Формування ідеалу християнської сім’ї в епоху Реформації

Формування ідеалу християнської сім’ї в епоху Реформації

Сім’я змінюється зі зміною суспільства через те, що вона, як найменша складова, відтворює всі проблеми суспільства, а саме – його стан, рівень і якість життя та культуру сімейних відносин. Україна є одною з активних країн, яка не стоїть на місці, а розвивається і хоче жити за Європейськими стандартами. Але що з собою приносять ці нові стандарти? І який вплив вони приносять в моральний стан суспільства та у сімейне життя? Особливо великий резонанс викликало пропагування гендерної політики, яка ламає традиційні християнські сімейні цінності, які були сформовані в епоху Реформації протестантами у цій же Європі.

Сучасний стан сім’ї, в свою чергу, впливає на розвиток суспільства. З кожним днем світ рухається вперед і ніщо не стоїть на місці. Змінюються економічні, громадські та політичні засади і це, в свою чергу, впливає на розуміння та бачення іделу сім’ї, яке зазнало вагомих змін. Але чи є ці зміни позитивними, що стосується духовно-моральних цінностей? Гендерна політика чи сприяє встановленню рівності між чоловіком і жінкою, чи насправді руйнує ідеал сім’ї, який був закладений Богом ще в Едемі? У нинішній Європі домінують деструктивні тенденції, західна цивілізація відмовляється від тих цінностей, які лежать у її фундаменті. Тому протестантизм якраз і став наполягати на тому, що лише в рамках здорових сімейних відносин людина може найповніше реалізувати свій життєвий потенціал. Тому сучасний перебільшений акцент на правах сексуальних меншин – це, скоріше, відступ від тих духовно-моральних принципів, на яких західна цивілізація і сформувалась.

ЯК РОЗГЛЯДАЛАСЯ СІМ’Я В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Щоб краще зрозуміти наскільки великий і значний внесок у формування ідеалу сім’ї зробила Реформація, потрібно почати дослідження з тих подій про сім’ю, які були в часи Середньовіччя. Вважалося, що у людей  в часи Середньовіччя ставлення до шлюбу було особливим, навіть суперечливим. З одного боку, церква визнавала шлюб як одне з таїнств і наполягала на його надприродному характері. А з іншого – подружні відносини розглядалися як поступка плоті, тобто «узаконений статевий гріх» З цього приводу Філіп Ар’єс зауважує такий момент: «Обряд вінчання міг би ошляхетнити подружній союз, надати йому духовної цінності, як і самій сім’ї. Але вінчання не робило шлюб законним. Він довгий час розглядався як різновид контракту. Церемонія шлюбу проходила, якщо вірити зображенням, які дійшли до нас, не всередині церкви, а зовні – перед входом. Якою б не була думка теологів, священики у більшості своїй, при усякому контакті з паствою підтримували точку зору… при якій шлюб був лише меншим злом, допустимою поступкою слабкої людини потребам тіла. Брак не міняв гріховного характеру статевих відносин. …Людина не могла добитись святості у світському житті, інтимна близькість, благословенна вінчанням, переставала бути смертним гріхом, але не більше того». [1, с.354–355] Але далекою від земних насолод людина, яка залишалась ідеалом суспільства того часу, був чернець. В Середньовіччі одним з головних перешкод до святого життя вважався статевий потяг. Тому в цей час шлюб міг бути вбудованим в суспільне життя лише в ролі певного регулятора так званих «нижчіх інстинктів». Церковники чудово розуміли, що відмінити цей обряд  неможливо, тому лише обережно висловлювали свої думки. Вони покладались на Євангеліє від Матвія 22:30, де сказано: «Бо в воскресінні ні женяться, ані заміж не виходять, але перебувають як Анголи ті на небі» [8] Спираючись на це, вони говорили, що в есхатологічний період все буде по- іншому.

Як стверджує російський релігієзнавець та кандидат культурології Оксана Куропаткіна, Середньовічна теологія, з поглядів Фоми Аквінського, розглядала шлюб з таких трьох перспектив:

Збереження вірності. Справжній християнин повинен берегти вірність єдиному Богові, а на Землі він має можливість в сімейному житті «натренувати» її на своєму партнері. В сім’ї людина має можливість приборкати пристрасті. Тому робився акцент на спільному житті, але вже без емоційного характеру. «У такої сім’ї минулого були свої задачі, – пише вже згадуваний нами Філіп Ар’єс у роботі «Дитина і сімейне життя при старому порядку», – збереження майна, спільне виконання тої чи іншої діяльності, повсякденна взаємодопомога у світі, де покинуті самі на себе чоловік і жінка не могли вижити, а у виключних випадках – захист життя і честі. У сім’ї не було емоційної функції. Це не означає, що в ній не було кохання, навпаки, з коханням зустрічаєшся дуже часто, іноді після заручин, частіше – після весілля, коли кохання створювалось і підтримувалось спільним життям… Але, підкреслимо, почуття між подружжям, між батьками і дітьми не були необхідні ні для існування сім’ї, ні для гармонії в ній; якщо почуття все-таки з’являлось, це був лише додатковий плюс». [1, с.9–10]

Дітонародження. В часи Середньовіччя народження дітей сприймалося як природній наслідок інтимних відносин, і самі ці відносини були нероздільними і для того, щоб продовжити свій рід. Людина повинна була вступати в інтимні відносини, але з цим, церква вважала, що це було передачею первородного гріху. Але, за повелінням Бога, батьки мають дарувати нове життя і вести своїх дітей до спасіння. Гуманіст Еразма Роттердамський у своєму творі «Приготування до смерті» говорить: «Переберіть у пам’яті усі етапи людського життя: брудне зачаття, небезпечне виношування, гідне жалості народження, дитинство, повне тисячами хвороб, юність, заплямовану численними вадами, зрілість, обтяжену багатьма турботами, старість, терзану чередою бід. Тому я не думаю, що можна знайти хоч одну людину, навіть якщо вона народилась під щасливою зіркою, яка, якби Бог дав їй знову прожити життя від початку до кінця, пройшовши той же шлях із дня зачаття, переживши ті ж радості і ті ж біди, пристала б на цю пропозицію». [2, с.82]

Таїнство. Церква освятила вінчання і вложила це в таїнство, як прообраз кращих відносин церкви і Христа. При тому, що вінчання – це тільки початок таїнства і воно проходить через все подружнє життя. І саме заради таїнства християнам потрібно було вступати в шлюб.

Якщо розвивати тему поміркованості, отці церкви рекомендували жити малими, а не великими сім’ями, практикувати стриманість в інтимних відносинах під час великого посту та церковних свят і, наскільки це можливо, зберігати цнотливість.

Що ж стосується благословення в церкві при створенні сім’ї, то спочатку це було не обов’язковим і неважливим для визнання шлюбу, але згодом церква активно залучалась у шлюбну церемонію. І, як вже було сказано вище, церква надала шлюбу статусу таїнства, що виключало полігамію. Також церква засуджувала розвід, аборти, дітовбивство і залишення дітей без догляду.

Крім шлюбів, які заключали в церкві, були так звані таємні шлюби і обіцянки вірності, які давались в різних місцях, через те, що вони були спонтанними. Такими місцями могли бути: сад, кузня, кухня, таверна, дорога, ліжко та інші. У Середньовіччі батьки і родичі приймали активну участь у створенні нової сім’ї, а самі учасники шлюбу були більш пасивними в цьому питанні. Але на зламі Середньовіччя були випадки, що молоді хлопці та дівчата бажали приймати рішення самостійно у виборі супутника життя, без згоди на це своїх батьків та родичів, що вороже сприймалося суспільством.

«На протязі Середніх віків моногамний шлюб брав гору над полігамією і правом чоловіка на розвід, і його ціль поступово зміщувалась від реалізації інтересів батьків та родичів до задоволення подружжя». [3, с.319]

Вже у кінці Середньовіччя вважалося, що люди у шлюб мали б вступати по любові, а не по розрахунку. Хоча шлюб був привілеєю, тому що за нього потрібно було платити. А розмір платні мінявся в залежності від змін на шлюбному ринку. Також в цей час батьки з обох сторін повинні були допомагати новоствореній сім’ї.

В такій світоглядній системі людина сприймалась як роздвоєна особистість: духовна і тілесна. Духовна її частина тягнеться до Бога, а тілесна – до своїх бажань. І протистояння полягало в тому, щоб виконувати Божу волю і стримувати свої пристрасті. Роздвоєність людської сутності компенсувалося тим, що віруючі є членами однієї церкви і братами і сестрами один одному, і втому числі своєму партнеру. Містичним чином церква розуміється як тіло Христове і через це компенсується. Приходячи в церкву, людина приймає участь в таїнстві, таким чином вона прямує до спасіння і це допомагає їй перемагати роздвоєність в різних сферах життя. Хочеш перемогти роздвоєність – звернись до церкви і до заступництва святих, у яких це вийшло краще ніж у простої людини.

ВПЛИВ РЕФОРМАЦІЇ НА СІМ’Ю

Реформатори стверджували, що ніяких таїнств, які містичним чином з’єднують з Богом, немає. Церква сама по собі не спасає, а отже і таїнства. Спасає не церква, а Христос. І тільки тих, хто вступає у відносини з Богом. Тобто церква – це не містичне тіло Христа і всі, хто входить в неї, не спасається автоматично, а тільки ті, хто зробили правильний вибір.

Ніхто не дає спасіння, тільки Христос – це парадигма, яку прийняли всі реформатори.

Існують дві системи: одна пов’язана з Мартіном Лютером та його традиціями, а інша – з Кальвіном та його традиціями. В деяких питання їхні думки сходились, а в деяких радикально відрізнялись.

Парадигми Лютеранства та Кальвінізму

В парадигмі Лютера Бог дарує благодать кожному особисто, а людина вже робить вибір – прийти або ні. Людина власними силами врятуватися не може, але робить вибір – відгукнутись на заклик Бога чи ні. В цій системі людина має право вибору. В системі Лютера людина виступає як живий організм, самостійний, який будує відносини один з одним, в тому числі і в шлюбі.

Кальвін погоджується з Лютером, що Бог дарує благодать. Але його послідовники вважали, що Христос рятує не всіх, а тих, кого може. Всі люди грішні і заслуговують смерті. І що б людина не зробила, їй вже призначено на спасіння чи на смерть, але про це вона зможе дізнатись тільки після смерті. Кальвіністи вважали, що людина – як одна з частинок великої системи, і вже в ній вона взаємодіє один з одним. Так як людина не знає, чи заложено в неї на добре чи на зле, то їй потрібно  вести себе так, якби в неї заложено все на добре.

В органічній системі люди будуть вести себе по-людськи, тобто вважати природніми почуття, емоції, пристрасть. А в механічній – люди ведуть себе як роботи. Яке ж місце тут займає шлюб і навіщо все це? Як лютерани, так і кальвіністи вважають, що до сексуальних відносин заклав Бог. Тобто ці відносини є цілком природніми і нормальними, якщо їх використовувати відповідно до Божого замислу і керуватися Словом Божим.

В ХVI–XVII ст. лютерани і кальвіністи активно дискутували з католиками на цю тему. Ранні протестанти і католики дуже ненавиділи один одного, тому протиставляли і робили наперекір. Католики вважали, що плотська природа забруднена гріхом і потрібно тягнутися до вищого, тобто, духовного. А протестанти казали, що католики слідують переданням людським замість того, щоб споглядати на ті ресурси, які дав Бог – це природа і Слово Боже. До того, як Лютер вступив в шлюб, але вже вийшов з Католицької церкви, він вважав, що «інтимні відносини – це така ж природня необхідність, як їжа і пиття, і ті, хто проти цього виступають, не праві». [9] Іншою функцією інтимних відносин в шлюбі є виховання благочестя. Бог повелів, щоб люди любили один одного і виконували Божу задумку. Якщо дивитись в лютеранській парадигмі, то люди в шлюбі один одного виховують і самі вдосконалюються і освячуються. В кальвіністів то це наче захист, який допомагає пізнати, яка людина всередині, бо в близьких відносинах важко щось сховати і це сприяє очищенню сердець. Тому в ранніх протестантів особлива увага приділялась сімейним вечірнім богослужінням, де обговорювались в тісному сімейному колі питання спасіння і відносини з Богом. Вважалось, що церковне служіння – важлива річ, але сімейне не замінить, бо голова сімейства не зможе себе реалізувати як священник. Важливими складовими такого служіння  була молитва, читання Слова Божого і обговорення, і тільки після того були інтимні відносини. Як ранковим, так і вечірнім служінням надавалось велике значення, навіть якщо чоловіки були дуже занятими. «У держслужбовців, їхнім прямим обов’язком було настанова і духовне зростання сім’ї, а вже потім – держави та суспільство». [9] Бакстер говорив, що «неможливо досягнути реформації в суспільстві, якщо немає реформації в сім’ї». Дітонародження також відігравало важливу роль в сім’ї і духовному розвитку суспільства, тому що благочестиві батьки виховували благочестиво своїх дітей.

Передбачалося, що в святій сім’ї, тобто не безгрішній, а як відділеній від світу, можуть народжуватися благочестиві діти. По теорії кальвіністів діти запрограмовані на смерть, але праведні батьки цих дітей можуть виховувати їх так, щоб вони принесли менше шкоди оточуючим, ніж якби вони виховувались у звичайній сім’ї. Вважалось, що дітонародження – це збільшення суспільства і в тому числі церкви. І це вважалось не як збільшенням сім’ї та плодом любові, а виконанням Божої заповіді і, більше, соціальною програмою, тобто, збільшенням суспільства. Сім’я виступала, як осередок суспільства і протестанти перші впроваджували цю ідею в практику. І в тому випадку дітонародження відділяється від відносин між чоловіком і дружиною. Навіть сам шлюбний союз вважався важливим не тільки для спасіння, а й виконанням обов’язку чоловіка і жінки перед суспільством. Хоча кальвіністами і, в більшій мірі, лютеранами визнавалось, що є люди, не призначені для шлюбу, але все ж таки більшість людей повинна вступати у шлюб, виконуючи ще й обов’язок перед віруючими, створивши новий осередок суспільства.

Особливо в кальвіністській традиції практикувалось заключення шлюбу не в церковній структурі, а в державних магістрантах, що було обов’язковим виконанням свого громадянського обов’язку, хоча благословення в церкві для віруючих ніхто не забороняв, а навіть схвалював. І в першу чергу про бажання створити нову сім’ю повідомлялись державні органи. Така ж процедура була і при бажанні розірвати шлюб. Спочатку вирішувалось питання з владою, а потім – в церкві. Особливо це практикувалось в Новій Англії. І вже тоді почалася секуляризація шлюбу.

Англійські і ново англійські кальвіністи вважали, що церква, держава і суспільство є в певній мірі породженням гріху, тому що в Едемі до гріхопадіння ніяких таких організацій не було і вони були не потрібні, тому що Богом була створена ідеальна сім’я Адама і Єви. При гріхопадінні всі члени сім’ї, втративши святість, не можуть вести богобійний спосіб життя, тому виникає необхідність в організаціях, які будуть направляти і обмежувати, якщо сім’я не може з цим справитись сама.

Пуритани вважали, що сім’я Авраама була малою церквою, з якої виріс Божий народ. І така мала церква має більший вплив на людину, ніж церква, держава і суспільство. Протестантська парадигма породила дещо нове, чим ми користуємось аж до сьогодні. Перше, це так звані товариські відносини між подружжям. В рамках кальвіністської парадигми, де люди не знають, яка їхня подальша доля після смерті, через те, що може виникнути розділення членів сім’ї – хтось на спасіння, а хтось на загибель – тоді кровна прив’язаність членів сім’ї один до одного втрачає свій зміст. А так, як люди не можуть жити самі по собі, то в сім’ї вони допомагають один одному удосконалюватись, в той же час приймаючи недоліки і переваги один одного для досягнення спільної цілі. Так само як в трудовому колективі кожен співробітник трудиться для досягнення спільної цілі, те ж саме відбувається в сім’ї.

Чоловік та дружина в такій системі виступають як колеги, перед якими стоїть спільна справа, до завершення якої вони мають дійти разом, якщо на це є Божа воля, і цією справою є спасіння, при цьому разом вони можуть принести найбільше користі.

З точки зору кальвіністів та лютеранів головою сім’ї вважається чоловік, але він виступає в ролі старшого колеги, а дружина – в ролі його заступника, яка базується на повазі і прийнятті, а не на підпорядкуванні дружини чоловікові.

Наприклад, в Новій Англії на практиці це відображалося таким чином, що жінки могли зі згоди своїх чоловіків бути управляючими їхніх справ в торгових лавка та тавернах. Цим Новоанглійський кальвінізм започаткував як такий сімейний бізнес, де подружжя виступало в ролі партнерів. Чоловіки могли делегувати права і обов’язки своїм дружинам, і після смерті голови сімейства дружина мала право керувати сімейною справою. Але для суспільства вона була виконуючою обов’язків керівника тільки через те, що була жінкою, але в реальності вона була керівником.

Але в той же час в протестантській деномінації квакери активно відстоювали питання рівності між людьми незалежно від статі, віку та статусу. Рівність між чоловіком та жінкою у квакерів була принциповою. Жінки навіть могли проповідувати в церкві, також в їхніх сім’ях простежувалась рівність, але вони менше були задіяні в справах своїх чоловіків, ніж жінки-пуританки, які в той же час підпорядковувалися своїм чоловікам.

Для кальвіністів питання ділових відносин було дуже важливим. Це питання ділових відносин також включало в себе і народження дітей по спільній згоді. Для цього їм потрібно було вступати в інтимні відносини і це свого роду також було діловими відносинами.

З моменту рівності в сім’ях пуританські богослови почали говорити про недопустимість насильства в сім’ї. Перший, хто заявив про це, був англійський проповідник Уільям Гоуш, який говорив, що не можна бити свого колегу, особливо при підлеглих, тобто, дітях і слугах, і так, як в трудовому колективі, так і в сім’ї, питання треба вирішувати іншим шляхом, а насильство допускається лише в цілях самооборони. Виходячи з цього,  кальвіністські богослови наполягали, щоб відносини між чоловіком і дружиною укладались як громадянський акт. Адже всі відносини між людьми, і в тому числі з Богом (крім відносин між батьками і дітьми, тому що вони не обирають, в якій сім’ї народитися), потребують укладення так званого договору чи завіту. В такому випадку дві сторони укладають угоду і можуть розірвати її, якщо якусь сторону щось не влаштовує. З цього випливає, що сім’я укладає завіт і це не є містичним таїнством, при якому  після укладання його не можна розірвати, як вважали на той час католики. Хоча Бог запрошувався у ці відносини, через те вважалося, що Він має бути присутнім у всіх сферах життя віруючих. Але так, як цей завіт не був містичним таїнством, то з нього можна було і вийти. Тому вважалось, що подружня невірність могла бути вагомою причиною для цього, тим більше, що в Новому Заповіті про це сказано прямо: «А Я вам кажу: Хто дружину відпустить свою не з причини перелюбу, і одружиться з іншою, той чинить перелюб. І хто одружиться з розведеною, той чинить перелюб» (Матв.19:9).  [8]. Англійські кальвіністи говорили, що вже сам факт перелюбу є розірванням угоди між чоловіком і дружино і договір вважається недійсним. Можливе поновлення завіту, але тільки при бажанні сторони, яка постраждала. Також вважалося, що навіть якщо людина йшла з сім’ї і просто займалася своїми справами і факту перелюбу не було, в такому випадку угода також розривалася. Пуритани розвід не схвалювали, так як в цей завіт запрошувався Бог, але, в той же час, розуміли, що людина немічна, грішна і може оступитися.

Трохи інший підхід, ніж в кальвіністів, був у лютеран і навіть сам Лютер, маючи чудову і розуміючу дружину Катеріну Фон Бору, вважав її колегою і другом, яка приймала активну участь в житті свого чоловіка і у всьому його підтримувала. Лютер перестав вважати шлюб лише виконанням Божих заповідей. Лютерани, в свою чергу, наслідували свого керівника і шлюб став духовним товариством між чоловіком і дружиною. Але вже після смерті Лютера, на початку ХVІІ ст., пастори і богослови відійшли від повсякденного життя і вдались в піднесені теми, які були далекими від реального життя парафіян. Це в свою чергу породило нову течію в лютеранстві – Пієтизм, яка особливу увагу звертала на особисте благочестя і опущення богослов’я до земних реалій. Ще до зародження цієї течії Йоган Арт пише книгу про справжнє християнство, яка містить рекомендації – що робити християнину в тій чи іншій ситуації.

Але на відміну від кальвіністів, які з самого початку наголошували на важливості сім’ї, то в лютеран акцент був зміщений на особистість і на створення малих церковних груп, куди входили як сім’ї, так і одинокі люди. Ці групи збирались один–два рази на тиждень і обговорювали свої злети і падіння, порівнюючи своє життя із Словом Божим, і це стосувалося всіх сфер життя, в тому числі і сімейного.

Також пієтисти, на відміну від кальвіністів, які вважали, що в людини закладена програма на спасіння чи на смерть, говорили, що людина сама може відродитися, тобто «народитись згори», а саме – відмовившись від гріховного способу життя і дозволити Христу здійснювати ці зміни. І тоді справжнє благочестя – це відмова від всього поганого, що людина робить, треба слухати все, що каже Бог і слідувати Його повелінням. Ця течія звертає увагу на особисті відносини з Богом, а сім’я залишається в стороні, так як властиві сім’ї інтимні відносини приносять задоволення людям, а це може заважати тісному спілкуванню з Христом. Керівниками цієї течії пропагувався так званий «духовний шлюб з Богом», а не з людиною, на яку потрібно даремно тратити свої сили. А в кальвіністській течії відносини в сім’ї і відносини  з Богом переплітались. Згодом з пієтистів вийшли дві течії, які розходились в питаннях відносин в сім’ї.

Перша з цих течій – це були так звані ангельські браття, які розглядали общину віруючих як збір братів і сестер в Бозі, і в такому випадку немає місця інтимним відносинам або ці відносини жорстко обмежувались в сім’ях. Згодом їх підтримали пієтисти і в таких громадах почав пропагуватися целібат. Чоловіки і жінки жили окремо, але якщо приєднувалась вже сім’я, то інтимні відносини практично зводилися до мінімуму, так як вони активно очікували приход Христа і вступати в шлюб не мало сенсу.

Друга течія була кардинально протилежною – це течія Матері Єви Бутлер. В неї пропагувалась вільна любов і інтимні відносини всіх з усіма. На їхню думку, це допомагало братам і сестрам ставати ближчими до Бога якимось містичним чином. І в тій, і в іншій течії інтимні відносини носили містичний характер, тільки в першому випадку вони були направлені в сторону Бога, а в іншому – в сторону один одного.

Але крім товариських відносин, вступу в завіт один з одним і виконанням цих договірних умов, важливим було також духовна і душевна спорідненість, тобто в шлюбі людина отримує найкращого друга. Це стало головною причиною перевороту протестантами в подружніх відносинах.

В природі людини Бог заложив потребу в душевних відносинах, любові, прийнятті і дружбі. Пуритани такі душевні відносини клали на перше місце, але в той же час любов не була причиною вступу в шлюб, а наслідком. Тобто, якщо вона була присутня до вступу в шлюб, то це добре, але не обов’язково, але якщо люди вже створили сім’ю, то повинні любити один одного, хочуть вони цього чи ні. Тому більшість людей вважали за краще полюбити, а вже тоді одружуватись чи виходити заміж. І це не порив романтичних емоцій, а те, що було закладено пуританами. І в цій системі інтимні відносини виступають як вираження цієї любові, і тому подружжя повинно робити так, щоб партнер в шлюбі був задоволений. На основі цього і поступово змінюється відношення до жінок і вони сприймаються як дар Божий. Тому Святе Письмо в книзі Буття 2:18 говорить: «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім». [8] Дружба між подружжям була обов’язковою, навіть якщо в реальності це могло бути по-іншому, але ідеал для пуритан XVI–XVII ст. був таким.

Інтимні відносини в сім’ї   

Що ж стосується інтимних відносин в сім’ї, то в протестантизмі виникало питання – чи є вони гріховними. Що ж стосується Лютера, то він вважав, що вони є природніми, а тому – не гріховними. Що стосується лютеранських пієтистів, то вони вважали це тим, що це поступка плоті, яка відволікає від Бога, що нагадує Західну Середньовічну парадигму. Кальвін вважав такі відносини як вид цнотливості, не в смислі цнотливості як такої, а що і те, і інше почесно перед Богом. В той же час він говорив, що це повинно бути присутнім, але щось в цьому не так (хоча він буд одружений і при тому, по любові). Його дружина і двоє дітей померли, але навіть обов’язок не змусив його ще раз одружитися, тобто він переживав по втраті близьких людей і, можливо, якоюсь мірою був нещасливим. Можливо саме це вплинуло на його бачення шлюбу. «Так як людина була створена з умовою, що вона не буде жити самотньо, але буде мати собі помічника, і так як внаслідок прокляття гріха вона ще сильніше підкорена цій необхідності, то Бог дав засіб для її задоволення – у тій мірі, в якій це нам на користь. …Подружній союз встановлений для нас як необхідний цілющий засіб, щоб тримати в покорі хтивість». [11, с.403] Його ж послідовники вважали, що це повинно обов’язково бути в житті, так як це запрограмовано Богом.

Що ж до ставлення пуританів до вираження своїх романтичних емоцій, то це було виключно в шлюбі і згодом ввійшло в літературу. Одним з таких прикладів є роман Шарлотти Бронте «Джейн Ейр».

В зв’язку з тим, що система виявилась суперечливою, в кінці XVII – на початку XVIII ст. вона зламалась через те, що кальвіністська система може функціонувати тільки через те, що людина щиро вірить, що виконання всіх приписів, обмежень, виконання обов’язків приведе її до спасіння, а якщо ні, то це просто виконання того, що так потрібно і переходить в формальність. Згодом люди почали відчувати незадоволення в своїх церквах і захопилися окультною літературою. Коли кальвіністські керівники побачили настільки це велика проблема, то вирішили обновити систему заново. Проповідники вирішили відродити церкви таким чином: вони їздили по церквам і призивали людей до покаяння і навернення до Христа, а ні то рутина і беззмістовність їхнього життя буде їх мучити в вічності і направляли на відчуття самотності. Це викликало досить схожу реакцію, яка може простежуватись в сучасних харизматичних і п’ятидесятницьких церквах, а саме: люди заливались слізьми, втрачали свідомість, видавали якісь дивні звуки, їх трясло і це не було якимось психічним захворюванням, а лише відповідь на потрясіння, які відбувалися на таких відродженнях. І після пережитку такого відродження і усвідомлення того, що людина прийнята Богом, це мало впроваджуватись в їхнє життя.

І тоді Кальвінізм пішов шляхом пієтистів і став більш містичним, замість практичної програми, направленої на кожну окрему особистість і її особисте благочестя. Жінки стали більш суспільними діячами, незважаючи, що тоді  ще існувало патріархальне суспільство. Але вони вже виступали як самостійні діячі і те ж саме відбувалось і з чоловіками. Тобто була особиста релігійність, суспільна, а сімейна в цей момент губилася. І на основі цього і народилось розуміння теперішніх  відносин в сім’ї.

Відродження раннього пуританського представлення сімейних відносин відбулося вже в ХХ ст. в таких протестантських деномінаціях, як п’ятидесятники і харизмати, які видають багато книг про відносини в шлюбі. І більшість того, що зараз пишеться про шлюбні відносини, сприймається як відкриття, хоча було прописано колись пуританцями і вважалося нормою в їхньому християнському житті. І навіть що стосується дошлюбної чистоти, що зараз приймається в багатьох сучасних християнських церквах, пішло від пієтистів, хоча вони з ними прямо не пов’язані. Багато з минулого представлення відносин між чоловіком і дружиною ввійшло в літературу, а дещо набуло секулярного характеру і не пов’язано тісно зі шлюбом. І навіть романтика шлюбу, яку створили пуритани набула світського характеру, а в релігійній парадигмі відбувається відродження того, що було втрачено і перейшло в світську область.

СПОТВОРЕННЯ ІДЕАЛУ СІМ’Ї В СЕКУЛЯРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Ідеологія сім’ї, яку заклав Бог, та гендерна ідеологія, яка руйнує сім’ю

Сім’я  змінюється зі зміною суспільства через те, що вона, як найменша складова, відтворює всі проблеми суспільства, а саме – її стан, рівень і якість життя та культуру сімейних відносин, а це в свою чергу впливає на розвиток суспільства. З кожним днем світ рухається вперед і ніщо не стоїть на місці. Змінюються економічні, громадські та політичні засади і це в свою чергу впливає на розуміння та бачення ідеалу сім’ї, який зазнав вагомих змін.

Від початку створення Землі Бог заложив ідеал сім’ї. Про це ми дізнаємося зі Святого Письма, де в Буття 1:27–28 говориться: «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх. І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!». [8]

Після того, як Бог створив чоловіка і жінку, він дав повеління, якою повина бути справжня сім’я і як вона повинна створюватись. Це записано в Біблії, Буття 2:24: «Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом». [8]

Пройшовши через століття, інститут сім’ї, закладений Богом, зазанав певних змін. У різні епохи люди по-різному інтерпритували значення іделу сім’ї. В епоху Середньовіччя інститут сім’ї був в занепаді, але під час Реформації протестанти почали робити кроки для відроджування втраченного ідеалу, який був закладений Богом. В цій реформі вони мали певні успіхи, але згодом сім’я все ж таки набула секулярного характеру.

У більшості країн світу на законодавчому рівні сім’я складається з чоловіка і жінки, вони також є продовжувачами свого роду через дітонародження і виховують своїх нащадків здоровими та успішними особистостями, що є біблійною основою для створення таких сімей.

Але наприкінці ХХ століття в різних країнах почало змінюватися бачення створення сім’ї. На законодавчому рівні в шлюб мали можливість вступати не тільки чоловік і жінка, як це було від самого початку створення світу, а й особи однієї статі. Наприклад, у США у деяких штатах спочатку це сприймалося вороже не тільки релігійними організаціями, а й суспільством. Тому через реєстрацію таких шлюбів виникали судові спори та дебати.

А у Великобританії укладали цивільні партнерства, які не мали статусу шлюбу, але мали частинно юридичні права, які мало подружжя.

У зв’язку з цим вводиться таке поняття, як «гендер». «Гендер» означає «соціальну стать», яка може, але не обов’язково, збігатися з біологічною статтю. Первісне значення слова «гендер» – граматичний термін для розрізнення роду (чоловічого, жіночого, середнього). [4, с.5]. У Пекіні у 1995 році за підтримки ООН відбувалася Всесвітня жіноча конференція, де було замінено слово «стать» на слово «гендер». За цією ідеологією вже буде не дві статі, а багато: гетеро-, гомо-, бі-, та трансексуальні особи.

Головними цілями гендерної революції є:

  • Поступова легалізація одностатевих подружжів.
  • Штучне продукування дітей і купівля їх по частинах.
  • Усунення всіх моральних меж для сексуальних практик.
  • Скорочення кількості населення через контрацепції та просування вигаданого «права людини» на аборт.

Сексуалізація дітей та молоді через обов’язкове «статеве виховання в дитячих садках і школах; ідокренація дітей гедоністичним розумінням сексуальності: «усе дозволено, що приносить задоволення; виховання у дітей сприйнятливості до «сексуальної різноманітності»; розмивання статевої відмінності з одночасним узаконенням довільної «зміни статевої ідентичності». [4, с.6–7]

Гендерна теорія не містить наукового підгрунтя і сповнена суперечності.  Перш за все для продовження роду потрібні інтимні відносини. Як організм чоловіка, так і жінки є різні за своєю природою, але вони доповнюють один одного і це дозволяє повноцінноо виховувати нащадків. Хоча в основі гендерної політики лежить усунення нерівності між чоловіком і жінкою, але насправді це не усуне відмінних особливостей тієї чи іншої статі, а навпаки –

тільки взаємне доповнення, яке започаткував Бог, створить гармонію у відносинах. Якщо припустити, що ця ідеологія є правильною і немає ніяких вагомих відмінностей між чоловіком і жінкою, тоді втрачає сенс боротьба за права жінок. До того ж зміна статі не є природнім процесом, статева індентичність залежить від біологічних ознак. Габріела Кубі в книзі «Гендер» показує статистику: «тільки приблизно 2 % осіб мають схильність до тієї самої статі. Серед них лише 2 % сприймають нововедення «реєстрованих партнерств» або одностатевих «подружжів». Це означає, що порядок цінностей, правову систему та інституції подружжя і сім’ї ставлять з ніг на голову заради 0,04 % населення». [4, с.11]. Отже кількість людей, які слідують цій ідеології, дуже мала, але через це ламають звичний інститут сім’ї і робиться це на державному рівні.

Хоча пройшло більше 20 років з моменту, коли ця ідеологія була прийнята в Пекіні і не всі сприймали її, зараз вона набуває все більших обертів. І вже в Україні на державному рівні постають питання про прийняття цінностей і цілей гендерної політики. Одним з заходів для просунення цієї ідеології є «статеве виховання» дітей в школах і дошкільних закладах. На полицях магазинів можна знайти книги для дітей молодшого та середнього шкільного віку під назвою «Відверта розмова про «це», в якій відкрито висвітлені питання сексуальності та пропагування гендерних ідей. Наприклад, в розділі цієї книги «сексуальний потяг» говориться: «Існують й гомосексуальні пари, які складаються з двох жінок або чоловіків». [5, с.133] Планувалися законопроекти, які б узаконили цей проект, але на даному етапі всі, хто цінують правильні сімейні цінності, активно відстоюють свою позицію «проти». Були зібрані петиції до Верховної Ради, до Кабінету Міністрів і до Президента України. Була набрана необхідна кількість голосів і поки що це питання «затихло».

Створення форм шлюбних відносин у суспільстві

З самого початку Бог благословив шлюбні відносини першої пари, чим і узаконив їхню сім’ю. Якщо брати за приклад Росію, то релігія завжди мала велике значення при формуванні сім’ї. «До 1918 року в Росії не було інституту цивільного шлюбу, за винятком випадків, передбачених для осіб окремих віросповідань за високим указом «про зміцнення начал віротерпимості» [7] від 17 квітня 1905 року. Законом від 19 квітня 1974 року шлюби старообрядців записані в метричні книги, набували в цивільному відношенні сили і наслідки законного шлюбу і розглядалися вони деякими каноністами Російської церкви як «шлюби цивільні». [6, с.526] Ті, хто не бажав укладати шлюб по різних причинах у релігійній установі, не мали статусу узаконених відносин. І згодом такі відносини називалися цивільним шлюбом. Коли церкву відокремили від держави, то шлюби, що були укладені в релігійних установах, втратили юридичну силу. Тоді вагомого значення набув світський шлюб, який називався цивільним. Також за таким сюжетом розвивалася і Україна, тому що в цей період вона входила до Росії.

В більшості країн обов’язковим є цивільний шлюб, наприклад: Швейцарія, Німетчина, Франція, Угорщина, Португалія, Аргентина, Мексика, Бразилія. У таких країнах як Болгарія, Польща, Австрія, Норвегія, Фінляндія важливим є реєстрація церковного шлюбу. А в таких країнах як Англія, Швеція, Чехія, Італія, США однакове значення мають як цивільний, так і церковний шлюби. Що до України, то тільки цивільний шлюб має правове значення, а церковний є за бажанням.

С.В.Троїцьким виділені шість різних форм шлюбу:

  1. загальнообов’язковий цивільний шлюб;
  2. загальнообов’язковий церковний шлюб;
  3. обов’язкове поєднання цивільного та церковного шлюбів;
  4. вільний вибір між церковним та цивільним шлюбом;
  5. обов’язковий вибір між церковним та цивільним шлюбом, залежно від сповідання;
  6. цивільний шлюб з потреби. [10]

Перші три форми шлюбу є найважливішими через те, що одна з цих форм в кінцевому результаті буде заключена. Але в сучасному суспільстві досить розповсюджені випадки співжиття, де відносини можуть не узаконюватися деякий короткий час або ж і все спільне життя. Така форма дуже зручна для деяких, особливо, молодих людей, бо не несе за собою ніякої юридичної відповідальності і пропагує вільні відносини.

Узаконення відносин в шлюбі є дуже важлим процесом, тому що при вступі в шлюб дві сторони несуть відповідальність за усі спільні дії, в тому числі і за народження і виховання дітей. Також це зменшує відсоток матерів-одиночок, абортів та сиріт, бо в повноцінній сім’ї всі ці процеси практично не можливі.

Бог заклав досконалий інститут сім’ї, а людина через свою призму гріховності спотворює його. Гендерна ідеологія змінює поняття традиційних сімейних цінностей. Узаконення  шлюбу набуває все меншої популярності, особливо серед молоді. Важливим завданням для кожного християнина залишається – пам’ятати та зберігати цінності, які закладені в сім’ю Богом, тому що Творцю відомо, що є кращим для людини.

ВИСНОВКИ

Досліджуючи питання формування ідеалу християнської сім’ї в епоху Реформації і для того, щоб краще зрозуміти, наскільки великий і значний внесок у формування ідеалу сім’ї зробила Реформація, потрібно почати дослідження з тих подій про сім’ю, які були в часи Середньовіччя.

Як стверджує російський релігієзнавець та кандидат культурології Оксана Куропаткіна, середньовічна теологія, з поглядів Фоми Аквінського розглядала шлюб з таких трьох перспектив:

Збереження вірності. Справжній християнин повинен берегти вірність єдиному Богові, а на Землі він має можливість в сімейному житті «натренувати» її на своєму партнері. В сім’ї людина має можливість приборкати пристрасті. Тому робився акцент на спільному житті, але вже без емоційного характеру.

Дітонародження в часи Середньовіччя – це природній наслідок інтимних відносин, і самі ці відносини були важливими для того, щоб продовжити свій рід. Людина повинна була вступати в інтимні відносини, але, з цим, церква вважала, що це передача першородного гріху. Але за повелінням Бога батьки мають дарувати нове життя і вести своїх дітей до спасіння.

Таїнство. Церква освятила вінчання і вложила це в таїнство, як прообраз кращих відносин церкви і Христа. При тому, що вінчання – це тільки початок таїнства, воно проходить скрізь все подружнє життя. І саме заради таїнства християнам потрібно було вступати в шлюб.

Вважалося, що у людини в часи Середньовіччя були особливі ставлення до шлюбу, навіть суперечливі. З одного боку, церква визнавала його як одне з таїнств і наполягала на його надприродному характері. А з іншого, те, що подружні відносини розглядалися як поступка плоті, тобто «узаконений статевий гріх».

Що ж стосується поглядів на сім’ю в епоху Реформації, то існували дві базові системи: одна пов’язана з Мартіном Лютером і його традиціями, а інша –

з Кальвіном і його традиціями. В деяких питання їхні думки сходились, а в деяких радикально відрізнялись .

В парадигмі Лютера, Бог дарує благодать кожному особисто, а людина вже робить вибір – прийти, або ні. Людина власними силами не може бути спасеною, але робить вибір – відгукнутись на заклик Бога чи ні. В цій системі людина має право вибору. В системі Лютера людина виступає як живий організм, самостійний, який будує відносини один з одним, в тому числі і в шлюбі.

Кальвін погоджується з Лютером, що Бог дарує благодать. Але його послідовники вважали, що Христос рятує не всіх, а спасає тих, кого може. Всі люди грішні і заслуговують смерті. І щоб людина не зробила, їй вже призначено на спасіння чи на смерть, але про це вона зможе дізнатись тільки після смерті. Кальвіністи вважали, що людина – одна з частинок великої системи, в якій вона взаємодіє один з одним. Так як людина не знає, чи закладено в неї на добре чи на зле, то їй потрібно вести себе так, якби в неї закладено все на добре. В органічній системі люди будуть вести себе по-людські, тобто вважати природніми почуття, емоції, пристрасть. А в механічній системі люди ведуть себе як роботи. Як лютерани, так і кальвіністи вважають, що сексуальні відносини заклав Бог. Тобто ці відносини є цілком природніми і нормальними, якщо їх використовувати відповідно до Божого замислу і керуватися Словом Божим. Пройшовши через епоху Реформації, лютеранин втратили сім’ю, як один з головних аспектів людських відносин, а кальвіністи, навпаки, надавали сім’ї великого значення, як частині християнського життя, але в такій світоглядній системі людина сприймалась як роздвоєна особистість: духовна і тілесна. Духовна частина людини тягнеться до Бога, а тілесна тягнеться до своїх бажань. І протистояння полягало в тому, щоб виконувати Божу волю і стримувати свої пристрасті. В зв’язку з тим, що система виявилась суперечливою, в кінці XVII – на початку XVIII ст. вона зламалась, через те, що кальвіністська система може функціонувати тільки через те, що людина щиро вірить, що виконання всіх приписів, обмежень, виконання обов’язків приведе його до спасіння, а якщо ні, то це просто виконання того, що так потрібно, і переходить в формальність.

Більшість того, що зараз пишеться про шлюбні відносини, сприймається, як відкриття, хоча було прописано колись пуританцями і вважалося нормою в їхньому християнському житті. Багато з минулого представлення відносин між чоловіком і дружиною ввійшло в літературу, а дещо набуло секулярного характеру і не пов’язано тісно зі шлюбом. І навіть романтика шлюбу, яку створили пуритани, набула світського характеру, а в релігійній парадигмі відбувається відродження того, що було втрачено і перейшло в світську область.

Особливим чином наприкінці ХХ століття в різних країнах почало мінятися бачення створення сім’ї. На законодавчому рівні в шлюб мали можливість вступати не тільки чоловік і жінка, як це було від самого початку створення світу, а й особи однієї статі. Великого розвитку набула гендерна ідеологія, яка активно розвивається і сьогодні. Вона була започаткована у Пекіні у 1995 році за підтримки ООН, коли відбувалася Всесвітня жіноча конференція, де було замінено слово «стать» на слово «гендер».

Узаконення відносин в шлюбі є дуже важлим процесом, тому що при вступі в шлюб дві сторони несуть відповідальність за усі спільні дії, в тому числі і за народження і виховання дітей. Також це зменшує відсоток матерів-одиночок, абортів та сиріт.

Бог заклав досконалий інститут сім’ї, а людина через свою призму гріховності спотворює його. Гендерна ідеологія змінює поняття традиційних сімейних цінностей. Узаконення  шлюбу набуває все меншої популярності, особливо серед молоді. Важливим завданням для кожного християнина залишається пам’ятати та зберігати цінності, які закладені в сім’ю Богом, тому що Творцю відомо, що є кращим для людини.

БІБЛІОГРАФІЯ

  1. Арьес Ф. Ребенок и семейная жизнь при старом порядке.– Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 1999. – 416 с.
  2. Делюмо Ж. Грех и страх: Формирование чувства вины в цивилизации Запада (XIII-XVIII вв.).– Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 2003. – 752 с.
  3. Гис Ф., Гис Дж. Брак и семья в Средние века.– М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2002. – 384 с.
  4. Габріела Кубі. Гендер– нова ідеологія руйнує сім’ю. – Тернопіль: Мандрівець, 2016. – 32 с.
  5. Відверта розмова про «це» / пер. з ісп. О. Юндіної.– К. Країна Мрій. 2006. – 208 с.
  6. Булгаков С. В. Настольная книга для священно-церковно-служителей [Текст]: [монографія] / С. В. Булгаков.– К., 1913. – 1211 с. Газета Временнаго Рабочаго и Крестьянскаго Правительства [Текс] / Л. Шостак, О.Бадрак // Економіка України. – 20.12.1917. – № 37. – С. 1.
  7. Н. О. Лопата– Проблема розуміння шлюбу в сучасному суспільстві, УДК 347.61 (100). – 2013.
  8. Біблія. Переклад проф. Івана Огієнка. Українське Біблійне Товариство, Київ.– 2013
  9. Куропаткина О. Первая сексуальная революция, великая и благочестивая [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://predanie.ru/kuropatkina-oksana-vladimirovna/pervaya-seksualnaya-revolyuciya-velikaya-i-blagochestivaya/slushat/. – Дата звернення: 01.11.2017.
  10. Троитский С.В.Христианская философия брака [Електронный ресурс]/С.В.Троитский. – Режим доступу: http://www.synergia.itn.ru/kerigma/brak/troicki/7.htm.
  11. Кальвин Ж. Наставления в христианской вере. В 3-х тт. – Том 1: Книга I, II. – М.: Издательство Российского гуманитарного университета, 1997. – 581 с.

***

Автор – бакалаврант богослов`я Андрій Кошлатий
Зображення

image_pdfimage_print
Поділитися

Святе Писання
Святе Писання, що складається зі Старого та Нового Завітів, є Словом Божим письмово переданим по Божественному натхненню через святих людей Божих, які виголошували й писали його по спонуканню Святого Духа. За допомогою цього Слова Бог передав людству необхідні для спасіння знання. Біблія має безперечний авторитет і представляє непогрішиме відкриття Його волі. Вона є мірилом характеру і критерієм досвіду, вичерпним викладом доктрин і достовірним повідомленням про дії Бога в історії нашого світу.
Пс. 118:105; Прип. 30:5, 6; Іс. 8:20; Ів. 17:17; 1 Фес. 2:13; 2 Тим. 3:16, 17; Євр. 4:12;
2 Пет. 1:20, 21
Трійця
Бог єдиний. Отець, Син і Святий Дух – єдність трьох довічних Особистостей. Бог безсмертний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий та понад усе. Він безмежний і вище людського розуміння, однак Його можна пізнати за допомого Його відкриття про Самого Себе. Бог, Який є любов, навіки гідний поклоніння, честі і служіння всього творіння.
Бут. 1:26; Повт. 6:4; Іс. 6:8; Мф. 28:19; Ів. 3:16; 2 Кор. 1:21, 22; 13:14; Єф. 4:4-6;
1 Пет. 1:2
Бог Отець
Бог Вічний Отець є Творець, Першопричина, Вседержитель і Незалежний Правитель всього творіння.

Він справедливий і святий, милостивий і добрий, повільний на гнів і сповнений постійної любові та вірності.

Якості та сили, що проявилися в Сині та Святому Дусі також є якостями та силами Отця.
Бут. 1:1; Повт. 4:35; Пс. 109:1, 4; Ів. 3:16; 14:9; 1 Кор. 15:28; 1 Тим. 1:17; 1 Ів. 4:8; Об'яв. 4:11
Бог Син
Бог Вічний Син з’явився втіленим в Ісусі Христі. Через Нього все було створено, дякуючи Йому був відкритий характер Бога, завдяки Йому здійснилося спасіння людства і через Нього відбувається суд над нашим світом. Будучи навіки істинним Богом, Він став також справжньою людиною, Ісусом Христом. Він був зачатий Святим Духом і народжений дівою Марією. Він жив і переносив спокуси як людина, проте явив Собою досконалий приклад праведності і любові Божої. Вчинені Ним чудеса були проявом сили Божої і свідченням того, що Він був дійсно Богом – обіцяним Месією. Він добровільно постраждав і помер на хресті за наші гріхи, зайнявши наше місце. Воскрешений з мертвих, Він вознісся на небо, щоб заради нас здійснювати служіння в небесному святилищі. Він знову прийде в цей світ у славі для остаточного визволення Свого народу і для того, щоб відновити все знову.
Іс. 53:4-6; Дан. 9:25-27; Лк. 1:35; Ів. 1:1-3, 14; 5:22; 10:30; 14:1-3, 9, 13; Рим. 6:23;
1 Кор. 15:3, 4; 2 Кор. 3:18; 5:17-19; Флп. 2:5-11; Кол. 1:15-19; Євр. 2:9-18; 8:1, 2
Бог Дух Святий
Бог Вічний Дух Святий діяв разом з Отцем і Сином при створенні, втіленні та спокуті. Він – така ж Особистість, як Отець і Син. Він надихав письменників Біблії. Він наповнив силою життя Христа. Він привертає і переконує людей; і тих, хто відгукується, Він оновлює і відтворює в них образ Божий. Посланий Отцем і Сином, щоб завжди бути з Його дітьми, Він наділяє Церкву духовними дарами, дає їй силу в її свідоцтві про Христа і в згоді зі Святим Писанням наставляє її на всяку істину.
Бут. 1:1, 2; 2 Цар. 23:2; Пс. 50:12; Іс. 61:1; Лк. 1:35; 4:18; Ів. 14:16-18, 26; 15:26;
16:7-13; Дії 1:8; 5:3; 10:38; Рим. 5:5; 1 Кор. 12:7-11; 2 Кор. 3:18; 2 Пет. 1:21
Створення світу
Бог в Писанні достовірно представив хронологію Своєї творчої діяльності. Протягом недавніх шести днів творіння Господь створив «небо і землю, море і все, що в них», а сьомого дня «спочив». Таким чином, Господь встановив Суботу як вічний пам’ятник Його праці, здійсненої і завершеної протягом шести буквальних днів, які разом з Суботою утворили той тиждень, що нам відомий сьогодні. Перші чоловік і жінка були створені за образом Божим, як вінець творіння, отримавши право володіння світом і обов’язок піклуватися про нього. Світ, при завершенні свого створення, як сказано в Біблії, був «вельми добрий», і його досконалість проголошувала славу Божу.
Бут. 1-2, 5, 11; Вих. 20:8-11; Пс. 18:2-7; 32:6, 9; 103; Іс. 45:12; Дії. 17:24; Кол. 1:16; Євр. 1:2; 11:3; Об'яв. 10:6; 14:7
Природа людини
Чоловік і жінка були створені за образом і подобою Божою як істоти, наділені індивідуальністю, силою і свободою мислити і діяти. Людина, за задумом Божим, – це нерозривна єдність тіла, душі і духу. Але хоча люди і були створені як вільні істоти, їх життя залежало від Бога. Однак, не послухавши Бога, наші прабатьки таким чином відмовилися визнати свою залежність від Нього і втратили своє високе положення. Образ Божий в них спотворився, і вони стали схильні до смерті. Їхні нащадки успадковують гріховну природу з усіма витікаючими з цього наслідками. Вони народжуються зі слабкостями і схильностями до зла. Але Бог у Христі примирив із Собою світ і Духом Своїм відновлює в смертних, що каються образ Творця. Створені для слави Божої, ми покликані любити Його, один одного і світ, що оточує нас.
Бут. 1:26-28; 2:7, 15; 3; Пс. 8:5-9; 50:6, 11; 57:4; Єрем. 17:9; Дії. 17:24-28; Рим. 5:12-17; 2 Кор. 5:19, 20; Єф. 2:3; 1 Фес. 5:23; 1 Ів. 3:4; 4:7, 8, 11, 20
Велика боротьба
Все людство залучено в велику боротьбу між Христом і сатаною. Вона розпочалась на небі в зв’язку з тим, що був поставлений під сумнів характер Бога, Його закон і справедливість Божого правління у всесвіті. Один зі створених ангелів, наділений свободою вибору, в своєму самозвеличенні став сатаною, противником Бога. Це призвело до повстання частини ангелів. Сатана викликав дух спротиву Богові в нашому світі, коли втягнув Адама і Єву в гріх. В результаті цього гріха, скоєного людьми, образ Божий став спотвореним в людстві. З цієї ж причини створений світ втратив свій порядок і був спустошений під час всесвітнього потопу, про що свідчить представлена ​​в Бут. 1-11 хронологія. На очах у всього творіння цей світ перетворився на арену світової боротьби, в результаті якої люблячий Бог буде затверджений в Своїх правах. Христос посилає Святого Духа і вірних ангелів, щоб вони допомагали народу Божому в цій великій боротьбі, направляли, захищали і зміцнювали його на шляху, що веде до спасіння.
Бут. 3; 6-8; Йов 1:6-12; Іс. 14:12-14; Єзек. 28:12-18; Рим. 1:19-32; 3:4; 5:12-21; 8:19-22; 1 Кор. 4:9; Євр. 1:14; 1 Петр. 5:8; 2 Петр. 3:6; Об'яв. 12:4-9
Життя, смерть і воскресіння Христа
Життя Христа проходило в досконалому послузі волі Божій. Його страждання, смерть і воскресіння – це єдино можливий шлях спокути скоєних людьми гріхів. Кожен, що приймає вірою це примирення з Богом, має вічне життя. Все творіння може краще осягнути нескінченну і святу любов Творця. Це досконале примирення виправдовує справедливість Божого Закону і милосердя характеру Творця. Так відбувається засудження наших гріхів і забезпечується наше прощення. Смерть Христа є замісною, спокутною, примиряючою і перетворюючою. Воскресіння Христа у плоті є знаком перемоги Бога над силами зла, і для приймаючих це примирення, служить свідченням їхньої перемоги над гріхом і смертю. Воскресіння проголошує панування Ісуса Христа, перед Яким схилиться кожне коліно на небі і на землі.
Бут. 3:15; Пс. 22:1; Іс. 53; Ів. 3:16; 14:30; Рим. 1:4; 3:25; 4:25; 8:3, 4; 1 Кор. 15:3, 4,
20-22; 2 Кор. 5:14, 15, 19-21; Флп. 2:6-11; Кол. 2:15; 1 Петр. 2:21, 22; 1 Ів. 2:2; 4:10
Спасіння у Христі
За нескінченної любові і милості Бог учинив так, що Христос, який не знав гріха, став гріхом заради нас, щоб в Ньому ми стали праведними перед Богом. Під впливом Святого Духа ми усвідомлюємо нашу потребу в Спасителі, визнаємо нашу гріховність, каємося в наших злочинах і вірою приймаємо Ісуса як Спасителя і Господа, як Того, Хто зайняв наше місце на хресті і залишив нам приклад. Ця спасаюча віра приходить до нас від Божественної сили Його Слова і є даром Божої благодаті. Завдяки Христу Бог виправдовує і приймає нас як Своїх синів та дочок і позбавляє від панування гріха. Дія Духа Святого створює в нас відродження і освячення. Дух оновлює наш розум, записує в наших серцях Божий закон любові і дає нам силу жити святим життям. Перебуваючи в Ньому, ми стаємо причасниками Божественної природи і отримуємо впевненість у спасінні як тепер, так і на суді.
Бут. 3:15; Іс. 45:22; 53; Єрем. 31:31-34; Єзек. 33:11; 36:25-27; Авв. 2:4; Мк. 9:23, 24; Ів. 3:3-8, 16; 16:8; Рим. 3:21-26; 8:1-4, 14-17; 5:6-10; 10:17; 12:2; 2 Кор. 5:17-21; Гал. 1:4; 3:13, 14, 26; 4:4-7; Єф. 2:4-10; Кол. 1:13, 14; Тит 3:3-7; Євр. 8:7-12; 1 Пет. 1:23; 2:21, 22; 2 Пет. 1:3, 4; Об'яв. 13:8
Зростання у Христі
Прийнявши смерть на хресті, Ісус здобув перемогу над силами зла. Він, Який переміг злих духів під час Свого земного служіння, зруйнував їх владу і зробив неминучою їх остаточну загибель. Перемога Ісуса забезпечує і нам перемогу над цими силами, які все ще прагнуть управляти нами, в той час як ми ходимо перед Ним в мирі, радості і впевненості в любові Божої. Зараз Святий Дух перебуває в нас і наділяє нас силою. В постійної прихильності Ісусу, нашому Спасителю і Господу, ми звільнені від тягаря минулих вчинків. Ми більше не перебуваємо в темряві, страху перед силами зла, невігластві та безцільності, які супроводжували наше колишнє життя. Здобувши цю нову свободу в Христі, ми покликані розвинути свій характер в подобі Його характеру, спілкуючись з Ним щодня в молитві, насичуючись Його Словом, розмірковуючи над Ним і Його Промислом, віддаючи Йому хвалу, збираючись на спільні богослужіння та беручи участь в здійсненні місії Церкви. Ми також покликані наслідувати приклад Христа, здійснюючи співчутливе служіння заради задоволення фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних і духовних потреб людей. Коли ми віддаємо нашу любов оточуючим і свідчимо про спасіння в Христі, постійна присутність Божа через Духа Святого перетворює кожну хвилину нашого життя і кожну справу в духовний досвід.
1 Пар. 29:11; Пс. 1:1, 2; 22:4; 76:12, 13; Мф. 20:25-28; 25; 1:31-46; Лк. 10:17-20; Ів. 20:21; Рим. 8:38, 39; 2 Кор. 3:17, 18; Гал. 5:22-25; Єф. 5:19, 20; 6:12-18; Флп. 3:7-14; Кол. 1:13, 14; 2:6, 14, 15; 1 Фес. 5:16-18, 23; Євр. 10:25; Як. 1:27; 2 Пет. 2:9; 3:18; 1 Ів. 4:4
Церква
Церква є спільнота віруючих, які визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Як і народ Божий в старозавітні часи, ми покликані зі світу, ми об’єднуємося для богослужіння, для спілкування, для вивчення Слова Божого, для святкування Вечері Господньої, для служіння всьому людству і для проголошення Благої вісті в усьому світі. Свою духовну владу Церква отримала безпосередньо від Христа, Який є втілене Слово, відкрите в Писанні. Церква – це Божа родина, і члени її, усиновлені Богом, живуть на підставі укладеного з Ним нового завіту. Церква – це тіло Христове, суспільство людей, об’єднаних вірою, і глава цього тіла Сам Христос. Церква – це наречена, заради якої Христос помер, щоб освятити і очистити її. При Його урочистому поверненні вона постане перед Ним як славна Церква, яка зберегла вірність в усі віки, відкуплена Його кров’ю та не має ні плями, ні вади – свята і бездоганна.
Бут. 12:1-3; Вих. 19:3-7; Мф. 16:13-20; 18:18; 28:19, 20; Дії. 2:38-42; 7:38; 1 Кор. 1:2;
Єф. 1:22, 23; 2:19-22; 3:8-11; 5:23-27; Кол. 1:17, 18; 1 Пет. 2:9
Церква Останку та її місія
Вселенська Церква складається з тих, хто істинно вірить в Христа. Але в останні дні, під час загального боговідступництва, Бог покликав Церкву Останку до дотримання заповідей Божих і збереження віри в Ісуса. Церква Останку проголошує настання години суду, сповіщає спасіння через Христа і проповідує наближення Його Другого пришестя.

Ця місія проголошення істини символічно представлена трьома ангелами в 14 розділі книги Об’явлення. За часом ця місія збігається з судом, який відбувається на небесах, і результатом її є покаяння і виправлення людей. Кожен віруючий покликаний особисто брати участь в цьому загальному свідоцтві.
Дан. 7:9-14; Іс. 1:9; 11:11; Єрем. 23:3; Мих. 2:12; 2 Кор. 5:10; 1 Пет. 1:16-19; 4:17; 2 Пет. 3:10-14; Юд. 3, 14; Об'яв. 12:17; 14:6-12; 18:1-4
Єдність в Тілі Христовому
Церква – це єдине Тіло послідовників Христа, покликаних із всякого народу, племені та язика. В Христі ми стаємо новим творінням. Серед нас не повинно бути відмінності незалежно від раси, культури, освіти, національності, статі, соціального і майнового стану. Ми всі рівні в Христі, Який за допомогою єдиного Духа об’єднав нас між собою і привернув до Себе. Ми повинні служити і приймати служіння неупереджено і з чистим серцем.
Завдяки відкриттю, яке нам дав Ісус Христос у Святому Письмі, ми маємо одну і ту ж віру і надію, одне і те ж прагнення служити всьому людству. Джерелом такої єдності є триєдиний Бог, Який прийняв нас як Своїх дітей.
Пс. 132:1; Мф. 28:19, 20; Ів. 17:20-23; Дії. 17:26, 27; Рим. 12:4, 5; 1 Кор. 12:12-14;
2 Кор. 5:16, 17; Гал. 3:27-29; Єф. 2:13-16; 4:3-6, 11-16; Кол. 3:10-15
Хрещення
Хрещення – це Боже повеління, за допомогою якого ми сповідуємо свою віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа, а також свідчимо, що ми померли для гріха і тепер прагнемо до оновленого життя. Таким чином, ми визнаємо Христа Господом і Спасителем і стаємо частиною Його народу після прийняття в члени Його Церкви. Хрещення – це символ нашої єдності з Христом, прощення гріхів і прийняття Духа Святого.

Хрещення здійснюється зануренням у воду, і до нього допускаються ті, хто має віру в Ісуса і засвідчив про каяття в гріхах. Хрещенню передують вивчення Святого Писання і прийняття його вчення.
Мф. 28:19, 20; Дії. 2:38; 16:30-33; 22:16; Рим. 6:1-6; Гал. 3:27; Кол. 2:12, 13
Вечеря Господня
Вечеря Господня – це спільне прийняття символів тіла і крові Ісуса як наочне підтвердження віри в Нього, нашого Господа і Спасителя. При здійсненні цього обряду присутній Сам Христос, який спілкується зі Своїм народом і зміцнює його сили. Беручи участь у Вечері, ми з радістю сповіщаємо спокутну смерть Господа і Його повернення у славі. Готуючись до Вечері, віруючі досліджують своє серце, сповідують свої гріхи і каються в них. Перед прийняттям символів відбувається служіння ногоомиття, встановлене нашим Божественним Учителем як символ оновлення, очищення і як вираз готовності служити одне одному в християнському смиренні, а також для того, щоб сприяти об’єднанню сердець в любові. Служіння Вечері відкрито для участі в ньому всіх віруючих християн.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Духовні дари та духовне служіння
Впродовж всіх віків Бог наділяв усіх членів Своєї Церкви духовними дарами, які кожен повинен використовувати на благо Церкви і людства. Цими дарами Святий Дух наділяє кожного члена Церкви по Своїй волі. Таким чином, Церква стає здатною виконати дане їй Богом призначення. Відповідно до Писання, до духовних дарів відносяться віра, дар зцілення, дар пророцтва, дар проповіді, учительський дар, дар управління, дар примирення, дар співчуття, дар милосердя та самовідданого служіння ближнім з метою підтримати і підбадьорити їх.

Деякі члени Церкви покликані Богом і наділені дарами Святого Духа, щоб працювати в Церкві як пастори, євангелисти і вчителі. Їх робота особливо необхідна для підготовки членів Церкви до служіння, для досягнення Церквою духовної зрілості і для забезпечення єдності у вірі і пізнанні Бога. Коли члени Церкви використовують ці духовні дари як вірні служителі всілякої Божої благодаті, Церква захищена від руйнівного впливу єретичних вчень, зростає в Бозі та зміцнюється у вірі і любові.
Дії. 6:1-7; Рим. 12:4-8; 1 Кор. 12:7-11, 27, 28; Єф. 4:8, 11-16; 1 Тим. 3:1-13; 1 Пет. 4:10, 11
Дар пророцтва
Святе Писання свідчить, що пророцтво – один з дарів Святого Духа. Цей дар є відмінною ознакою Церкви Остатку, і ми віримо, що він проявився в служінні Еллен Уайт.

Її праці являються пророчим авторитетом і служать для Церкви потіхою, керівництвом, настановою і викриттям. В цих працях також чітко визначено, що Біблія є мірилом для будь-якого вчення і досвіду.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Закон Божий
Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді призводять до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.
Вих. 20:1-17; Повт. 28:1-14; Пс. 18:8-15; 39:8, 9; Мф. 5:17-20; 22:36-40; Ів. 14:15; 15:7-10; Рим. 8:3, 4; Єф. 2:8-10; Євр. 8:8-10; 1 Ів. 2:3; 5:3; Об'яв. 12:17; 14:12
Субота
Блаженний Творець після шести днів творіння світу спочивав в сьомий день і встановив суботній спокій для всіх людей як пам’ятник творіння. Четверта заповідь незмінного Закону Божого вимагає дотримання сьомого дня, суботи, як дня спокою, дня особливого поклоніння і служіння відповідно до вчення і прикладу Ісуса Христа – Господа суботи.

Субота – це день радісного спілкування з Богом і один з одним. Це символ нашого спасіння у Христі, знак нашого освячення, нашої вірності та передчуття нашого вічного майбутнього життя в Царстві Божому. Субота – це постійний Божий символ вічного завіту між Ним і Його народом. Радісне проведення цього святого часу від вечора до вечора, від заходу до заходу є урочистий спогад звершеного Богом творіння і викуплення.
Бут. 2:1-3; Вих. 20:8-11; 31:13-17; Лев. 23:32; Повт. 5:12-15; Іс. 56:5, 6; 58:13, 14;
Єз. 20:12, 20; Мф. 12:1-12; Мк. 1:32; Лк. 4:16; Євр. 4:1-11
Смерть і воскресіння
Відплата за гріх – смерть. Але Бог, єдиний, що має безсмертя, дарує вічне життя Своїм викупленим. До дня Другого пришестя смерть для всіх людей – це стан небуття.

Коли ж Христос – Життя наше – з’явиться, то воскреслі та ті, що залишилися живими, праведники відтвореними і прославленими будуть піднесені назустріч своєму Господу. Друге воскресіння, воскресіння нечестивих, відбудеться тисячу років потому.
Йов 19:25-27; Пс. 145:3, 4; Еккл. 9:5, 6, 10; Дан. 12:2, 13; Іс. 25:8; Ів. 5:28, 29; 11:11-14; Рим. 6:23; 16; 1 Кор. 15:51-54; Кол. 3:4; 1 Фес. 4:13-17; 1 Тим. 6:15; Об'яв. 20:1-10
Тисячолітнє Царство та знищення гріха
Тисячолітнє Царство – це проміжний період між першим і другим воскресіннями, коли Христос і Його викуплені святі знаходяться на небі. Протягом цього часу відбувається суд над тими, хто помер, не розкаявшись у своїх гріхах. На землі в цей час не буде жодної живої людини, але буде тільки сатана зі своїми ангелами. Після закінчення цього тисячолітнього періоду Христос зі Своїми святими і Святе Місто зійдуть на землю. Тоді будуть воскрешені і всі нечестиві, які під проводом сатани і його ангелів підуть війною на Боже Місто і зберуться навколо Нього. Але зійде від Бога вогонь, який знищить це воїнство і очистить землю. Таким чином, гріх і грішники назавжди зникнуть з всесвіту.
Єр. 4:23-26; Єз. 28:18, 19; Мал. 4:1; 1 Кор. 6:2, 3; Об'яв. 20; 21:1-5
Нова Земля
На Новій Землі, де пануватиме праведність, Бог влаштує вічну оселю для викуплених. Серед створеної Ним досконалої природи вони будуть вічно жити в радості і любові, зростаючи в пізнанні Бога і Його творіння. Сам Господь буде там жити разом зі Своїм народом, і ніколи вже не буде ні страждань, ні смерті.

Велика боротьба закінчиться, а з її закінченням назавжди зникне гріх. Усе, що існує – жива і нежива природа – буде свідчити, що Бог є любов, і Він буде панувати на віки віків. Амінь.
Іс. 35; 65:17-25; Мф. 5:5; 2 Пет. 3:13; Об'яв. 11:15; 21:1-7; 22:1-5
Довірене управління
Ми – управителі Божі. Він довірив нам мудро розпоряджатися часом і можливостями, здібностями і майном, благословеннями землі і її дарами. Ми відповідальні перед Богом за правильне використання всіх цих дарів. Наше визнання Бога Владикою всього ми висловлюємо у вірному служінні Йому і ближнім, а також в добровільному
Бут. 1:26-28; 2:15; 1 Пар. 29:14; Агг. 1:3-11; Мал. 3:8-12; Мф. 23:23; Рим. 15:26, 27;
1 Кор. 9:9-14; 2 Кор. 8:1-15; 9:7
поверненні десятини і пожертвувань для проголошення Євангелія і для підтримки і зростання Його Церкви. Бог надав нам особливу честь, давши нам право розпоряджатися всім довіреним, щоб виховати нас в любові і привести до перемоги над егоїзмом і жадібністю. Управителі Божі відчувають радість, коли в результаті їх вірності інші люди отримують благословення.
Довірене управління
Ми покликані бути благочестивими людьми, чиї думки, почуття і дії знаходяться у відповідності з біблійними принципами у всіх аспектах особистого та суспільного життя. Щоб дати можливість Святому Духу відтворити в нас характер нашого Господа, ми прагнемо лише до того, що може принести в нашому житті християнську чистоту, здоров’я і радість. Це означає, що наші задоволення і розваги повинні відповідати високим критеріям християнського смаку і краси. Визнаючи наявність особливостей у різних культурах, ми, проте, вважаємо, що наш одяг має бути простим, скромним і охайним, відповідний тим, чия справжня краса полягає не в зовнішніх прикрасах, а в нетлінні лагідного й спокійного духу. Це також означає, що оскільки наші тіла є храмом Святого Духа, ми не повинні нехтувати турботою про них. Нам необхідні фізичні вправи, відпочинок і, по можливості, здорова їжа. Ми повинні утримуватися від нечистої їжі, зазначеної в Писанні. Так як вживання алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків і зловживання ліками шкодять нашому організму, нам слід і від цього утримуватися. Нам потрібно прагнути тільки до того, що допоможе нам привести наші думки і все наше єство в послух Христові, Який бажає, щоб ми були здорові, радісні і щасливі.
Бут. 7:2; Вих. 20:15; Лев. 11:1-47; Пс. 105:3; Рим. 12:1, 2; 1 Кор. 6:19, 20; 10:31;
2 Кор. 6:14-7:1; 10:5; Єф. 5:1-21; Флп. 2:4; 4:8; 1 Тим. 2:9, 10; Тит. 2:11, 12; 1 Пет. 3:1-4;
1 Ів. 2:6; 3 Ів. 2
Шлюб та сім'я
Шлюб, спочатку встановлений Богом в Едемі, є, згідно з вченням Христа, довічним союзом чоловіка і жінки для спільного життя і любові. Шлюб повинен укладатися лише між чоловіком і жінкою, які поділяють спільну віру. Укладаючи шлюб, християни покладають на себе зобов’язання не тільки один перед одним, а й перед Богом. Взаємна любов, повага, увага і відповідальність є основою християнських шлюбних відносин, відображаючи любов, святість, близькість і міцність відносин між Христом і Його Церквою. Щодо розлучення Христос сказав: «Хто дружину відпустить свою, крім провини перелюбу, … і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб». Хоча життя деяких сімей може виявитися далеко не ідеальним, чоловік і жінка, що повністю присвячують себе в шлюбі один одному у Христі, можуть досягти тісного єднання в любові, якщо вони довіряються керівництву Духа і повчанням Церкви. Бог благословляє сім’ю і бажає, щоб всі в ній допомагали один одному в досягненні духовної зрілості. Прагнення до згуртованості сім’ї – один з характерних ознак заключної вестки Євангелія. Батьки повинні виховувати дітей в любові і послуху Господу. Своїм словом і особистим прикладом батьки повинні вчити дітей, що Христос – це люблячий, ніжний і турботливий Наставник, який хоче, щоб усі вони стали членами Його Церкви, членами сім’ї Божої, що включає в себе як самотніх, так і сімейних людей.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Служіння Христа в небесному святилищі
На небі знаходиться святилище, справжня скинія, що її збудував був Господь, а не людина. Там Христос заради нас звершує Своє заступницьке служіння. Його служіння дає кожному віруючому можливість спасіння через прийняття Його спокутної жертви, яку Він одного разу приніс на хресті за всіх нас. Після Свого вознесіння Він став нашим великим Первосвящеником і почав Своє заступницьке служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святій частині земного святилища. У 1844 році, після закінчення пророчого періоду в 2300 днів, розпочалася друга і остання частина Його спокутного служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святому Святих земного святилища. В цей час на небі розпочався слідчий суд – перша стадія остаточного знищення всіх гріхів, прообразом якої було очищення стародавнього єврейського святилища в День викуплення. У тому старозавітному служінні святилище символічно очищалося кров’ю жертовних тварин, небесне ж святилище очищається досконалою жертвою, якою є кров Ісуса. Мешканці неба завдяки слідчому суду бачать серед померлих на землі тих, хто спочив у Христі і тому гідний брати участь в першому воскресінні. На цьому суді також стає зрозуміло, хто з тих, що ще живуть на землі перебуває у Христі, дотримуючись Божих заповідей, вірячи в Ісуса, покладаючись на Нього в справі спасіння, і хто, отже, гідний життя в Його вічному Царстві. Цей суд підтверджує справедливість Бога, Який спасає тих, хто вірить в Ісуса. Суд проголошує, що ті, хто зберегли вірність Богу, увійдуть до Царства Небесного. Коли ж це служіння Христа завершиться, закінчиться і відведений для людей час випробування перед Другим пришестям.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Друге пришестя Христа
Друге пришестя Христа – це блаженне сподівання Церкви і величне завершення справи Божої на землі. Пришестя Спасителя буде буквальним, особистим, видимим і одночасним для всього світу. При Його поверненні праведники, що до цього часу померли, будуть воскрешені і одночасно з живими праведниками будуть прославлені і піднесені на небо. Безбожні ж в цей момент помруть. Майже повне виконання найважливіших пророцтв, що послідовно розкривають історію світу, свідчить про швидке пришестя Христа. Час цієї події не відкрито, і тому ми повинні бути готові до неї в будь-який момент.
Мф. 24; Мк. 13; Лк. 21; Ів. 14:1-3; Дії. 1:9-11; 1 Кор. 15:51-54; 1 Сол. 4:13-18; 5:1-6;
2 Сол. 1:7-10; 2:8; 2 Тим. 3:1-5; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Об'яв. 1:7; 14:14-20; 19:11-21