Ісус і Юда в контексті останньої вечері в Євангелії від Івана (Ів. 13:1-30)

Ісус і Юда в контексті останньої вечері в Євангелії від Івана (Ів. 13:1-30)

РОЗДІЛ 1. ВСТУП

В тринадцятому розділі Євангелія від Івана розпочинається остання розмова Ісуса з учнями. Цей розділ можна розподілити на дві частини. В першій частині Юда присутній, а в другій ― після того, як Юда покинув горницю ― Ісус говорить із учнями на більш особистісні теми. У першій частині можна розгледіти явний акцент на взаємовідносинах між Ісусом і Юдою.

Актуальність. Портрет зрадника в останньому дискурсі в Євангелії від Івана представлений суперечливо. З одного боку, Ісус чітко й зрозуміло ваказує на того, хто є зрадником, а з іншого ― ми бачимо, що ніхто цього не розуміє, окрім Юди і самого Ісуса Христа. Очевидно, автор Євангелія навмисно використовує двозначність та нерозуміння учнів задля побудови літературного сюжету досліджуваного уривку. Дана робота присвячена аналізу того, яким чином з допомогою вказаних літературних прийомів автор розкриває характер і наміри Ісуса відносно учнів і, навіть, Свого зрадника.

Метою дослідження є аналіз того, в який спосіб Іван описує взаємовідносини між Ісусом та Юдою в контексті останньої вечері.

У відповідності до мети курсової роботи, поставлено наступні завдання:

  • описати історико-культурний фон;
  • проаналізувати контекст Євангелія від Івана в аспекті останньої розмови Ісуса з учнями;
  • проаналізувати головні слова досліджуваного уривку.

Об’єктом дослідження є  Євангеліє від Івана.

Предметом дослідження є  взаємовідносини між Ісусом та Юдою в контексті останньої трапези в 13-17 розділах Євангелії від Івана.

Метод дослідження. Історико-граматичний аналіз.

РОЗДІЛ 2. МЕЖІ УРИВКУ

Ісус говорить про свого зрадника і вказує на нього під час вечері, перед своїм розп’яттям. Передував же цьому в’їзд Ісуса в Єрусалим і розмова із греками, які знайшли Ісуса з допомогою Пилипа і Андрія. Під час розмови почувся голос із неба, який сказав: «І прославив я – і знову прославлю» у відповідь на прохання Ісуса: «Батьку, прослав Своє ім’я». 

Верхньою межею уривку є вірш 13:1. Тут автор описує нову сцену з подій, котрі відбуваються перед святом Пасхи. Вірш 13:2 розпочинається із сполучника «και» та конкретизує, що дія розгортається вже під час вечері. Перед цим, події  відбувалися в Єрусалимі серед народу і завершилися промовою Ісуса 12:44-50. Про те, що далі розпочинається нова історія, свідчить також той факт, що коло дійових звужується до Ісуса і його найближчих учнів. 

Нижньою межею уривку можна вважати вірш 13:30. Тут відбувається зміна дійових осіб, – Юда покидає Ісуса і учнів. Згідно із наведеними аргументами, ми можемо ідентифікувати уривок Ів. 13:1-30 як одне ціле.

РОЗДІЛ 3. ТЕКСТУАЛЬНИЙ АНАЛІЗ

У чотирьох віршах даного уривку є різночитання.

Ів. 13:2

  1. γινομένου {B}         відбувається 

Даний варіант підтримується наступними манускриптами: א* B L W Ψ 070 та ін.

  1. γενομένου   відбулася 

Підтримується: ‽⁶⁶ א² A D Δ Θ 0141 та ін.

Аналіз зовнішніх критеріїв

Перший варіант підтримуються авторитетними унціальними манускриптами: Сінайський (IV ст.), Ватиканський (IV ст.), Королівський (VІІІ ст.), Вашингтонський (IV-V ст.) кодекси та ін. На користь другого різночитання свідчать інші рукописи, серед яких найбільш раннім є древній папірус (‽⁶⁶ – приблизно 200-ті роки), а також наступні унціальні манускрипти: Сінайський (редагований) та Олександрійський (V ст.) кодекси, кодекс Бези (V ст.), Санкт-Галенський (IХ ст.) кодекс та кодекс Корідети (IХ ст.), та ін. 

Перший варіант представлений в рукописах олександрійського типу тексту (א* B L W), а другий варіант – змішаного олександрійського і західного (‽⁶⁶) та візантійського (A D Δ Θ) типу тексту. Текст (‽⁶⁶) являється найдавнішим відомим манускриптом даного уривку, що мало б свідчити на користь саме цього різночитання. Проте «даний рукопис містить близько 440 виправлень, зроблених між рядків, над стертими місцями і на полях. Більшість із них, очевидно, є виправленнями переписувачем його ж власних помилок, допущених через недбалість. Частина цих виправлень вказує на наявність іншого рукопису, за яким робилися виправлення тексту» [9, с. 37-38]. 

Згідно даного аналізу, невелику перевагу слід надати першому варіантові оскільки він представлений рукописами олександрійського типу тексту, котрий є пріоритетнішим [9, с. 211-212].

Аналіз внутрішніх критеріїв

Два варіанти різняться тільки часом вживання дієслова γινομαι. В першому варіанті використовується теперішній час недоконаний вид (deponentia – Participium Praesens Medii-Passivi), а в другому – минулий час (Participium Aoristi Medii від γενομενος) доконаний вид. Перший варіант створює деякі труднощі, оскільки в 27 і 30 віршах сказано, що сатана увійшов у Юду із шматком хліба, після вечері. Перший варіант пріоритетніший, оскільки підтримується рукописами олександрійського типу тексту, а також тому, що є більш складним. Другий варіант міг виникнути внаслідок того, що переписувач міг «виправити» складне місце, змінивши недоконаний вид на доконаний, таким чином усунувши розбіжність.

Ів. 13:2

  1. Ἰούδας Σίμωνος Ἰσκαριώτου {C}       Юда Симона Іскаріота

Підтримується: L Ψ 070 1241 та ін.

  1. Ἰούδας Σίμωνος Ἰσκαριώτης              Юда Симона Іскаріот

Підтримується: ‽⁶⁶ ⁷⁵vid א B (W Ἰσκαριώτη) (579 Ἰούδας Σίμων ὁ Ἰσκαριώτης після καρδίαν)

  1. Ἰούδα Σίμωνος Ἰσκαριώτου після εις τήν καρδίαν       Юді Симона Іскаріота

Підтримується: A Δ Θ 0141 0233 та ін.

  1. Ἰούδα Σίμωνος ἀπό Καρυώτου після εις τήν καρδίαν Юді Симона із Каріота

Підтримується: D it(d), e

  1. Σίμωνος Ἰσκαριώτου після εις τήν καρδίαν           Симона Іскаріота

Підтримується: f13 1505 l950 та ін.

Уже той факт, що даний текст містить стільки різночитань однієї фрази, говорить про те, що дане місце створювало багато труднощів переписувачам.

Аналіз зовнішніх критеріїв

Дані варіанти різночитання підтримуються манускриптами: перший – Королівським (VІІІ ст.), Афонським (ІХ-Х ст.) кодексами та ін.; другий – папірусами ‽⁶⁶ (близько 200-их років) та ‽⁷⁵vid (початок ІІІ ст.), Сінайським (IV ст.) і Ватиканським (IV ст.) кодексами та ін.; третій – Олександрійським (V ст.), Санкт-Галенським (IХ ст.) кодексами, кодексом Корідети (IХ ст.) та ін.; четвертий – кодексом Бези (V ст.) та ін., а п’ятий – сімейством пов’язаних рукописів (ХІ-ХV. ст) та ін. 

В рукописах олександрійського типу тексту представлений перший (L Ψ) і другий (‽⁷⁵vid א B) варіанти (рукопис ‽⁶⁶ є змішаного типу, олександрійського та західного), третій (A Δ Θ) і четвертий (D) – у рукописах візантійського типу тексту, а п’ятий варіант представлений кесарійським типом тексту. Останній, п’ятий варіант різночитання є найбільш віддаленим од часу написання оригіналу. Візантійський тип тексту має вторинне походження, а тому не є пріоритетним при виборі найближчого варіанту різночитання щодо оригіналу [9, с. 46, 207-208], на відміну від текстів олександрійського типу. Відповісти на запитання, який варіант із текстів олександрійського типу є найбільш пріоритетним, можна – проаналізувавши внутрішні критерії.

Аналіз внутрішніх критеріїв

Спочатку необхідно зрозуміти, які варіанти є простішими для розуміння, а які створюють труднощі. Легшими для розуміння є варіанти, в яких Юда згадується після καρδίαν. Так краще звучить «вкинув в серце Юди … щоб зрадив Його», ніж «вкинув в серце, щоб зрадив Його, Юди…». Тому цей варіант написання є більш складніший. Такими є варіанти перший і другий, які підтримуються рукописами олександрійського типу тексту. Вони відрізняються тільки тим, що в першому варіанті стоїть Ἰσκαριώτου – в родовому відмінку, а в другому варіанті – у називному. Іван у Євангелії ще 4 рази ідентифікує Юду як Ἰσκαριώτης – двічі в родовому (6:71 і 13:26) і один в називному (12:4). Ще один раз згадується у називному в 14:22, як Ἰούδας οὐχ ὁ Ἰσκαριώτης (Юда не Іскаріот). Із даного вірша ми можемо відмітити, що Ἰσκαριώτης тут вжито як додаткове ім’я Юди, а не його батька. Також можна зазначити, що у вірші 12:4 і 14:22 в називному також і Ἰούδας, тоді коли в 6:71 і 13:26 – ні. В жодному із цих віршів немає інших варіантів різночитань, тобто сумнівів у правильності написання немає. Із цього можна зробити висновок, що оскільки у вірші 13:2 Ἰούδας, у називному, то і Ἰσκαριώτης також має бути у називному відмінку. Саме тому складнішим варіантом різночитання можна вважати перший. Другий варіант міг виникнути внаслідок того, що переписувач міг «виправити» складне місце, змінивши родовий відмінок на називний, таким чином усунувши розбіжність.

Ів. 13:10

  1. οὐκ ἔχει χρείαν εἰ μὴ τοὺς                 не має потреби якщо ногам 

πόδας νίψασθαι {B}                           не вмитися

Підтримується: B C*(L f13 157 892 1071 та ін. οὐ χρείαν ἔχει) W Ψ та ін.

  1. οὐ χρείαν ἔχει εἰ μὴ τοὺς                  потреби не має якщо

πόδας μόνον νίψασθαι                       тільки ногам не вмитися.

Підтримується: (‽⁶⁶ οὐκ ἔχει χρείαν) Θ (1424 νίψασθαι μόνον  і пропущено ει) (l 2531/2 ἢ з εἰ μὴ) та ін.

  1. οὐ χρείαν ἔχει ἢ τοὺς πόδας           потреби не має

          νίψασθαι                                            або ногам вмитися

Підтримується: (‽75 A οὐκ ἔχει χρείαν) C3 Δ 0141 0233 та ін.

  1. οὐκ ἔχει χρείαν νίψασθαι   не має потреби вмитися

Підтримується: א (579 пропущено νίψασθαι) та ін.

  1. οὐ χρείαν ἔχει τήν κεφαλήν          потреби не має голові вмитися,

νίψασθαι εἰ μὴ τοὺς πόδας           якщо не ноги тільки 

           μόνον 

Підтримується: D та ін.

Ця фраза також містить досить багато різночитань, що є свідченням того, що у переписувачів у цьому місці виникали певні труднощі.

Аналіз зовнішніх критеріїв

Дані варіанти різночитання підтримуються наступними манускриптами: перший  – кодексами Ватиканським (IV ст.), Єфрема (V ст.), Королівським (VІІІ ст.), Вашингтонським (ІV-V ст.), Афонським (IХ-Х ст.) та ін.; другий – папірусом ‽⁶⁶ (близько 200-их років), кодексом Корідети (IХ ст.) та ін.; третій – папірусом ‽⁷⁵ (початок ІІІ ст.), Олександрійським (V ст.), Єфрема (редагованим), Санкт-Галенським (IХ ст.) кодексами та ін.; четвертий – Сінайським (IV ст.) кодексом та ін.; п’ятий – кодексом Бези (V ст.) та іншими манускриптами.

Перший варіант представлений в рукописах олександрійського (B L W Ψ) та візантійського (С) типу тексту; другий варіант – в рукописах змішаного олександрійського і західного (‽⁶⁶) та візантійського (Θ) типу тексту; третій – рукописами двох груп текстів – олександрійського (‽75) та візантійського (А C3 Δ); четвертий – олександрійського (א), а п’ятий – західного (D) типу текстів. Відповісти на питання, який же із варіантів олександрійського типу тексту більш пріоритетний, можна, проаналізувавши внутрішні критерії.

Аналіз внутрішніх критеріїв

Необхідно зрозуміти, як з’явилися варіанти зі словом μόνον. У дев’ятому вірші Петро говорить: μὴ τοὺς πόδας μου μόνον (не тільки ноги мої). Без доповнення μόνον є неповною. Швидше за все переписувачі вставили слово μόνον із контексту попереднього вірша. А в 5 варіанті різночитання ще й добавили τήν κεφαλήν. Найкоротшим є 4 варіант різночитання, проте він також є і найпростішим. Скоріше за все, переписувачі пропустили εἰ μὴ τοὺς πόδας для спрощення. Тому, все ж таки, незначну перевагу краще віддати варіанту із Ватиканського кодексу, який хоч і не є найкоротшим, проте є складнішим у прочитанні.

Ів. 13:18

  1. μου мій

Підтримується: B C L 892 1071 та ін.

  1. μετ` ἐμου̑ разом зі мною
  2. Підтримується: ‽⁶⁶ א A D W Δ Θ Ψ та ін.
  3. μετ` ἐμου̑ τόν ἄρτον μου разом зі мною хліб мій

Підтримується: itq coppbo та ін.

Аналіз зовнішніх критеріїв

Перший варіант підтримуються такими манускриптами: Ватиканським (IV ст.), Єфрема (V ст.), Королівським (VІІІ ст.) кодексами та ін. Другий варіант підтримується свідченнями таких рукописів, як папірус (‽⁶⁶ – приблизно 200-ті роки) та кодекси: Сінайський (IV ст.), Олександрійський (V ст.), Бези (V ст.), Вашингтонський (IV-V ст.), Санкт-Галенський (IХ ст.), Корідети (IХ ст.), Афонський (IХ-Х ст.) та ін. Третій варіант підтримується тільки перекладами.

Перший варіант різночитань представлений у рукописах олександрійського (B L) та візантійського (С) типу тексту; другий варіант – в рукописах змішаного олександрійського і західного (‽⁶⁶) та візантійського (переважно) і олександрійського (Ψ), олександрійського (א W), візантійського (А Δ Θ) та західного (D) типу тексту. 

Згідно даного аналізу, незначну перевагу має другий варіант, оскільки він підтримується свідченнями різних типів текстів і мав широке географічне розповсюдження. Необхідно також проаналізувавши внутрішні критерії, для точнішого визначення пріоритетного варіанту різночитання.

Аналіз внутрішніх критеріїв

В даному вірші Ісус згадує пророчі слова Давида із Пс. 40 (41):10. Перший варіант є найближчим до тексту Давида. І незначну перевагу необхідно надати також першому варіанту як найкоротшому.

Ів. 13:26

  1. βάψω τὸ ψωμίον καὶ δώσω αὐτῷ {C}     я вмочу шматок хліба і дам йому

Підтримується: B C (L δῷ) 157 1071 1241 та ін.

  1.     βάψας τὸ ψωμίον ἐπιδώσω        вмочивши шматок хліба, я дам (вручу)

Підтримується: ‽⁶⁶ א (A D f1 f13 205 565 1342 ἐμβάψας) Δ Θ Ψ 0141 28 (33 ἐπιδώσω αὐτῷ) 180 597 700 892 1006 (1010 δώσω) та ін.

  1. δώσω ἐνβάψας τὸ ψωμίον             я дам, вмочивши шматок хліба

Підтримується: W  

Аналіз зовнішніх критеріїв

Перший варіант різночитання підтримуються такими манускриптами: Ватиканським (IV ст.), Єфрема (V ст.) кодексами та ін. Другий варіант підтримується свідченнями таких рукописів, як папірус (‽⁶⁶ – приблизно 200-ті роки) та кодекси: Сінайський (IV ст.), Олександрійський (V ст.), Бези (V ст.), Санкт-Галенський (IХ ст.), Корідети (IХ ст.), Афонський (IХ-Х ст.) та ін. Третій варіант підтримується Вашингтонським (IV-V ст.) кодексом. 

Перший варіант різночитань представлений в рукописах олександрійського (B) та візантійського (С) типу тексту; другий варіант – в рукописах змішаного олександрійського і західного (‽⁶⁶) та візантійського (переважно) і олександрійського (Ψ), олександрійського (א), візантійського (А Δ Θ) та західного (D) типу тексту; а третій варіант – олександрійського (W) типу тексту.

Згідно даного аналізу, незначну перевагу має другий варіант, як географічно більш розповсюджений. Оскільки всі три варіанти представленні ранніми кодексами (IV-V ст.) олександрійського типу тексту, необхідно проаналізувавши внутрішні критерії, для точнішого визначення пріоритетного варіанту різночитання.

Аналіз внутрішніх критеріїв

Спочатку розглянемо третій варіант, де вжито слово ἐνβάψας. Воно складається із прийменника ἐν – «в» і дієслова βαπτω – «занурювати» в майбутньому часі – βάψας. Від приєднання прийменника значення слова майже не змінюється, з’являється спрямованість дії і добавляє певної краси. Швидше за все, це приєднання могли зробити переписувачі саме задля отримання краси тексту. У другому варіанті різночитання вжито дієслово ἐπιδώσω, яке має більшу направленість дії і конкретизацію. Саме із цією метою переписувач міг до дієслова δώσω приєднати прийменник ἐπι. Незначну перевагу має перший варіант різночитання, оскільки в ньому до дієслів прийменники не приєднано, що вказує на можливість їхнього початкового написання в силу їхньої більшої складності порівняно із іншими варіантами. У першому різночитанні два дієслова βάψω і δώσω вжито в майбутньому часі, що вказує на те, що Ісус тільки говорить про свій намір зробити.

Ів. 13:26

  1. βάψας οὖν τὸ ψωμίον λαμβάνει        тому вмочивши шматок хліба 

καὶ δίδωσιν {C}                він бере і дав

Підтримується: א1 (B пропущено τὸ) C L 33 892 1071* та ін.

  1. βάψας οὖν τὸ ψωμίον δίδωσιν   тому вмочивши шматок хліба, він дав

Підтримується:  א*, 2 (D καὶ βάψας із βάψας οὖν) (0141 ἐπιδίδωσιν) та ін.

  1. καὶ ἐνβάψας τὸ ψωμίον δίδωσινі          вмочивши шматок хліба, він дав

Підтримується: ‽⁶⁶c (‽⁶⁶* ψας) A W Δ  (Θ ἐπιδίδωσιν) Ψ f1 f13 28 та ін.

Аналіз зовнішніх критеріїв

Перший варіант підтримуються такими манускриптами: Сінайським (із виправленнями), Ватиканським (IV ст.), Єфрема (V ст.), Королівським (VІІІ ст.) кодексами та ін. Другий варіант підтримується свідченнями Сінайського (IV ст.) кодексу та іншими рукописами. Третій варіант підтримується свідченнями таких рукописів, як папірус (‽⁶⁶ – приблизно 200-ті роки) та кодекси: Олександрійський (V ст.), Вашингтонський (IV-V ст.), Санкт-галлентський (IХ ст.), Корідети (IХ ст.), Афонський (IХ-Х ст.) та ін.

Перший варіант різночитань представлений в рукописах олександрійського (א1 B L) та візантійського (С) типу тексту; другий варіант – рукописом олександрійського (א*, 2); а третій – в рукописах змішаного олександрійського і західного (‽⁶⁶), олександрійського (W), візантійського (А Δ Θ) та візантійського (переважно) і олександрійського (Ψ) типу тексту.

Згідно із даним аналізом перший і другий варіант представлений різночитаннями сінайського кодексу, а перший і третій варіанти представленні ранніми кодексами (IV-V ст.) олександрійського типу тексту, тому необхідно проаналізувавши внутрішні критерії, для визначення пріоритетного варіанту.

Аналіз внутрішніх критеріїв

Як складається слово ἐνβάψας, яке вжито у третьому варіанті ія к змінюється значення, розглянуто у попередньому аналізі внутрішніх критеріїв. В другому варіанті різночитання дієслова βάψας і δίδωσιν вжиті як доконаний вид (минулий час), в той час як в першому варіанті різночитання добавлено дієслово λαμβάνει – в теперішньому часі, що викликає певну не послідовність і неузгодженість. Другий варіант різночитання, що підтримується сінайським нередагованим рукописом, є коротшим за перший, що дає йому певний пріоритет, щоб вважати його ближчим до оригінального тексту.

РОЗДІЛ 4. ПЕРЕКЛАД

1 Πρὸ δὲ τῆς ἑορτῆς τοῦ πάσχα εἰδὼς ὁ Ἰησοῦς ὅτι ἦλθεν αὐτοῦ ἡ ὥρα ἵνα μεταβῇ ἐκ τοῦ κόσμου τούτου πρὸς τὸν πατέρα, ἀγαπήσας τοὺς ἰδίους τοὺς ἐν τῷ κόσμῳ εἰς τέλος ἠγάπησεν αὐτούς. Перед святом же Пасхи, Ісус знав, що прийшов Його час, щоб перейшов Він із світу цього до Отця, полюбив своїх (свою власність) в світі (на землі), назавжди полюбив їх
2 καὶ δείπνου γινομένου, τοῦ διαβόλου ἤδη βεβληκότος εἰς τὴν καρδίαν ἵνα παραδοῖ αὐτὸν Ἰούδας Σίμωνος Ἰσκαριώτου, І під час вечері, коли диявол уже вкинув у серце Юди Симона Іскаріота, щоб зрадив Його. 
3 εἰδὼς ὅτι πάντα ἔδωκεν αὐτῷ ὁ πατὴρ εἰς τὰς χεῖρας καὶ ὅτι ἀπὸ θεοῦ ἐξῆλθεν καὶ πρὸς τὸν θεὸν ὑπάγει, Ісус знав, що все довірив Йому Батько в руки і що від Бога Він прийшов і до Бога Він повертається (додому),
4 ἐγείρεται ἐκ τοῦ δείπνου καὶ τίθησιν τὰ ἱμάτια καὶ λαβὼν λέντιον διέζωσεν ἑαυτόν· Він піднімається від вечері і знімає верхні одежі, і взяв полотенце, Він пов’язав себе:
5 εἶτα βάλλει ὕδωρ εἰς τὸν νιπτῆρα καὶ ἤρξατο νίπτειν τοὺς πόδας τῶν μαθητῶν καὶ ἐκμάσσειν τῷ λεντίῳ ᾧ ἦν διεζωσμένος. Потім Він наливає води у вмивальний таз (для ніг) і починає омивати ноги учнів і витирати полотенцем, яким був пов’язаний.
6 ἔρχεται οὖν πρὸς Σίμωνα Πέτρον· λέγει αὐτῷ· κύριε, σύ μου νίπτεις τοὺς πόδας; І так Він підходить до Симона Петра: він говорить Йому: Господи, ти мені миєш ноги?
7 ἀπεκρίθη Ἰησοῦς καὶ εἶπεν αὐτῷ· ὃ ἐγὼ ποιῶ σὺ οὐκ οἶδας ἄρτι, γνώσῃ δὲ μετὰ ταῦτα. Відповів Ісус і сказав йому: те, що Я роблю, ти не знаєш тепер, пізнаєш же після цього.
8 λέγει αὐτῷ Πέτρος· οὐ μὴ νίψῃς μου τοὺς πόδας εἰς τὸν αἰῶνα. ἀπεκρίθη Ἰησοῦς αὐτῷ· ἐὰν μὴ νίψω σε, οὐκ ἔχεις μέρος μετ᾽ ἐμοῦ. Говорить Йому Петро: Ти не вмиєш мої ноги повіки! Відповів Ісус йому: якщо не вмию тебе, ти не маєш частки зі мною.
9 λέγει αὐτῷ Σίμων Πέτρος· κύριε, μὴ τοὺς πόδας μου μόνον ἀλλὰ καὶ τὰς χεῖρας καὶ τὴν κεφαλήν. Говорить Йому Симон Петро: Господи, не тільки ноги мої, але і руки, і голову.
10 λέγει αὐτῷ ὁ Ἰησοῦς· ὁ λελουμένος οὐκ ἔχει χρείαν εἰ μὴ τοὺς πόδας νίψασθαι, ἀλλ᾽ ἔστιν καθαρὸς ὅλος· καὶ ὑμεῖς καθαροί ἐστε, ἀλλ᾽ οὐχὶ πάντες. Говорить йому Ісус: вмиваємий, не має потреби, якщо тільки ногам не вмитися, він же є чистий (очищений) увесь і ви чисті, але не всі.
11 ᾔδει γὰρ τὸν παραδιδόντα αὐτόν· διὰ τοῦτο εἶπεν ὅτι οὐχὶ πάντες καθαροί ἐστε. Адже Він давно знав того, який зраджує Його: із-за цього Він сказав, що не всі чисті ви є.
12 Ὅτε οὖν ἔνιψεν τοὺς πόδας αὐτῶν ἔλαβεν τὰ ἱμάτια αὐτοῦ καὶ ἀνέπεσεν πάλιν, εἶπεν αὐτοῖς· γινώσκετε τί πεποίηκα ὑμῖν; Тоді, коли Він вмив їх ноги,    одягнув верхні одежі свої і знову сів за стіл, сказав їм: Ви знаєте, що Я вам зробив?
13 ὑμεῖς φωνεῖτέ με· ὁ διδάσκαλος, καί· ὁ κύριος, καὶ καλῶς λέγετε· εἰμὶ γάρ. Ви кличете Мене: Учитель і Господь, і добре ви говорите; адже Я є.
14 εἰ οὖν ἐγὼ ἔνιψα ὑμῶν τοὺς πόδας ὁ κύριος καὶ ὁ διδάσκαλος, καὶ ὑμεῖς ὀφείλετε ἀλλήλων νίπτειν τοὺς πόδας· Отже, якщо Я вмив ваші ноги, Господь і Учитель, і ви зобов’язані один одному мити ноги:
15 ὑπόδειγμα γὰρ ἔδωκα ὑμῖν ἵνα καθὼς ἐγὼ ἐποίησα ὑμῖν καὶ ὑμεῖς ποιῆτε. Адже приклад Я вам дав, щоб як Я зробив вам і ви робили.
16 ἀμὴν ἀμὴν λέγω ὑμῖν, οὐκ ἔστιν δοῦλος μείζων τοῦ κυρίου αὐτοῦ οὐδὲ ἀπόστολος μείζων τοῦ πέμψαντος αὐτόν. Поправді, поправді Я вам кажу, раб не більший пана (Господа) свого, так само посланець (апостол) не більший того, хто послав його.
17 εἰ ταῦτα οἴδατε, μακάριοί ἐστε ἐὰν ποιῆτε αὐτά. Якщо ви знаєте це, блаженні ви є, якщо робите це.
18 Οὐ περὶ πάντων ὑμῶν λέγω· ἐγὼ οἶδα τίνας ἐξελεξάμην· ἀλλ᾽ ἵνα ἡ γραφὴ πληρωθῇ· ὁ τρώγων μου τὸν ἄρτον ἐπῆρεν ἐπ᾽ ἐμὲ τὴν πτέρναν αὐτοῦ. Не про всіх вас говорю: я знаю яких Я вибрав: але щоб Писання було виконане: той, хто їсть мій хліб підняв проти мене п’яту свою.
19 ἀπ᾽ ἄρτι λέγω ὑμῖν πρὸ τοῦ γενέσθαι, ἵνα πιστεύσητε ὅταν γένηται ὅτι ἐγώ εἰμι. Від тепер Я вам говорю наперед, щоб ви повірили, коли буде відбуватися, що Я є.
20 ἀμὴν ἀμὴν λέγω ὑμῖν, ὁ λαμβάνων ἄν τινα πέμψω ἐμὲ λαμβάνει, ὁ δὲ ἐμὲ λαμβάνων λαμβάνει τὸν πέμψαντά με. Поправді, поправді Я вам говорю, приймаючий того, кого Я посилаю, Мене він приймає, приймаючи ж Мене він приймає Пославшого Мене.
21 Ταῦτα εἰπὼν [ὁ] Ἰησοῦς ἐταράχθη τῷ πνεύματι καὶ ἐμαρτύρησεν καὶ εἶπεν· ἀμὴν ἀμὴν λέγω ὑμῖν ὅτι εἷς ἐξ ὑμῶν παραδώσει με. Це сказавши, Ісус схвильований духом і засвідчив і сказав: поправді, поправді я говорю вам, що один із вас зрадить (видасть на смерть) Мене.
22 ἔβλεπον εἰς ἀλλήλους οἱ μαθηταὶ ἀπορούμενοι περὶ τίνος λέγει. Учні дивилися один на одного, розгубившись, про кого Він говорить.
23 ἦν ἀνακείμενος εἷς ἐκ τῶν μαθητῶν αὐτοῦ ἐν τῷ κόλπῳ τοῦ Ἰησοῦ, ὃν ἠγάπα ὁ Ἰησοῦς. Був один із учнів Його, сидячи (возлежав) за столом на груді Ісуса, той, якого любив Ісус.
24 νεύει οὖν τούτῳ Σίμων Πέτρος πυθέσθαι τίς ἂν εἴη περὶ οὗ λέγει. Тому, кивнув цьому Симон Петро вивідати, хто був би той, про якого Він говорить.
25 ἀναπεσὼν οὖν ἐκεῖνος οὕτως ἐπὶ τὸ στῆθος τοῦ Ἰησοῦ λέγει αὐτῷ· κύριε, τίς ἐστιν; Тому схилився той таким чином на груди Ісуса, говорить Йому: Господи, хто він?
26 ἀποκρίνεται [ὁ] Ἰησοῦς· ἐκεῖνός ἐστιν ᾧ ἐγὼ βάψω τὸ ψωμίον καὶ δώσω αὐτῷ. βάψας οὖν τὸ ψωμίον δίδωσιν Ἰούδᾳ Σίμωνος Ἰσκαριώτου. Відповідає Ісус: той він є, якому Я вмочу шматок хліба і дам йому. Тому вмочивши шматок хліба, Він дав Юді Симона Іскаріота.
27 καὶ μετὰ τὸ ψωμίον τότε εἰσῆλθεν εἰς ἐκεῖνον ὁ σατανᾶς. λέγει οὖν αὐτῷ ὁ Ἰησοῦς· ὃ ποιεῖς ποίησον τάχιον. І після шматка хліба, в той час увійшов в того сатана. Говорить йому Ісус: що ти робиш, роби швидко.
28 τοῦτο οὐδεὶς ἔγνω τῶν ἀνακειμένων πρὸς τί εἶπεν αὐτῷ· Цього ніхто не зрозумів із тих, хто сидять за столом, до чого Він сказав йому:
29 τινὲς γὰρ ἐδόκουν, ἐπεὶ τὸ γλωσσόκομον εἶχεν Ἰούδας, ὅτι λέγει αὐτῷ [ὁ] Ἰησοῦς· ἀγόρασον ὧν χρείαν ἔχομεν εἰς τὴν ἑορτήν, ἢ τοῖς πτωχοῖς ἵνα τι δῷ. Бо деякі думали, так як Юда носив гаманець, тому Ісус говорить йому: ти купи те, в чому ми маємо потребу для свята або щоб бідним що-небудь дав.
30 λαβὼν οὖν τὸ ψωμίον ἐκεῖνος ἐξῆλθεν εὐθύς. ἦν δὲ νύξ. Отже, взяв той шматок хліба, він відразу ж вийшов, була вже ніч.

РОЗДІЛ 5. СТРУКТУРА УРИВКУ

В уривку можна відзначити інтенсифікацію теми зрадника і той факт, що Ісусові про це відомо було давно. У другому вірші автор звертає увагу, що диявол уже вкинув у серце Юди, щоб він зрадив Ісуса, про що Ісусу було відомо (в. 10-11). У 18-ому Ісус згадує пророцтва із Писання, що той, хто їсть із ним хліб, зрадить Його. А вже у 21-ому вірші Ісус прямо говорить, що один із учнів є зрадником, чим викликає розгубленість серед учнів. У відповідь на питання учнів, хто це Ісус вказує на Юду Симона Іскаріота (в. 26), після чого в Юду увійшов сатана (в. 27).

в. 1 – Ісус знав, що прийшов Його час і Він іде до Бога, Він назавжди полюбив своїх

в. 2 – диявол вкинув у серце Юди зрадити Ісуса

в. 3 – Ісус знав, що прийшов від Бога і йде до Бога, Бог Йому все довірив

в. 4-10а – Ісус вмиває ноги учням

  • в. 4-5 – Ісус починає омивати ноги учням
  • в. 6-10а – супротив Петра. Він не знає, що робить Ісус, пізнає потім

в. 10б-11 – не всі ви очищені (Ісус давно знав того, який зраджує Його)

в. 12а – завершення ногоомиття

в. 12б – ви знаєте, що Я вам зробив

в. 13-15 – Я є Учитель і Господь, і Я дав вам приклад

в. 16 – поправді, поправді – посланець не більший пославшого

в. 17 – якщо ви знаєте, блаженні, якщо ви робите

в. 18 – Ісус знає, кого вибрав, і знає зрадника 

в. 19 – кажу наперед, щоб ви повірили, що Я є

в. 20 – поправді, поправді хто приймає мого посланця, той приймає мене і Отця

в. 21 – поправді, поправді – один із вас зрадник

в. 22-25 – учні не розуміють і цікавляться, про кого Ісус сказав

в. 26-27а – Ісус дає Юді хліб, чим вказує на нього як на зрадника. 

в. 27а – Увійшов у Юду сатана

в. 27б вказівка Юді, робити швидше

в. 28-29 – учні не розуміють і цікавляться, про що Ісус сказав

в. 30 – Юда вийшов, була же ніч.

РОЗДІЛ 6. СИНТАКСИЧНА РОЗБИВКА УРИВКУ (Ів. 13:1-30)

Πρὸ δὲ τῆς ἑορτῆς τοῦ πάσχα 

   εἰδὼς ὁ Ἰησοῦς ὅτι ἦλθεν αὐτοῦ ἡ ὥρα ἵνα μεταβῇ 

ἐκ τοῦ κόσμου τούτου πρὸς τὸν πατέρα,

 ἀγαπήσας τοὺς ἰδίους

τοὺς ἐν τῷ κόσμῳ εἰς τέλος

ἠγάπησεν αὐτούς. 

καὶ δείπνου γινομένου, τοῦ διαβόλου ἤδη βεβληκότος εἰς τὴν καρδίαν 

ἵνα παραδοῖ αὐτὸν Ἰούδας Σίμωνος Ἰσκαριώτου, 

 εἰδὼς ὅτι πάντα 

   ἔδωκεν αὐτῷ ὁ πατὴρ 

εἰς τὰς χεῖρας 

 καὶ ὅτι ἀπὸ   θεοῦ ἐξῆλθεν

 καὶ πρὸς τὸν θεὸν ὑπάγει, 

ἐγείρεται 

ἐκ τοῦ δείπνου καὶ τίθησιν τὰ ἱμάτια καὶ λαβὼν λέντιον 

διέζωσεν ἑαυτόν· εἶτα βάλλει ὕδωρ εἰς τὸν νιπτῆρα καὶ ἤρξατο 

  νίπτειν τοὺς πόδας τῶν μαθητῶν 

καὶ ἐκμάσσειν τῷ λεντίῳ ᾧ ἦν 

διεζωσμένος. ἔρχεται οὖν πρὸς Σίμωνα Πέτρον· 

λέγει αὐτῷ· κύριε, σύ μου νίπτεις τοὺς πόδας; 

ἀπεκρίθη Ἰησοῦς καὶ εἶπεν αὐτῷ· 

 ὃ ἐγὼ ποιῶ 

 σὺ οὐκ οἶδας ἄρτι, γνώσῃ δὲ μετὰ ταῦτα. 

λέγει αὐτῷ Πέτρος· 

οὐ μὴ νίψῃς μου τοὺς πόδας εἰς τὸν αἰῶνα. 

ἀπεκρίθη Ἰησοῦς αὐτῷ· 

ἐὰν μὴ νίψω σε, οὐκ ἔχεις μέρος μετ᾽ ἐμοῦ.

λέγει αὐτῷ Σίμων Πέτρος· κύριε, 

 μὴ τοὺς πόδας μου μόνον 

ἀλλὰ καὶ τὰς χεῖρας 

καὶ τὴν κεφαλήν. 

λέγει αὐτῷ ὁ Ἰησοῦς· ὁ λελουμένος οὐκ ἔχει χρείαν εἰ μὴ τοὺς πόδας 

νίψασθαι, ἀλλ᾽ ἔστιν καθαρὸς ὅλος· 

καὶ ὑμεῖς καθαροί ἐστε, ἀλλ᾽ οὐχὶ πάντες. 

 ᾔδει γὰρ 

τὸν παραδιδόντα αὐτόν· 

διὰ τοῦτο εἶπεν ὅτι οὐχὶ πάντες καθαροί ἐστε.

     Ὅτε οὖν ἔνιψεν τοὺς πόδας αὐτῶν [καὶ] 

ἔλαβεν τὰ ἱμάτια αὐτοῦ καὶ ἀνέπεσεν πάλιν, 

εἶπεν αὐτοῖς· 

 γινώσκετε τί πεποίηκα ὑμῖν; ὑμεῖς φωνεῖτέ με· 

ὁ διδάσκαλος, 

  καί· ὁ κύριος, καὶ καλῶς λέγετε· εἰμὶ γάρ. 

εἰ οὖν ἐγὼ ἔνιψα ὑμῶν τοὺς πόδας 

ὁ κύριος 

καὶ ὁ διδάσκαλος, καὶ ὑμεῖς ὀφείλετε ἀλλήλων νίπτειν τοὺς πόδας· 

ὑπόδειγμα γὰρ ἔδωκα ὑμῖν 

ἵνα καθὼς ἐγὼ ἐποίησα ὑμῖν 

καὶ ὑμεῖς ποιῆτε. 

 ἀμὴν ἀμὴν λέγω ὑμῖν, οὐκ ἔστιν δοῦλος  μείζων τοῦ κυρίου αὐτοῦ 

 οὐδὲ ἀπόστολος μείζων τοῦ πέμψαντος αὐτόν. 

εἰ ταῦτα οἴδατε, μακάριοί ἐστε 

ἐὰν ποιῆτε αὐτά. 

Οὐ περὶ πάντων ὑμῶν λέγω·

  ἐγὼ οἶδα τίνας ἐξελεξάμην· ἀλλ᾽ ἵνα ἡ γραφὴ πληρωθῇ· ὁ τρώγων μου τὸν ἄρτον ἐπῆρεν ἐπ᾽ ἐμὲ τὴν πτέρναν αὐτοῦ. ἀπ᾽ ἄρτι λέγω ὑμῖν πρὸ τοῦ γενέσθαι, ἵνα πιστεύσητε ὅταν γένηται ὅτι ἐγώ εἰμι. 

  ἀμὴν ἀμὴν λέγω ὑμῖν, 

ὁ λαμβάνων ἄν τινα 

πέμψω 

ἐμὲ λαμβάνει,

ὁ δὲ ἐμὲ λαμβάνων 

λαμβάνει τὸν πέμψαντά με. Ταῦτα εἰπὼν [ὁ] Ἰησοῦς ἐταράχθη τῷ πνεύματι 

καὶ ἐμαρτύρησεν 

καὶ εἶπεν· 

 ἀμὴν ἀμὴν λέγω ὑμῖν 

ὅτι εἷς ἐξ ὑμῶν παραδώσει με. ἔβλεπον εἰς ἀλλήλους οἱ μαθηταὶ ἀπορούμενοι περὶ τίνος λέγει. ἦν ἀνακείμενος εἷς ἐκ τῶν μαθητῶν αὐτοῦ ἐν τῷ κόλπῳ τοῦ Ἰησοῦ, ὃν ἠγάπα ὁ Ἰησοῦς. νεύει οὖν τούτῳ Σίμων Πέτρος πυθέσθαι τίς ἂν εἴη περὶ οὗ λέγει. ἀναπεσὼν οὖν ἐκεῖνος οὕτως ἐπὶ τὸ στῆθος τοῦ Ἰησοῦ 

λέγει αὐτῷ· κύριε, τίς ἐστιν; 

ἀποκρίνεται [ὁ] Ἰησοῦς· ἐκεῖνός ἐστιν ᾧ ἐγὼ 

βάψω          τὸ ψωμίον καὶ δώσω αὐτῷ. 

βάψας οὖν τὸ ψωμίον 

δίδωσιν Ἰούδᾳ Σίμωνος Ἰσκαριώτου. 

 καὶ μετὰ      τὸ ψωμίον τότε εἰσῆλθεν εἰς ἐκεῖνον ὁ σατανᾶς. 

λέγει οὖν αὐτῷ ὁ Ἰησοῦς· 

ὃ ποιε

 ποίησον τάχιον. τοῦτο [δὲ] οὐδεὶς 

 ἔγνω τῶν ἀνακειμένων πρὸς τί εἶπεν αὐτῷ· τινὲς γὰρ ἐδόκουν, ἐπεὶ τὸ γλωσσόκομον εἶχεν Ἰούδας, 

 ὅτι λέγει αὐτῷ [ὁ] Ἰησοῦς· ἀγόρασον ὧν χρείαν ἔχομεν εἰς τὴν ἑορτήν, 

ἢ τοῖς πτωχοῖς ἵνα τι δῷ. 

λαβὼν οὖν τὸ ψωμίον ἐκεῖνος ἐξῆλθεν εὐθύς. ἦν δὲ νύξ.

Висновки: із розбивки видно, що в уривку використовується думка, що «Ісус знав» (грец. οἶδα), що Він робить і говорить, а учні не знають і не розуміють (грец. γινώσκω). Едвін Е. Рейнольдс описує літературний прийом нерозуміння або неправильного розуміння Ісуса слухачами і з’ясовує як ці непорозуміння функціонують в Євангелії від Івана. Наприклад, Ісус говорить про духовні поняття, а Його розуміють на буквальному рівні. У досліджуваному уривку Іван використовує цю техніку, показуючи не розуміння Ісуса і наводить слова Ісуса, як пояснення. Ісус говорить учням, що пізніше вони зможуть зрозуміти Його слова і вчинки [15]. «Ісус знав»: що прийшов Його час (в.1), що все довірив Йому Батько і що Він від Бога прийшов і до Бога йде (в. 2), про зрадника Свого (в. 11) і кого Він вибрав, а учні не знають і не розуміють що і для чого він робить або говорить.  У 7-ому вірші Ісус каже Петрові «що Я роблю, ти не знаєш тепер, пізнаєш же після цього», потім у 12-му вірші Ісус питає в учнів «ви знаєте, що я вам зробив?», а в 28-ому вірші написано, що учні не зрозуміли, до чого Ісус сказав «що ти робиш, роби швидше». Також в уривку тричі використовується дієслово παραδίδωμι – зраджувати.

У 13-ому вірші автор звертає увагу на слова Ісуса до учнів, що вони добре говорять, коли називають Його «Учитель і Господь» бо Він є. Тут вжито грецьке дієслово εἰμὶ (Я є), а в 19-ому вірші вжито – ἐγώ εἰμι («Я є») як підсилення значення. Можна провести паралель до відповіді Бога Мойсеєві біля куща, який горів і не згорав. У цьому вірші Ісус каже, що говорить Він їм тепер для того, щоб коли вони зрозуміють, то щоб повірили, що Він, Ісус є Бог.

В уривку існує протиставлення між фігурами Ісуса і Юди. Автор використовує гру слів (ἦλθεν від ἔρχομαι) свідомо і показує, що Ісус «від Бога Він прийшов» і «прийшов Його час, щоб перейшов Він із світу цього до Отця». Натомість про Юду пише, що «увійшов в того сатана», після чого «він відразу ж вийшов» від присутності Ісуса.

РОЗДІЛ 7. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ

7.1. Трапеза в новозавітні часи

Спільні трапези мали важливе значення як в юдейській, так і в елліністичних культурах 1 ст. н.е., адже її роль полягала не тільки в тому, щоб втамувати голод, а й служили соціальній цілі – зближення. Запрошення розділити їжу було наповнене символікою дружби, близькості і союзу. Зраду людини, з якою ламався хліб, розглядали як особливо підлий злочин. У випадку суперечки чи незгоди запрошення до спільної трапези ставало закликом до примирення. За звичаями того часу, до спільної трапези запрошувалися гості одного соціального статусу. Ісус же готовий був сісти за один стіл із кожною людиною, яка виявляла бажання, незалежно від статусу [11, с. 73-74]. 

Для юдеїв кожний прийом їжі мав релігійне значення, оскільки завжди розпочинався із ритуального ламання хлібу, яке супроводжувалося подякою Богові за їжу. Святкові обіди і вечері супроводжувалися вживанням вина, розбавленого водою, яке євреї у звичайні дні не пили. Зазвичай трапеза не обмежувалася вживанням тільки хліба й вина, а включала іншу їжу [12, с. 135-136], [14, с. 21-22].

За звичаєм того часу, навколо столу U-образної форми розміщалися декілька лавиць. Господар сидів посередині центральної лавиці. Гості розміщалися з обох сторін від нього, спираючись на ліву руку, правою їли. [11, с. 313-314]. Місця, які займали гості за столом, відображали стосунки між ними і господарем або їхній соціальний статус [14, с. 21]. Поважним вважалося місце зліва від господаря, тобто трохи позаду нього. Другим за важливістю було місце праворуч від господаря. ХТой, хто сидів на цьому місці, розташовувався спиною до господаря і «лежав на його грудях» [11, с. 313-314]. Шматок хліба, який господар вмочив у підливу спільної страви, згідно звичаю передавав шановному гостю трапези [8, с. 268].

7.2. Пасхальна вечеря

Під час пасхальної ввечері здійснювалась більш складна церемонія приготування і вживання їжі. Важливим елементом трапези був символізм страв, який включав в себе ягня, прісний хліб і гіркі трави [12, с. 136]. Ритуал звершення Пасхи отримав відображення у Вечері Господній. Юдейська пасхальна вечерю розпочинали з благословення – подяки Богові за хліб. Юдеї казали благословення над хлібом – «ломленням хліба». Потім шматки прісного хліба роздавали присутнім [3, с. 138]. Ці збори, де ламали хліб і благословляли чашу, були не просто сакраментальною частиною життя громади або богослужіння, але центральним актом, навколо або усередині якого були організовані інші — читання і проповідь, молитва і пророцтво [14, с. 19-20].

Й. Йереміас у своїй монографії «Слова Ісуса за трапезою» навів багато переконливих аргументів, що остання вечеря Ісуса справді була пасхальною [13, с. 592]. Ісус не споживав із своїми учнями традиційної пасхальної ввечері. Він переніс цю подію на день раніше, оскільки знав, що в самий день Пасхи буде мертвим [11, с. 659]. Традиційно, в пасхальних вечерях брали участь не менше десяти людей [13, с. 591]. Учасники пасхальної ввечері напівлежали на подушках, у той час як під час менш святкових трапез всі сиділи за столом [11, с. 660].

Іван пов’язує заснування Євхаристії з чудом нагодування 5 тисяч. Дане чудо, згідно опису подій Івана, відбулося в Галілеї під час Пасхи, за рік до розп’яття Ісуса [13, с. 591].

7.3. Ногоомиття

Першою послугою, яку надавали подорожньому, було миття ніг, бо сандалі не захищали їх від пилюки [5, с. 279]. Зазвичай, ноги поливали водою із однієї посудини підставивши іншу знизу [7, с. 396]. Згідно до юдейського звичаю, миття ніг входило до обов’язків раба-іноземця і не було обов’язком раба-юдею. Також могли або були зобов’язані виконувати ногоомиття дружина чоловікові і діти своєму батькові [4, с. 816]. Учні виконували для свого вчителя всі обов’язки рабів за винятком миття ніг. В даному випадку Ісус робить для учнів те, що вважалося надто принизливим для учнів у відносинах із їх вчителем [8, с. 268].

«Феофілакт вважає, що наш Господь навмисне відклав миття ніг учням до останнього вечора свого служіння, щоб залишити в їх пам’яті приємну згадку про його любов і милість» [10, с. 13]. Ісус досить часто казав своїм учням, що він прийшов постраждати і бути розп’ятим на хресті, проте вони не розуміли його і до останнього моменту сприймали це як притчу чи метафору. Ісус сам омив їхні ноги, чим зазвичай займалися раби, щоб цей вчинок допоміг їм зрозуміти – Він закликає їх до служіння, а не до правління [6, с. 544].

7.4. Юда

Юда Симона Іскаріота був одним із 12 апостолів, син Симона, а доповнення Іскаріот пояснюється як людина із Керіота. Порядок згадування імен 12 апостолів, імовірно, відображає деяку внутрішню ієрархію. Однак постійне згадування Юди на останньому місці зазвичай пояснюється наступними подіями, а не його становищем серед апостолів під час служіння Ісуса.  Серед учнів Юда займав поважне місце – він був скарбником [11, с. 312].

Те, що в переліку учнів Ісуса він завжди в кінці списку, скоріше пояснюється вчинком Юди. В Євангелії від Івана до імені Юди добавляється стереотипна фраза «який зрадив Його» [13, с. 588]. І це робить не тільки апостол Іван, улюблений учень Ісуса, а і Матвій, Марк і Лука. Звичайно, що коли учні спілкувалися між собою, коли ходили з Ісусом, вони так не ідентифікували Юду, адже він дуже ретельно зберігав свою таємницю, щоб ніхто із апостолів не запідозрив його. Юда знав, що Ісусу відома його таємниця, але він холоднокровно здійснив свій злочинний задум [6, с. 545]. Складно сказати якими мотивами користувався Юда, що ним керувало – користолюбство чи почуття незадоволення через марні надії, чи можливо щось інше. Зрозуміло те, що в нього вселився диявол і що він добровільно став на його сторону (Ів. 13:2,27), і в цьому тільки його власна провина істини [2, с. 431-433]

РОЗДІЛ 8. ЛЕКСИЧНИЙ АНАЛІЗ

8.1. «Οἰδα»

Слово є perf. II, але завжди використовується в значенні теперішнього часу – «зрозуміти», «усвідомити», «сприйняти» = «знати». Часто заміняє perf. έγνωκα – «мати досвід, навчитися знати» = «знати». Але також може бути синонімом γινωσκω. В більшості випадків в Новому Завіті воно вживається у значенні котре зазначено вище і рідко у значенні «знати людину» (її характер). В Євангелії Івана вживається у значенні, що Ісус має знання або знає. Це знання не є чимось абстрактним, є знанням Своєї цілі і місії – Божого плану спасіння. Але також в 4-ому Євангелії постійно йдеться про недостатність знання у євреїв, в тому разі і в учнів Христа. Проте для учнів це знання обіцяно, коли Ісус піде і пошле їм Духа [19, с. 116-119].

Даний уривок також протиставляє знання, котре має Ісус тому, що учні не знають і не розуміють, про що говорить і що робить Ісус. Проте Христос їм говорить, що коли відбудеться, то вони пізнають – згадають і повірять.

8.2. «Διαβόλος»

Διαβόλη і διαβόλος найчастіше використовується в значенні «скарга, нарікання, наклеп, обмова» і походять від дієслова διαβάλλω – «звинувачувати, доносити». Йосип Флавій не використовує це слово в значенні імені сатани. Септуагінта вживає διαβόλος як диявол в значенні «той, хто розділяє», «ворог, спокусник, наклепник, обмовник». Значення слова в LXX виводиться із контексту [17, с. 71-81].

В Євангелії від Івана дане слово зустрічається тільки тричі. В Ів. 6:70-71 Ісус так називає Юду Симона Іскаріота, бо той хотів зрадити Його. У 8 розділі Ісус розмовляє в храмі із юдеями, насінням Авраама, які шукають нагоди вбити Його. Ісус називає їх дітьми диявола, а не Авраама. Він каже, що їхній батько диявол (в. 44) – «душогуб споконвіку, … неправдомовець і батько неправді». Це дає можливість припустити, що Юда також є сином диявола. Останній раз Іван вживає διαβόλος у досліджуваному уривку відносно до того, хто вкинув у серце Юди зрадити Христа. Коли це було зроблено, Іван не уточнює, проте під час вечері ця думка вже була у серці Юди і ймовірно, що ця думка в нього була ще за рік до даних подій, коли Ісус назвав Юду дияволом (6:70-71). Можна також стверджувати, що Ісус назвав Юду неправдомовцем і душогубом.

8.3. «Σατανᾶς»

Юдеї розглядали  сатану як супротивника і ворога, завданням було зруйнувати відносини, відділити людину від Бога. Це відбувається трьома шляхами: 1) спокусою згрішити, 2) звинуваченням перед Богом і 3) спробою зірвати план спасіння. У 13:27 ми можемо відмітити 1 і 3 шлях – спокушення Юди і спроба зірвати план Бога по спасінню людства. В Євангелії від Івана σατανᾶς зустрічається тільки один раз. І в даному контексті ще більше посилюється значення мети сатани. У 27 вірші ми читаємо, що в Юду увійшов сатана і розірвав стосунки Ісуса як Бога і Юди. [2, с. 71-81]

Відмінною рисою Євангелія і послань апостола Івана є роль, яку відіграють у них твердження: бути народженим Богом чи дияволом або бути дітьми Бога чи диявола [20, с. 162-163].

8.4. «Παραδίδωµι»

Даний термін часто використовується як у НЗ так і грецькій літературі. Із загального використання в НЗ можна вибрати наступні приклади, актуальні до даного уривку: 1) зустрічається в історії Юди як зрадника Ісуса; 2) при описі видачі Ісуса юдеями Пилатові, а Пилатом – на смерть; в контексті Божого суду над грішниками; у різних виразах, наприклад «віддав Дух» (Ів. 19:30) та інших фразах зі змістом самопожертви (відносно Ісуса не згадується) [2, с. 169-172].

В Євангелії від Івана автор вживає це слово 15 разів, із них – 14 разів про зраду або видачу Ісуса і 1 раз (19:30) – коли Ісус помер, то віддав (грец. παρέδωκεν) Свого духа, а Лука уточнює, що Ісус передав духа Свого в руки Отця. Перші 8 вживань цього слова автором відносяться до Юди Іскаріотського: тричі до таємної вечері, а саме двічі в 6 розділі після чуда нагодування 5 тисяч народу і слів Ісуса про хліб і вино як тіло і кров Його (в. 64, 71); у 12 розділі – коли Юда обурився марнотратством Марії; тричі в контексті вечері (в. 2, 11, 21) та двічі у 18 розділі, коли Юда привів воїнів схопити Ісуса. Вживання дієслова παραδίδωμι тричі в контексті одного уривку є важливим аргументом того, що Іван акцентує увагу на темі зрадника під час опису таємної вечері.

8.5. «Καθαρός»

Термін вживається відносно фізичної, релігійної (ритуальної і культової) чистоти. В LXX καθαρός використовується як для термінів, котрі в першу чергу висловлюють ритуальну чистоту, так і для тих, що позначають моральну чистоту. Рабин Йоханан бен Заккай говорив, що людина знечищується невиконанням Божого Закону [3, с. 413-426].

8.6. «’Αµήν»

У СЗ і в практиці юдеїв вживалося як підтвердження прийняття завдання, особистого або спільноти, у виконанні якого присутня довіра до Божої волі. Також – для підтвердження особистого застосування Божественної погрози або прокляття, для хвали і прославлення Бога. Заключне «амінь» значило згоду і обітницю виконати взяте зобов’язання. В небагатьох випадках воно вживалося в кінці власної молитви у  значенні не стільки підтвердження сказаного, як надії на виконання. Зміст вживання ἀµήν перед висловами Ісуса скоріше в тому, щоб показати, що вони вірні і надійні. Цим же самим Ісус ідентифікує ці вислови як свої і таким чином робить їх достовірними і важливими [1, с. 335-338].

Це слово у Євангеліях зустрічається понад 100 разів. Перекладається воно як «поправді» або «істинно» і придає особливу силу у виразах: «Вір мені», «Я говорю вам», «Пам’ятай це» і т. д. «Поправді кажу вам» звучить тільки з вуст Ісуса очевидно для того, щоб підкреслити важливість слів, які Він збирається сказати. Іван у Євангелії в даній формулі вживає подвійне ἀµήν 25 разів перед λέγω ὑμῖν. Кожного разу метою  вживання є підтвердження влади Ісуса говорити від лиця Бога або важливості Його слів, окрім випадків, коли «αμην» вживається в кінці молитви «Отче наш» і в кінці Євангелій [11, с. 6-7]. 

РОЗДІЛ 9. АНАЛІЗ КОНТЕКСТА

9.1. Безпосередній контекст

Перше, що необхідно відмітити, так це те, що даний уривок поміщений між згадками про вплив диявола на Юду і служить в якості інклюзіо. Навіть більше, ідея зради проходить через усю історію на таємній вечері до моменту виходу Юди із горниці. В уривку можна відмітити інтенсифікацію теми зрадник. Спочатку Ісус говорить про те, що не всі присутні на вечері є чистими або очищеними. Згодом Він пригадує і цитує пророцтво Давида про приятеля-зрадника. Після цього Ісус каже учням, що один із них є зрадником. Можна відмітити, що Ісус каже одне й те ж різними словами, але з кожною згадкою все більше акцентує на зрадникові з найближчого оточення, із присутніх на вечері. І тільки після питання учнів Христос вказує на Юду Іскаріота.

Проте важливо відмітити, що цю історію Іван оточує згадкою про те, що «Ісус полюбив». Спочатку Іван говорить про те, що «Ісус полюбив своїх (свою власність) в світі (на землі), назавжди полюбив їх» (13:1). А вкінці, вже після того, як Юда вийшов Ісус дає вказівку учням: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» (13:34). Така композиція, звичайно ж, не випадкова і служить в якості подвійного інклюзіо. Ця історія описує кульмінацію боротьби Ісуса і сатани за серце Юди.

Також можна відміти, що Ісус говорить учням про те, що після Нього до них буде посланий Святий Дух. В контексті даного уривку Ісус не говорить про це чітко (13:20), про те, продовжуючи розмову із учнями, Він повертається до цієї темі і вже конкретніше вказує на Утішителя Святого Духа (14:16-17,26; 15:26; 16:7, 13). Той факт, що Ісус неодноразово повертається до цієї теми, вказує на її важливість.

9.2. Контекст Євангелія від Івана

Апостол Іван написав Євангеліє наприкінці 1 ст. н. е. і значно пізніше від Матвія, Марка і Луки. Він пише його більше як проповідь на основі життя Ісуса Христа. Іван сам вказав  мету написання Євангелія: «Це ж написано, щоб ви увірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб, віруючи, життя мали в Ім’я Його!» (20:31). І у всьому Євангелію часто повторюється ця ідея (3:15-16, 18; 3:36; 5:24; 6:29, 40; 8:30-31, 51; 11:25-26; 12:44-46; 14:1; 17:3).

У Євангелії від Івана автор у вступі (Ів. 1:1-18) дає спочатку визначення, а потім – у всій книзі – пояснення. В пролозі визначена тема (в. 14) і названі два ключові поняття (в. 5, 17), які могли б стати заголовками до двох основних блоків Євангелія від Івана [2, с. 269]. Це є ніби ключем до всього Євангелія, тому що всі наведені в ньому чудеса і розмови мають ціль підтвердити викладену спочатку істину [5, с. 118]. 

Даний уривок є своєрідним вступом в дискурс останньої вечері (Ів. 13-17). Уся розмова Ісуса має мету, і її Він прагне досягнути. Протягом усієї трапези Ісус бажає ще раз показати учням, що Він є Сином Божим. Він бажає, щоб вони повірили в Нього і отримали вічне життя. Іван уже знає мету Ісуса, тому Він має можливість акцентувати увагу читача на найважливіших деталях. Більше того, Іван на цій меті Ісуса акцентує увагу у всьому Євангелії. 

Одним із тверджень Івана в пролозі є, що Ісуса «свої відцурались» (Ів. 1:11). А перед описом останньої трапези Іван стверджує, що «Ісус полюбив своїх». То яких «Своїх» полюбив Ісус і які «свої» Його не прийняли? Далі у пролозі Іван продовжує і звертає увагу, що не всі відцуралися, є і такі, «що Його прийняли» – це ті, «що вірять у Ймення Його» і що «їм владу дало дітьми Божими стати» (1:12).

Для того, щоб визначити, хто безпосередньо є Своїм для Ісуса, необхідно проаналізувати, які критерії «Своїх» описує Іван у Євангелії: 1) «Як у слові Моїм позостанетеся, тоді справді Моїми учнями будете» (8:31); 2) Ісус знає Своїх, і Свої знають Його (10:14); 3) Мого голосу слухають вівці Мої, і знаю Я їх, і за Мною слідком вони йдуть» (10:27); 4) «по тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (13:35) 5) «ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую» (15:14) – а юдеям Ісус сказав «не вірите ви, не з Моїх бо овець ви» (10:26). Про це Іван і пише в меті: хто повірить в Людського Сина, той отримає вічне життя – саме їх Ісус називає Своїми на землі. 

Іван описує земне служіння Ісуса на території між Юдеєю і Галилеєю і в основному для дітей Авраама. Апостол звертає увагу, що співвітчизники Ісуса дуже часто намагалися Його вбити (5:16, 18; 7:1, 30, 32, 44-53; 8:59; 10:31, 33, 39; 11:47-53, 57). От що сказав Ісус юдеям: «Знаю Я, що ви рід Авраамів, але хочете смерть заподіяти Мені, бо наука Моя не вміщається в вас» (8:37). А напередодні розп’яття автор звертає увагу на цікавий факт, що Ісуса шукають не юдеї, а греки, щоб побачити Його. Земне служіння Ісуса підходить до завершення.

В контексті останньої вечері Іван, на відміну від Матвія, Марка і Луки, описує, що Ісус омив ноги своїм учням і в той же час він не згадує про те, що Ісус дає своїм учням хліб і виноградний сік як символ тіла і крові Спасителя. Але апостол Іван описує це після чуда насичення 5 тисяч людей 5 хлібами і 2 рибками (Ів. 6). Також варто відмітити, що в контексті цих двох трапез відбувається такі події: 1) після чуда з хлібами натовп хоче проголосити Ісуса царем, проте Ісус не допустив цього тоді – бо ще не прийшов час, а вже напередодні таємної вечері Ісус в’їхав в Єрусалим на молодому ослі як Цар; 2) Іван в контексті цих історій наводить слова Ісуса, що один із учнів зрадить Його; 3) в 6-му розділі автор описує, що Ісуса покидає багато учнів, а в 13-ому – Юда.

Промова Ісуса під час останньої вечері завершується одразу, щойно досягнуто мети. Учні відповідають Ісусові: «Тепер відаємо ми, що Ти знаєш усе… Тому віруємо, що Ти вийшов від Бога!» (16:30). Вони стверджують, що повірили в те, що Ісус є Сином Божим. І далі Ісус завершує розмову і говорить, для чого учням необхідна віра в Нього як Месію: «Це Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені. Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!» (16:33). І далі Ісус звертається до Свого небесного Батька в молитві, в якій Ісус повторює твердження учнів: «Тепер пізнали вони, що все те, що Ти Мені дав, від Тебе походить» (17:7) і просить, щоб Господь зберіг їх у світі цьому від злого. І просить за збереження не тільки їх, а також і тих, хто повірить в Нього через слова Його учнів. І далі Ісус висловлює Своє бажання, щоб разом із Ним були і спасенні Ним і вони побачили славу Його.

9.3. Контекст всієї Біблії

Іван описує останню вечерю не так, як у синоптичних Євангеліях. Він звертає увагу на пропущений факт миття ніг учням, а також зупиняється на важливих моментах вечірньої розмови Ісуса із учнями, а також звертає увагу на виконання пророцтв «Старого Завіту» (12:14; 15:25; 17:12; 19:24,28, 36-37 та інші). В даному уривку автор цитує (13:18) слова псалму Давида: «навіть приятель мій, на якого надіявся я, що мій хліб споживав, підняв проти мене п’яту! (Пс.41:9 (10)). 

В коментарі «Старий Заповіт на сторінках Нового» автори звертають увагу на те, що прощальна проповідь Ісуса побудована по зразку прощальної мови Мойсея у книзі Повторення Закону. Є подібності, але є і відмінності і однією із контрастних можна зазначити той факт, що прощання Ісуса тимчасова, у той же час увага переноситься на вічне спілкування Отця та Ісуса і Його послідовників. А передмова прощальної проповіді побудована навколо мотиву очищення, як буквального (миття ніг), так і в переносному (вихід зрадника) [7, с. 396].

РОЗДІЛ 10. БОГОСЛОВСЬКИЙ АНАЛІЗ

Дана історія підкреслює роль всіх трьох Особистостей Божества у спасінні людини. Ісус Христос так полюбив Своїх на землі, що прийшов від Бога у цей світ, аби послужити, показати приклад Божественної любові. А після Себе Він пообіцяв Своїм учням іншого Утішителя – Святого Духа. 

Також дана історія підкреслює велику боротьбу між Христом і сатаною. Ця боротьба ведеться за серце кожного грішника. І Христос під час останньої трапези явив свою любов і бажання спасти Юду та інших Своїх учнів. Але в цій боротьбі Господь залишає право вибору за людиною. Юда зробив свій вибір і вийшов у темряву – як фізичну, так і духовну. 

Окрім того, в цій історії Ісус цитує пророцтво царя Давида. Він говорить про виконання в Ньому пророцтва про зрадника із числа близьких друзів. Христос знає Писання і цитує Його – підтверджуючи Його Богонатхненність. Він дає приклад необхідності досліджувати Біблію і пророцтва задля кращого розуміння історії спасіння і великої боротьби.

Христос показав учням приклад смирення, коли омив їм ноги перед вечерею. Він вказав їм на необхідність смиренності один перед одними і заповідав любити один одного так, як Він полюбив їх. По цьому будуть впізнавати Його учнів.

ВИСНОВОК

Як бачимо на основі дослідження, Юда займав поважне місце серед учнів Ісуса і був скарбником. Їхня думка про нього змінилася тільки після його зради Спасителя і в подальшому вони ідентифікували йог як «Юда, який зрадив». 

Ісус запросив на вечерю своїх учнів, щоб закликати їх, і особливо – Юду, до примирення, а також щоб усунути можливі незгоди між учнями. Христос, знаючи думки Юди, все одно явив до нього свою любов і бажання спасти його. Під час вечері у серці Юди була думка про зраду Ісуса, яку вкинув йому диявол (в. 2). Юда ще мав можливість відмовитися від зради. Ісус на вечері вказав Юді, коли дав йому шматок хліба, що він є бажаним і шановним учасником цієї трапези примирення. Іван описує і привертає увагу читачів до цих деталей тому, що хотів явити безмежну любов Ісуса і Його бажання послужити кожній людині, зокрема і Юді. Ісус саме під час вечері запропонував Юді зробити свій вибір, і як тільки він прийняв рішення вчинити задумане, в нього увійшов сатана (в. 27) і Юда вийшов із горниці в ніч (в. 30).

Дана історія підкреслює декілька важливих аспектів спасіння.
Кульмінацію боротьби Ісуса і сатани за серце Юди апостол Іван оточує описом того, що Ісус полюбив світ. Цим автор бажає ще раз звернути увагу читача на безмежну Божу любов до кожної людини. Дану історію можна назвати вступом до останнього звернення Ісуса до Своїх учнів.

Метою Ісуса було не так виявити перед учнями зрадника, як дати Юді ще одну можливість відмовитися від зради, а також, щоб учні, пригадавши ці події, зрозуміли, що Ісус від початку знав свого зрадника, і повірили, що Він є Божим Сином. 

Автор Євангелія від Івана вказує на необхідність віри в Ісуса як Сина Божого. А Ісус обіцяє дати вічне життя кожному, хто вірує в Нього і того, Хто послав Його. Цю думку записано в основному вірші даного Євангелія і всієї Біблії: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Iван.3:16).

БІБЛІОГРАФІЯ

  1. Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту / Переклад І. Огієнка. – К. : УБТ, 2010. – 1346 с.
  2. Библейская энциклопедия Брокгауза / Фритц Ринекер, Герхард М. / Пер. с нем. – Кременчуг: Христианская заря, 1999. – 1110 с.
  3. Библейская энциклопедия / Пер. с англ. – РБО, 1996. – 352 с.
  4. Библейский комментарий АСД. Том 5 / Пер. с англ. – Заокский: «Источник жизни», 2014. – 912 с.
  5. Библейский словарь / Эрик Нюстрем / Пер. с швед. – СПб.: Библия для всех, 2006. – 517 с.
  6. Библейский справочник Геллея / Пер. с англ. – СПб., Библия для всех, 2000. – 861 с. 
  7. Ветхий Завет на страницах Нового. Т. 2. Ев. от Луки. Ев. от Иоанна / Под ред. Бил Г. К., Карсон Д. А / Пер. с англ. – Черкассы: Коллоквиум, 2011. – 439 с.
  8. Гандри Р. Обзор Нового Завета / Роберт Гандри / Пер. с англ. – СПб.: Христианское общество «Библия для всех», 2001. – 493 с.
  9. Мецгер Б. М. Текстология Нового Завета / Брюс Б. Мецгер / Пер. с англ. – М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 1996. – 325 с.
  10. Райл Д. Ч. Размышления над евангелием От Иоанна : в 3 ч./ Джон Чарльз Райл., 2004. – ч. 3 – 2004 – 527 с.
  11. Словарь Иисус и Евангелия / Под ред. Джоэля Грина, Скота Макнайта, Говарда Маршалла / Пер. с англ. (Серия «Современная библеистика») – М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2003. – xvi + 827 c.
  12. Словарь Нового Завета. Т. 2: Мир Нового Завета. Под редакцией Крейга Эванса. Ральфа Мартина и Даниэля Рейда. Серия «Современная библеистика» – М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2010. – xxvi + 960 c.
  13. Хенгель М., Швемер А. М. Иисус и иудаизм / Мартин Хенгель, Анна Мария Швемер / (Серия «Современная библеистика») – М.: ББИ., 2016. – xvi + 724 c.
  14. McGowan, Andrew Brian (1961), – Ancient Christian worship : early church practices in social, historical, and theological perspective / Andrew B. McGowan, P. 298, Michigan.
  15. Reynolds E. E. The Role of Misunderstanding in the Fourth Gospel / Edwin E. Reynolds // Journal of the Adventist Theological Society 9/1-2 (1998) – P. 150-159, Cavite, Philippines
  16. Theological Dictionary of the New Testament. Vol. I. Α–Γ / ed. by Gerhard Kittel ; trans. and ed. Geoffrey W. Bromiley. —  ; Grand Rapids, Michigan : Wm. B. Eerdmans, 1964. — XL, 793 p.
  17. Theological Dictionary of the New Testament. Vol. II. Δ–Η / ed. by Gerhard Kittel ; trans. and ed. Geoffrey W. Bromiley. —  ; Grand Rapids, Michigan : Wm. B. Eerdmans, 1964. — VIII, 955 p.
  18. Theological Dictionary of the New Testament. Vol. III. Θ–Κ / ed. by Gerhard Kittel ; trans. and ed. Geoffrey W. Bromiley. —  ; Grand Rapids, Michigan : Wm. B. Eerdmans, 1966. — XII, 1104 p.
  19. Theological Dictionary of the New Testament. Vol. V. Ξ–Πα / ed. by Gerhard Friedrich ; trans. and ed. Geoffrey W. Bromiley. —  ; Grand Rapids, Michigan : Wm. B. Eerdmans, 1967. — XIV, 1031 p.
  20. Theological Dictionary of the New Testament. Vol. VII. Σ / ed. by Gerhard Friedrich ; trans. and ed. Geoffrey W. Bromiley. —  ; Grand Rapids, Michigan : Wm. B. Eerdmans, 1971. — XIV, 1104 p.

***

Автор — А.Смерека, бакалаврант богослов’я

image_pdfimage_print

Святе Писання
Святе Писання, що складається зі Старого та Нового Завітів, є Словом Божим письмово переданим по Божественному натхненню через святих людей Божих, які виголошували й писали його по спонуканню Святого Духа. За допомогою цього Слова Бог передав людству необхідні для спасіння знання. Біблія має безперечний авторитет і представляє непогрішиме відкриття Його волі. Вона є мірилом характеру і критерієм досвіду, вичерпним викладом доктрин і достовірним повідомленням про дії Бога в історії нашого світу.
Пс. 118:105; Прип. 30:5, 6; Іс. 8:20; Ів. 17:17; 1 Фес. 2:13; 2 Тим. 3:16, 17; Євр. 4:12;
2 Пет. 1:20, 21
Трійця
Бог єдиний. Отець, Син і Святий Дух – єдність трьох довічних Особистостей. Бог безсмертний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий та понад усе. Він безмежний і вище людського розуміння, однак Його можна пізнати за допомого Його відкриття про Самого Себе. Бог, Який є любов, навіки гідний поклоніння, честі і служіння всього творіння.
Бут. 1:26; Повт. 6:4; Іс. 6:8; Мф. 28:19; Ів. 3:16; 2 Кор. 1:21, 22; 13:14; Єф. 4:4-6;
1 Пет. 1:2
Бог Отець
Бог Вічний Отець є Творець, Першопричина, Вседержитель і Незалежний Правитель всього творіння.

Він справедливий і святий, милостивий і добрий, повільний на гнів і сповнений постійної любові та вірності.

Якості та сили, що проявилися в Сині та Святому Дусі також є якостями та силами Отця.
Бут. 1:1; Повт. 4:35; Пс. 109:1, 4; Ів. 3:16; 14:9; 1 Кор. 15:28; 1 Тим. 1:17; 1 Ів. 4:8; Об'яв. 4:11
Бог Син
Бог Вічний Син з’явився втіленим в Ісусі Христі. Через Нього все було створено, дякуючи Йому був відкритий характер Бога, завдяки Йому здійснилося спасіння людства і через Нього відбувається суд над нашим світом. Будучи навіки істинним Богом, Він став також справжньою людиною, Ісусом Христом. Він був зачатий Святим Духом і народжений дівою Марією. Він жив і переносив спокуси як людина, проте явив Собою досконалий приклад праведності і любові Божої. Вчинені Ним чудеса були проявом сили Божої і свідченням того, що Він був дійсно Богом – обіцяним Месією. Він добровільно постраждав і помер на хресті за наші гріхи, зайнявши наше місце. Воскрешений з мертвих, Він вознісся на небо, щоб заради нас здійснювати служіння в небесному святилищі. Він знову прийде в цей світ у славі для остаточного визволення Свого народу і для того, щоб відновити все знову.
Іс. 53:4-6; Дан. 9:25-27; Лк. 1:35; Ів. 1:1-3, 14; 5:22; 10:30; 14:1-3, 9, 13; Рим. 6:23;
1 Кор. 15:3, 4; 2 Кор. 3:18; 5:17-19; Флп. 2:5-11; Кол. 1:15-19; Євр. 2:9-18; 8:1, 2
Бог Дух Святий
Бог Вічний Дух Святий діяв разом з Отцем і Сином при створенні, втіленні та спокуті. Він – така ж Особистість, як Отець і Син. Він надихав письменників Біблії. Він наповнив силою життя Христа. Він привертає і переконує людей; і тих, хто відгукується, Він оновлює і відтворює в них образ Божий. Посланий Отцем і Сином, щоб завжди бути з Його дітьми, Він наділяє Церкву духовними дарами, дає їй силу в її свідоцтві про Христа і в згоді зі Святим Писанням наставляє її на всяку істину.
Бут. 1:1, 2; 2 Цар. 23:2; Пс. 50:12; Іс. 61:1; Лк. 1:35; 4:18; Ів. 14:16-18, 26; 15:26;
16:7-13; Дії 1:8; 5:3; 10:38; Рим. 5:5; 1 Кор. 12:7-11; 2 Кор. 3:18; 2 Пет. 1:21
Створення світу
Бог в Писанні достовірно представив хронологію Своєї творчої діяльності. Протягом недавніх шести днів творіння Господь створив «небо і землю, море і все, що в них», а сьомого дня «спочив». Таким чином, Господь встановив Суботу як вічний пам’ятник Його праці, здійсненої і завершеної протягом шести буквальних днів, які разом з Суботою утворили той тиждень, що нам відомий сьогодні. Перші чоловік і жінка були створені за образом Божим, як вінець творіння, отримавши право володіння світом і обов’язок піклуватися про нього. Світ, при завершенні свого створення, як сказано в Біблії, був «вельми добрий», і його досконалість проголошувала славу Божу.
Бут. 1-2, 5, 11; Вих. 20:8-11; Пс. 18:2-7; 32:6, 9; 103; Іс. 45:12; Дії. 17:24; Кол. 1:16; Євр. 1:2; 11:3; Об'яв. 10:6; 14:7
Природа людини
Чоловік і жінка були створені за образом і подобою Божою як істоти, наділені індивідуальністю, силою і свободою мислити і діяти. Людина, за задумом Божим, – це нерозривна єдність тіла, душі і духу. Але хоча люди і були створені як вільні істоти, їх життя залежало від Бога. Однак, не послухавши Бога, наші прабатьки таким чином відмовилися визнати свою залежність від Нього і втратили своє високе положення. Образ Божий в них спотворився, і вони стали схильні до смерті. Їхні нащадки успадковують гріховну природу з усіма витікаючими з цього наслідками. Вони народжуються зі слабкостями і схильностями до зла. Але Бог у Христі примирив із Собою світ і Духом Своїм відновлює в смертних, що каються образ Творця. Створені для слави Божої, ми покликані любити Його, один одного і світ, що оточує нас.
Бут. 1:26-28; 2:7, 15; 3; Пс. 8:5-9; 50:6, 11; 57:4; Єрем. 17:9; Дії. 17:24-28; Рим. 5:12-17; 2 Кор. 5:19, 20; Єф. 2:3; 1 Фес. 5:23; 1 Ів. 3:4; 4:7, 8, 11, 20
Велика боротьба
Все людство залучено в велику боротьбу між Христом і сатаною. Вона розпочалась на небі в зв’язку з тим, що був поставлений під сумнів характер Бога, Його закон і справедливість Божого правління у всесвіті. Один зі створених ангелів, наділений свободою вибору, в своєму самозвеличенні став сатаною, противником Бога. Це призвело до повстання частини ангелів. Сатана викликав дух спротиву Богові в нашому світі, коли втягнув Адама і Єву в гріх. В результаті цього гріха, скоєного людьми, образ Божий став спотвореним в людстві. З цієї ж причини створений світ втратив свій порядок і був спустошений під час всесвітнього потопу, про що свідчить представлена ​​в Бут. 1-11 хронологія. На очах у всього творіння цей світ перетворився на арену світової боротьби, в результаті якої люблячий Бог буде затверджений в Своїх правах. Христос посилає Святого Духа і вірних ангелів, щоб вони допомагали народу Божому в цій великій боротьбі, направляли, захищали і зміцнювали його на шляху, що веде до спасіння.
Бут. 3; 6-8; Йов 1:6-12; Іс. 14:12-14; Єзек. 28:12-18; Рим. 1:19-32; 3:4; 5:12-21; 8:19-22; 1 Кор. 4:9; Євр. 1:14; 1 Петр. 5:8; 2 Петр. 3:6; Об'яв. 12:4-9
Життя, смерть і воскресіння Христа
Життя Христа проходило в досконалому послузі волі Божій. Його страждання, смерть і воскресіння – це єдино можливий шлях спокути скоєних людьми гріхів. Кожен, що приймає вірою це примирення з Богом, має вічне життя. Все творіння може краще осягнути нескінченну і святу любов Творця. Це досконале примирення виправдовує справедливість Божого Закону і милосердя характеру Творця. Так відбувається засудження наших гріхів і забезпечується наше прощення. Смерть Христа є замісною, спокутною, примиряючою і перетворюючою. Воскресіння Христа у плоті є знаком перемоги Бога над силами зла, і для приймаючих це примирення, служить свідченням їхньої перемоги над гріхом і смертю. Воскресіння проголошує панування Ісуса Христа, перед Яким схилиться кожне коліно на небі і на землі.
Бут. 3:15; Пс. 22:1; Іс. 53; Ів. 3:16; 14:30; Рим. 1:4; 3:25; 4:25; 8:3, 4; 1 Кор. 15:3, 4,
20-22; 2 Кор. 5:14, 15, 19-21; Флп. 2:6-11; Кол. 2:15; 1 Петр. 2:21, 22; 1 Ів. 2:2; 4:10
Спасіння у Христі
За нескінченної любові і милості Бог учинив так, що Христос, який не знав гріха, став гріхом заради нас, щоб в Ньому ми стали праведними перед Богом. Під впливом Святого Духа ми усвідомлюємо нашу потребу в Спасителі, визнаємо нашу гріховність, каємося в наших злочинах і вірою приймаємо Ісуса як Спасителя і Господа, як Того, Хто зайняв наше місце на хресті і залишив нам приклад. Ця спасаюча віра приходить до нас від Божественної сили Його Слова і є даром Божої благодаті. Завдяки Христу Бог виправдовує і приймає нас як Своїх синів та дочок і позбавляє від панування гріха. Дія Духа Святого створює в нас відродження і освячення. Дух оновлює наш розум, записує в наших серцях Божий закон любові і дає нам силу жити святим життям. Перебуваючи в Ньому, ми стаємо причасниками Божественної природи і отримуємо впевненість у спасінні як тепер, так і на суді.
Бут. 3:15; Іс. 45:22; 53; Єрем. 31:31-34; Єзек. 33:11; 36:25-27; Авв. 2:4; Мк. 9:23, 24; Ів. 3:3-8, 16; 16:8; Рим. 3:21-26; 8:1-4, 14-17; 5:6-10; 10:17; 12:2; 2 Кор. 5:17-21; Гал. 1:4; 3:13, 14, 26; 4:4-7; Єф. 2:4-10; Кол. 1:13, 14; Тит 3:3-7; Євр. 8:7-12; 1 Пет. 1:23; 2:21, 22; 2 Пет. 1:3, 4; Об'яв. 13:8
Зростання у Христі
Прийнявши смерть на хресті, Ісус здобув перемогу над силами зла. Він, Який переміг злих духів під час Свого земного служіння, зруйнував їх владу і зробив неминучою їх остаточну загибель. Перемога Ісуса забезпечує і нам перемогу над цими силами, які все ще прагнуть управляти нами, в той час як ми ходимо перед Ним в мирі, радості і впевненості в любові Божої. Зараз Святий Дух перебуває в нас і наділяє нас силою. В постійної прихильності Ісусу, нашому Спасителю і Господу, ми звільнені від тягаря минулих вчинків. Ми більше не перебуваємо в темряві, страху перед силами зла, невігластві та безцільності, які супроводжували наше колишнє життя. Здобувши цю нову свободу в Христі, ми покликані розвинути свій характер в подобі Його характеру, спілкуючись з Ним щодня в молитві, насичуючись Його Словом, розмірковуючи над Ним і Його Промислом, віддаючи Йому хвалу, збираючись на спільні богослужіння та беручи участь в здійсненні місії Церкви. Ми також покликані наслідувати приклад Христа, здійснюючи співчутливе служіння заради задоволення фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних і духовних потреб людей. Коли ми віддаємо нашу любов оточуючим і свідчимо про спасіння в Христі, постійна присутність Божа через Духа Святого перетворює кожну хвилину нашого життя і кожну справу в духовний досвід.
1 Пар. 29:11; Пс. 1:1, 2; 22:4; 76:12, 13; Мф. 20:25-28; 25; 1:31-46; Лк. 10:17-20; Ів. 20:21; Рим. 8:38, 39; 2 Кор. 3:17, 18; Гал. 5:22-25; Єф. 5:19, 20; 6:12-18; Флп. 3:7-14; Кол. 1:13, 14; 2:6, 14, 15; 1 Фес. 5:16-18, 23; Євр. 10:25; Як. 1:27; 2 Пет. 2:9; 3:18; 1 Ів. 4:4
Церква
Церква є спільнота віруючих, які визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Як і народ Божий в старозавітні часи, ми покликані зі світу, ми об’єднуємося для богослужіння, для спілкування, для вивчення Слова Божого, для святкування Вечері Господньої, для служіння всьому людству і для проголошення Благої вісті в усьому світі. Свою духовну владу Церква отримала безпосередньо від Христа, Який є втілене Слово, відкрите в Писанні. Церква – це Божа родина, і члени її, усиновлені Богом, живуть на підставі укладеного з Ним нового завіту. Церква – це тіло Христове, суспільство людей, об’єднаних вірою, і глава цього тіла Сам Христос. Церква – це наречена, заради якої Христос помер, щоб освятити і очистити її. При Його урочистому поверненні вона постане перед Ним як славна Церква, яка зберегла вірність в усі віки, відкуплена Його кров’ю та не має ні плями, ні вади – свята і бездоганна.
Бут. 12:1-3; Вих. 19:3-7; Мф. 16:13-20; 18:18; 28:19, 20; Дії. 2:38-42; 7:38; 1 Кор. 1:2;
Єф. 1:22, 23; 2:19-22; 3:8-11; 5:23-27; Кол. 1:17, 18; 1 Пет. 2:9
Церква Останку та її місія
Вселенська Церква складається з тих, хто істинно вірить в Христа. Але в останні дні, під час загального боговідступництва, Бог покликав Церкву Останку до дотримання заповідей Божих і збереження віри в Ісуса. Церква Останку проголошує настання години суду, сповіщає спасіння через Христа і проповідує наближення Його Другого пришестя.

Ця місія проголошення істини символічно представлена трьома ангелами в 14 розділі книги Об’явлення. За часом ця місія збігається з судом, який відбувається на небесах, і результатом її є покаяння і виправлення людей. Кожен віруючий покликаний особисто брати участь в цьому загальному свідоцтві.
Дан. 7:9-14; Іс. 1:9; 11:11; Єрем. 23:3; Мих. 2:12; 2 Кор. 5:10; 1 Пет. 1:16-19; 4:17; 2 Пет. 3:10-14; Юд. 3, 14; Об'яв. 12:17; 14:6-12; 18:1-4
Єдність в Тілі Христовому
Церква – це єдине Тіло послідовників Христа, покликаних із всякого народу, племені та язика. В Христі ми стаємо новим творінням. Серед нас не повинно бути відмінності незалежно від раси, культури, освіти, національності, статі, соціального і майнового стану. Ми всі рівні в Христі, Який за допомогою єдиного Духа об’єднав нас між собою і привернув до Себе. Ми повинні служити і приймати служіння неупереджено і з чистим серцем.
Завдяки відкриттю, яке нам дав Ісус Христос у Святому Письмі, ми маємо одну і ту ж віру і надію, одне і те ж прагнення служити всьому людству. Джерелом такої єдності є триєдиний Бог, Який прийняв нас як Своїх дітей.
Пс. 132:1; Мф. 28:19, 20; Ів. 17:20-23; Дії. 17:26, 27; Рим. 12:4, 5; 1 Кор. 12:12-14;
2 Кор. 5:16, 17; Гал. 3:27-29; Єф. 2:13-16; 4:3-6, 11-16; Кол. 3:10-15
Хрещення
Хрещення – це Боже повеління, за допомогою якого ми сповідуємо свою віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа, а також свідчимо, що ми померли для гріха і тепер прагнемо до оновленого життя. Таким чином, ми визнаємо Христа Господом і Спасителем і стаємо частиною Його народу після прийняття в члени Його Церкви. Хрещення – це символ нашої єдності з Христом, прощення гріхів і прийняття Духа Святого.

Хрещення здійснюється зануренням у воду, і до нього допускаються ті, хто має віру в Ісуса і засвідчив про каяття в гріхах. Хрещенню передують вивчення Святого Писання і прийняття його вчення.
Мф. 28:19, 20; Дії. 2:38; 16:30-33; 22:16; Рим. 6:1-6; Гал. 3:27; Кол. 2:12, 13
Вечеря Господня
Вечеря Господня – це спільне прийняття символів тіла і крові Ісуса як наочне підтвердження віри в Нього, нашого Господа і Спасителя. При здійсненні цього обряду присутній Сам Христос, який спілкується зі Своїм народом і зміцнює його сили. Беручи участь у Вечері, ми з радістю сповіщаємо спокутну смерть Господа і Його повернення у славі. Готуючись до Вечері, віруючі досліджують своє серце, сповідують свої гріхи і каються в них. Перед прийняттям символів відбувається служіння ногоомиття, встановлене нашим Божественним Учителем як символ оновлення, очищення і як вираз готовності служити одне одному в християнському смиренні, а також для того, щоб сприяти об’єднанню сердець в любові. Служіння Вечері відкрито для участі в ньому всіх віруючих християн.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Духовні дари та духовне служіння
Впродовж всіх віків Бог наділяв усіх членів Своєї Церкви духовними дарами, які кожен повинен використовувати на благо Церкви і людства. Цими дарами Святий Дух наділяє кожного члена Церкви по Своїй волі. Таким чином, Церква стає здатною виконати дане їй Богом призначення. Відповідно до Писання, до духовних дарів відносяться віра, дар зцілення, дар пророцтва, дар проповіді, учительський дар, дар управління, дар примирення, дар співчуття, дар милосердя та самовідданого служіння ближнім з метою підтримати і підбадьорити їх.

Деякі члени Церкви покликані Богом і наділені дарами Святого Духа, щоб працювати в Церкві як пастори, євангелисти і вчителі. Їх робота особливо необхідна для підготовки членів Церкви до служіння, для досягнення Церквою духовної зрілості і для забезпечення єдності у вірі і пізнанні Бога. Коли члени Церкви використовують ці духовні дари як вірні служителі всілякої Божої благодаті, Церква захищена від руйнівного впливу єретичних вчень, зростає в Бозі та зміцнюється у вірі і любові.
Дії. 6:1-7; Рим. 12:4-8; 1 Кор. 12:7-11, 27, 28; Єф. 4:8, 11-16; 1 Тим. 3:1-13; 1 Пет. 4:10, 11
Дар пророцтва
Святе Писання свідчить, що пророцтво – один з дарів Святого Духа. Цей дар є відмінною ознакою Церкви Остатку, і ми віримо, що він проявився в служінні Еллен Уайт.

Її праці являються пророчим авторитетом і служать для Церкви потіхою, керівництвом, настановою і викриттям. В цих працях також чітко визначено, що Біблія є мірилом для будь-якого вчення і досвіду.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Закон Божий
Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді призводять до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.
Вих. 20:1-17; Повт. 28:1-14; Пс. 18:8-15; 39:8, 9; Мф. 5:17-20; 22:36-40; Ів. 14:15; 15:7-10; Рим. 8:3, 4; Єф. 2:8-10; Євр. 8:8-10; 1 Ів. 2:3; 5:3; Об'яв. 12:17; 14:12
Субота
Блаженний Творець після шести днів творіння світу спочивав в сьомий день і встановив суботній спокій для всіх людей як пам’ятник творіння. Четверта заповідь незмінного Закону Божого вимагає дотримання сьомого дня, суботи, як дня спокою, дня особливого поклоніння і служіння відповідно до вчення і прикладу Ісуса Христа – Господа суботи.

Субота – це день радісного спілкування з Богом і один з одним. Це символ нашого спасіння у Христі, знак нашого освячення, нашої вірності та передчуття нашого вічного майбутнього життя в Царстві Божому. Субота – це постійний Божий символ вічного завіту між Ним і Його народом. Радісне проведення цього святого часу від вечора до вечора, від заходу до заходу є урочистий спогад звершеного Богом творіння і викуплення.
Бут. 2:1-3; Вих. 20:8-11; 31:13-17; Лев. 23:32; Повт. 5:12-15; Іс. 56:5, 6; 58:13, 14;
Єз. 20:12, 20; Мф. 12:1-12; Мк. 1:32; Лк. 4:16; Євр. 4:1-11
Смерть і воскресіння
Відплата за гріх – смерть. Але Бог, єдиний, що має безсмертя, дарує вічне життя Своїм викупленим. До дня Другого пришестя смерть для всіх людей – це стан небуття.

Коли ж Христос – Життя наше – з’явиться, то воскреслі та ті, що залишилися живими, праведники відтвореними і прославленими будуть піднесені назустріч своєму Господу. Друге воскресіння, воскресіння нечестивих, відбудеться тисячу років потому.
Йов 19:25-27; Пс. 145:3, 4; Еккл. 9:5, 6, 10; Дан. 12:2, 13; Іс. 25:8; Ів. 5:28, 29; 11:11-14; Рим. 6:23; 16; 1 Кор. 15:51-54; Кол. 3:4; 1 Фес. 4:13-17; 1 Тим. 6:15; Об'яв. 20:1-10
Тисячолітнє Царство та знищення гріха
Тисячолітнє Царство – це проміжний період між першим і другим воскресіннями, коли Христос і Його викуплені святі знаходяться на небі. Протягом цього часу відбувається суд над тими, хто помер, не розкаявшись у своїх гріхах. На землі в цей час не буде жодної живої людини, але буде тільки сатана зі своїми ангелами. Після закінчення цього тисячолітнього періоду Христос зі Своїми святими і Святе Місто зійдуть на землю. Тоді будуть воскрешені і всі нечестиві, які під проводом сатани і його ангелів підуть війною на Боже Місто і зберуться навколо Нього. Але зійде від Бога вогонь, який знищить це воїнство і очистить землю. Таким чином, гріх і грішники назавжди зникнуть з всесвіту.
Єр. 4:23-26; Єз. 28:18, 19; Мал. 4:1; 1 Кор. 6:2, 3; Об'яв. 20; 21:1-5
Нова Земля
На Новій Землі, де пануватиме праведність, Бог влаштує вічну оселю для викуплених. Серед створеної Ним досконалої природи вони будуть вічно жити в радості і любові, зростаючи в пізнанні Бога і Його творіння. Сам Господь буде там жити разом зі Своїм народом, і ніколи вже не буде ні страждань, ні смерті.

Велика боротьба закінчиться, а з її закінченням назавжди зникне гріх. Усе, що існує – жива і нежива природа – буде свідчити, що Бог є любов, і Він буде панувати на віки віків. Амінь.
Іс. 35; 65:17-25; Мф. 5:5; 2 Пет. 3:13; Об'яв. 11:15; 21:1-7; 22:1-5
Довірене управління
Ми – управителі Божі. Він довірив нам мудро розпоряджатися часом і можливостями, здібностями і майном, благословеннями землі і її дарами. Ми відповідальні перед Богом за правильне використання всіх цих дарів. Наше визнання Бога Владикою всього ми висловлюємо у вірному служінні Йому і ближнім, а також в добровільному
Бут. 1:26-28; 2:15; 1 Пар. 29:14; Агг. 1:3-11; Мал. 3:8-12; Мф. 23:23; Рим. 15:26, 27;
1 Кор. 9:9-14; 2 Кор. 8:1-15; 9:7
поверненні десятини і пожертвувань для проголошення Євангелія і для підтримки і зростання Його Церкви. Бог надав нам особливу честь, давши нам право розпоряджатися всім довіреним, щоб виховати нас в любові і привести до перемоги над егоїзмом і жадібністю. Управителі Божі відчувають радість, коли в результаті їх вірності інші люди отримують благословення.
Довірене управління
Ми покликані бути благочестивими людьми, чиї думки, почуття і дії знаходяться у відповідності з біблійними принципами у всіх аспектах особистого та суспільного життя. Щоб дати можливість Святому Духу відтворити в нас характер нашого Господа, ми прагнемо лише до того, що може принести в нашому житті християнську чистоту, здоров’я і радість. Це означає, що наші задоволення і розваги повинні відповідати високим критеріям християнського смаку і краси. Визнаючи наявність особливостей у різних культурах, ми, проте, вважаємо, що наш одяг має бути простим, скромним і охайним, відповідний тим, чия справжня краса полягає не в зовнішніх прикрасах, а в нетлінні лагідного й спокійного духу. Це також означає, що оскільки наші тіла є храмом Святого Духа, ми не повинні нехтувати турботою про них. Нам необхідні фізичні вправи, відпочинок і, по можливості, здорова їжа. Ми повинні утримуватися від нечистої їжі, зазначеної в Писанні. Так як вживання алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків і зловживання ліками шкодять нашому організму, нам слід і від цього утримуватися. Нам потрібно прагнути тільки до того, що допоможе нам привести наші думки і все наше єство в послух Христові, Який бажає, щоб ми були здорові, радісні і щасливі.
Бут. 7:2; Вих. 20:15; Лев. 11:1-47; Пс. 105:3; Рим. 12:1, 2; 1 Кор. 6:19, 20; 10:31;
2 Кор. 6:14-7:1; 10:5; Єф. 5:1-21; Флп. 2:4; 4:8; 1 Тим. 2:9, 10; Тит. 2:11, 12; 1 Пет. 3:1-4;
1 Ів. 2:6; 3 Ів. 2
Шлюб та сім'я
Шлюб, спочатку встановлений Богом в Едемі, є, згідно з вченням Христа, довічним союзом чоловіка і жінки для спільного життя і любові. Шлюб повинен укладатися лише між чоловіком і жінкою, які поділяють спільну віру. Укладаючи шлюб, християни покладають на себе зобов’язання не тільки один перед одним, а й перед Богом. Взаємна любов, повага, увага і відповідальність є основою християнських шлюбних відносин, відображаючи любов, святість, близькість і міцність відносин між Христом і Його Церквою. Щодо розлучення Христос сказав: «Хто дружину відпустить свою, крім провини перелюбу, … і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб». Хоча життя деяких сімей може виявитися далеко не ідеальним, чоловік і жінка, що повністю присвячують себе в шлюбі один одному у Христі, можуть досягти тісного єднання в любові, якщо вони довіряються керівництву Духа і повчанням Церкви. Бог благословляє сім’ю і бажає, щоб всі в ній допомагали один одному в досягненні духовної зрілості. Прагнення до згуртованості сім’ї – один з характерних ознак заключної вестки Євангелія. Батьки повинні виховувати дітей в любові і послуху Господу. Своїм словом і особистим прикладом батьки повинні вчити дітей, що Христос – це люблячий, ніжний і турботливий Наставник, який хоче, щоб усі вони стали членами Його Церкви, членами сім’ї Божої, що включає в себе як самотніх, так і сімейних людей.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Служіння Христа в небесному святилищі
На небі знаходиться святилище, справжня скинія, що її збудував був Господь, а не людина. Там Христос заради нас звершує Своє заступницьке служіння. Його служіння дає кожному віруючому можливість спасіння через прийняття Його спокутної жертви, яку Він одного разу приніс на хресті за всіх нас. Після Свого вознесіння Він став нашим великим Первосвящеником і почав Своє заступницьке служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святій частині земного святилища. У 1844 році, після закінчення пророчого періоду в 2300 днів, розпочалася друга і остання частина Його спокутного служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святому Святих земного святилища. В цей час на небі розпочався слідчий суд – перша стадія остаточного знищення всіх гріхів, прообразом якої було очищення стародавнього єврейського святилища в День викуплення. У тому старозавітному служінні святилище символічно очищалося кров’ю жертовних тварин, небесне ж святилище очищається досконалою жертвою, якою є кров Ісуса. Мешканці неба завдяки слідчому суду бачать серед померлих на землі тих, хто спочив у Христі і тому гідний брати участь в першому воскресінні. На цьому суді також стає зрозуміло, хто з тих, що ще живуть на землі перебуває у Христі, дотримуючись Божих заповідей, вірячи в Ісуса, покладаючись на Нього в справі спасіння, і хто, отже, гідний життя в Його вічному Царстві. Цей суд підтверджує справедливість Бога, Який спасає тих, хто вірить в Ісуса. Суд проголошує, що ті, хто зберегли вірність Богу, увійдуть до Царства Небесного. Коли ж це служіння Христа завершиться, закінчиться і відведений для людей час випробування перед Другим пришестям.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Друге пришестя Христа
Друге пришестя Христа – це блаженне сподівання Церкви і величне завершення справи Божої на землі. Пришестя Спасителя буде буквальним, особистим, видимим і одночасним для всього світу. При Його поверненні праведники, що до цього часу померли, будуть воскрешені і одночасно з живими праведниками будуть прославлені і піднесені на небо. Безбожні ж в цей момент помруть. Майже повне виконання найважливіших пророцтв, що послідовно розкривають історію світу, свідчить про швидке пришестя Христа. Час цієї події не відкрито, і тому ми повинні бути готові до неї в будь-який момент.
Мф. 24; Мк. 13; Лк. 21; Ів. 14:1-3; Дії. 1:9-11; 1 Кор. 15:51-54; 1 Сол. 4:13-18; 5:1-6;
2 Сол. 1:7-10; 2:8; 2 Тим. 3:1-5; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Об'яв. 1:7; 14:14-20; 19:11-21