Ідея душі у вченні Платона та її вплив на богословсько-філософські погляди ранніх отців церкви

Ідея душі у вченні Платона та її вплив на богословсько-філософські погляди ранніх отців церкви (Климент Олександрійський, Юстин Мученик, Августин Блаженний)

Ідея душі у вченні Платона та її вплив на богословсько-філософські погляди ранніх отців церкви (Климент Олександрійський, Юстин Мученик, Августин Блаженний)

Жодна культура не може розвиватися без тісного зв’язку із іншою культурою. Саме таким чином вона має вихід до загально-людських цінностей і сприйняття її людьми. Християнство, як те, що в результаті сприйнялось людиною, не виняток. Воно пройшло спочатку через досягнення юдейської думки, її поглядів, потім і через думку античну, грецький спадок. І єврейський, і античний світ, із своїми способами мислення, відіграли важливу роль у якості християнської культури мислення.

Взаємодія дотичних християнства і античної філософії дуже важко поєднувалася черес суперечливі між собою елементи. Саме таку ситуацію ми бачимо у перших кроках розвитку християнства. Сильна, розвинута антична думка протистояла позиції мислення у християнстві, яке тільки зароджувалося. Для багатьох представників античної культури християнство спочатку було частиною юдейського світу. Така думка виникала через неправильне ставлення до ідей і постулатів християнства. Суперечки між двома таборами тільки наростали. Філософія у своїх працях докоряла представників християнства, ті ж полемічно відповідали на претензії греків. Було важко, не ознайомившись з основами античної культури, їхньою ж мовою якось вміло їм пояснити правильно свою позицію. Зрештою християни, які стояли на передовій про відстоювання християнства та його думки, були людьми дуже освіченими і обізнаними в античній культурі. Не можна вже було і уявити собі християнський світогляд без опори на різні положення античного світосприйняття. Християнство стало однією із складових філософського дискурсу того часу. Подібно до грецької філософії, християнська була не тільки дискурсом, або теоретичною складовою, вона була життєвим вибором людини, це було одночасно і способом життя. В епоху виникнення дискурсу постає питання – як тлумачити Біблію? І тут знову допомагає філософія античності, яка у тому випадку чітко проявлялась у філософських школах, через алегоричний метод тлумачення Святого Письма. Отці церкви часто звертались до грецької алегорії як до того, що дає правильне розуміння тексту, також і до інших метод греків, які давали раціональне розуміння християнських істин.

Філософія, як наука, не є чимось негативним, навіть для теології, адже вона сама допомагає у багатьох випадках іншим наукам, вона є допоміжним елементом у розумінні всього узагалі. 

Ми розуміємо філософію як те, що допомагає людині у пізнанні навіть елементарних речей життя. Але є інші сторони і галузі цієї науки – сторони поглибленого, інколи такого, де вона не може себе проявляти. Наприклад, розділ Метафізика – вивчення космосу, людини і розуму, матерії. Інший розділ – Епістемологія, пов’язана з природою і обсягом знань.

Але ми розглянемо іншу структуру і галузі філософії, які пропонує нам Класик філософії, як такої. Ті, котрі, на нашу думку, могли якось відобразитись у християнстві.

ОСНОВНІ ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ ПЛАТОНА

Вплив Сократівського вчення на філософію Платона

Історик античності Одимпіодор описує з’явлення грецького бога Аполона матері Платона перед його народженням, пророкуючи народження великої людини, яка має народитися від неї. [1, с.8]

Народження Платона, філософа, якого самі греки за його мудрість називали «божественним», овіяне різними легендами. Безліч передань свідчать про вибраність і особливе призначення цієї людини. Багато істориків, коментаторів не бояться називати Платона у своїх творах навіть Богом.

Платон народився у місті Афіни (428–427 р. до н.е.). Це був час війни між Афінами і Спартою. Платон цікавився і захищав свою батьківщину, не був байдужим, і навіть у цій справі він показував свої навички думки і слова. Він не був воїном, його це не цікавило. З самого дитинства і юності він вважав себе прекрасним оратором, мислителем і просто талановитою людиною. Завжди він знаходився у колі таких саме людей як і він, він любив різні філософські спори і дискусії. [1, с.10] Можливо цей стиль життя Платона вплинув на його подальшу зустріч із Сократом. Оповідають, що Сократу, мудрецю і філософу, одного разу приснився сон, начебто він тримав на руках маленьке лебедятко і те раптом вкрилося пір’ям і піднялося в повітря з дивним криком. А наступного дня він зустрів Платона в Афінах і сказав, що це і є його лебідь. [3, с.113] Сократ не займався писемною діяльністю, а тільки розмовляв з оточуючими його людьми, з тими, хто шукав істину або намагався розібратися в собі і в житті, зрозуміти сенс життя. Сократ був тим, хто допомагав людині віднайти себе у житті і суспільстві. Після зустрічі із Сократом Платон змінив повністю все, він навіть спалив свої рукописи, ідеї, які він довго виношував. Вони змінилися під впливом сильної і, в той самий час, простої думки Сократа. Після зустрічі вони стали хорошими друзями і Платон став учнем Сократа, перебуваючи з ним до самої його смерті.

Сократ. Сама філософія для Сократа була божественним покликанням і вела до знання, знання більшого. Сократ завжди відчував у собі якийсь внутрішній голос, який постійно спонукав його до філософії та філософських знань. Він розглядав і цікавився у своєму житті різними питаннями, а потім роздумував над їх розумінням. Питання ці – від найпростіших ситуацій практичного життя до питань більш глибших і не простих в особливих сферах життя і мислення. Його цікавило питання справедливості у державі і суспільстві, хоробрості і любові, мудрості і краси. Ці питання, які задавав собі Сократ, розглядалися не тільки у якійсь його філософській теорії. Це ті питання, які Сократ досліджував у практиці свого життя. Його цікавили питання сутності людини: яка вона, чому вона така, і що нею керує? Чи нею керує щось хороше, чи щось погане?  Не знаходячи відповідь на ці питання в інших філософів, він вирішив їх дослідити сам. Так Сократ сконцентровується на проблематиці людини і її бутті.

Питанню буття людини він приділяє багато часу. Сократа мучить проблема: у чому природа і реальність людини? Що є сутністю людини? Відповідь в кінцевому рахунку є точною і недвозначною: людина – це її душа. [5, с.63] Об’єктом дослідження і роздумів Сократа стала наука «метафізика» – (бук. те, що після смерті). Саме питанням душі, яка розумілася у комплексі з людиною, Сократ приділяє увагу, сконцентровуючи розум і свою філософію до цієї теми.  На питання «що є людина?» неможлива відповідь, що це – тіло; скоріше – це те, чому тіло служить. Але те, «чому» або «кому» служить тіло, є душа, яка є розуміюча, тобто psyche [5, с.70]. Найбільш чудовим проявом переваги розуму, або душі, Сократ називає самовладання, тобто в стані радості, печалі, знемоги, підбурювана пристрастями і емоціями людина має добиватися влади над собою, ґрунтуючись на своїх чеснотах. Самовладання – це влада раціональності над бажаннями, або пристрастями, розумного початку над твариною. Душа – пані та господиня над тілом, вона має його пригноблювати, керувати над ним, не піддаватися на бажання тіла, чітко займати свою позицію, яка ні в якому разі не може відповідати забаганкам тілесним. Сократ не досліджував, з яких саме речей складається душа. Тим більше, він не протиставляв її тілу як щось невидиме і видиме. Однак вже в Сократа душа виявляється антиподом тіла як його керівного начала. Саме як всезагальний принцип, душа визначає життєдіяльність тіла. І на цій основі можна зробити висновок про ідеальність душі у вченні Сократа. [7, с.59] Сократ говорить про душу як щось загальне, яке не відділяється від тіла, є цілісним з ним. І на відміну від тіла вона не ділиться на частини. Душа – це той двигун, який визначає спосіб життя тіла і людини у загальному. З цих думок видно розуміння Сократа про душу, як він пояснює, розуміє її сутність. Але слід зазначити, що Сократ не розділяв тіло і душу як дві різні субстанції. Він розглядав душу як сутність життя людини. [5, с.63]

Отже ми зрозуміли думку, філософію Сократа на рахунок «душі». Ми можемо побачити саме його погляд на душу як на одну з частин його основної філософії «Пізнай самого себе». Саме пізнавання природи всього, в особливій мірі самого себе, зробило філософію Сократа тією, яку ми бачимо зараз. Ця філософія дуже  вплинула на Платона, тому що Платон був учнем Сократа. Він також мав це розуміння, він розділяв думки і погляди із своїм вчителем. Ця тема «антропоморфізму» перекочувала від Сократа до Платона. Вона стала тим, що формувала, розвивала подальшу філософську думку Платона. [10, с.523] Страта Сократа залишила глибокий і болючий слід у свідомості вразливої молодої людини. Платон надовго покидає Афіни. З цього часу починаються його роки мандрів у пошуках себе і пошуках істини. У подальшому житті Платон зберіг присутність Сократа разом із собою. Куди б не йшов, де б не був Платон, він завжди мав з собою поруч його «частину».

Розуміння душі у вченні Платона

«Ідея» Платона. Спробуємо зрозуміти сенс платонівського терміну «ідея». На жаль, сучасні мови не передають саме платонівського розуміння цього терміну, тому слід зупинитися на транслітерації. Точний переклад цього терміну неможливий, але зближений до його розуміння, можливо, як слово «форма». Під «ідеєю» ми розуміємо поняття, думку, ментальне уявлення, тобто щось таке, що веде до психологічного плану. Для Платона ідея становить специфічний предмет думки, те, до чого думка відкрита, без чого думка не може бути думкою. Отже, платонівська ідея не є створенням розуму. Ідея для нього – це буття, більше того, абсолютно істинне буття. Він над цим не просто думав, він цим старався жити.

Терміни «ідея» або «ейдос» походять від грецького idein, що і до Платона означало видиму форму речей, тобто те, що відтворюється при практичному застосуванні теорії про ідею. «Ідеї» Платона, саме так він сам називає свої філософські погляди, були його практичними чинниками, вони увійшли у розуміння інших людей, сприйнялися і сприймаються зараз іншими людьми; вони є тим, що живе у свідомості людей. [5, с.81] У наш час ці погляди називаються по-різному: хтось називає їх «ідеями», хтось – «теоріями». Філософська спадщина Платона велика і різнобічна. Вона складається з 23 автентичних діалогів, 8 неавтентичних, 11 сумнівних і 13 листів. Тематично це вчення про ідею («Пішій більший», «Протагор»), про душу («Федр», «Федон», «Філеб»), про пізнання («Теетет», «Менон»), про космос («Тімей»), про божественну тріаду («Тімей», «Держава»), про діалектичний метод («Парменід», «Софіст»), соціальну утопію («Держава») тощо (у дужках –

назви діалогів). У центрі Платонівських діалогів – Сократ, який розмовляє з одним або декількома слухачами. [8] Це новий жанр, який створив Платон для того, щоб помістити саме Сократа у свої твори. Саме так Платон зміг зберегти присутність Сократа навіть після смерті, завжди з собою.

Платон завжди носив з собою свої рукописи, при читанні яких Сократ «оживав». Крім них є ще один незмінний персонаж і співрозмовник – читач, саме він повинен прийняти рішення по більшості питань, які обговорювалися у діалогах. Саме розуміння ідей у Платона дещо змінилось, на відміну ідейних роздумів Сократа. Воно стало набагато доповненим, різнобічним. Це стало тим, що у подальшому стало класичною грецькою філософією. Платон створив таку філософську систему, при якій ще за його життя греки почали вірити у «божественне» походження філософа. [3, с.113].

В найважливішому діалозі Платона з назвою «Держава», «держава» у нього  асоціюється із «справедливістю». Він виділяє пункти цієї справедливості. Перше визначення справедливості, запропоноване на початку діалогу, говорить, що вона полягає в сплаті боргів. Тут не мається на увазі реальний матеріальний борг, але борг у любій сфері життя. Іншими словами це те, що людина повинна давати, або брати, згідно встановлених законів вартових. Борг – законно віддане людиною те, що вона може віддати для якихось цілей. Наприклад, борг матері – правильно виховувати своїх дітей, борг суду – чесно, справедливо розсуджувати людей, борг вартових – мудро розвивати Державу. Поради про те, як це потрібно робити, Платон їм надає. [4, с.34]

Наступне міркування полягає в тому, що визначення «справедливості», яку Платон висуває, це «держава» як те, що є етичним ідеалом. Тобто «держава» може розрізнювати, вона повинна розрізняти що є хорошим, а що – поганим. Сам Платон упевнений в тому, що є добро, і до нього потрібно йти. У цьому людям також мають допомогти правителі, вони мають показати шлях до добра. У останніх частинах діалогу «Держава» Платон відкриває сутність філософії, як такої, і філософа, як такого. Тут говориться про те, що «філософ» – це той, хто любить мудрість. І тут Платон говорить, що це не одне і те ж, що любити знання. У Платона знання і мудрість розділені. «Любити мудрість – це любити істину», – говориться у діалозі. [4, с.150]

Важливе значення у вченні Платона має вчення про тріаду: «Єдине», «Космічний розум», «Світова душа». Космогонія Платона викладається в «Тімеї», який був переведений на латинську мову Цицероном і внаслідок цього був єдиним з діалогів, відомих на Заході в середні віки. І тоді, і раніше, в епоху неоплатонізму, «Тімей» мав більш сильний вплив, на відміну від інших його діалогів.

В цій праці Тімей, який був піфагорійським астрономом, розвиває історію світу аж до створення людини. Він говорить в загальних рисах наступне: «Світ відчуваючий, він від чогось залежить, він не може бути вічним і повинен був бути створений Богом. Оскільки Бог добрий, він зробив світ за зразком вічного, Він побажав, щоб все було по можливості подібно Йому самому». [4, с.164] У Платона Бог відрізняється від Бога єврейського, чи християнського, він не створив Землю із нічого, але перебудував, переформував світ, який був до Нього. Він вселив розум у душу, а душу – в тіло. «Він зробив світ як цілу живу істоту, живу і обдаровану розумом». [9] Тут Платон говорить про те, що Бог спочатку створив душу, а потім тіло. Душа складається із ділимого і не ділимого. Творець, каже Платон через Тімея, створив одну душу для кожної зірки. Душі мають почуття: любов, страх, гнів. Якщо вони беруть гору над цими почуттями, то вони ведуть праведне життя, якщо не беруть – життя людини не праведне. Якщо чоловік проживе добре все життя, то після своєї смерті він буде вічно і щасливо жити на своїй зірці. Якщо ж він буде жити погано, то при своєму другому народженні він буде жінкою. Якщо, будучи жінкою, він (або вона) буде продовжувати погано поводитися, то перетвориться на тварину, і такі перетворення триватимуть до тих пір, поки його розум не одержить перемогу. Бог помістив деякі душі на Землі, деякі на Місяці, а деякі – на інших планетах і зірках і надав молодшим богам створити їх тіла. [4, с.166] Тут потрібно розглянути цю ідею краще.

Л.О.Попова дає декілька пояснень як дивляться на «душу» у сучасних науках. Вона говорить про безліч трактувань поняття «душа» і представляє деякі з них.  Душа (від старослов’янського «доуша») – сукупність психічних явищ, так звана вітальна душа, внутрішній світ людини. Інший погляд – душа як субстанція, існуюча згідно з багатьма ідеалістичними філософськими напрямками і релігійними течіями. Така «душа» – безсмертна нематеріальна сутність, в якій виражена божественна природа людини, що дає початок і обумовить життя, здатність відчуття, мислення, свідомості, почуттів і волі, вона протиставляється тілу. Душа (в релігійних і ідеалістичних уявленнях) – нематеріальний початок життя, іноді протиставляється тілу; безтілесна істота, яка залишається після смерті людини. Душа (в старій психології) – сукупність психічних явищ, переживань, основа психічного життя людини. Душа – внутрішній, психічний світ людини. Душа – на відміну від індивідуального духу – сукупність тісно пов’язаних з організмом психічних явищ, зокрема почуттів і прагнень. До нового часу питанням метафізики було: «Чи є душа субстанцією?» Наука не дає відповіді на такі питання, але у своїй філософії відповідь на це питання має Платон.

У ранніх діалогах Платона нема міркувань про тілесність чи безтілесність душі, які можна зустріти у пізніших його творах. Щось спонукало Платона до зміни або доповнення його розуміння душі. Сократ до його смерті був для Платона прикладом у цій думці, але саме після смерті Сократа Платон замислився над цим питанням не так, як завжди, а набагато глибше. Щоб зрозуміти, як саме ідея Сократа про душу змінилася в уявленні Платона, розглянемо наступний діалог.

«Федр», або «Федон» – цей діалог цікавий тим, що тут описуються останні хвилини життя Сократа, який був приговорений до смертної кари за богохульство над грецькими богами. У короткий проміжок часу –

перед тим, як померти, до того моменту, коли Сократ вже втрачає свідомість, Платон вміщає цей діалог. Згідно Платону, Сократ представляє у той момент ідеальну людину – добру, чисту, яка не відчуває страху перед прийдешньою смертю. «Цей образ Сократа у «Федоні» протистоїть образу Христа у Євангеліях перед смертю, за силою впливу», – говорить Бертран Рассел, «Федон» був таким сильним для філософів античності і самих греків, як для християн – подвиг Христа. Спокій Сократа в його останню годину пов’язаний з його вірою в безсмертя, і важливе значення «Федона» полягає не тільки в тому, що в ньому описується смерть мученика, але також і в тому, що в ньому викладаються доктрини, які стали згодом християнськими. [4, с.153] Бенджамін Джоуіт писав: «Навіть для багатьох християн «Федон» стоїть на другому місці після опису смерті Христа. «У жодній античній або сучасній трагедії, ні в поезії, ні в історії (за одним винятком) немає нічого подібного останніх годин  Сократа в описі Платона». Ми розуміємо одне, що «Федон» відіграв велику роль у формуванні мислення не тільки Платона, але й багатьох інших людей, у тому числі і християн.

Отже, що відкриває Сократ про душу і як це сприймає Платон? Сократ без засмучення відноситься до своєї смерті, так як переконаний, що відправиться звідси, перш за все, до інших богів, мудрих і добрих, а потім і до тих померлих людей, які прожили своє життя краще, порівняно з поганими людьми. «Я маю тверду надію, що для людей навіть після їх смерті існує щось і, до того ж, щось набагато краще, для людей хороших, які гарно прожили своє життя». [10, с.59] Смерть, – говорить Сократ, – є відділення душі від тіла. Тут ми натрапляємо на дуалізм Платона: між реальністю і видимістю, душею і тілом. Розмежування між духом і матерією, що стало розповсюдженим в філософії, в науці, а також серед простих людей, було походженням релігії і виникло як розгалуження між душею і тілом. З землі з’являється тіло, з неба – душа. Саме цю теорію Платон прагне висловити мовою філософії. [11, с.34] Платон устами Сократа висуває чотири докази безсмертя душі:

  1. Закон збереження душі: все виникає з протилежного собі: живе – з неживого, неживе – з живого. Тому люди, вмираючи, народжуються знову. В протилежному випадку все стало б мертвим і життя б зникло.
  2. Пізнання є пригадуванням.
  3. Душі уподібнюються ідеям, а ті – вічні і безсмертні.
  4. Душа має свою ідею, а саме – ідею життя. Коли людина помирає, то ідея життя не перетворюється в ідею смерті, адже ідеї не переходять одна в другу. У діалозі подано п’ятий аргумент на користь вічності душі. Душа – це те, що само рухається, безсмертне, отже і душа безсмертна. [3, с.124]

Перед смертю Сократа у «Федоні» Платон ще раз дає зрозуміти і пояснює, узагальнює розуміння безсмертя душі. Він пише останні пояснюючі слова Сократа. Сократ говорить: «Насправді, якщо душа безсмертна, для неї немає, видно, іншого прихисту і порятунку від лих, крім єдиного: стати якомога кращою і якомога розумнішою. Адже душа не забирає з собою в Аїд нічого, крім виховання і способу життя, і якості, які набула людина протягом життя, доставляють померлому або неоціненну користь, або сильну шкоду, з самого початку людського шляху в той світ. [11, с.34] Так закінчується діалог: Сократ помирає, але його душа, по Платону, жива.

ВІДОБРАЖЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ ПЛАТОНА У ХРИСТИЯНСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ І–ІІІ СТОЛІТЬ

Філон Александрійський: спроба поєднання античної традиції з християнським світоглядом

Особливе місце в античній філософії займає давньоєврейська філософія. Вона якоюсь мірою є перехідним містком між грецькою та християнською філософіями. Щоб зрозуміти давньоєврейську філософію, потрібно розглянути її історію. Історія розвитку єврейської філософії розпочинається з Вавилонського полону. Не завжди рівні відносини з Персією, єгипетська неволя, грецьке і римське панування – все це було на багатостраждальній землі Ізраїля. Боротьба з римлянами привела до виникнення діаспори (розсіяння) євреїв по всій території Римської імперії, а то і далеко за її межами. Тут, у діаспорах, і під впливом різних культур формується і єврейська філософія, думка. Релігійний погляд євреїв став відображатися в їх релігійних книгах «Танах», «Талмуд», у яких пов’язані релігійний і світський погляди євреїв. Давня єврейська філософія виникла тільки в елліністичні часи в олександрійських євреїв, які забули свою мову і говорили лише грецькою. Але свого походження вони так і не забули, постійно цікавились юдейським світоглядом. А греки так само, будучи людьми освіченими та вченими, проявляли інтерес до юдейства. Птолемей Філадельф наказав перекласти для діаспори юдеїв в Олександрії на зрозумілу ними мову їх же Священні книги. Так стався переклад на грецьку, зрозумілу мову євреїв у грецьких діаспорах, всім відомої Септуагінти. Так почався розвиток двох поєднаних філософських думок – грецької і єврейської. Одним із перших таких систематизаторів був Арістобул, який написав грецькою мовою коментар на Тору. Він також вважав, що насправді всі відомі грецькі філософи запозичили ідеї у Мойсея, єврейського лідера.

Але справжнім засновником єврейської філософії був Філон Олександрійський. Це єдиний єврейський елліністичний філософ, твори якого дійшли до нас. Маючи юдейський світогляд, Філон зазнав сильного впливу грецької філософії. В центрі уваги світогляду Філона – Бог, як всемогутня сутність. Філон народився біля 20 року до народження Христа в Александрії, а помер біля 54 року нашої ери. Єгипет та Юдея були тоді римськими провінціями. Філон побував у Римі, де, за переданнями, зустрівся з Петром, де вони мали розмову.

Потрібно сказати і про саму філософську систему Філона. Він тлумачить Святе Письмо алегорично. Взагалі юдейська система тлумачення біблійного тексту, навіть у часи Христа, була буквальною, або історичною. Але така картина проглядалась саме у равиністичному юдаїзмі, не у елліністичних діаспорах. У елліністичних колах використовувався саме алегоричний метод тлумачення Слова. Представники діаспори, такі як Філон Александрійський, широко використовували символічну і алегоричну інтерпретацію, часом звертаючись і до інших методів. Збереглося безліч джерел тлумачення Старого Заповіту, не схожих у своїй інтерпретації, тому що їх тлумачили через систему різних герменевтичних підходів, а саме – алегоричного і буквального (історичного). [12, с.64] Філон був апологетом, він захищав Святе Письмо як те, що є Словом Бога. Він поважав Мойсея, який був його улюбленим автором та на книги якого він пише багато коментарів на П’ятикнижжя, таких як: «Викладення Закону», «Алегоричний коментар до Закону», «Запитання і відповіді». Філон був тим, хто любив не тільки досліджувати, але і возвеличувати, проповідувати про грецьку філософію. [17, с.2]. Він часто цитує грецьких мислителів. Найбільшу повагу у нього здобуває Платон, на якого він часто посилається. До філософських трактатів Філона, основаних на грецькій філософії, відносяться такі: «Про рабство безглуздого», «Про свободу мудрого», «Про Провидіння».  Він намагався зберегти вірність Біблії і іудаїзму і одночасно зробити їх привабливими для освічених римлян, знайомих з грецької філософією, в тому числі з платонізмом. Вплив його ідей побічно відчули саме у алегоричному методі і у багатьох інших сферах на собі Отці християнської церкви. [12, с.75]

Ми бачимо невід’ємний зв’язок Філона з Платоном, який він намагався внести з хороших мотивів. Але разом із загальними ідеями Платона він вносить і інші, не сумісні з християнством.

Філон був тим, через чиє спонукання ідея душі перекочувала спочатку у єврейську філософію, а потім і в християнську. Щоб відкрити сутність розуміння душі так, як її розуміє Філон, багато пояснювати не потрібно. У діалозі «Федр» Платон зображує душу, яка після смерті йде до неба. [18, с.89] Можна сказати, що Філон відтворює ту ж думку, користуючись його лінгвістичним апаратом. Філон так само, як і Платон, говорить, що тіло є в’язницею для душі і що від цієї в’язниці треба тікати, вона – нечиста плоть. Проте, у Філона є і відмінність. Платон говорить про тілесну смерть як необхідність звільнитися від тілесної в’язниці, натомість Філон незначно переформовує це розуміння і говорить про цілковитий відхід душі, яка покидає назавжди тіло і лине у трансцендентні простори. [7, с.125] Як ми розуміємо, Філон став тим посередником, який зміг зробити доступною для всіх і релігію (у нашому випадку християнство), і філософію. Спочатку його ідея була направлена на юдаїзм, але сам юдаїзм у результаті став основою християнства із своєю надбаною філософською традицією. Наслідки цієї нової системи Філона не залишилися без впливу на саму християнську думку і теологію. В результаті вона стала не до кінця правильною, точніше, правильна її сторона все ж була, але була і та, яка суперечила Священному Писанню.

Ідея душі у розумінні Орігена 

Перші століття християнства позначені спробую зберегти органічний зв’язок християнства з надбанням інтелектуального знання античності серед освічених верств населення. Саме цього і хотів досягти через своє мислення, поєднання еллінізму і юдейства Філон. Але Філон був початком цього розуміння філософського погляду. Систематизатором, той, хто відшукав християнську форму та надав їй вигляду, прийнятного як для греків, так і для християн, був Оріген.

«Оріген – один з геніїв церкви, так само і людства. У християнській стародавності з ним може зрівнятися хіба що Августин. Важко сказати, що в ньому є більш захопливе: розмах і могутність його розуму, ентузіазм, людський запал або релігійне завзяття християнина, чи, можливо, духовний вогонь як апостола і мученика», – писав А.Амман. [13]

Варто звернути увагу на те, що саме Оріген вважається засновником християнського богослов’я як науки в широкому значенні цього слова, він започаткував догматику і заклав основи системного вивчення християнсько-юдейської релігії, надавши їй привабливого вигляду, піднісши її до рівня високої культури шляхом примирення з еллініською філософією. Ось як на це питання дивиться Бертран Рассел. Він пише, що синтез грецької філософії і староєврейського Священного Писання залишався більш-менш не точно систематизованим до часу Орігена (185–254 роки н.е.). Оріген, як і Філон, жив в Олександрії, яка завдяки своїй торгівлі і своєму університету з самого заснування міста і до його падіння була головним центром вченого синкретизму. Подібно свого сучасника Плотіна (представник неоплатонізму), Оріген був учнем Амонія Саккаса, якого багато хто вважає основоположником неоплатонізму (неоплатонізм – після Платонівська філософська система античності). [4, с.341]

Оріген стверджує, що християнство – логічне завершення усієї античної філософії, а тому без її осягнення неможливо зрозуміти християнські істини. Відтак у його працях чітко простежується впив платонівського вчення та неоплатонізму, що були, на його думку, найблищими до біблійного світосприйняття. [2]

Доктрини Орігена, які він виклав в своєму творі «De principiis» знаходять не яку аби схожість із доктринами і положеннями Платона, і насправді цих схожостей набагато більше, ніж це допускається у ортодоксії. Дух і душа – основні категорії християнської антропології, вони розглядаються також і в системі Орігена. Однак обидва ці терміни також є найважливішими частинами і античного уявлення про людину. [15] І як у випадку з філософом Філоном, так і у випадку з богословом-систематизатором Орігеном, адже «напрацьовані Орігеном поняття були використані при розбудові християнської догматики» [4] є синхронізація і поєднання двох різних філософських частин і розумінь, а саме – Платонівської ідеї і християнського богослов’я.

Як саме розуміє душу Оріген? Оріген стверджує, що в світі немає нічого абсолютно безтілесного, крім Бога Отця, Сина і Святого Духа. Зірки – це живі, розумні істоти, яких Бог наділив душами. Сонце, на його думку, може впадати в гріх. Душі людей, як і за вченням Платона, входять в людину при народженні з навколишнього світу, де вони існують зі створення світу. [16] Коли тіло впадає в гріх, воно стає душею; душа, що тримається справедливості і правди, стає духом. Зрештою всі духи повністю підкоряються владі Христа і стають безтілесними. Навіть диявол буде в кінцевому рахунку врятований, – говорить Оріген. [4, с.341] Хоча Оріген був визнаний одним з отців церкви, в давні часи його звинувачували в чотирьох єретичних поглядах на рахунок душі і інших його теорій:

  • Перед існування душ, згідно вчення Платона;
  • Не тільки божественне, але і людське єство Христа існувало до втілення;
  • При воскресінні наші тіла перетворяться в абсолютно ефірні тіла;
  • Всі люди і навіть диявол будуть врешті-решт врятованими.

Його введення до християнської догматики були супроводженні низкою не прийнятних для християнства тез, деякі із його ідей сприймали, деякі ні, але у загальному Оріген сприйнявся у подальші роки іншими отцями церкви, які визнавали величність Орігенівської думки. Найменш дискусійним пунктом у спадщині Орігена є його екзегетичні твори, у яких він виступає як спадкоємець олександрійської філологічної традиції. У своїх творах для пояснення Біблійного тексту він користується визнаним олександрійською школою методом алегорії, який він вважав найбільш доречнішим для пояснення  богословської думки грекам.

Своїми ідеями Оріген робить християнство можливим для багатьох, прикрашаючи його Платонівською філософією і ідеями. Воно стає приємним грекам, з їхньою філософською традицією. Він зміг досягти результату, задумка якого походила ще від Філона Олександрійського. Оріген зумів систематизувати і втілити «душу» Платона у християнство.

РОЗУМІННЯ ІДЕЇ ДУШІ У ПОГЛЯДАХ ОТЦІВ ЦЕРКВИ II-IV СТОЛІТЬ

Розуміння душі у Климента Олександрійського

Олександрійська школа – інститут вищої філософсько-богословської  освіти. «Аlexandria vertex omnium civitatum», – писав римський історик IV ст. Амміан Марцеллін. Цю фразу можна перевести так: «Олександрія – голова всього населеного світу». Справді, найкраще спостерігати розвиток у всьому тоді відомому світі можна було ніде краще, як в Олександрії. Багато свобод, прав, привілеїв Римська імперія надавала Олександрії і взагалі всім своїм підвласним територіям. Різні культури, науки, ідеї знаходили тут місце для свого розвитку і втілення. Багато народностей, релігій, з їх різними богами, впливали, доповнювали і по-різному формували культуру та науку Олександрії. «Олександрія була центром розумової діяльності, заснована на протиставленні різних культур». [19, с.23] Але чи могло це мати хороший, позитивний вплив на богослов’я, самих богословів і теологію у загальному?

«Змішання істин з оманою – відмінна риса всіх епох великого змішання, коли ламаються культурні стереотипи народів». [19, с.25] Ми бачимо таку ситуацію не тільки в Європейському масштабі того часу, така ситуація проглядалася і в Олександрії, і тут такий неправильний розвиток думки спостерігався ще більш яскравіше. На неправильний розвиток богословської думки тут впливали різні компоненти. В першу чергу – філософія, філософія антична, Платонівська, з їхніми різними особливостями і компонентами. Неправильне розуміння богослов’я, перемішаного з античністю, заніс з собою Філон. Його ідеї, систематизовані з грецькою думкою, неправильні методи тлумачення Слова Божого відіграли тут велику роль у подальшому розвитку богослов’я як науки. Його напрацювання з великим ентузіазмом перенесли у свої системи Оріген, як перший серйозний систематизатор філософії у богослов’ї, про якого ми говорили вище. А до нього – також відомий філософ-богослов Климент Олександрійський.

Климент Олександрійський вважається основоположником Олександрійської філософсько-богословської школи, яку він очолював до Орігена. Сам Климент став прикладом для подальших сильних отців цієї школи, його роботи були авторитетом для інших працюючих тут отців. Він не був таким потужним систематизатором і богословом, яким був Оріген, але він вніс свій вклад у богослов’я, яке далі чимось серйозним не відрізнялося. Як і всі попередники його, так і наслідники використовували у тлумаченні алегорію, так і Климент використовував саме цей метод для тлумачення Святого Письма. [20]

Важливе місце у своєму богослов’ї він приділяв вченню про Логос («λογος»). Климент мав створити вчення про Логос як загальне вчення, яке веде людські душі до вищої мудрості. Він називає Божественне Слово «Педагог», вкладаючи в це поняття той зміст зведення від нижчого до вищому. Климент виступає за мудрість і розвиток людини через пізнання нею Логоса, яке він компонує з двох систем: філософії від Платона і християнства від Христа. [21] Климент Олександрійський вважав, що Логос створив, організував увесь світ. З іншого боку, поглиблюючи розуміння Логосу-Сина, посилювався креативний початок світу і живого. Дотримуючись біблійного поділу живих субстанцій на тілесних та духовних, Климент Олександрійський акцентує на їх однаковій сутності – вони є творінням.

Вчення Климента про душу. У вченні Климента про душу людина є чимось схожим із твариною, одне відрізняє її від тварин – вона має духовне начало. Як інші творива були створені Логосом, так і людина, тільки у неї трішки інша природа, а саме – духовне начало, вона має і тіло, і душу. Тіло зайняте земними справами і гнеться до них, душа ж спрямована в гору, їй цікаво щось більше, величніше. Душа Климента прагне до Бога, вона всіма силами намагається звільнитися від тілесного і втекти у небесне. [23] Є виняток – якщо душа живе правдиво, змогла позбутися гріха на Землі, то вона може вже тут жити справжнім життям. Грішне життя – це смерть для неї. Климент розвиває і співставляє такі поняття: тіло – душа, життя – смерть, гріх – моральність. Навколо цих понять далі розвивається богослов’я у інших Олександрійських отців.

Розуміння ідеї душі у Августина Блаженного

Одним з найбільш яскравих представників патрис­тики був Аврелій Августин (354–430 рр.), представник патристичної школи у місті Карфаген.   Християнський богослов і філософ-містик, близький до неоплатонізму, впливовий представник патристики, виклав повну систему християнського світогляду з позицій неоплатонізму. Разом з тим світогляд Ав­густина глибоко теоцентричний: в центрі його роздумів – Бог, як творець усього сущого. Проблеми Бога та його ставлення до світу в Августина є центральними. Ще у дитинстві він мав нахили до чогось божественного, величного. Але у батьків були інші наміри на рахунок сина. Вони хотіли, щоб він здобув світську освіту, розвивавав себе, став відомим у суспільстві. Однак самі його батьки були глибоко віруючими людьми. У дитинстві Августин був хрещений, його мати зіграла велику роль у його житті і становленні як християнина. Поділяють життя Августина на два умовних етапи: від народження до хрещення у дорослому віці; прийняття священства; священниче і єпископське служіння. Саме у першому періоді Августин пише найбільшу кількість своїх творів, але цей період характеризується своїм античним і неоплатонічним впливом на Августина, свої твори тут він пише у стилі філософських діалогів: «Проти Академіків», «Про порядок» (386 р.) – пер­ша праця, в якій подано обґрунтування семи вільних мистецтв, підготовленими циклами вивчення філосо­фії «Монологи» (387 р.), «Про блаженне життя» (386 р.), «Про кількість душі» (388–389 рр.), «Про вчителя» (388–389 рр.), «Про музику» (388–389 рр.), «Про безсмертя душі » (387 р.), «Про істинну релігію» (390 р.). Такими працями Августин відзначається на початках свого християнського життя.

Творчість мислителя була сполучною ланкою між філософією Платона і мислителями Середньовіччя, доки вони не розвили свою концепцію розуміння філософії і християнства. Метод поєднання філософії і християнства, оновленого, удосконаленого методу, існував, і ним користувалися довгий час, доки у XIII сто­літті Тома Аквінський не створює нову модель ортодоксального філософського вчення.

З філософії Платона, як і в інших отців Александрійської школи, Августин вирізняє для себе досить схожі поняття. З давньогрецьких філософських вчень Августин, як і інші, сконцентровував увагу на Платонові і його ідеях. «Живе» Августин розглядає як те, що має життя, має тіло і душу. Душа розуміється суто спіритуалістичною, міркуючи в дусі ідей Платона. Вона як самобутня субстанція не може бути ні тілесною властивістю, ні видом тіла. Вона не містить у собі нічого матеріального, має лише функцію мислення, волі, пам’яті  [24, с.228], але не має нічого загального з біологічними функціями. Від тіла душа відрізняється досконалістю. Таке розуміння існувало й у грецькій філософії, але в Августина вперше було вказано, що ця досконалість походить від Бога, що душа близька до Бога і безсмертна. Душу ми знаємо краще, ніж тіло, знання про душу є визначеним, про тіло ж навпаки. Більш того, душа, а не тіло пізнає Бога, тіло ж перешкоджає пізнанню. Перевага душі над тілом вимагає, щоб людина піклувалася про душу, придушуючи почуттєві насолоди. Августин зазначав: «Життя належить душі». [24, с.91] Тіло джерелом свого буття має їжу, а душа – знання. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя – все це вплинуло на формування його власних поглядів. У той час, як у Платона в «Федоні» Сократ сперечається, стверджуючи, що ми знаємо речі, з якими не були знайомі в цьому житті, і це означає, що наші душі повинні були існувати до того, як вони отримали тілесні форми, Августин говорить, що дуалізм душі і тіла не можна розуміти без третьої складової – розуму, який також є сам по собі субстанцією, який не є чимось тілесним, а прийшов і втілився у тіло як і душа.  [24]

Отже, християнська філософія св.Августина справила величезне значення на релігійні догмати церкви, на ідеологічний світ Середньовіччя та загалом на культуру і філософську науку, в особливості на теологію і богослов’я, на інших богословів, їх праці і розуміння про душу як субстанцію. Такими були основні  теорії відносно «живого», про те, що є душа, тіло, розум, у Аврелія Августина.

Вплив платонівського розуміння ідеї душі на Юстина Мученика

Юстин Мученик, або Юстин Філософ, ранньохристиянський мученик і апологет, народився у Римській провінції Неаполіс (100–165 рр.), відомий за своїми закликами до християн про турботу і допомогу нужденним і бідним. У Православній та Католицькій церквах він зарахований до святих. Крім морального вчення і поглядів, у своїх творах він рахується першим з отців і богословів тим, хто вніс і привив у християнському вченні поняття грецької (античної) філософії.

Оскільки Юстин був першим, хто сприйняв філософію у християнстві, філософія для нього була не просто тим, що якось перетикається із християнством, а і тим, що співвідноситься і доповнює одне одного. Він говорить про співвідношення віри та розуму. Теорія про пізнання Бога звідси і походить, Бога можна пізнати саме через філософію, раціональна філософія веде до Бога. Нарешті він заспокоюється у школі платоніків. Від них він дізнався те, що хотів знати, і говорить: «Осягнення безтілесних предметів захопило мене найвищою мірою… швидко я сповнився надією, що ось-ось побачу Бога». [25, розділ 2] Теорію про пізнання Бога Юстин виводить з ідеї платонізму, де він знайшов відповіді на свої запитання на рахунок Бога, і те, як Його пізнати.

Юстин займався і пізнанням, так само філософськими методами, антропоморфізму і природи людини.

Концепцію душі, як він її розуміє, Юстин передає у листі до Діогнета. Представлений уривок із цього послання: «Словом сказати: що в тілі душа, то в світі християни. Душа поширена по всіх членах тіла, і християни по всіх містах світу. Душа, хоча мешкає в тілі, але не є тілесною, і християни живуть в світі, але не суть від світу. Душа, будучи невидима, поміщається у видимому тілі; так і християни, перебуваючи в світі, видимі, але Богошанування їх залишається невидимо. Тіло ненавидить душу і воює проти неї, нічим не будучи ображена, тому, що душа забороняє їй віддаватися задоволенням: так і світ ненавидить християн, від яких він не терпить ніякої образи, – за те, що вони озброюються проти його задоволень. Душа любить плоть свою і члени тіла, не дивлячись на те, що вони ненавидять її, і християни люблять тих, які їх ненавидять. Душа укладена в тілі, але сама містить тіло; так і християни, укладені в світі, як би в темниці, самі зберігають світ. Безсмертна душа живе в смертному житлі, тілі; так і християни живуть, як прибульці, в тлінному світі, чекаючи нетління на небесах. Душа, зазнаючи голоду і спраги, стає кращою; і християни, що карали, кожен день більше множаться. Таке славне їх положення в світі, в яке Бог визначив їх і від якого їм відмовитися не можна». [26] Досить цікаве і зрозуміле порівняння наводить Філософ, з цих його слів ми розуміємо і бачимо, як він ділить душу і тіло на те, що є хорошим – душа, і те, що є поганим, порівнюючи це зі світом, тобто, тіло і говорить, що воно погане, те, що заважає достойно, спокійно прожити життя душі на Землі.

ВИСНОВКИ

Алістер Макграт писав: «У кожному разі філософська система розглядалася як джерело або партнер у розвитку богословської системи. Багато богословів виходять з того, що філософія служить міцною основою, на якій можна будувати богослов’я». Беззаперечно філософія не є чимось поганим, не прийнятним навіть у християнстві, сама філософія – це те, що допомагає зрозуміти християнство, без філософії будь-яке розуміння чого-небудь неможливе. Філософія – наука про розуміння взагалі всього. Небезпечною вона ж може стати тоді, якщо неправильно її використовувати, відходити від її основної функції і впадати у крайнощі, при яких вона не є філософією, а містикою.

Так сталося у випадку і з Платоном, відомим діячем філософії. Проблема Платона полягає якраз у крайнощі й помилці, якої він допустився. Ідея душі Платона є не чим іншим, як містикою, яка не є підтверджена чимось вищим і авторитетнішим від людського розуму, який цю ідею сформував. Більш того, ця ідея проникла туди, де її не могло б бути при правильному розуміння Святого Письма. У нашому випадку ідея «душі» Платона пройшла і стала однією із складових частин не тільки богослов’я перших століть, але і догматики християнства сьогодні, спочатку через призму єврейсько-античної теології Філона, потім через інших богословів-філософів перших століть, відомих не тільки тоді, а й актуальних і авторитетних і сьогодні. Оріген, Августин, Юстин, Климент – ті люди, на вченні, переданні і працях яких, стоїть християнство, Католицька і Православна сучасні церкви. Питання, яким ми і далі задаємось –як необдумано можна було допуститись такої грубої помилки – помилки самих отців, а згодом і всіє церкви, яка слідувала їх прикладу? Разом з правильними їх догмами у християнство ввійшла зовсім не підтверджена ідея «душі», ідея Платона, людська ідея і вигадка – та ідея, яка не сумісна з християнством, а тим більше із Святим Письмом.

Ми, як християни, ті, для кого вищим авторитетом у розумінні всього є Біблія, не могли допустити зовсім не підтвердженої Біблією людської теорії. Ідея про душу не знаходить жодного пояснення у Святому Письмі, це не є ні чим іншим, як вигадка, яка передавалась через покоління філософів і богословів, яка зафарбувала справжнє Біблійне вчення собою, змінивши її на свою філософію.

Дослідивши спочатку ідею душі у Платона і порівнявши її із ідеями отців, які були розглянуті у цій роботі, ми прийшли до висновку про те, що ідея отців і подальших поколінь церкви про догму і постанову про «душу» не відрізняється від ідеї самого філософа Платона, вона майже повністю перейнята зі всіма доповненнями з античного світу, філософія якого будувалась саме на думці і ідеях Платона.

Ми бачимо, що паралелей сильних, хто могли б відрізняти дві концепції: християнства і античності, на рахунок поняття душі ми не знаходимо. Вони є майже автентичними.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

  1. Лосев А. Ф. Платон Аристотель / А. Ф. Лосев, А. А. Тахо-Годи. – Москва: «Молодая гвардия», 2005. – 258 с. – (Жизнь замечательных людей).
  2. Павленко П. Ю. Платон і християнство. – Біла Церква, 2001
  3. Захара І. ЛЕКЦІЇ З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ / Ігор Захара. – Львів: ЛБА, 1997. – 390 с.
  4. Рассел Б. ИСТОРИЯ ЗАПАДНОЙ ФИЛОСОФИИ / Бертран Рассел. – Москва: “МИФ”, 1993. – 508 с.
  5. Антисери Д. ЗАПАДНАЯ ФИЛОСОФИЯ ОТ ИСТОКОВ ДО НАШИХ ДНЕЙ АНТИЧНОСТЬ СРЕДНЕВЕКОВЬЕ / Д. Антисери, Д. Реале. – Санкт Петербург: «Издательство Пневма», 2003. – 688 с.
  6. Беркхов Л. История христианских доктрин / Луис Беркхов. – 197 с.
  7. Мареева Е.В. Проблема души в классической и неклассической философии. – М., 2003.
  8. Александрова О. В. Платон [Електронний ресурс] / Ольга Володимирівна Александрова. – 2011. – Режим доступу до ресурсу: http://pidruchniki.com/69675/filosofiya/pifagor#583.
  9. Платон П. Государство [Електронний ресурс] / Перевод Егунов А. Платон. – 2009. – Режим доступу до ресурсу: https://www.e-reading.club/chapter.php/131950/19/Platon_-_Gosudarstvo.html.
  10. Лосев А. Ф. ПЛАТОН СОЧИНЕНИЯ В ЧЕТЫРЕХ ТОМАХ / А. Ф. Лосев, В. Ф. Асмус. – САНКТ-ПЕТЕРБУРГ: “Издательство Олега Абышко”, 2006. – 632 с.
  11. Платон. «Федон» [Електронний ресурс] / Платон – Режим доступу до ресурсу: http://tululu.org/read52371/.
  12. Тисельтон Э. ГЕРМЕНЕВТИКА / Энтони Тисельтон. – Черкаси: КОЛЛОКВИУМ, 2011. – 430 с.
  13. Амман А. ПУТЬ ОТЦОВ. ТЕ, КОГО НАЗЫВАЮТ ОТЦАМИ ЦЕРКВИ / А. Амман. – Москва, Милан: Христианская Россия, 1994. – 239 с. http://agnuz.info/app/webroot/library/9/408/page10.htm.
  14. Аверинцев С. С.  Василий Кесарийский. Григорий Назианзин. Григорий Нисский. Палладий Еленопольский  //  Памятники Византийской литературы IV–IX веков. – М., 1968.
  15. Ерёмина А. В. ДУХ И ДУША В УЧЕНИИ ОРИГЕНА АЛЕКСАНДРИЙСКОГО /. Ерёмина А. В. – Тула, 2012. – 9 с.
  16. Оріген. О началах / Твір Орігена, вчителя Александрійського (ІІІ ст.); [В рус. Перекладі прим. і введенням Н. Петрова]. – Новосибірськ: ІПЧ «Лазарев В. В. і О», 1993. – 383 с.
  17. Толстенко А. М. Учение Филона о бытии как слове (λόγος) и смысл мира как действительности / А. М. Толстенко. // Вестник. – 2009. – №6. – С.10.
  18. Лосев А. Ф. Филон Александрийский // История античной эстетики в 6т: М., 1980. Т. 6. Поздний эллинизм.
  19. Саврелий В. Я. АЛЕКСАНДРИЙСКАЯ ШКОЛА в истории христианской мысли / В. Я. Саврелий. – Москва: Издательство Московского университета, 2012. – 232 с.
  20. Климент Александрийский. Строматы. СПб.: Изд-во Олега Абышко 2003.
  21. Афонасін Є.В. Філософія Климента Александрійського. Новосибірськ, 1997.
  22. Апологети – К. : Видавничий відділ УПЦ КП, 2010. – 590 с.
  23. Климент Александрийский. Педагог [Електронний ресурс] / Климент Александрийский // Евангельская Реформатская Семинария Украины. – 2007. – Режим доступу до ресурсу: http://www.reformed.org.ua/2/196/Clement%20of%20Alexandria
  24. Блаженный Августин. Творения / Блаженный Августин; [Сост. С. И. 1. Еремеева]. – СПб. : Алтейя, 1998. – 740 с. – (Научно-популярное издание).
  25. Иустин, философ и мученик Диалог с Трифоном иудеем. – [Електронний ресурс] / Св. Иустин, философ и мученик // Творения. – М.: Паломник; Благовест, 1995. – Режим доступу: http://www.aleteia.narod.ru/just/tryph.htm.
  26. Философ И. М. Послание к Диогнету [Електронний ресурс] / Иустин мученик Философ // “Паломник”. – 1995. – Режим доступу до ресурсу: http://www.odinblago.ru/pamatniki_4/2.

***

Автор – бакалаврант богослов`я – Денис Козоріз
Зображення

 

 

image_pdfimage_print
Поділитися

Святе Писання
Святе Писання, що складається зі Старого та Нового Завітів, є Словом Божим письмово переданим по Божественному натхненню через святих людей Божих, які виголошували й писали його по спонуканню Святого Духа. За допомогою цього Слова Бог передав людству необхідні для спасіння знання. Біблія має безперечний авторитет і представляє непогрішиме відкриття Його волі. Вона є мірилом характеру і критерієм досвіду, вичерпним викладом доктрин і достовірним повідомленням про дії Бога в історії нашого світу.
Пс. 118:105; Прип. 30:5, 6; Іс. 8:20; Ів. 17:17; 1 Фес. 2:13; 2 Тим. 3:16, 17; Євр. 4:12;
2 Пет. 1:20, 21
Трійця
Бог єдиний. Отець, Син і Святий Дух – єдність трьох довічних Особистостей. Бог безсмертний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий та понад усе. Він безмежний і вище людського розуміння, однак Його можна пізнати за допомого Його відкриття про Самого Себе. Бог, Який є любов, навіки гідний поклоніння, честі і служіння всього творіння.
Бут. 1:26; Повт. 6:4; Іс. 6:8; Мф. 28:19; Ів. 3:16; 2 Кор. 1:21, 22; 13:14; Єф. 4:4-6;
1 Пет. 1:2
Бог Отець
Бог Вічний Отець є Творець, Першопричина, Вседержитель і Незалежний Правитель всього творіння.

Він справедливий і святий, милостивий і добрий, повільний на гнів і сповнений постійної любові та вірності.

Якості та сили, що проявилися в Сині та Святому Дусі також є якостями та силами Отця.
Бут. 1:1; Повт. 4:35; Пс. 109:1, 4; Ів. 3:16; 14:9; 1 Кор. 15:28; 1 Тим. 1:17; 1 Ів. 4:8; Об'яв. 4:11
Бог Син
Бог Вічний Син з’явився втіленим в Ісусі Христі. Через Нього все було створено, дякуючи Йому був відкритий характер Бога, завдяки Йому здійснилося спасіння людства і через Нього відбувається суд над нашим світом. Будучи навіки істинним Богом, Він став також справжньою людиною, Ісусом Христом. Він був зачатий Святим Духом і народжений дівою Марією. Він жив і переносив спокуси як людина, проте явив Собою досконалий приклад праведності і любові Божої. Вчинені Ним чудеса були проявом сили Божої і свідченням того, що Він був дійсно Богом – обіцяним Месією. Він добровільно постраждав і помер на хресті за наші гріхи, зайнявши наше місце. Воскрешений з мертвих, Він вознісся на небо, щоб заради нас здійснювати служіння в небесному святилищі. Він знову прийде в цей світ у славі для остаточного визволення Свого народу і для того, щоб відновити все знову.
Іс. 53:4-6; Дан. 9:25-27; Лк. 1:35; Ів. 1:1-3, 14; 5:22; 10:30; 14:1-3, 9, 13; Рим. 6:23;
1 Кор. 15:3, 4; 2 Кор. 3:18; 5:17-19; Флп. 2:5-11; Кол. 1:15-19; Євр. 2:9-18; 8:1, 2
Бог Дух Святий
Бог Вічний Дух Святий діяв разом з Отцем і Сином при створенні, втіленні та спокуті. Він – така ж Особистість, як Отець і Син. Він надихав письменників Біблії. Він наповнив силою життя Христа. Він привертає і переконує людей; і тих, хто відгукується, Він оновлює і відтворює в них образ Божий. Посланий Отцем і Сином, щоб завжди бути з Його дітьми, Він наділяє Церкву духовними дарами, дає їй силу в її свідоцтві про Христа і в згоді зі Святим Писанням наставляє її на всяку істину.
Бут. 1:1, 2; 2 Цар. 23:2; Пс. 50:12; Іс. 61:1; Лк. 1:35; 4:18; Ів. 14:16-18, 26; 15:26;
16:7-13; Дії 1:8; 5:3; 10:38; Рим. 5:5; 1 Кор. 12:7-11; 2 Кор. 3:18; 2 Пет. 1:21
Створення світу
Бог в Писанні достовірно представив хронологію Своєї творчої діяльності. Протягом недавніх шести днів творіння Господь створив «небо і землю, море і все, що в них», а сьомого дня «спочив». Таким чином, Господь встановив Суботу як вічний пам’ятник Його праці, здійсненої і завершеної протягом шести буквальних днів, які разом з Суботою утворили той тиждень, що нам відомий сьогодні. Перші чоловік і жінка були створені за образом Божим, як вінець творіння, отримавши право володіння світом і обов’язок піклуватися про нього. Світ, при завершенні свого створення, як сказано в Біблії, був «вельми добрий», і його досконалість проголошувала славу Божу.
Бут. 1-2, 5, 11; Вих. 20:8-11; Пс. 18:2-7; 32:6, 9; 103; Іс. 45:12; Дії. 17:24; Кол. 1:16; Євр. 1:2; 11:3; Об'яв. 10:6; 14:7
Природа людини
Чоловік і жінка були створені за образом і подобою Божою як істоти, наділені індивідуальністю, силою і свободою мислити і діяти. Людина, за задумом Божим, – це нерозривна єдність тіла, душі і духу. Але хоча люди і були створені як вільні істоти, їх життя залежало від Бога. Однак, не послухавши Бога, наші прабатьки таким чином відмовилися визнати свою залежність від Нього і втратили своє високе положення. Образ Божий в них спотворився, і вони стали схильні до смерті. Їхні нащадки успадковують гріховну природу з усіма витікаючими з цього наслідками. Вони народжуються зі слабкостями і схильностями до зла. Але Бог у Христі примирив із Собою світ і Духом Своїм відновлює в смертних, що каються образ Творця. Створені для слави Божої, ми покликані любити Його, один одного і світ, що оточує нас.
Бут. 1:26-28; 2:7, 15; 3; Пс. 8:5-9; 50:6, 11; 57:4; Єрем. 17:9; Дії. 17:24-28; Рим. 5:12-17; 2 Кор. 5:19, 20; Єф. 2:3; 1 Фес. 5:23; 1 Ів. 3:4; 4:7, 8, 11, 20
Велика боротьба
Все людство залучено в велику боротьбу між Христом і сатаною. Вона розпочалась на небі в зв’язку з тим, що був поставлений під сумнів характер Бога, Його закон і справедливість Божого правління у всесвіті. Один зі створених ангелів, наділений свободою вибору, в своєму самозвеличенні став сатаною, противником Бога. Це призвело до повстання частини ангелів. Сатана викликав дух спротиву Богові в нашому світі, коли втягнув Адама і Єву в гріх. В результаті цього гріха, скоєного людьми, образ Божий став спотвореним в людстві. З цієї ж причини створений світ втратив свій порядок і був спустошений під час всесвітнього потопу, про що свідчить представлена ​​в Бут. 1-11 хронологія. На очах у всього творіння цей світ перетворився на арену світової боротьби, в результаті якої люблячий Бог буде затверджений в Своїх правах. Христос посилає Святого Духа і вірних ангелів, щоб вони допомагали народу Божому в цій великій боротьбі, направляли, захищали і зміцнювали його на шляху, що веде до спасіння.
Бут. 3; 6-8; Йов 1:6-12; Іс. 14:12-14; Єзек. 28:12-18; Рим. 1:19-32; 3:4; 5:12-21; 8:19-22; 1 Кор. 4:9; Євр. 1:14; 1 Петр. 5:8; 2 Петр. 3:6; Об'яв. 12:4-9
Життя, смерть і воскресіння Христа
Життя Христа проходило в досконалому послузі волі Божій. Його страждання, смерть і воскресіння – це єдино можливий шлях спокути скоєних людьми гріхів. Кожен, що приймає вірою це примирення з Богом, має вічне життя. Все творіння може краще осягнути нескінченну і святу любов Творця. Це досконале примирення виправдовує справедливість Божого Закону і милосердя характеру Творця. Так відбувається засудження наших гріхів і забезпечується наше прощення. Смерть Христа є замісною, спокутною, примиряючою і перетворюючою. Воскресіння Христа у плоті є знаком перемоги Бога над силами зла, і для приймаючих це примирення, служить свідченням їхньої перемоги над гріхом і смертю. Воскресіння проголошує панування Ісуса Христа, перед Яким схилиться кожне коліно на небі і на землі.
Бут. 3:15; Пс. 22:1; Іс. 53; Ів. 3:16; 14:30; Рим. 1:4; 3:25; 4:25; 8:3, 4; 1 Кор. 15:3, 4,
20-22; 2 Кор. 5:14, 15, 19-21; Флп. 2:6-11; Кол. 2:15; 1 Петр. 2:21, 22; 1 Ів. 2:2; 4:10
Спасіння у Христі
За нескінченної любові і милості Бог учинив так, що Христос, який не знав гріха, став гріхом заради нас, щоб в Ньому ми стали праведними перед Богом. Під впливом Святого Духа ми усвідомлюємо нашу потребу в Спасителі, визнаємо нашу гріховність, каємося в наших злочинах і вірою приймаємо Ісуса як Спасителя і Господа, як Того, Хто зайняв наше місце на хресті і залишив нам приклад. Ця спасаюча віра приходить до нас від Божественної сили Його Слова і є даром Божої благодаті. Завдяки Христу Бог виправдовує і приймає нас як Своїх синів та дочок і позбавляє від панування гріха. Дія Духа Святого створює в нас відродження і освячення. Дух оновлює наш розум, записує в наших серцях Божий закон любові і дає нам силу жити святим життям. Перебуваючи в Ньому, ми стаємо причасниками Божественної природи і отримуємо впевненість у спасінні як тепер, так і на суді.
Бут. 3:15; Іс. 45:22; 53; Єрем. 31:31-34; Єзек. 33:11; 36:25-27; Авв. 2:4; Мк. 9:23, 24; Ів. 3:3-8, 16; 16:8; Рим. 3:21-26; 8:1-4, 14-17; 5:6-10; 10:17; 12:2; 2 Кор. 5:17-21; Гал. 1:4; 3:13, 14, 26; 4:4-7; Єф. 2:4-10; Кол. 1:13, 14; Тит 3:3-7; Євр. 8:7-12; 1 Пет. 1:23; 2:21, 22; 2 Пет. 1:3, 4; Об'яв. 13:8
Зростання у Христі
Прийнявши смерть на хресті, Ісус здобув перемогу над силами зла. Він, Який переміг злих духів під час Свого земного служіння, зруйнував їх владу і зробив неминучою їх остаточну загибель. Перемога Ісуса забезпечує і нам перемогу над цими силами, які все ще прагнуть управляти нами, в той час як ми ходимо перед Ним в мирі, радості і впевненості в любові Божої. Зараз Святий Дух перебуває в нас і наділяє нас силою. В постійної прихильності Ісусу, нашому Спасителю і Господу, ми звільнені від тягаря минулих вчинків. Ми більше не перебуваємо в темряві, страху перед силами зла, невігластві та безцільності, які супроводжували наше колишнє життя. Здобувши цю нову свободу в Христі, ми покликані розвинути свій характер в подобі Його характеру, спілкуючись з Ним щодня в молитві, насичуючись Його Словом, розмірковуючи над Ним і Його Промислом, віддаючи Йому хвалу, збираючись на спільні богослужіння та беручи участь в здійсненні місії Церкви. Ми також покликані наслідувати приклад Христа, здійснюючи співчутливе служіння заради задоволення фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних і духовних потреб людей. Коли ми віддаємо нашу любов оточуючим і свідчимо про спасіння в Христі, постійна присутність Божа через Духа Святого перетворює кожну хвилину нашого життя і кожну справу в духовний досвід.
1 Пар. 29:11; Пс. 1:1, 2; 22:4; 76:12, 13; Мф. 20:25-28; 25; 1:31-46; Лк. 10:17-20; Ів. 20:21; Рим. 8:38, 39; 2 Кор. 3:17, 18; Гал. 5:22-25; Єф. 5:19, 20; 6:12-18; Флп. 3:7-14; Кол. 1:13, 14; 2:6, 14, 15; 1 Фес. 5:16-18, 23; Євр. 10:25; Як. 1:27; 2 Пет. 2:9; 3:18; 1 Ів. 4:4
Церква
Церква є спільнота віруючих, які визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Як і народ Божий в старозавітні часи, ми покликані зі світу, ми об’єднуємося для богослужіння, для спілкування, для вивчення Слова Божого, для святкування Вечері Господньої, для служіння всьому людству і для проголошення Благої вісті в усьому світі. Свою духовну владу Церква отримала безпосередньо від Христа, Який є втілене Слово, відкрите в Писанні. Церква – це Божа родина, і члени її, усиновлені Богом, живуть на підставі укладеного з Ним нового завіту. Церква – це тіло Христове, суспільство людей, об’єднаних вірою, і глава цього тіла Сам Христос. Церква – це наречена, заради якої Христос помер, щоб освятити і очистити її. При Його урочистому поверненні вона постане перед Ним як славна Церква, яка зберегла вірність в усі віки, відкуплена Його кров’ю та не має ні плями, ні вади – свята і бездоганна.
Бут. 12:1-3; Вих. 19:3-7; Мф. 16:13-20; 18:18; 28:19, 20; Дії. 2:38-42; 7:38; 1 Кор. 1:2;
Єф. 1:22, 23; 2:19-22; 3:8-11; 5:23-27; Кол. 1:17, 18; 1 Пет. 2:9
Церква Останку та її місія
Вселенська Церква складається з тих, хто істинно вірить в Христа. Але в останні дні, під час загального боговідступництва, Бог покликав Церкву Останку до дотримання заповідей Божих і збереження віри в Ісуса. Церква Останку проголошує настання години суду, сповіщає спасіння через Христа і проповідує наближення Його Другого пришестя.

Ця місія проголошення істини символічно представлена трьома ангелами в 14 розділі книги Об’явлення. За часом ця місія збігається з судом, який відбувається на небесах, і результатом її є покаяння і виправлення людей. Кожен віруючий покликаний особисто брати участь в цьому загальному свідоцтві.
Дан. 7:9-14; Іс. 1:9; 11:11; Єрем. 23:3; Мих. 2:12; 2 Кор. 5:10; 1 Пет. 1:16-19; 4:17; 2 Пет. 3:10-14; Юд. 3, 14; Об'яв. 12:17; 14:6-12; 18:1-4
Єдність в Тілі Христовому
Церква – це єдине Тіло послідовників Христа, покликаних із всякого народу, племені та язика. В Христі ми стаємо новим творінням. Серед нас не повинно бути відмінності незалежно від раси, культури, освіти, національності, статі, соціального і майнового стану. Ми всі рівні в Христі, Який за допомогою єдиного Духа об’єднав нас між собою і привернув до Себе. Ми повинні служити і приймати служіння неупереджено і з чистим серцем.
Завдяки відкриттю, яке нам дав Ісус Христос у Святому Письмі, ми маємо одну і ту ж віру і надію, одне і те ж прагнення служити всьому людству. Джерелом такої єдності є триєдиний Бог, Який прийняв нас як Своїх дітей.
Пс. 132:1; Мф. 28:19, 20; Ів. 17:20-23; Дії. 17:26, 27; Рим. 12:4, 5; 1 Кор. 12:12-14;
2 Кор. 5:16, 17; Гал. 3:27-29; Єф. 2:13-16; 4:3-6, 11-16; Кол. 3:10-15
Хрещення
Хрещення – це Боже повеління, за допомогою якого ми сповідуємо свою віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа, а також свідчимо, що ми померли для гріха і тепер прагнемо до оновленого життя. Таким чином, ми визнаємо Христа Господом і Спасителем і стаємо частиною Його народу після прийняття в члени Його Церкви. Хрещення – це символ нашої єдності з Христом, прощення гріхів і прийняття Духа Святого.

Хрещення здійснюється зануренням у воду, і до нього допускаються ті, хто має віру в Ісуса і засвідчив про каяття в гріхах. Хрещенню передують вивчення Святого Писання і прийняття його вчення.
Мф. 28:19, 20; Дії. 2:38; 16:30-33; 22:16; Рим. 6:1-6; Гал. 3:27; Кол. 2:12, 13
Вечеря Господня
Вечеря Господня – це спільне прийняття символів тіла і крові Ісуса як наочне підтвердження віри в Нього, нашого Господа і Спасителя. При здійсненні цього обряду присутній Сам Христос, який спілкується зі Своїм народом і зміцнює його сили. Беручи участь у Вечері, ми з радістю сповіщаємо спокутну смерть Господа і Його повернення у славі. Готуючись до Вечері, віруючі досліджують своє серце, сповідують свої гріхи і каються в них. Перед прийняттям символів відбувається служіння ногоомиття, встановлене нашим Божественним Учителем як символ оновлення, очищення і як вираз готовності служити одне одному в християнському смиренні, а також для того, щоб сприяти об’єднанню сердець в любові. Служіння Вечері відкрито для участі в ньому всіх віруючих християн.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Духовні дари та духовне служіння
Впродовж всіх віків Бог наділяв усіх членів Своєї Церкви духовними дарами, які кожен повинен використовувати на благо Церкви і людства. Цими дарами Святий Дух наділяє кожного члена Церкви по Своїй волі. Таким чином, Церква стає здатною виконати дане їй Богом призначення. Відповідно до Писання, до духовних дарів відносяться віра, дар зцілення, дар пророцтва, дар проповіді, учительський дар, дар управління, дар примирення, дар співчуття, дар милосердя та самовідданого служіння ближнім з метою підтримати і підбадьорити їх.

Деякі члени Церкви покликані Богом і наділені дарами Святого Духа, щоб працювати в Церкві як пастори, євангелисти і вчителі. Їх робота особливо необхідна для підготовки членів Церкви до служіння, для досягнення Церквою духовної зрілості і для забезпечення єдності у вірі і пізнанні Бога. Коли члени Церкви використовують ці духовні дари як вірні служителі всілякої Божої благодаті, Церква захищена від руйнівного впливу єретичних вчень, зростає в Бозі та зміцнюється у вірі і любові.
Дії. 6:1-7; Рим. 12:4-8; 1 Кор. 12:7-11, 27, 28; Єф. 4:8, 11-16; 1 Тим. 3:1-13; 1 Пет. 4:10, 11
Дар пророцтва
Святе Писання свідчить, що пророцтво – один з дарів Святого Духа. Цей дар є відмінною ознакою Церкви Остатку, і ми віримо, що він проявився в служінні Еллен Уайт.

Її праці являються пророчим авторитетом і служать для Церкви потіхою, керівництвом, настановою і викриттям. В цих працях також чітко визначено, що Біблія є мірилом для будь-якого вчення і досвіду.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Закон Божий
Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді призводять до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.
Вих. 20:1-17; Повт. 28:1-14; Пс. 18:8-15; 39:8, 9; Мф. 5:17-20; 22:36-40; Ів. 14:15; 15:7-10; Рим. 8:3, 4; Єф. 2:8-10; Євр. 8:8-10; 1 Ів. 2:3; 5:3; Об'яв. 12:17; 14:12
Субота
Блаженний Творець після шести днів творіння світу спочивав в сьомий день і встановив суботній спокій для всіх людей як пам’ятник творіння. Четверта заповідь незмінного Закону Божого вимагає дотримання сьомого дня, суботи, як дня спокою, дня особливого поклоніння і служіння відповідно до вчення і прикладу Ісуса Христа – Господа суботи.

Субота – це день радісного спілкування з Богом і один з одним. Це символ нашого спасіння у Христі, знак нашого освячення, нашої вірності та передчуття нашого вічного майбутнього життя в Царстві Божому. Субота – це постійний Божий символ вічного завіту між Ним і Його народом. Радісне проведення цього святого часу від вечора до вечора, від заходу до заходу є урочистий спогад звершеного Богом творіння і викуплення.
Бут. 2:1-3; Вих. 20:8-11; 31:13-17; Лев. 23:32; Повт. 5:12-15; Іс. 56:5, 6; 58:13, 14;
Єз. 20:12, 20; Мф. 12:1-12; Мк. 1:32; Лк. 4:16; Євр. 4:1-11
Смерть і воскресіння
Відплата за гріх – смерть. Але Бог, єдиний, що має безсмертя, дарує вічне життя Своїм викупленим. До дня Другого пришестя смерть для всіх людей – це стан небуття.

Коли ж Христос – Життя наше – з’явиться, то воскреслі та ті, що залишилися живими, праведники відтвореними і прославленими будуть піднесені назустріч своєму Господу. Друге воскресіння, воскресіння нечестивих, відбудеться тисячу років потому.
Йов 19:25-27; Пс. 145:3, 4; Еккл. 9:5, 6, 10; Дан. 12:2, 13; Іс. 25:8; Ів. 5:28, 29; 11:11-14; Рим. 6:23; 16; 1 Кор. 15:51-54; Кол. 3:4; 1 Фес. 4:13-17; 1 Тим. 6:15; Об'яв. 20:1-10
Тисячолітнє Царство та знищення гріха
Тисячолітнє Царство – це проміжний період між першим і другим воскресіннями, коли Христос і Його викуплені святі знаходяться на небі. Протягом цього часу відбувається суд над тими, хто помер, не розкаявшись у своїх гріхах. На землі в цей час не буде жодної живої людини, але буде тільки сатана зі своїми ангелами. Після закінчення цього тисячолітнього періоду Христос зі Своїми святими і Святе Місто зійдуть на землю. Тоді будуть воскрешені і всі нечестиві, які під проводом сатани і його ангелів підуть війною на Боже Місто і зберуться навколо Нього. Але зійде від Бога вогонь, який знищить це воїнство і очистить землю. Таким чином, гріх і грішники назавжди зникнуть з всесвіту.
Єр. 4:23-26; Єз. 28:18, 19; Мал. 4:1; 1 Кор. 6:2, 3; Об'яв. 20; 21:1-5
Нова Земля
На Новій Землі, де пануватиме праведність, Бог влаштує вічну оселю для викуплених. Серед створеної Ним досконалої природи вони будуть вічно жити в радості і любові, зростаючи в пізнанні Бога і Його творіння. Сам Господь буде там жити разом зі Своїм народом, і ніколи вже не буде ні страждань, ні смерті.

Велика боротьба закінчиться, а з її закінченням назавжди зникне гріх. Усе, що існує – жива і нежива природа – буде свідчити, що Бог є любов, і Він буде панувати на віки віків. Амінь.
Іс. 35; 65:17-25; Мф. 5:5; 2 Пет. 3:13; Об'яв. 11:15; 21:1-7; 22:1-5
Довірене управління
Ми – управителі Божі. Він довірив нам мудро розпоряджатися часом і можливостями, здібностями і майном, благословеннями землі і її дарами. Ми відповідальні перед Богом за правильне використання всіх цих дарів. Наше визнання Бога Владикою всього ми висловлюємо у вірному служінні Йому і ближнім, а також в добровільному
Бут. 1:26-28; 2:15; 1 Пар. 29:14; Агг. 1:3-11; Мал. 3:8-12; Мф. 23:23; Рим. 15:26, 27;
1 Кор. 9:9-14; 2 Кор. 8:1-15; 9:7
поверненні десятини і пожертвувань для проголошення Євангелія і для підтримки і зростання Його Церкви. Бог надав нам особливу честь, давши нам право розпоряджатися всім довіреним, щоб виховати нас в любові і привести до перемоги над егоїзмом і жадібністю. Управителі Божі відчувають радість, коли в результаті їх вірності інші люди отримують благословення.
Довірене управління
Ми покликані бути благочестивими людьми, чиї думки, почуття і дії знаходяться у відповідності з біблійними принципами у всіх аспектах особистого та суспільного життя. Щоб дати можливість Святому Духу відтворити в нас характер нашого Господа, ми прагнемо лише до того, що може принести в нашому житті християнську чистоту, здоров’я і радість. Це означає, що наші задоволення і розваги повинні відповідати високим критеріям християнського смаку і краси. Визнаючи наявність особливостей у різних культурах, ми, проте, вважаємо, що наш одяг має бути простим, скромним і охайним, відповідний тим, чия справжня краса полягає не в зовнішніх прикрасах, а в нетлінні лагідного й спокійного духу. Це також означає, що оскільки наші тіла є храмом Святого Духа, ми не повинні нехтувати турботою про них. Нам необхідні фізичні вправи, відпочинок і, по можливості, здорова їжа. Ми повинні утримуватися від нечистої їжі, зазначеної в Писанні. Так як вживання алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків і зловживання ліками шкодять нашому організму, нам слід і від цього утримуватися. Нам потрібно прагнути тільки до того, що допоможе нам привести наші думки і все наше єство в послух Христові, Який бажає, щоб ми були здорові, радісні і щасливі.
Бут. 7:2; Вих. 20:15; Лев. 11:1-47; Пс. 105:3; Рим. 12:1, 2; 1 Кор. 6:19, 20; 10:31;
2 Кор. 6:14-7:1; 10:5; Єф. 5:1-21; Флп. 2:4; 4:8; 1 Тим. 2:9, 10; Тит. 2:11, 12; 1 Пет. 3:1-4;
1 Ів. 2:6; 3 Ів. 2
Шлюб та сім'я
Шлюб, спочатку встановлений Богом в Едемі, є, згідно з вченням Христа, довічним союзом чоловіка і жінки для спільного життя і любові. Шлюб повинен укладатися лише між чоловіком і жінкою, які поділяють спільну віру. Укладаючи шлюб, християни покладають на себе зобов’язання не тільки один перед одним, а й перед Богом. Взаємна любов, повага, увага і відповідальність є основою християнських шлюбних відносин, відображаючи любов, святість, близькість і міцність відносин між Христом і Його Церквою. Щодо розлучення Христос сказав: «Хто дружину відпустить свою, крім провини перелюбу, … і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб». Хоча життя деяких сімей може виявитися далеко не ідеальним, чоловік і жінка, що повністю присвячують себе в шлюбі один одному у Христі, можуть досягти тісного єднання в любові, якщо вони довіряються керівництву Духа і повчанням Церкви. Бог благословляє сім’ю і бажає, щоб всі в ній допомагали один одному в досягненні духовної зрілості. Прагнення до згуртованості сім’ї – один з характерних ознак заключної вестки Євангелія. Батьки повинні виховувати дітей в любові і послуху Господу. Своїм словом і особистим прикладом батьки повинні вчити дітей, що Христос – це люблячий, ніжний і турботливий Наставник, який хоче, щоб усі вони стали членами Його Церкви, членами сім’ї Божої, що включає в себе як самотніх, так і сімейних людей.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Служіння Христа в небесному святилищі
На небі знаходиться святилище, справжня скинія, що її збудував був Господь, а не людина. Там Христос заради нас звершує Своє заступницьке служіння. Його служіння дає кожному віруючому можливість спасіння через прийняття Його спокутної жертви, яку Він одного разу приніс на хресті за всіх нас. Після Свого вознесіння Він став нашим великим Первосвящеником і почав Своє заступницьке служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святій частині земного святилища. У 1844 році, після закінчення пророчого періоду в 2300 днів, розпочалася друга і остання частина Його спокутного служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святому Святих земного святилища. В цей час на небі розпочався слідчий суд – перша стадія остаточного знищення всіх гріхів, прообразом якої було очищення стародавнього єврейського святилища в День викуплення. У тому старозавітному служінні святилище символічно очищалося кров’ю жертовних тварин, небесне ж святилище очищається досконалою жертвою, якою є кров Ісуса. Мешканці неба завдяки слідчому суду бачать серед померлих на землі тих, хто спочив у Христі і тому гідний брати участь в першому воскресінні. На цьому суді також стає зрозуміло, хто з тих, що ще живуть на землі перебуває у Христі, дотримуючись Божих заповідей, вірячи в Ісуса, покладаючись на Нього в справі спасіння, і хто, отже, гідний життя в Його вічному Царстві. Цей суд підтверджує справедливість Бога, Який спасає тих, хто вірить в Ісуса. Суд проголошує, що ті, хто зберегли вірність Богу, увійдуть до Царства Небесного. Коли ж це служіння Христа завершиться, закінчиться і відведений для людей час випробування перед Другим пришестям.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Друге пришестя Христа
Друге пришестя Христа – це блаженне сподівання Церкви і величне завершення справи Божої на землі. Пришестя Спасителя буде буквальним, особистим, видимим і одночасним для всього світу. При Його поверненні праведники, що до цього часу померли, будуть воскрешені і одночасно з живими праведниками будуть прославлені і піднесені на небо. Безбожні ж в цей момент помруть. Майже повне виконання найважливіших пророцтв, що послідовно розкривають історію світу, свідчить про швидке пришестя Христа. Час цієї події не відкрито, і тому ми повинні бути готові до неї в будь-який момент.
Мф. 24; Мк. 13; Лк. 21; Ів. 14:1-3; Дії. 1:9-11; 1 Кор. 15:51-54; 1 Сол. 4:13-18; 5:1-6;
2 Сол. 1:7-10; 2:8; 2 Тим. 3:1-5; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Об'яв. 1:7; 14:14-20; 19:11-21