Доля харківських лютеран іноземного походження під імперською владою

Доля харківських лютеран іноземного походження під імперською владою

Спроба осмислити феномен виникнення, розвитку та знищення лютеранської громади Харкова в загальноімперському та загальноукраїнському контексті. Показано вагомий вплив лютеран на історію Слобожанщини. Акцентується увага на зв’язку зламів історії лютеран і змін законодавства.

Якщо співвідносити формування лютеранської віросповідної церкви в контексті епохи Реформації (від публікації М. Лютером «95 тез» 1517 р. до проголошення Ауґзбурзького віросповіданя 1530 р.) з іншим історичним феноменом, початком систематичної колонізації Слобожанщини й заснування Харкова (1654 р.), бачимо суттєву часову різницю.

На початок другої половини XVI ст. лютеранство стало державною релігією в багатьох князівствах Німеччини, у Скандинавії, поширилось Європою, досягло Північної Америки. Особливо важливим для нашої теми є тотальне домінування лютеранства на теренах сучасних балтійських держав Латвії та Естонії, де Реформація почалася в 1520-х рр., а Лютер у зв’язку з цим з 1523 р. написав кілька листів «Усім християнам у Ризі, Ревелі та Дерпті» [12, с. 45], а також Фінляндії (та поширення його серед корінного населення Карелії та серед інших етнічних груп навколо Фінської затоки), які ввійшли до складу Російської імперії протягом XVIІІ ст. (три Остзейські губернії, окремі повіти Санкт-Петербурзької та Олонецької губерній) та на початку ХІХ ст. (Велике князівство Фінляндське).

Лютерани остзейського походження, переважно німці, та переселенці з земель Німеччини стали стрижнем німецько-латисько-естонської парафії Харківщини. Уперше євангельська громада в Харкові згадується з 1768 р. [21, с. 6].

З початку колонізація Слобожанщини мала переважно український характер та здійснювалась під протекторатом московського царя і керівництвом бєлгородського воєводи за участі московських служилих людей.

Перші колоністи, і «черкаси», і московські служилі люди, на Батьківщині зустрічалися з лютеранами та іншими протестантами. Українці Ст. Оріховський та М. Кровицький певний час жили у Віттенберзі та були учнями М. Лютера та Ф. Меланхтона [13, с. 90], відомі й чисельні переходи української шляхти та їхніх селян на євангельську віру в ХV– 1-й половині ХVІ ст. [4, с. 64-67.] У Москві ж т. з. «лютери» з’явилися за життя Василя ІІІ (1505–1533), у час Івана ІV (1547-1584) траплялися по всьому царству до Уралу, в столиці був пастор та побудовано кірху [12, с. 33-40]. За Олексія Михайловича (1645-1676) нараховують 18 тисяч протестантів, одна з громад була в Бєлгороді [3, с. 2-3], адміністративному центрі для Слобідських полків.

Зазвичай російські закони створювали умови для комфортного проживання та сповідування віри лютеранами й іншими протестантами з метою використання їхнього фахового потенціалу: адміністративного, військового, інженерного, медичного, наукового тощо за умов заборони поширення їхнього віросповідання.

Відомі факти, коли лютерани тимчасово перебували на Слобожанщині. 1670 р. війська під проводом німецьких офіцерів придушували бунт Степана Разіна [20, с. 10], 1709 р. після Полтавської битви в Харкові перебували полонені шведи [1, с. 275].

Зв’язок поширення лютеранства з війнами був характерний не тільки для Харкова. Велика кількість військовополонених під час Ливонської війни (1558–1583) розселялась територією Московщини, засновуючи парафії.

У Харкові з’являються представники націй, які сповідували лютеранство: 1709 р. естляндець К. Ренне; командувачі Української дивізії саксонець Л. Алларт (1721–1723), богемець Й. Вейсбах (1732–1735), брандербуржець Л. фон Бісмарк (1747–1750); керівники возведення Української лінії фон Ціглери [20, с. 10]; за переписом 1732 р. бачимо у Харкові «служителя шведської нації Федора Латиша», військового аптекаря Ліфебера та військового лікаря Міліуса [1, с. 65-67], 1739-47 рр. лікаря Й. Вінклера [1, с. 190], 1760 р. кравця Прінціуса [1, с. 182].

Наступним етапом появи в Харкові іноземців став 1765 р., коли Катерина ІІ ввела губернський устрій.

1763 р. колишня лютеранка Катерина ІІ проголосила маніфест «Про дозвіл всім іноземцям замешкувати в Росії…», зокрема про право сповідувати власну релігію. Лише за шість років (1764–1770) у Росії з’явилося 117 німецьких колоній приблизно з 25 тис. колоністів (2/3 переселенців були лютеранами) [11, с. 53]. По сусідству зі Слобожанщиною — колонії Полтавщини й Катеринославщини. На Слобожанщині сільськогосподарських колоній не було, крім заснованого 1765 р. міста Рібенсдорфа на Острогожчині [14, с. 58-60] (з 1802 року вилучений зі складу Слобожанщини).

1767 р. виникла парафія в Києві [12, с. 72], 1768 — у Харкові. Харківці довго не мали пастора, їм служив дивізійний проповідник для України Кр. Вебер [21, с. 6]. 1773 р. бачимо в Харкові сто іноземців [1, с. 71], а 1785 р. серед 10 885 харківців першими за православними згадують лютеран [16, с. 77].

Серед відомих лютеран другої половини XVIII ст. бачимо педагогів, лікарів, аптекарів. Відомі завідуючий лікарнями Харкова (1786–1809) І. Кеппен, батько академіка П. Кеппена (1793–1864), перший лікарський інспектор Міндерер [1, с. 193]. Серед педагогів — фон Буксгевден, директор додаткових класів колегіуму, де працювали німці-вчителі; деякі педагоги мали власні пансіони [1, с. 413-414]. Наявність додаткових класів Колегіуму, діяльність Г. Сковороди (перебував під впливом лютеранського пієтизму, студіюючи в університеті в Галле) і В. Каразіна (вихованця приватного пансіону І. Шульца) [1, с. 426] підготували тут ґрунт для відкриття університету.

На кінець XVIII ст. бачимо в Харкові типову ситуацію в імперії: німці-лютерани, хоч і нечисленні, працюють на адміністративних посадах. Іноді це члени імператорської фамілії, часто вищі офіцери. У 1725–1799 рр. із 111 російських академіків більше п’ятдесяти протестантів [12, с. 505]. Лютерани були педагогами, медиками, аптекарями, інженерами, кваліфікованими ремісниками.

Директором народного училища в Харкові на зламі століть став Ф. Рікман [1, с. 430]. Він подає губернатору 19.09.1804 р. список лютеран з проханням побудувати кірху. Згідно з документом [5, с. 6, 6 зв.], у Харкові проживало 95 лютеран, серед них дружина губернатора Бахтіна з сестрою, генерал барон Гастфер, фон Мінстер. У зв’язку з відкриттям університету прибули 111 — сім’ї професорів Шада, Шнайдерта, викладачів, кваліфікованих ремісників. Разом 206 лютеран.

Загалом до Харкова прибуло 29 професорів-іноземців, серед них 18 німців [2, с. 579].

Професори формують цілі наукові школи: філософські (І. Шад (1758-1834)), філологічні (І. Кронеберг (1788-1837)), східних мов (І. Барендт (?-1805) та Б. Дорн (1805-1881)), економічну (Л. Якоб (1759-1827)), астрономічну (І. Гут (1763-1818), згодом розвинена Л. Струве (1858-1920) батьком О. Струве (1897-1963), одного з найбільших астрофізиків ХХ ст.), різні медичні (так, В. Грубе (1827-1888) створює харківську хірургічну школу, ініціює відкриття медичного товариства, його учень Л. Гіршман (1839-1921) – офтальмологічну).

Професори та працівники університету доклалися до народження харківської та української журналістики, заснування університетської бібліотеки (І. Корнеберг), першого опису Харкова з позицій санітарно-гігієнічних (Альб. Пітра (1925-1901)), запровадження метеорологічних спостережень (І. Гут), створення фахових лабораторій, заснування університетського саду (нині — ім. Шевченка), відкриття зоопарку. Університетський учитель танців І. Штейн створив харківську театральну трупу, яка 1819 р. уперше поставила «Наталку-Полтавку» І. Котляревського [9, с. 306], що й поклало початок професійного українського театру. Університетський учитель музики, композитор, музикант Ф. Шульц (1817–1878) підготував ґрунт для організації музичного товариства, його твори мали й християнську тематику [7, с. 378-379].

Лютерани були й ректорами університету (філолог і голова Церковної Ради І. Кронеберг у 1826–29, 1833–36 рр. [7, с. 167]; син члена Церковної Ради ботанік Ад. Пітра у 1873—1881 рр. [18, с. 214]).

З відкриттям університету пов’язана поява першого місцевого пастора Барендта, професора східних мов, перекладача псалми з івриту на російську [7, с. 218].

Пізніше в Харкові служило ще два пастори, які зробили внесок у літературу. К. Зедергольм (1789–1867) (служив 1816–1820 рр.) [21, с. 134] — перший перекладач на іноземну мову «Слово о полку Ігоревім» (1825). Пастор Й. Розенштраух (1768–1835) служив 1822–1835, залишив унікальну літературну спадщину: «Записки біля ложа помираючих», спогади про перебування наполеонівської армії в Москві 1812 р., пастирські листи, фрагменти проповідей. Професор медицини та поет А.Блюменталь (1803-1881) переклав німецькою «Євгена Онєгіна».

За ініціативи Й. Розенштрауха побудовано першу кірху в Харкові Св. Вознесіння (1830 р.), пасторат, комітет допомоги бідним німцям, виділено землю під кладовище. За часів наступних пасторів була відкрита школа, що трансформувалась у жіночу гімназію.

Кілька лютеран були губернаторами та займали вищі посади в керівництві губернії: В. фон Валь (1840–1915) у 1979–80 рр., Г. Тобізен (1845–1917) у 1892–1902 рр., О. Ікскуль фон Гільденбандт (1840–1912) у 1884–86 рр., який 1891–96 рр. був президентом Євангелічно-Лютеранської консисторії всієї імперії.

Лютерани Харкова залишили цінну мемуаристику. Крім записок Й. Розенштрауха, це спогади проф. К. Роммеля (1781–1859) про життя в Харкові в 1810–13 рр., записки педагога Ф. Рейнгардта (1812–1887?), хроніка лютеранської громади Харкова з 1768 по 1880 рр. проф. О. Дьоллена (1814–1882).

Лютерани залишили слід в архітектурі міста. Фон Буксгевден був ініціатором відкриття архітектурних класів при колегіумі, став власником першого в місті приватного кам’яного будинку. Архітекторами стали члени будівельного комітету нової кірхи [6, с. 57-58 зв.] Ю. Цауне (1862–1930) та Л. Тервен (?–?), залишили по собі десятки будинків. Обидві кірхи, перша, в стилі класицизму, (1830 р., арх. Окінчиць) і друга в неороманському мюнхенському (1913, арх. Гергардт), були видатними спорудами. Немало лютеран були господарями власних будинків чи промислових комплексів.

1869 р. у Харкові відкрили залізничне сполучення, що забезпечило зв’язок з Донбасом та залізорудним криворізьким регіоном, створило умови для розвитку промисловості. Лютерани й тут були піонерами. Серед промисловців — побожний лютеранин М. Гельферіх (1828–1902) засновник заводу сільськогосподарської техніки, видатний добродійник, який побудував спеціалізовану жіночу лікарню, заснував багато стипендій та причетний до народження харківського футболу. Інший підприємець К. Трепке був членом церковної ради [21, с. 139-140].

Цікавим є погляд Уласа Самчука на цей період: “Бо що таке був Харків в повному значенні слова. Столиця України Слобожанської […] Можливо й так, але в дійсності Харків був біржою Юга-Рассії, де кожний добрий грошолюб з цілого світу міг знайти для себе ідеальне місце попасу. Його будували такі «руськії» люди, як Гельферих, Мельгозе, Пільстрем, Трепке, фон Дітмар, Бельке і багато інших подібних шмітів, які командували Донбасом і Кривим Рогом, а разом з тим і життям Харкова, але тому, що він також належав до імперії Російської, тому офіційною мовою була мова Пушкіна, а не Квітки-Основ’яненка. Із сильним акцентом неділимости типу Денікіна і з домішкою пролетарського типу Леніна-Троцького” [17, с. 237-238].

На 1904 р. лютеран на Харківщині було небагато (6100 серед 204 000 населення губернії — близько 0,3%). Порівняймо з загальноімперськими цифрами (до 5% населення та 3 млн. 674 тис. лютеран на 1914 р.) [12, с. 209]. Та їхній вплив на розвиток міста та губернії був колосальним.

Чому лютеранство в Харкові цього періоду залишилось феноменом виключно «інонаціональним», якщо в Західній Україні бачимо іншу картину? У Речі Посполитій ХV–ХVІ ст. сповідування українцями протестантизму було масовим, за Австро-Угорської імперії Іван Вагилевич (1811–1866) у Львові міг стати лютеранином, а в 1920–30-рр. за часів Польської Республіки сформувалася етнічна Українська Євангельська Церква Ауґсбурзького віросповідання.

Головним бар’єром поширення лютеранства серед українського та російського населення Слобожанщини стало законодавство Російської імперії, яке забороняло перехід у лютеранство православних та зобов’язувало охрищувати дітей від змішаних шлюбів православними. Цю політику послідовно закріпляли й поглиблювали «Маніфест…» Катерини ІІ від 22.07.1763 р., «Статут Євангелічно-лютеранської церкви» 1832р. та перший карний кодекс Росії «Укладення про покарання…» від 15.08.1845 р. [12, с. 71, 85, 97, 199].

Але перехід лютеран в православ’я був можливий за різних обставин: внаслідок щирого навернення, бажання кар’єрного зростання та збагачення, народження в змішаному шлюбі.

Наведемо три приклади. І. Гізель (1600–1683) у чернецтві прийняв ім’я Інокентій та згодом став архімандритом Києво-Печерької лаври, ректором Києво-Могилянської колегії. Упорядник словника «великоросійської» мови В. Даль (1801–1872) наприкінці життя стає православним. Олексій Рідігер (1929–2008) нащадок гілки ост-зейського роду, що прийняла православ’я в ХVІІІ ст., під ім’ям Алексія ІІ був патріархом Московським та «всія Русі» (1990-2008).

Маємо багато таких прикладів серед харківців. Це перший міський архітектор, професор університету А.А. Тон (1800–1858) [2, с. 268]. А його пітерський брат К.А. Тон (1794–1881), що є творцем російсько-візантійського стилю, наочної реалізації гасла миколаївського часу «Православ’я. Самодержавство. Народ», залишався лютеранином.

Православними були кілька сановників ост-зейського походження: губернатор (1862–66) О. Сіверс (син героя наполеонівських війн лютеранина К. Сіверса (1772–1856), що побрався з православною слобожанкою); віце-губернатор (1915–17) О. фон Розен; голова дворянства губернії (1906–17) М. Ребіндер; командувач Харківським військовим округом (1877–79) О. Мінквіц.

Щирим наверненцем до православ’я став К.К. Зедергольм (1830–1878), син харківського пастора (1816–1820) К. Зедергольма. Костянтин під іменем Климента став ієромонахом, православним публіцистом та перекладачем творів отців церкви російською.

Навернення до лютеранства ставали зазвичай з нехристиян. У Харкові відомі наверненці з юдейства. Такою була родина офтальмолога Л. Гіршмана, що походила з Латвії. Існувала архівна справа про дозвіл сину єврея Наума Гірера Гіршу прийняти лютеранство [15, с. 5]. Інше джерело оповідає про навернення волинського єврея J., який 1835 р. опинився в Харкові [19, с. 277-283].

Відомо й про перехід в лютеранство з католицизму проф. І. Шада [15, с. 5], про лютеранське віросповідання Ю. Головкіна (1762–1846), який очолював харківський навчальний округ (1834–46).

Кращі умови для поширення лютеранства створилися після «Маніфесту…» 17.05.1905 р., бо проголошувалася свобода віросповідання. Але початок першої світової війни поставив лютеран в складні умови.

Жовтневий переворот 1917 р. став початком кінця лютеранської громади Харкова. Лютерани підпадали під ворогів нового режиму за трьома пунктами: за класовою, національною та релігійною приналежністю. Відбулася велика еміграція. Відлига часів непу закінчилась появою постанови Президії ВЦВК «Про релігійні об’єднання» від 8.04.1929 р. Почалися масові репресії, коли загинули харківські пастори С. Клюдт і В. Зайб [12, с. 404, 407-408]. Під тиском влади громада змушена була написати заяву про закриття 10.07.1938 р. [15, с. 41]. Певно, в якихось формах церковне життя зберігалося на рівні особистого сповідування та в «катакомбах». Але репресій зазнали й ті нащадки лютеран, які вже не були пов’язані з церквою та підтримували атеїстичну сталінську політику, прикладом є доля поета Майка Йогансена (1895-1937).

З початком гітлерівсько-сталінського протистояння згідно з постановою ЦК ВКБ(б) від 31.08.1941 депортовано близько 1 млн. українських німців, серед них майже дві тисячі харків’ян [15, с. 8].

1941–43рр. Харків був окупований німецькими військами. У церкві Св. Вознесіння проводилися служби. Після звільнення Харкова радянськими військами в серпні 1943р. кірху зачинили, а 1958 р. — знищили. На її місці побудували типовий житловий будинок, пл. Вознесенську перейменовано в пл. Поезії. Поступово зникли майже всі оригінальні поховання на колишньому лютеранському цвинтарі (нині кладовище №2).

Можна констатувати, що наприкінці 1940-х років лютеранство Харкова та Слобожанщини були знищені. Відродитися лютеранські церкви в Харкові змогли тільки в 1990-х роках після падіння СРСР та здобуття Україною Незалежності.

Віктор Хаустов, магістр богослов’я, пастир Громади „ВСІХ СВЯТИХ”
Української Лютеранської Церкви у Харкові

Література:

  1. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования. Т. 1. Харьков, 1993. 568 с.
  2. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования. Т. 2. Харьков: 1993. 982 с.
  3. Буткевич Т. «Историко-статистическое описание Харьковского Кафедрального Успенского собора. Харьков, 2006. 368 с. с илл.
  4. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. Київ, 1992. 192 с.
  5. Державний архів Харківської області. Ф. 3; оп. 10; спр. 240.
  6. Державний архів Харківської області. Ф. 4; оп. 168; спр. 73.
  7. Историко-филологический факультет Харьковского университета (1805–1905). Ч. ІІ. Биогр. словарь профессоров и преподавателей / Под ред. М.Г.Халанского и Д.И. Багалея. Харьков, 2007 (репр. изд.). 390 с.
  8. Кожушков Н. Обращение фонда «Лютеранская кирха». // Панорама. 1995: №36 (сентябрь). С.3.
  9. Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. Київ, 1982. 320 с.
  10. Князева Е.Е. Лютеранские церкви и приходы на Украине XVIII-XX вв. Исторический справочник. Ч.II. Санкт-Петербург, 2003. 344 с.
  11. Курило О. Лютеране в России XVI–XX вв. Москва, 2002. 400 с.
  12. Лиценбергер О.А. Евангелическо-Лютеранская церковь в Российской истории. – Москва, 2003. 544 с.
  13. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. Курс лекцій. Львів, 1995. 350 с.
  14. Маслійчук В. Провінція на перехресті культур. Харків, 2007. 400 с.
  15. Немецкая евангелическо-лютеранская община г. Харькова: Очерк истории / Сергєев И.П. и др. Харьков, 2003. 48 с.
  16. Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. / Упоряд. В.О. Пірко, О.І. Гуржій. Київ, 1991. 224 с.
  17. Самчук У. На коні вороному. Спомини і враження. Вінніпег, 1990. 360 с.
  18. Физико-математический факультет Харьковского университета (1805–1905). Ч. ІІ. Биогр. словарь профессоров и преподавателей / Под ред. И.П.Осипова и Д.И. Багалея. Харьков, 2008 (репр. изд.). 248 с.
  19. Bekehrungsgeschichte des Juden I. G*** aus Wolhynien getauft in
    Pultawa  am 25. Juni 1835 // rr (Dorpat). 1836. № 32 (9 Aug.). Kol.
    277–283.
  20. Deutsche Харьков / Сост. Маслийчук В., Дикань Ф., Розенфельд М. Харьков, 2015. 164 с.
  21. Döllen А. Kurze Geschichte der Evangelisch-Lutherischen Kirche und Gemeinde zu Charkow. Charcow, 1880. 154 S.
image_pdfimage_print
Поділитися

Святе Писання
Святе Писання, що складається зі Старого та Нового Завітів, є Словом Божим письмово переданим по Божественному натхненню через святих людей Божих, які виголошували й писали його по спонуканню Святого Духа. За допомогою цього Слова Бог передав людству необхідні для спасіння знання. Біблія має безперечний авторитет і представляє непогрішиме відкриття Його волі. Вона є мірилом характеру і критерієм досвіду, вичерпним викладом доктрин і достовірним повідомленням про дії Бога в історії нашого світу.
Пс. 118:105; Прип. 30:5, 6; Іс. 8:20; Ів. 17:17; 1 Фес. 2:13; 2 Тим. 3:16, 17; Євр. 4:12;
2 Пет. 1:20, 21
Трійця
Бог єдиний. Отець, Син і Святий Дух – єдність трьох довічних Особистостей. Бог безсмертний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий та понад усе. Він безмежний і вище людського розуміння, однак Його можна пізнати за допомого Його відкриття про Самого Себе. Бог, Який є любов, навіки гідний поклоніння, честі і служіння всього творіння.
Бут. 1:26; Повт. 6:4; Іс. 6:8; Мф. 28:19; Ів. 3:16; 2 Кор. 1:21, 22; 13:14; Єф. 4:4-6;
1 Пет. 1:2
Бог Отець
Бог Вічний Отець є Творець, Першопричина, Вседержитель і Незалежний Правитель всього творіння.

Він справедливий і святий, милостивий і добрий, повільний на гнів і сповнений постійної любові та вірності.

Якості та сили, що проявилися в Сині та Святому Дусі також є якостями та силами Отця.
Бут. 1:1; Повт. 4:35; Пс. 109:1, 4; Ів. 3:16; 14:9; 1 Кор. 15:28; 1 Тим. 1:17; 1 Ів. 4:8; Об'яв. 4:11
Бог Син
Бог Вічний Син з’явився втіленим в Ісусі Христі. Через Нього все було створено, дякуючи Йому був відкритий характер Бога, завдяки Йому здійснилося спасіння людства і через Нього відбувається суд над нашим світом. Будучи навіки істинним Богом, Він став також справжньою людиною, Ісусом Христом. Він був зачатий Святим Духом і народжений дівою Марією. Він жив і переносив спокуси як людина, проте явив Собою досконалий приклад праведності і любові Божої. Вчинені Ним чудеса були проявом сили Божої і свідченням того, що Він був дійсно Богом – обіцяним Месією. Він добровільно постраждав і помер на хресті за наші гріхи, зайнявши наше місце. Воскрешений з мертвих, Він вознісся на небо, щоб заради нас здійснювати служіння в небесному святилищі. Він знову прийде в цей світ у славі для остаточного визволення Свого народу і для того, щоб відновити все знову.
Іс. 53:4-6; Дан. 9:25-27; Лк. 1:35; Ів. 1:1-3, 14; 5:22; 10:30; 14:1-3, 9, 13; Рим. 6:23;
1 Кор. 15:3, 4; 2 Кор. 3:18; 5:17-19; Флп. 2:5-11; Кол. 1:15-19; Євр. 2:9-18; 8:1, 2
Бог Дух Святий
Бог Вічний Дух Святий діяв разом з Отцем і Сином при створенні, втіленні та спокуті. Він – така ж Особистість, як Отець і Син. Він надихав письменників Біблії. Він наповнив силою життя Христа. Він привертає і переконує людей; і тих, хто відгукується, Він оновлює і відтворює в них образ Божий. Посланий Отцем і Сином, щоб завжди бути з Його дітьми, Він наділяє Церкву духовними дарами, дає їй силу в її свідоцтві про Христа і в згоді зі Святим Писанням наставляє її на всяку істину.
Бут. 1:1, 2; 2 Цар. 23:2; Пс. 50:12; Іс. 61:1; Лк. 1:35; 4:18; Ів. 14:16-18, 26; 15:26;
16:7-13; Дії 1:8; 5:3; 10:38; Рим. 5:5; 1 Кор. 12:7-11; 2 Кор. 3:18; 2 Пет. 1:21
Створення світу
Бог в Писанні достовірно представив хронологію Своєї творчої діяльності. Протягом недавніх шести днів творіння Господь створив «небо і землю, море і все, що в них», а сьомого дня «спочив». Таким чином, Господь встановив Суботу як вічний пам’ятник Його праці, здійсненої і завершеної протягом шести буквальних днів, які разом з Суботою утворили той тиждень, що нам відомий сьогодні. Перші чоловік і жінка були створені за образом Божим, як вінець творіння, отримавши право володіння світом і обов’язок піклуватися про нього. Світ, при завершенні свого створення, як сказано в Біблії, був «вельми добрий», і його досконалість проголошувала славу Божу.
Бут. 1-2, 5, 11; Вих. 20:8-11; Пс. 18:2-7; 32:6, 9; 103; Іс. 45:12; Дії. 17:24; Кол. 1:16; Євр. 1:2; 11:3; Об'яв. 10:6; 14:7
Природа людини
Чоловік і жінка були створені за образом і подобою Божою як істоти, наділені індивідуальністю, силою і свободою мислити і діяти. Людина, за задумом Божим, – це нерозривна єдність тіла, душі і духу. Але хоча люди і були створені як вільні істоти, їх життя залежало від Бога. Однак, не послухавши Бога, наші прабатьки таким чином відмовилися визнати свою залежність від Нього і втратили своє високе положення. Образ Божий в них спотворився, і вони стали схильні до смерті. Їхні нащадки успадковують гріховну природу з усіма витікаючими з цього наслідками. Вони народжуються зі слабкостями і схильностями до зла. Але Бог у Христі примирив із Собою світ і Духом Своїм відновлює в смертних, що каються образ Творця. Створені для слави Божої, ми покликані любити Його, один одного і світ, що оточує нас.
Бут. 1:26-28; 2:7, 15; 3; Пс. 8:5-9; 50:6, 11; 57:4; Єрем. 17:9; Дії. 17:24-28; Рим. 5:12-17; 2 Кор. 5:19, 20; Єф. 2:3; 1 Фес. 5:23; 1 Ів. 3:4; 4:7, 8, 11, 20
Велика боротьба
Все людство залучено в велику боротьбу між Христом і сатаною. Вона розпочалась на небі в зв’язку з тим, що був поставлений під сумнів характер Бога, Його закон і справедливість Божого правління у всесвіті. Один зі створених ангелів, наділений свободою вибору, в своєму самозвеличенні став сатаною, противником Бога. Це призвело до повстання частини ангелів. Сатана викликав дух спротиву Богові в нашому світі, коли втягнув Адама і Єву в гріх. В результаті цього гріха, скоєного людьми, образ Божий став спотвореним в людстві. З цієї ж причини створений світ втратив свій порядок і був спустошений під час всесвітнього потопу, про що свідчить представлена ​​в Бут. 1-11 хронологія. На очах у всього творіння цей світ перетворився на арену світової боротьби, в результаті якої люблячий Бог буде затверджений в Своїх правах. Христос посилає Святого Духа і вірних ангелів, щоб вони допомагали народу Божому в цій великій боротьбі, направляли, захищали і зміцнювали його на шляху, що веде до спасіння.
Бут. 3; 6-8; Йов 1:6-12; Іс. 14:12-14; Єзек. 28:12-18; Рим. 1:19-32; 3:4; 5:12-21; 8:19-22; 1 Кор. 4:9; Євр. 1:14; 1 Петр. 5:8; 2 Петр. 3:6; Об'яв. 12:4-9
Життя, смерть і воскресіння Христа
Життя Христа проходило в досконалому послузі волі Божій. Його страждання, смерть і воскресіння – це єдино можливий шлях спокути скоєних людьми гріхів. Кожен, що приймає вірою це примирення з Богом, має вічне життя. Все творіння може краще осягнути нескінченну і святу любов Творця. Це досконале примирення виправдовує справедливість Божого Закону і милосердя характеру Творця. Так відбувається засудження наших гріхів і забезпечується наше прощення. Смерть Христа є замісною, спокутною, примиряючою і перетворюючою. Воскресіння Христа у плоті є знаком перемоги Бога над силами зла, і для приймаючих це примирення, служить свідченням їхньої перемоги над гріхом і смертю. Воскресіння проголошує панування Ісуса Христа, перед Яким схилиться кожне коліно на небі і на землі.
Бут. 3:15; Пс. 22:1; Іс. 53; Ів. 3:16; 14:30; Рим. 1:4; 3:25; 4:25; 8:3, 4; 1 Кор. 15:3, 4,
20-22; 2 Кор. 5:14, 15, 19-21; Флп. 2:6-11; Кол. 2:15; 1 Петр. 2:21, 22; 1 Ів. 2:2; 4:10
Спасіння у Христі
За нескінченної любові і милості Бог учинив так, що Христос, який не знав гріха, став гріхом заради нас, щоб в Ньому ми стали праведними перед Богом. Під впливом Святого Духа ми усвідомлюємо нашу потребу в Спасителі, визнаємо нашу гріховність, каємося в наших злочинах і вірою приймаємо Ісуса як Спасителя і Господа, як Того, Хто зайняв наше місце на хресті і залишив нам приклад. Ця спасаюча віра приходить до нас від Божественної сили Його Слова і є даром Божої благодаті. Завдяки Христу Бог виправдовує і приймає нас як Своїх синів та дочок і позбавляє від панування гріха. Дія Духа Святого створює в нас відродження і освячення. Дух оновлює наш розум, записує в наших серцях Божий закон любові і дає нам силу жити святим життям. Перебуваючи в Ньому, ми стаємо причасниками Божественної природи і отримуємо впевненість у спасінні як тепер, так і на суді.
Бут. 3:15; Іс. 45:22; 53; Єрем. 31:31-34; Єзек. 33:11; 36:25-27; Авв. 2:4; Мк. 9:23, 24; Ів. 3:3-8, 16; 16:8; Рим. 3:21-26; 8:1-4, 14-17; 5:6-10; 10:17; 12:2; 2 Кор. 5:17-21; Гал. 1:4; 3:13, 14, 26; 4:4-7; Єф. 2:4-10; Кол. 1:13, 14; Тит 3:3-7; Євр. 8:7-12; 1 Пет. 1:23; 2:21, 22; 2 Пет. 1:3, 4; Об'яв. 13:8
Зростання у Христі
Прийнявши смерть на хресті, Ісус здобув перемогу над силами зла. Він, Який переміг злих духів під час Свого земного служіння, зруйнував їх владу і зробив неминучою їх остаточну загибель. Перемога Ісуса забезпечує і нам перемогу над цими силами, які все ще прагнуть управляти нами, в той час як ми ходимо перед Ним в мирі, радості і впевненості в любові Божої. Зараз Святий Дух перебуває в нас і наділяє нас силою. В постійної прихильності Ісусу, нашому Спасителю і Господу, ми звільнені від тягаря минулих вчинків. Ми більше не перебуваємо в темряві, страху перед силами зла, невігластві та безцільності, які супроводжували наше колишнє життя. Здобувши цю нову свободу в Христі, ми покликані розвинути свій характер в подобі Його характеру, спілкуючись з Ним щодня в молитві, насичуючись Його Словом, розмірковуючи над Ним і Його Промислом, віддаючи Йому хвалу, збираючись на спільні богослужіння та беручи участь в здійсненні місії Церкви. Ми також покликані наслідувати приклад Христа, здійснюючи співчутливе служіння заради задоволення фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних і духовних потреб людей. Коли ми віддаємо нашу любов оточуючим і свідчимо про спасіння в Христі, постійна присутність Божа через Духа Святого перетворює кожну хвилину нашого життя і кожну справу в духовний досвід.
1 Пар. 29:11; Пс. 1:1, 2; 22:4; 76:12, 13; Мф. 20:25-28; 25; 1:31-46; Лк. 10:17-20; Ів. 20:21; Рим. 8:38, 39; 2 Кор. 3:17, 18; Гал. 5:22-25; Єф. 5:19, 20; 6:12-18; Флп. 3:7-14; Кол. 1:13, 14; 2:6, 14, 15; 1 Фес. 5:16-18, 23; Євр. 10:25; Як. 1:27; 2 Пет. 2:9; 3:18; 1 Ів. 4:4
Церква
Церква є спільнота віруючих, які визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Як і народ Божий в старозавітні часи, ми покликані зі світу, ми об’єднуємося для богослужіння, для спілкування, для вивчення Слова Божого, для святкування Вечері Господньої, для служіння всьому людству і для проголошення Благої вісті в усьому світі. Свою духовну владу Церква отримала безпосередньо від Христа, Який є втілене Слово, відкрите в Писанні. Церква – це Божа родина, і члени її, усиновлені Богом, живуть на підставі укладеного з Ним нового завіту. Церква – це тіло Христове, суспільство людей, об’єднаних вірою, і глава цього тіла Сам Христос. Церква – це наречена, заради якої Христос помер, щоб освятити і очистити її. При Його урочистому поверненні вона постане перед Ним як славна Церква, яка зберегла вірність в усі віки, відкуплена Його кров’ю та не має ні плями, ні вади – свята і бездоганна.
Бут. 12:1-3; Вих. 19:3-7; Мф. 16:13-20; 18:18; 28:19, 20; Дії. 2:38-42; 7:38; 1 Кор. 1:2;
Єф. 1:22, 23; 2:19-22; 3:8-11; 5:23-27; Кол. 1:17, 18; 1 Пет. 2:9
Церква Останку та її місія
Вселенська Церква складається з тих, хто істинно вірить в Христа. Але в останні дні, під час загального боговідступництва, Бог покликав Церкву Останку до дотримання заповідей Божих і збереження віри в Ісуса. Церква Останку проголошує настання години суду, сповіщає спасіння через Христа і проповідує наближення Його Другого пришестя.

Ця місія проголошення істини символічно представлена трьома ангелами в 14 розділі книги Об’явлення. За часом ця місія збігається з судом, який відбувається на небесах, і результатом її є покаяння і виправлення людей. Кожен віруючий покликаний особисто брати участь в цьому загальному свідоцтві.
Дан. 7:9-14; Іс. 1:9; 11:11; Єрем. 23:3; Мих. 2:12; 2 Кор. 5:10; 1 Пет. 1:16-19; 4:17; 2 Пет. 3:10-14; Юд. 3, 14; Об'яв. 12:17; 14:6-12; 18:1-4
Єдність в Тілі Христовому
Церква – це єдине Тіло послідовників Христа, покликаних із всякого народу, племені та язика. В Христі ми стаємо новим творінням. Серед нас не повинно бути відмінності незалежно від раси, культури, освіти, національності, статі, соціального і майнового стану. Ми всі рівні в Христі, Який за допомогою єдиного Духа об’єднав нас між собою і привернув до Себе. Ми повинні служити і приймати служіння неупереджено і з чистим серцем.
Завдяки відкриттю, яке нам дав Ісус Христос у Святому Письмі, ми маємо одну і ту ж віру і надію, одне і те ж прагнення служити всьому людству. Джерелом такої єдності є триєдиний Бог, Який прийняв нас як Своїх дітей.
Пс. 132:1; Мф. 28:19, 20; Ів. 17:20-23; Дії. 17:26, 27; Рим. 12:4, 5; 1 Кор. 12:12-14;
2 Кор. 5:16, 17; Гал. 3:27-29; Єф. 2:13-16; 4:3-6, 11-16; Кол. 3:10-15
Хрещення
Хрещення – це Боже повеління, за допомогою якого ми сповідуємо свою віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа, а також свідчимо, що ми померли для гріха і тепер прагнемо до оновленого життя. Таким чином, ми визнаємо Христа Господом і Спасителем і стаємо частиною Його народу після прийняття в члени Його Церкви. Хрещення – це символ нашої єдності з Христом, прощення гріхів і прийняття Духа Святого.

Хрещення здійснюється зануренням у воду, і до нього допускаються ті, хто має віру в Ісуса і засвідчив про каяття в гріхах. Хрещенню передують вивчення Святого Писання і прийняття його вчення.
Мф. 28:19, 20; Дії. 2:38; 16:30-33; 22:16; Рим. 6:1-6; Гал. 3:27; Кол. 2:12, 13
Вечеря Господня
Вечеря Господня – це спільне прийняття символів тіла і крові Ісуса як наочне підтвердження віри в Нього, нашого Господа і Спасителя. При здійсненні цього обряду присутній Сам Христос, який спілкується зі Своїм народом і зміцнює його сили. Беручи участь у Вечері, ми з радістю сповіщаємо спокутну смерть Господа і Його повернення у славі. Готуючись до Вечері, віруючі досліджують своє серце, сповідують свої гріхи і каються в них. Перед прийняттям символів відбувається служіння ногоомиття, встановлене нашим Божественним Учителем як символ оновлення, очищення і як вираз готовності служити одне одному в християнському смиренні, а також для того, щоб сприяти об’єднанню сердець в любові. Служіння Вечері відкрито для участі в ньому всіх віруючих християн.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Духовні дари та духовне служіння
Впродовж всіх віків Бог наділяв усіх членів Своєї Церкви духовними дарами, які кожен повинен використовувати на благо Церкви і людства. Цими дарами Святий Дух наділяє кожного члена Церкви по Своїй волі. Таким чином, Церква стає здатною виконати дане їй Богом призначення. Відповідно до Писання, до духовних дарів відносяться віра, дар зцілення, дар пророцтва, дар проповіді, учительський дар, дар управління, дар примирення, дар співчуття, дар милосердя та самовідданого служіння ближнім з метою підтримати і підбадьорити їх.

Деякі члени Церкви покликані Богом і наділені дарами Святого Духа, щоб працювати в Церкві як пастори, євангелисти і вчителі. Їх робота особливо необхідна для підготовки членів Церкви до служіння, для досягнення Церквою духовної зрілості і для забезпечення єдності у вірі і пізнанні Бога. Коли члени Церкви використовують ці духовні дари як вірні служителі всілякої Божої благодаті, Церква захищена від руйнівного впливу єретичних вчень, зростає в Бозі та зміцнюється у вірі і любові.
Дії. 6:1-7; Рим. 12:4-8; 1 Кор. 12:7-11, 27, 28; Єф. 4:8, 11-16; 1 Тим. 3:1-13; 1 Пет. 4:10, 11
Дар пророцтва
Святе Писання свідчить, що пророцтво – один з дарів Святого Духа. Цей дар є відмінною ознакою Церкви Остатку, і ми віримо, що він проявився в служінні Еллен Уайт.

Її праці являються пророчим авторитетом і служать для Церкви потіхою, керівництвом, настановою і викриттям. В цих працях також чітко визначено, що Біблія є мірилом для будь-якого вчення і досвіду.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Закон Божий
Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді призводять до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.
Вих. 20:1-17; Повт. 28:1-14; Пс. 18:8-15; 39:8, 9; Мф. 5:17-20; 22:36-40; Ів. 14:15; 15:7-10; Рим. 8:3, 4; Єф. 2:8-10; Євр. 8:8-10; 1 Ів. 2:3; 5:3; Об'яв. 12:17; 14:12
Субота
Блаженний Творець після шести днів творіння світу спочивав в сьомий день і встановив суботній спокій для всіх людей як пам’ятник творіння. Четверта заповідь незмінного Закону Божого вимагає дотримання сьомого дня, суботи, як дня спокою, дня особливого поклоніння і служіння відповідно до вчення і прикладу Ісуса Христа – Господа суботи.

Субота – це день радісного спілкування з Богом і один з одним. Це символ нашого спасіння у Христі, знак нашого освячення, нашої вірності та передчуття нашого вічного майбутнього життя в Царстві Божому. Субота – це постійний Божий символ вічного завіту між Ним і Його народом. Радісне проведення цього святого часу від вечора до вечора, від заходу до заходу є урочистий спогад звершеного Богом творіння і викуплення.
Бут. 2:1-3; Вих. 20:8-11; 31:13-17; Лев. 23:32; Повт. 5:12-15; Іс. 56:5, 6; 58:13, 14;
Єз. 20:12, 20; Мф. 12:1-12; Мк. 1:32; Лк. 4:16; Євр. 4:1-11
Смерть і воскресіння
Відплата за гріх – смерть. Але Бог, єдиний, що має безсмертя, дарує вічне життя Своїм викупленим. До дня Другого пришестя смерть для всіх людей – це стан небуття.

Коли ж Христос – Життя наше – з’явиться, то воскреслі та ті, що залишилися живими, праведники відтвореними і прославленими будуть піднесені назустріч своєму Господу. Друге воскресіння, воскресіння нечестивих, відбудеться тисячу років потому.
Йов 19:25-27; Пс. 145:3, 4; Еккл. 9:5, 6, 10; Дан. 12:2, 13; Іс. 25:8; Ів. 5:28, 29; 11:11-14; Рим. 6:23; 16; 1 Кор. 15:51-54; Кол. 3:4; 1 Фес. 4:13-17; 1 Тим. 6:15; Об'яв. 20:1-10
Тисячолітнє Царство та знищення гріха
Тисячолітнє Царство – це проміжний період між першим і другим воскресіннями, коли Христос і Його викуплені святі знаходяться на небі. Протягом цього часу відбувається суд над тими, хто помер, не розкаявшись у своїх гріхах. На землі в цей час не буде жодної живої людини, але буде тільки сатана зі своїми ангелами. Після закінчення цього тисячолітнього періоду Христос зі Своїми святими і Святе Місто зійдуть на землю. Тоді будуть воскрешені і всі нечестиві, які під проводом сатани і його ангелів підуть війною на Боже Місто і зберуться навколо Нього. Але зійде від Бога вогонь, який знищить це воїнство і очистить землю. Таким чином, гріх і грішники назавжди зникнуть з всесвіту.
Єр. 4:23-26; Єз. 28:18, 19; Мал. 4:1; 1 Кор. 6:2, 3; Об'яв. 20; 21:1-5
Нова Земля
На Новій Землі, де пануватиме праведність, Бог влаштує вічну оселю для викуплених. Серед створеної Ним досконалої природи вони будуть вічно жити в радості і любові, зростаючи в пізнанні Бога і Його творіння. Сам Господь буде там жити разом зі Своїм народом, і ніколи вже не буде ні страждань, ні смерті.

Велика боротьба закінчиться, а з її закінченням назавжди зникне гріх. Усе, що існує – жива і нежива природа – буде свідчити, що Бог є любов, і Він буде панувати на віки віків. Амінь.
Іс. 35; 65:17-25; Мф. 5:5; 2 Пет. 3:13; Об'яв. 11:15; 21:1-7; 22:1-5
Довірене управління
Ми – управителі Божі. Він довірив нам мудро розпоряджатися часом і можливостями, здібностями і майном, благословеннями землі і її дарами. Ми відповідальні перед Богом за правильне використання всіх цих дарів. Наше визнання Бога Владикою всього ми висловлюємо у вірному служінні Йому і ближнім, а також в добровільному
Бут. 1:26-28; 2:15; 1 Пар. 29:14; Агг. 1:3-11; Мал. 3:8-12; Мф. 23:23; Рим. 15:26, 27;
1 Кор. 9:9-14; 2 Кор. 8:1-15; 9:7
поверненні десятини і пожертвувань для проголошення Євангелія і для підтримки і зростання Його Церкви. Бог надав нам особливу честь, давши нам право розпоряджатися всім довіреним, щоб виховати нас в любові і привести до перемоги над егоїзмом і жадібністю. Управителі Божі відчувають радість, коли в результаті їх вірності інші люди отримують благословення.
Довірене управління
Ми покликані бути благочестивими людьми, чиї думки, почуття і дії знаходяться у відповідності з біблійними принципами у всіх аспектах особистого та суспільного життя. Щоб дати можливість Святому Духу відтворити в нас характер нашого Господа, ми прагнемо лише до того, що може принести в нашому житті християнську чистоту, здоров’я і радість. Це означає, що наші задоволення і розваги повинні відповідати високим критеріям християнського смаку і краси. Визнаючи наявність особливостей у різних культурах, ми, проте, вважаємо, що наш одяг має бути простим, скромним і охайним, відповідний тим, чия справжня краса полягає не в зовнішніх прикрасах, а в нетлінні лагідного й спокійного духу. Це також означає, що оскільки наші тіла є храмом Святого Духа, ми не повинні нехтувати турботою про них. Нам необхідні фізичні вправи, відпочинок і, по можливості, здорова їжа. Ми повинні утримуватися від нечистої їжі, зазначеної в Писанні. Так як вживання алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків і зловживання ліками шкодять нашому організму, нам слід і від цього утримуватися. Нам потрібно прагнути тільки до того, що допоможе нам привести наші думки і все наше єство в послух Христові, Який бажає, щоб ми були здорові, радісні і щасливі.
Бут. 7:2; Вих. 20:15; Лев. 11:1-47; Пс. 105:3; Рим. 12:1, 2; 1 Кор. 6:19, 20; 10:31;
2 Кор. 6:14-7:1; 10:5; Єф. 5:1-21; Флп. 2:4; 4:8; 1 Тим. 2:9, 10; Тит. 2:11, 12; 1 Пет. 3:1-4;
1 Ів. 2:6; 3 Ів. 2
Шлюб та сім'я
Шлюб, спочатку встановлений Богом в Едемі, є, згідно з вченням Христа, довічним союзом чоловіка і жінки для спільного життя і любові. Шлюб повинен укладатися лише між чоловіком і жінкою, які поділяють спільну віру. Укладаючи шлюб, християни покладають на себе зобов’язання не тільки один перед одним, а й перед Богом. Взаємна любов, повага, увага і відповідальність є основою християнських шлюбних відносин, відображаючи любов, святість, близькість і міцність відносин між Христом і Його Церквою. Щодо розлучення Христос сказав: «Хто дружину відпустить свою, крім провини перелюбу, … і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб». Хоча життя деяких сімей може виявитися далеко не ідеальним, чоловік і жінка, що повністю присвячують себе в шлюбі один одному у Христі, можуть досягти тісного єднання в любові, якщо вони довіряються керівництву Духа і повчанням Церкви. Бог благословляє сім’ю і бажає, щоб всі в ній допомагали один одному в досягненні духовної зрілості. Прагнення до згуртованості сім’ї – один з характерних ознак заключної вестки Євангелія. Батьки повинні виховувати дітей в любові і послуху Господу. Своїм словом і особистим прикладом батьки повинні вчити дітей, що Христос – це люблячий, ніжний і турботливий Наставник, який хоче, щоб усі вони стали членами Його Церкви, членами сім’ї Божої, що включає в себе як самотніх, так і сімейних людей.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Служіння Христа в небесному святилищі
На небі знаходиться святилище, справжня скинія, що її збудував був Господь, а не людина. Там Христос заради нас звершує Своє заступницьке служіння. Його служіння дає кожному віруючому можливість спасіння через прийняття Його спокутної жертви, яку Він одного разу приніс на хресті за всіх нас. Після Свого вознесіння Він став нашим великим Первосвящеником і почав Своє заступницьке служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святій частині земного святилища. У 1844 році, після закінчення пророчого періоду в 2300 днів, розпочалася друга і остання частина Його спокутного служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святому Святих земного святилища. В цей час на небі розпочався слідчий суд – перша стадія остаточного знищення всіх гріхів, прообразом якої було очищення стародавнього єврейського святилища в День викуплення. У тому старозавітному служінні святилище символічно очищалося кров’ю жертовних тварин, небесне ж святилище очищається досконалою жертвою, якою є кров Ісуса. Мешканці неба завдяки слідчому суду бачать серед померлих на землі тих, хто спочив у Христі і тому гідний брати участь в першому воскресінні. На цьому суді також стає зрозуміло, хто з тих, що ще живуть на землі перебуває у Христі, дотримуючись Божих заповідей, вірячи в Ісуса, покладаючись на Нього в справі спасіння, і хто, отже, гідний життя в Його вічному Царстві. Цей суд підтверджує справедливість Бога, Який спасає тих, хто вірить в Ісуса. Суд проголошує, що ті, хто зберегли вірність Богу, увійдуть до Царства Небесного. Коли ж це служіння Христа завершиться, закінчиться і відведений для людей час випробування перед Другим пришестям.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Друге пришестя Христа
Друге пришестя Христа – це блаженне сподівання Церкви і величне завершення справи Божої на землі. Пришестя Спасителя буде буквальним, особистим, видимим і одночасним для всього світу. При Його поверненні праведники, що до цього часу померли, будуть воскрешені і одночасно з живими праведниками будуть прославлені і піднесені на небо. Безбожні ж в цей момент помруть. Майже повне виконання найважливіших пророцтв, що послідовно розкривають історію світу, свідчить про швидке пришестя Христа. Час цієї події не відкрито, і тому ми повинні бути готові до неї в будь-який момент.
Мф. 24; Мк. 13; Лк. 21; Ів. 14:1-3; Дії. 1:9-11; 1 Кор. 15:51-54; 1 Сол. 4:13-18; 5:1-6;
2 Сол. 1:7-10; 2:8; 2 Тим. 3:1-5; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Об'яв. 1:7; 14:14-20; 19:11-21