, щоб працювати в Церкві як пастори, євангелисти і вчителі. Їх робота особливо необхідна для підготовки членів Церкви до служіння, для досягнення Церквою духовної зрілості і для забезпечення єдності у вірі і пізнанні Бога. Коли члени Церкви використовують ці духовні дари як вірні служителі всілякої Божої благодаті, Церква захищена від руйнівного впливу єретичних вчень, зростає в Бозі та зміцнюється у вірі і любові.
Дії. 6:1-7; Рим. 12:4-8; 1 Кор. 12:7-11, 27, 28; Єф. 4:8, 11-16; 1 Тим. 3:1-13; 1 Пет. 4:10, 11
Дар пророцтва
Святе Писання свідчить, що пророцтво – один з дарів Святого Духа. Цей дар є відмінною ознакою Церкви Остатку, і ми віримо, що він проявився в служінні Еллен Уайт.

Її праці являються пророчим авторитетом і служать для Церкви потіхою, керівництвом, настановою і викриттям. В цих працях також чітко визначено, що Біблія є мірилом для будь-якого вчення і досвіду.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Закон Божий
Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді призводять до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.
Вих. 20:1-17; Повт. 28:1-14; Пс. 18:8-15; 39:8, 9; Мф. 5:17-20; 22:36-40; Ів. 14:15; 15:7-10; Рим. 8:3, 4; Єф. 2:8-10; Євр. 8:8-10; 1 Ів. 2:3; 5:3; Об'яв. 12:17; 14:12
Субота
Блаженний Творець після шести днів творіння світу спочивав в сьомий день і встановив суботній спокій для всіх людей як пам’ятник творіння. Четверта заповідь незмінного Закону Божого вимагає дотримання сьомого дня, суботи, як дня спокою, дня особливого поклоніння і служіння відповідно до вчення і прикладу Ісуса Христа – Господа суботи.

Субота – це день радісного спілкування з Богом і один з одним. Це символ нашого спасіння у Христі, знак нашого освячення, нашої вірності та передчуття нашого вічного майбутнього життя в Царстві Божому. Субота – це постійний Божий символ вічного завіту між Ним і Його народом. Радісне проведення цього святого часу від вечора до вечора, від заходу до заходу є урочистий спогад звершеного Богом творіння і викуплення.
Бут. 2:1-3; Вих. 20:8-11; 31:13-17; Лев. 23:32; Повт. 5:12-15; Іс. 56:5, 6; 58:13, 14;
Єз. 20:12, 20; Мф. 12:1-12; Мк. 1:32; Лк. 4:16; Євр. 4:1-11
Смерть і воскресіння
Відплата за гріх – смерть. Але Бог, єдиний, що має безсмертя, дарує вічне життя Своїм викупленим. До дня Другого пришестя смерть для всіх людей – це стан небуття.

Коли ж Христос – Життя наше – з’явиться, то воскреслі та ті, що залишилися живими, праведники відтвореними і прославленими будуть піднесені назустріч своєму Господу. Друге воскресіння, воскресіння нечестивих, відбудеться тисячу років потому.
Йов 19:25-27; Пс. 145:3, 4; Еккл. 9:5, 6, 10; Дан. 12:2, 13; Іс. 25:8; Ів. 5:28, 29; 11:11-14; Рим. 6:23; 16; 1 Кор. 15:51-54; Кол. 3:4; 1 Фес. 4:13-17; 1 Тим. 6:15; Об'яв. 20:1-10
Тисячолітнє Царство та знищення гріха
Тисячолітнє Царство – це проміжний період між першим і другим воскресіннями, коли Христос і Його викуплені святі знаходяться на небі. Протягом цього часу відбувається суд над тими, хто помер, не розкаявшись у своїх гріхах. На землі в цей час не буде жодної живої людини, але буде тільки сатана зі своїми ангелами. Після закінчення цього тисячолітнього періоду Христос зі Своїми святими і Святе Місто зійдуть на землю. Тоді будуть воскрешені і всі нечестиві, які під проводом сатани і його ангелів підуть війною на Боже Місто і зберуться навколо Нього. Але зійде від Бога вогонь, який знищить це воїнство і очистить землю. Таким чином, гріх і грішники назавжди зникнуть з всесвіту.
Єр. 4:23-26; Єз. 28:18, 19; Мал. 4:1; 1 Кор. 6:2, 3; Об'яв. 20; 21:1-5
Нова Земля
На Новій Землі, де пануватиме праведність, Бог влаштує вічну оселю для викуплених. Серед створеної Ним досконалої природи вони будуть вічно жити в радості і любові, зростаючи в пізнанні Бога і Його творіння. Сам Господь буде там жити разом зі Своїм народом, і ніколи вже не буде ні страждань, ні смерті.

Велика боротьба закінчиться, а з її закінченням назавжди зникне гріх. Усе, що існує – жива і нежива природа – буде свідчити, що Бог є любов, і Він буде панувати на віки віків. Амінь.
Іс. 35; 65:17-25; Мф. 5:5; 2 Пет. 3:13; Об'яв. 11:15; 21:1-7; 22:1-5
Довірене управління
Ми – управителі Божі. Він довірив нам мудро розпоряджатися часом і можливостями, здібностями і майном, благословеннями землі і її дарами. Ми відповідальні перед Богом за правильне використання всіх цих дарів. Наше визнання Бога Владикою всього ми висловлюємо у вірному служінні Йому і ближнім, а також в добровільному
Бут. 1:26-28; 2:15; 1 Пар. 29:14; Агг. 1:3-11; Мал. 3:8-12; Мф. 23:23; Рим. 15:26, 27;
1 Кор. 9:9-14; 2 Кор. 8:1-15; 9:7
поверненні десятини і пожертвувань для проголошення Євангелія і для підтримки і зростання Його Церкви. Бог надав нам особливу честь, давши нам право розпоряджатися всім довіреним, щоб виховати нас в любові і привести до перемоги над егоїзмом і жадібністю. Управителі Божі відчувають радість, коли в результаті їх вірності інші люди отримують благословення.
Довірене управління
Ми покликані бути благочестивими людьми, чиї думки, почуття і дії знаходяться у відповідності з біблійними принципами у всіх аспектах особистого та суспільного життя. Щоб дати можливість Святому Духу відтворити в нас характер нашого Господа, ми прагнемо лише до того, що може принести в нашому житті християнську чистоту, здоров’я і радість. Це означає, що наші задоволення і розваги повинні відповідати високим критеріям християнського смаку і краси. Визнаючи наявність особливостей у різних культурах, ми, проте, вважаємо, що наш одяг має бути простим, скромним і охайним, відповідний тим, чия справжня краса полягає не в зовнішніх прикрасах, а в нетлінні лагідного й спокійного духу. Це також означає, що оскільки наші тіла є храмом Святого Духа, ми не повинні нехтувати турботою про них. Нам необхідні фізичні вправи, відпочинок і, по можливості, здорова їжа. Ми повинні утримуватися від нечистої їжі, зазначеної в Писанні. Так як вживання алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків і зловживання ліками шкодять нашому організму, нам слід і від цього утримуватися. Нам потрібно прагнути тільки до того, що допоможе нам привести наші думки і все наше єство в послух Христові, Який бажає, щоб ми були здорові, радісні і щасливі.
Бут. 7:2; Вих. 20:15; Лев. 11:1-47; Пс. 105:3; Рим. 12:1, 2; 1 Кор. 6:19, 20; 10:31;
2 Кор. 6:14-7:1; 10:5; Єф. 5:1-21; Флп. 2:4; 4:8; 1 Тим. 2:9, 10; Тит. 2:11, 12; 1 Пет. 3:1-4;
1 Ів. 2:6; 3 Ів. 2
Шлюб та сім'я
Шлюб, спочатку встановлений Богом в Едемі, є, згідно з вченням Христа, довічним союзом чоловіка і жінки для спільного життя і любові. Шлюб повинен укладатися лише між чоловіком і жінкою, які поділяють спільну віру. Укладаючи шлюб, християни покладають на себе зобов’язання не тільки один перед одним, а й перед Богом. Взаємна любов, повага, увага і відповідальність є основою християнських шлюбних відносин, відображаючи любов, святість, близькість і міцність відносин між Христом і Його Церквою. Щодо розлучення Христос сказав: «Хто дружину відпустить свою, крім провини перелюбу, … і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб». Хоча життя деяких сімей може виявитися далеко не ідеальним, чоловік і жінка, що повністю присвячують себе в шлюбі один одному у Христі, можуть досягти тісного єднання в любові, якщо вони довіряються керівництву Духа і повчанням Церкви. Бог благословляє сім’ю і бажає, щоб всі в ній допомагали один одному в досягненні духовної зрілості. Прагнення до згуртованості сім’ї – один з характерних ознак заключної вестки Євангелія. Батьки повинні виховувати дітей в любові і послуху Господу. Своїм словом і особистим прикладом батьки повинні вчити дітей, що Христос – це люблячий, ніжний і турботливий Наставник, який хоче, щоб усі вони стали членами Його Церкви, членами сім’ї Божої, що включає в себе як самотніх, так і сімейних людей.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Служіння Христа в небесному святилищі
На небі знаходиться святилище, справжня скинія, що її збудував був Господь, а не людина. Там Христос заради нас звершує Своє заступницьке служіння. Його служіння дає кожному віруючому можливість спасіння через прийняття Його спокутної жертви, яку Він одного разу приніс на хресті за всіх нас. Після Свого вознесіння Він став нашим великим Первосвящеником і почав Своє заступницьке служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святій частині земного святилища. У 1844 році, після закінчення пророчого періоду в 2300 днів, розпочалася друга і остання частина Його спокутного служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святому Святих земного святилища. В цей час на небі розпочався слідчий суд – перша стадія остаточного знищення всіх гріхів, прообразом якої було очищення стародавнього єврейського святилища в День викуплення. У тому старозавітному служінні святилище символічно очищалося кров’ю жертовних тварин, небесне ж святилище очищається досконалою жертвою, якою є кров Ісуса. Мешканці неба завдяки слідчому суду бачать серед померлих на землі тих, хто спочив у Христі і тому гідний брати участь в першому воскресінні. На цьому суді також стає зрозуміло, хто з тих, що ще живуть на землі перебуває у Христі, дотримуючись Божих заповідей, вірячи в Ісуса, покладаючись на Нього в справі спасіння, і хто, отже, гідний життя в Його вічному Царстві. Цей суд підтверджує справедливість Бога, Який спасає тих, хто вірить в Ісуса. Суд проголошує, що ті, хто зберегли вірність Богу, увійдуть до Царства Небесного. Коли ж це служіння Христа завершиться, закінчиться і відведений для людей час випробування перед Другим пришестям.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Друге пришестя Христа
Друге пришестя Христа – це блаженне сподівання Церкви і величне завершення справи Божої на землі. Пришестя Спасителя буде буквальним, особистим, видимим і одночасним для всього світу. При Його поверненні праведники, що до цього часу померли, будуть воскрешені і одночасно з живими праведниками будуть прославлені і піднесені на небо. Безбожні ж в цей момент помруть. Майже повне виконання найважливіших пророцтв, що послідовно розкривають історію світу, свідчить про швидке пришестя Христа. Час цієї події не відкрито, і тому ми повинні бути готові до неї в будь-який момент.
Мф. 24; Мк. 13; Лк. 21; Ів. 14:1-3; Дії. 1:9-11; 1 Кор. 15:51-54; 1 Сол. 4:13-18; 5:1-6;
2 Сол. 1:7-10; 2:8; 2 Тим. 3:1-5; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Об'яв. 1:7; 14:14-20; 19:11-21