О молитве языческой и молитве христианской

О молитве языческой и молитве христианской

Как получить просимое? Как получить желаемое? В какие слова облечь свою просьбу, чтобы ее услышали? Что сделать для того, чтобы Небо не отмалчивалось, а ответило человеку, семье, городу, нации?

Нет на земле религии, чьи учителя не искали бы ответы на эти вопросы. Кому не хотелось узнать секрет того, как овладеть искусством склонения воли богов на свою сторону? Шла ли речь о победе над врагами, о получении богатства, о власти в сенате, о выигрыше в суде или о венке на спортивных состязаниях, молитва наводила мост к богам, помогая добиться желаемого. Из глубокой древности до нас дошли тексты молитв и первые попытки рефлексии над ними.

Лишенные полноты Божественного откровения, через размышления, наблюдения и на собственной практике язычники пытались постичь тайну молитвы. Присмотримся к тому, какими представлениями о молитве они жили.

Платон (428/7–348/7 гг. до н. э.) интересен тем, что в разных произведениях выразил много проницательных мыслей о молитве – и возносимой частным образом и публично. Осмыслению молитвы он посвятил целый диалог, которому дал название «Алкивиад II, или О молитве». Основной вопрос, занимавший философа, был такой: почему боги в одном случае даруют просимое, а в другом нет?

Философ Сенека интересен тем, что был современником Иисуса и апостола Павла. Пусть и не очень подробно, он все же затрагивает молитву в своей итоговой книге «Нравственные письма к Луцилию». 

Следует сразу отметить то, что христианская концепция молитвы и языческая – это два различных взгляда на сущность молитвы. В их основе лежат очень разные мировоззренческие парадигмы – монотеистическая и политеистическая. Первая парадигма была укоренена в Божественном откровении (рассказе), а вторая нет. Выявление существующих между ними контрастов позволит оттенить некоторые важные характеристики собственно христианской молитвы как имеющей уникальный язык и характер. Ниже следуют шесть таких контрастов, хотя на самом деле их было и остается много больше.

Контраст первый: 
боги VERSUS Отец

Молясь, язычники и христиане обращались не по одному адресу, а по разным: первые – к богам, вторые – к Отцу: «Авва,  Отче!» Обращение к Богу в форме «Отче наш» было неведомо языческому религиозному сознанию. Обожествление земли-Матери и молитвы ей, как и обожествление других стихий мира – ветра, огня, воды, солнца, принесение им жертв, молитв и приношений, – все это было нормой в языческой религии. По их представлениям, между богами и людьми не было той сердечной близости, которую в Своем учении и на примере собственной жизни раскрыл Иисус. Согласно христианскому учению, возвращение человека в семью Божью достигалось духовно, благодаря Духу, названному апостолом Павлом «Духом усыновления» (Библия. Римлянам 8:15). Язычники же так не мыслили и так не верили. В частности, Платон говорил о том, что Творец вселенной был Отцом для других богов, но не для людей: «Творца и Отца этой вселенной открыть трудно, да и открыв, объяснить его всем невозможно […] Родивший эту вселенную вещает им: “Вы, боги, божье племя!”» («Тимей, или О природе»).

Нельзя сказать, что язычникам совершенно были чужды мысли о существовании верховного бога и отца всех людей. Они допускали мысль о том, что были рождены богом и потому сопричастны его природе. На интеллектуальном уровне они даже допускали возможность родства с богом. Как учил стоик Эпиктет (ок. 50–138 гг. н. э.), «родства с Цезарем или кем-нибудь другим из могущественных людей в Риме достаточно, чтобы можно было проводить жизнь в безопасности, не пренебрегаемыми, не боящимися ничего, а что бог – наш создатель, отец, опекатель, это уже не избавит от печалей и страхов?» («Беседы Эпиктета», 1, 9). Но вот что язычникам было неведомо, так это образ Бога-Отца, который был так убедительно открыт в учении Иисуса. Как писал Розанов, «что же такое молитва, как не исчерпывающее отношение дитяти-человека к Богу!» («Апокалипсис нашего времени»).

В размышлениях философов не чувствуется той теплоты, которой пронизаны рассказы Иисуса о том, каков Его Отец и как Он любит людей. Религия языческих философов была религией интеллектуалов, в сути своей лишенной самого главного последовательного рассказа о том, каков же на самом деле Бог. Христианство, напротив, именно это и предлагало: рассказ о Боге и Его любви, подтвержденной крестным подвигом Его Сына Иисуса Христа.

Идея боговоплощения и рожденная ею возможность для возвращения человека в семью Небесного Отца была одной из самых антиязыческих, какую только можно было себе помыслить. Если язычники смотрели на тело человека как на темницу души (Платон), как на бремя, кару, «темное и унылое жилище», как на цепь, сковавшую человеческую свободу (Сенека, письмо LXV), как на груз и «мерзкую зловонную утробу» (письмо CII), как на лачугу и убожество (письмо LXV), что общего, думали они, могло иметь тело с богами, чья жизнь не была отягчена ничем телесным и мрачным? Идея «Слова, ставшего плотию», была шоком и философской дерзостью для языческого слуха и ума. Однако религия, которая предложила миру такое Слово, изменила и характер молитвы. Отныне молитва «во имя Христа» как Сына Божьего и Сына Человеческого была молитвой Отцу, Который не по ту сторону от человека, а по эту; молитвой к Богу, Который не борется с человеком, а спасает его; молитвой к Богу‚ Который «за нас» и потому обезоруживает всех, кто против нас (Библия. Римлянам 8:31).

Когда Иисус учил Своих последователей молиться Богу как Отцу, Он фактически приобщал их к Своей богочеловеческой жизни: «Мой Отец – это и ваш Отец, и Мой Бог – это и ваш Бог. Мы – родные друг другу». Это краеугольный камень, положенный Иисусом в основание молитвы как главной религиозной практики христиан. Миссия, чтобы открыть людям Небесного Отца, была для Иисуса настолько основополагающей, что только ею и можно объяснить радикальность Его призыва: ««Отцом» своим никого на земле не зовите, ибо один лишь Отец у вас Небесный Отец» (Библия. От Матфея 23.9; ИПБ). Какой контраст с утверждением Платона, согласно которому «люди в большей своей части куклы и лишь немного причастны истине», поэтому жить надо играя, а играя, «снискать милость богов и прожить согласно свойствам своей природы» («Законы, или О законодательстве»).

Играют ли боги людьми, как дети играют игрушками, или Бог-Отец любит и принимает Своих детей – по этой линии проходил Один из важнейших водоразделов между двумя теологиями молитвы. Это породило глубокий кризис языческого мировоззрения, создало вакуум, который не мог быть заполнен чем-то иным, кроме учения о Боге как о милосердном Отце. Именно этому Иисус посвятил самые проникновенные и поныне не оставляющие равнодушными слова Своего учения о Боге. Просящим у Него хлеба Бог не подаст камень, как и просящим рыбы не подаст змею (Библия. От Луки 11:11). У такого Бога нет «ночного покоя», когда бы Он спал и отказался помочь взывающим к Нему о хлебе (От Луки 11:5–10). Бог, Чей подлинный характер открывал людям Иисус, – это Небесный Отец, охотно дающий Святого Духа просящим у Него (От Луки 11:13). О таком даре язычники не слышали, не знали и даже не помышляли, потому что Бог еще не открыл им Себя как Небесный Отец. Они еще не понимали того, что Бог есть Дух (Библия. От Иоанна 4:24), передающий Себя людям духовно. Им еще предстояло понять и вкусить то, что вместе с предложением им дара Святого Духа Бог вдыхал в них новую жизнь и открывал им возможность для нового рождения как рождения свыше (Библия. От Иоанна 3:1–10).

Восторг, который всегда сопровождает обращение чуткого сердца к Богу как Небесному Отцу, не был знаком языческому религиозному сознанию, потому что ему был неведом опыт рождения в человеке нового, духовного естества, первозданного по своим главным качествам. Настолько блистательно этот восторг выразил немецкий теолог ХХ века Иоганнес Мюллер, что я не могу не привести довольно пространную цитату из его книги «Нагорная проповедь»:

«Отче наш, сущий на небесах!

Сколько ликующего счастья в этом возгласе! Меру его может знать только тот, кто испытал это чувство… Мы произошли от Него, и то, что возникает в глубинах нашей души, лучи Его существа. Мы всецело принадлежим Ему, Он наш Небесный Отец, ведь Он первоисточник зарождающегося в нас первозданного естества. Наше страстное желание обрести это естество, достичь совершенства и исполнить свое предназначение – вот что делает нас подобными Ему. А как же иначе, ведь мы Его дети, рождены Им, потому что мы – Ищущие и не успокоимся, пока напор Его жизни не исполнится в нас. Мы чувствуем биение Его пульса. И чтобы разрядить напряжение переполняющих нас чувств, мы восклицаем: «Отче наш!»

Но кто способен выразить словами все, что заключено в этом возгласе? Дневное сознание подавляет нас, но когда приходим мы к ощущению Бога как нашего Отца, нам после ночного мрака вдруг открывается целый мир, утопающий в сиянии Его славы; приходит ясное понимание смысла Бытия, ибо это Он лучится в глубинах правды нашего Я и пронизывает Своим светом всю нашу жизнь; появляется чувство абсолютной защищенности, ибо в руках Отца мы чувствуем себя уверенно; и наступает блаженство рая, ибо мы вновь обрели Его, вернувшись в сферу Его жизни. «Отче наш, сущий на небесах!» – ликуя, восклицаем мы, ибо небеса для нас на земле…

И этот ни с чем не сравнимый звук пробивающегося в нас Божественного начала станет камертоном всего бытия лишь там, где человек через непостижимое внутреннее волнение поиска пришел к ясному переживанию Бога, где Бог открылся жаждущим сердцам в Христе и этим возгласом, полным созидательной силы, пробудил к жизни первозданное естество. Назвать Бога Отцом можно только через Христа. Только увидев Его, мы сумеем заглянуть и в сердце нашего Отца, сущего на небесах, и, став через Иисуса зрячими, избавимся от того смятения чувств, которое притупляет наше восприятие Бога, затуманивает реальный мир и скрывает от нас его правду. И тогда все предстанет перед нами в сиянии света нашего Отца, сущего на небесах («Нагорная проповедь», с. 105–107).

Контраст второй: возжелать своего VS возжелать Божьего

Ни Христос, ни Его апостолы не озадачивались тем, почему Бог в одном случае дарует просимое, а в другом нет. Среди многочисленных вопросов, с которыми люди обращались к Иисусу за разъяснением, Четвероевангелие не сохранило ни одного, относящегося к этой загадке. Однако это главный вопрос в рассуждениях Платона о мотивах такого поведения богов.

Вероятное объяснение этой загадки языческий философ видел в том, что далеко не каждый человек понимает, что считать благом. Отсюда, замечает он, по неведению, «доверяясь кажимости», люди вымаливают себе величайшее зло, хотя поначалу думали о нем как о величайшем благе. Для таких людей молитва оборачивается проклятьем. Например, говорит философ, некоторые вымаливают себе детей, а когда получают просимое, уже не радуются тому, потому что дети вырастают растленными натурами, от которых больше горя, зла и бесчестия, нежели радости и славы.

В уста Сократу Платон вкладывает такую молитву: «Владыка Зевс, даруй нам благо, даже без нашей просьбы; не даруй нам зла, даже по нашей просьбе». Очень созвучно следующей молитве: «Да будет воля Твоя, а не наша, потому что мы не знаем, что для нас лучше». Но Иисус не учил молиться по-философски.

В центре Его учения о молитве находится не то, что людям надлежит делать для получения просимого, а то, о чем вообще нужно просить. Судя по молитве «Отче наш», просить нужно и о небесном, и о земном. К небесному относится обретение Бога Отцом (об этом говорят Его имя, Царство и воля); к земному относится обретение первостепенных благ – как духовных (прощение грехов и избавление от дьявола), так и материальных (хлеб насущный). После вознесения такой молитвы спрашивать о том, почему один получает эти блага, а другой нет, неуместно, потому что во Христе эти блага с избытком даются всем, кто о них просит.

До своей первой встречи с христианами язычники этого не знали и не могли знать. В вульгарной версии их религии их просьбы были путаными, что признавал Сенека, когда говорил: «Дурное мы любим как хорошее, одной молитвой опровергаем другую. Желания у нас в разладе с желаниями, замыслы – с замыслами» (письмо XLV). Такая сумятица полная противоположность тому, о чем учил молиться верующих Иисус, когда предложил им молитву «Отче наш»: не свое имя, не свое царство и не свою волю утверждать, а Божьи. Хотя разочарование в перечисленных благах и встречается у Сенеки («природа обыскивает нас при выходе, как при входе», письмо CII), прощение и избавление от дьявола вообще не значатся ни у него, ни у Платона. Даже хлеба язычники просили себе для зрелищ, а не как необходимость для исполнения воли Божьей «на земле» и в «сей день». Впрочем, хотя Платон верно подмечает, что все зависит от понимания того, что считать высшим благом, он признает, что у молящихся лежит на глазах пелена мрака, отчего они и не понимают, как им молиться. А не понимают они этого из-за того, что еще не пришли к познанию добра и зла. Но они ждут, говорит Платон, что наступит день, когда придет некто, способный снять эту пелену мрака. Кто этот некто, философ не знал и, вероятно, знать не мог. В своих рассуждениях о богах он подошел к определенной черте и признал: «не следует искать что-либо дальше этой черты» («Тимей, или О природе»).

Очевидно, что великому философу было просто невеедомо то, что пелена мрака снимается Христом. Не понимал он и того, что высшим благом является Сам Бог или, по уточняющим словам Христа, дар Святого Духа (Библия. От Луки 11:13). Христос учил: «Просите – и дано будет вам; ищите – и найдете; стучитесь – и вам отворят. Всякий, кто просит, получает, кто ищет, находит, и тому, кто стучится, отворяют» (От Луки 11:9, 10; ИПБ). О чем же здесь говорит Иисус, как не о Святом Духе, Которого даст Небесный Отец тем, кто просит у Него? (От Луки 11:13).

Важно заметить, что дар, обещанный Христом, был получен не только иудеями, но и язычниками. Те, кто просил, кто стучался и кто искал, наконец-то получили то, чего им так не хватало, – Святого Духа. Принятие Слова Божьего в виде спасительного Христова Евангелия, отклик веры на благость Божью суть убедительные признаки получения человеком дара Святого Духа. Это откровение совершенно меняет характер молитвы. Кроме того, призыв Христа искать прежде Царствия Божия и правды его (Библия. От Матфея 6:33) вполне можно отнести и к молитве: просить о Царстве как о чем-то первоочередном и не путать его с вещами второстепенными, которые и так «приложатся». Высшее благо – в Царстве Небесном.

Похоже, в отличие от язычников христианам не к лицу недоумевать по поводу того, почему Бог одному отвечает так, а другому иначе. Вполне понятно желание человека «уловить» Божественное в некую предсказуемую поведенческую схему, чтобы потом знать, как ею пользоваться по своему усмотрению. «Приручить» Бога и обращаться к Нему, как за волшебной палочкой, – не в этом ли тайная мечта человеческого сердца? Но это ошибочная установка. Бог бесконечно выше человека и открывает Себя тем, у кого чистое сердце, а не тем, у кого любопытный ум.

Источник – aktsent.info

image_pdfimage_print
Поділитися

Святе Писання
Святе Писання, що складається зі Старого та Нового Завітів, є Словом Божим письмово переданим по Божественному натхненню через святих людей Божих, які виголошували й писали його по спонуканню Святого Духа. За допомогою цього Слова Бог передав людству необхідні для спасіння знання. Біблія має безперечний авторитет і представляє непогрішиме відкриття Його волі. Вона є мірилом характеру і критерієм досвіду, вичерпним викладом доктрин і достовірним повідомленням про дії Бога в історії нашого світу.
Пс. 118:105; Прип. 30:5, 6; Іс. 8:20; Ів. 17:17; 1 Фес. 2:13; 2 Тим. 3:16, 17; Євр. 4:12;
2 Пет. 1:20, 21
Трійця
Бог єдиний. Отець, Син і Святий Дух – єдність трьох довічних Особистостей. Бог безсмертний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий та понад усе. Він безмежний і вище людського розуміння, однак Його можна пізнати за допомого Його відкриття про Самого Себе. Бог, Який є любов, навіки гідний поклоніння, честі і служіння всього творіння.
Бут. 1:26; Повт. 6:4; Іс. 6:8; Мф. 28:19; Ів. 3:16; 2 Кор. 1:21, 22; 13:14; Єф. 4:4-6;
1 Пет. 1:2
Бог Отець
Бог Вічний Отець є Творець, Першопричина, Вседержитель і Незалежний Правитель всього творіння.

Він справедливий і святий, милостивий і добрий, повільний на гнів і сповнений постійної любові та вірності.

Якості та сили, що проявилися в Сині та Святому Дусі також є якостями та силами Отця.
Бут. 1:1; Повт. 4:35; Пс. 109:1, 4; Ів. 3:16; 14:9; 1 Кор. 15:28; 1 Тим. 1:17; 1 Ів. 4:8; Об'яв. 4:11
Бог Син
Бог Вічний Син з’явився втіленим в Ісусі Христі. Через Нього все було створено, дякуючи Йому був відкритий характер Бога, завдяки Йому здійснилося спасіння людства і через Нього відбувається суд над нашим світом. Будучи навіки істинним Богом, Він став також справжньою людиною, Ісусом Христом. Він був зачатий Святим Духом і народжений дівою Марією. Він жив і переносив спокуси як людина, проте явив Собою досконалий приклад праведності і любові Божої. Вчинені Ним чудеса були проявом сили Божої і свідченням того, що Він був дійсно Богом – обіцяним Месією. Він добровільно постраждав і помер на хресті за наші гріхи, зайнявши наше місце. Воскрешений з мертвих, Він вознісся на небо, щоб заради нас здійснювати служіння в небесному святилищі. Він знову прийде в цей світ у славі для остаточного визволення Свого народу і для того, щоб відновити все знову.
Іс. 53:4-6; Дан. 9:25-27; Лк. 1:35; Ів. 1:1-3, 14; 5:22; 10:30; 14:1-3, 9, 13; Рим. 6:23;
1 Кор. 15:3, 4; 2 Кор. 3:18; 5:17-19; Флп. 2:5-11; Кол. 1:15-19; Євр. 2:9-18; 8:1, 2
Бог Дух Святий
Бог Вічний Дух Святий діяв разом з Отцем і Сином при створенні, втіленні та спокуті. Він – така ж Особистість, як Отець і Син. Він надихав письменників Біблії. Він наповнив силою життя Христа. Він привертає і переконує людей; і тих, хто відгукується, Він оновлює і відтворює в них образ Божий. Посланий Отцем і Сином, щоб завжди бути з Його дітьми, Він наділяє Церкву духовними дарами, дає їй силу в її свідоцтві про Христа і в згоді зі Святим Писанням наставляє її на всяку істину.
Бут. 1:1, 2; 2 Цар. 23:2; Пс. 50:12; Іс. 61:1; Лк. 1:35; 4:18; Ів. 14:16-18, 26; 15:26;
16:7-13; Дії 1:8; 5:3; 10:38; Рим. 5:5; 1 Кор. 12:7-11; 2 Кор. 3:18; 2 Пет. 1:21
Створення світу
Бог в Писанні достовірно представив хронологію Своєї творчої діяльності. Протягом недавніх шести днів творіння Господь створив «небо і землю, море і все, що в них», а сьомого дня «спочив». Таким чином, Господь встановив Суботу як вічний пам’ятник Його праці, здійсненої і завершеної протягом шести буквальних днів, які разом з Суботою утворили той тиждень, що нам відомий сьогодні. Перші чоловік і жінка були створені за образом Божим, як вінець творіння, отримавши право володіння світом і обов’язок піклуватися про нього. Світ, при завершенні свого створення, як сказано в Біблії, був «вельми добрий», і його досконалість проголошувала славу Божу.
Бут. 1-2, 5, 11; Вих. 20:8-11; Пс. 18:2-7; 32:6, 9; 103; Іс. 45:12; Дії. 17:24; Кол. 1:16; Євр. 1:2; 11:3; Об'яв. 10:6; 14:7
Природа людини
Чоловік і жінка були створені за образом і подобою Божою як істоти, наділені індивідуальністю, силою і свободою мислити і діяти. Людина, за задумом Божим, – це нерозривна єдність тіла, душі і духу. Але хоча люди і були створені як вільні істоти, їх життя залежало від Бога. Однак, не послухавши Бога, наші прабатьки таким чином відмовилися визнати свою залежність від Нього і втратили своє високе положення. Образ Божий в них спотворився, і вони стали схильні до смерті. Їхні нащадки успадковують гріховну природу з усіма витікаючими з цього наслідками. Вони народжуються зі слабкостями і схильностями до зла. Але Бог у Христі примирив із Собою світ і Духом Своїм відновлює в смертних, що каються образ Творця. Створені для слави Божої, ми покликані любити Його, один одного і світ, що оточує нас.
Бут. 1:26-28; 2:7, 15; 3; Пс. 8:5-9; 50:6, 11; 57:4; Єрем. 17:9; Дії. 17:24-28; Рим. 5:12-17; 2 Кор. 5:19, 20; Єф. 2:3; 1 Фес. 5:23; 1 Ів. 3:4; 4:7, 8, 11, 20
Велика боротьба
Все людство залучено в велику боротьбу між Христом і сатаною. Вона розпочалась на небі в зв’язку з тим, що був поставлений під сумнів характер Бога, Його закон і справедливість Божого правління у всесвіті. Один зі створених ангелів, наділений свободою вибору, в своєму самозвеличенні став сатаною, противником Бога. Це призвело до повстання частини ангелів. Сатана викликав дух спротиву Богові в нашому світі, коли втягнув Адама і Єву в гріх. В результаті цього гріха, скоєного людьми, образ Божий став спотвореним в людстві. З цієї ж причини створений світ втратив свій порядок і був спустошений під час всесвітнього потопу, про що свідчить представлена ​​в Бут. 1-11 хронологія. На очах у всього творіння цей світ перетворився на арену світової боротьби, в результаті якої люблячий Бог буде затверджений в Своїх правах. Христос посилає Святого Духа і вірних ангелів, щоб вони допомагали народу Божому в цій великій боротьбі, направляли, захищали і зміцнювали його на шляху, що веде до спасіння.
Бут. 3; 6-8; Йов 1:6-12; Іс. 14:12-14; Єзек. 28:12-18; Рим. 1:19-32; 3:4; 5:12-21; 8:19-22; 1 Кор. 4:9; Євр. 1:14; 1 Петр. 5:8; 2 Петр. 3:6; Об'яв. 12:4-9
Життя, смерть і воскресіння Христа
Життя Христа проходило в досконалому послузі волі Божій. Його страждання, смерть і воскресіння – це єдино можливий шлях спокути скоєних людьми гріхів. Кожен, що приймає вірою це примирення з Богом, має вічне життя. Все творіння може краще осягнути нескінченну і святу любов Творця. Це досконале примирення виправдовує справедливість Божого Закону і милосердя характеру Творця. Так відбувається засудження наших гріхів і забезпечується наше прощення. Смерть Христа є замісною, спокутною, примиряючою і перетворюючою. Воскресіння Христа у плоті є знаком перемоги Бога над силами зла, і для приймаючих це примирення, служить свідченням їхньої перемоги над гріхом і смертю. Воскресіння проголошує панування Ісуса Христа, перед Яким схилиться кожне коліно на небі і на землі.
Бут. 3:15; Пс. 22:1; Іс. 53; Ів. 3:16; 14:30; Рим. 1:4; 3:25; 4:25; 8:3, 4; 1 Кор. 15:3, 4,
20-22; 2 Кор. 5:14, 15, 19-21; Флп. 2:6-11; Кол. 2:15; 1 Петр. 2:21, 22; 1 Ів. 2:2; 4:10
Спасіння у Христі
За нескінченної любові і милості Бог учинив так, що Христос, який не знав гріха, став гріхом заради нас, щоб в Ньому ми стали праведними перед Богом. Під впливом Святого Духа ми усвідомлюємо нашу потребу в Спасителі, визнаємо нашу гріховність, каємося в наших злочинах і вірою приймаємо Ісуса як Спасителя і Господа, як Того, Хто зайняв наше місце на хресті і залишив нам приклад. Ця спасаюча віра приходить до нас від Божественної сили Його Слова і є даром Божої благодаті. Завдяки Христу Бог виправдовує і приймає нас як Своїх синів та дочок і позбавляє від панування гріха. Дія Духа Святого створює в нас відродження і освячення. Дух оновлює наш розум, записує в наших серцях Божий закон любові і дає нам силу жити святим життям. Перебуваючи в Ньому, ми стаємо причасниками Божественної природи і отримуємо впевненість у спасінні як тепер, так і на суді.
Бут. 3:15; Іс. 45:22; 53; Єрем. 31:31-34; Єзек. 33:11; 36:25-27; Авв. 2:4; Мк. 9:23, 24; Ів. 3:3-8, 16; 16:8; Рим. 3:21-26; 8:1-4, 14-17; 5:6-10; 10:17; 12:2; 2 Кор. 5:17-21; Гал. 1:4; 3:13, 14, 26; 4:4-7; Єф. 2:4-10; Кол. 1:13, 14; Тит 3:3-7; Євр. 8:7-12; 1 Пет. 1:23; 2:21, 22; 2 Пет. 1:3, 4; Об'яв. 13:8
Зростання у Христі
Прийнявши смерть на хресті, Ісус здобув перемогу над силами зла. Він, Який переміг злих духів під час Свого земного служіння, зруйнував їх владу і зробив неминучою їх остаточну загибель. Перемога Ісуса забезпечує і нам перемогу над цими силами, які все ще прагнуть управляти нами, в той час як ми ходимо перед Ним в мирі, радості і впевненості в любові Божої. Зараз Святий Дух перебуває в нас і наділяє нас силою. В постійної прихильності Ісусу, нашому Спасителю і Господу, ми звільнені від тягаря минулих вчинків. Ми більше не перебуваємо в темряві, страху перед силами зла, невігластві та безцільності, які супроводжували наше колишнє життя. Здобувши цю нову свободу в Христі, ми покликані розвинути свій характер в подобі Його характеру, спілкуючись з Ним щодня в молитві, насичуючись Його Словом, розмірковуючи над Ним і Його Промислом, віддаючи Йому хвалу, збираючись на спільні богослужіння та беручи участь в здійсненні місії Церкви. Ми також покликані наслідувати приклад Христа, здійснюючи співчутливе служіння заради задоволення фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних і духовних потреб людей. Коли ми віддаємо нашу любов оточуючим і свідчимо про спасіння в Христі, постійна присутність Божа через Духа Святого перетворює кожну хвилину нашого життя і кожну справу в духовний досвід.
1 Пар. 29:11; Пс. 1:1, 2; 22:4; 76:12, 13; Мф. 20:25-28; 25; 1:31-46; Лк. 10:17-20; Ів. 20:21; Рим. 8:38, 39; 2 Кор. 3:17, 18; Гал. 5:22-25; Єф. 5:19, 20; 6:12-18; Флп. 3:7-14; Кол. 1:13, 14; 2:6, 14, 15; 1 Фес. 5:16-18, 23; Євр. 10:25; Як. 1:27; 2 Пет. 2:9; 3:18; 1 Ів. 4:4
Церква
Церква є спільнота віруючих, які визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Як і народ Божий в старозавітні часи, ми покликані зі світу, ми об’єднуємося для богослужіння, для спілкування, для вивчення Слова Божого, для святкування Вечері Господньої, для служіння всьому людству і для проголошення Благої вісті в усьому світі. Свою духовну владу Церква отримала безпосередньо від Христа, Який є втілене Слово, відкрите в Писанні. Церква – це Божа родина, і члени її, усиновлені Богом, живуть на підставі укладеного з Ним нового завіту. Церква – це тіло Христове, суспільство людей, об’єднаних вірою, і глава цього тіла Сам Христос. Церква – це наречена, заради якої Христос помер, щоб освятити і очистити її. При Його урочистому поверненні вона постане перед Ним як славна Церква, яка зберегла вірність в усі віки, відкуплена Його кров’ю та не має ні плями, ні вади – свята і бездоганна.
Бут. 12:1-3; Вих. 19:3-7; Мф. 16:13-20; 18:18; 28:19, 20; Дії. 2:38-42; 7:38; 1 Кор. 1:2;
Єф. 1:22, 23; 2:19-22; 3:8-11; 5:23-27; Кол. 1:17, 18; 1 Пет. 2:9
Церква Останку та її місія
Вселенська Церква складається з тих, хто істинно вірить в Христа. Але в останні дні, під час загального боговідступництва, Бог покликав Церкву Останку до дотримання заповідей Божих і збереження віри в Ісуса. Церква Останку проголошує настання години суду, сповіщає спасіння через Христа і проповідує наближення Його Другого пришестя.

Ця місія проголошення істини символічно представлена трьома ангелами в 14 розділі книги Об’явлення. За часом ця місія збігається з судом, який відбувається на небесах, і результатом її є покаяння і виправлення людей. Кожен віруючий покликаний особисто брати участь в цьому загальному свідоцтві.
Дан. 7:9-14; Іс. 1:9; 11:11; Єрем. 23:3; Мих. 2:12; 2 Кор. 5:10; 1 Пет. 1:16-19; 4:17; 2 Пет. 3:10-14; Юд. 3, 14; Об'яв. 12:17; 14:6-12; 18:1-4
Єдність в Тілі Христовому
Церква – це єдине Тіло послідовників Христа, покликаних із всякого народу, племені та язика. В Христі ми стаємо новим творінням. Серед нас не повинно бути відмінності незалежно від раси, культури, освіти, національності, статі, соціального і майнового стану. Ми всі рівні в Христі, Який за допомогою єдиного Духа об’єднав нас між собою і привернув до Себе. Ми повинні служити і приймати служіння неупереджено і з чистим серцем.
Завдяки відкриттю, яке нам дав Ісус Христос у Святому Письмі, ми маємо одну і ту ж віру і надію, одне і те ж прагнення служити всьому людству. Джерелом такої єдності є триєдиний Бог, Який прийняв нас як Своїх дітей.
Пс. 132:1; Мф. 28:19, 20; Ів. 17:20-23; Дії. 17:26, 27; Рим. 12:4, 5; 1 Кор. 12:12-14;
2 Кор. 5:16, 17; Гал. 3:27-29; Єф. 2:13-16; 4:3-6, 11-16; Кол. 3:10-15
Хрещення
Хрещення – це Боже повеління, за допомогою якого ми сповідуємо свою віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа, а також свідчимо, що ми померли для гріха і тепер прагнемо до оновленого життя. Таким чином, ми визнаємо Христа Господом і Спасителем і стаємо частиною Його народу після прийняття в члени Його Церкви. Хрещення – це символ нашої єдності з Христом, прощення гріхів і прийняття Духа Святого.

Хрещення здійснюється зануренням у воду, і до нього допускаються ті, хто має віру в Ісуса і засвідчив про каяття в гріхах. Хрещенню передують вивчення Святого Писання і прийняття його вчення.
Мф. 28:19, 20; Дії. 2:38; 16:30-33; 22:16; Рим. 6:1-6; Гал. 3:27; Кол. 2:12, 13
Вечеря Господня
Вечеря Господня – це спільне прийняття символів тіла і крові Ісуса як наочне підтвердження віри в Нього, нашого Господа і Спасителя. При здійсненні цього обряду присутній Сам Христос, який спілкується зі Своїм народом і зміцнює його сили. Беручи участь у Вечері, ми з радістю сповіщаємо спокутну смерть Господа і Його повернення у славі. Готуючись до Вечері, віруючі досліджують своє серце, сповідують свої гріхи і каються в них. Перед прийняттям символів відбувається служіння ногоомиття, встановлене нашим Божественним Учителем як символ оновлення, очищення і як вираз готовності служити одне одному в християнському смиренні, а також для того, щоб сприяти об’єднанню сердець в любові. Служіння Вечері відкрито для участі в ньому всіх віруючих християн.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Духовні дари та духовне служіння
Впродовж всіх віків Бог наділяв усіх членів Своєї Церкви духовними дарами, які кожен повинен використовувати на благо Церкви і людства. Цими дарами Святий Дух наділяє кожного члена Церкви по Своїй волі. Таким чином, Церква стає здатною виконати дане їй Богом призначення. Відповідно до Писання, до духовних дарів відносяться віра, дар зцілення, дар пророцтва, дар проповіді, учительський дар, дар управління, дар примирення, дар співчуття, дар милосердя та самовідданого служіння ближнім з метою підтримати і підбадьорити їх.

Деякі члени Церкви покликані Богом і наділені дарами Святого Духа, щоб працювати в Церкві як пастори, євангелисти і вчителі. Їх робота особливо необхідна для підготовки членів Церкви до служіння, для досягнення Церквою духовної зрілості і для забезпечення єдності у вірі і пізнанні Бога. Коли члени Церкви використовують ці духовні дари як вірні служителі всілякої Божої благодаті, Церква захищена від руйнівного впливу єретичних вчень, зростає в Бозі та зміцнюється у вірі і любові.
Дії. 6:1-7; Рим. 12:4-8; 1 Кор. 12:7-11, 27, 28; Єф. 4:8, 11-16; 1 Тим. 3:1-13; 1 Пет. 4:10, 11
Дар пророцтва
Святе Писання свідчить, що пророцтво – один з дарів Святого Духа. Цей дар є відмінною ознакою Церкви Остатку, і ми віримо, що він проявився в служінні Еллен Уайт.

Її праці являються пророчим авторитетом і служать для Церкви потіхою, керівництвом, настановою і викриттям. В цих працях також чітко визначено, що Біблія є мірилом для будь-якого вчення і досвіду.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Закон Божий
Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді призводять до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.
Вих. 20:1-17; Повт. 28:1-14; Пс. 18:8-15; 39:8, 9; Мф. 5:17-20; 22:36-40; Ів. 14:15; 15:7-10; Рим. 8:3, 4; Єф. 2:8-10; Євр. 8:8-10; 1 Ів. 2:3; 5:3; Об'яв. 12:17; 14:12
Субота
Блаженний Творець після шести днів творіння світу спочивав в сьомий день і встановив суботній спокій для всіх людей як пам’ятник творіння. Четверта заповідь незмінного Закону Божого вимагає дотримання сьомого дня, суботи, як дня спокою, дня особливого поклоніння і служіння відповідно до вчення і прикладу Ісуса Христа – Господа суботи.

Субота – це день радісного спілкування з Богом і один з одним. Це символ нашого спасіння у Христі, знак нашого освячення, нашої вірності та передчуття нашого вічного майбутнього життя в Царстві Божому. Субота – це постійний Божий символ вічного завіту між Ним і Його народом. Радісне проведення цього святого часу від вечора до вечора, від заходу до заходу є урочистий спогад звершеного Богом творіння і викуплення.
Бут. 2:1-3; Вих. 20:8-11; 31:13-17; Лев. 23:32; Повт. 5:12-15; Іс. 56:5, 6; 58:13, 14;
Єз. 20:12, 20; Мф. 12:1-12; Мк. 1:32; Лк. 4:16; Євр. 4:1-11
Смерть і воскресіння
Відплата за гріх – смерть. Але Бог, єдиний, що має безсмертя, дарує вічне життя Своїм викупленим. До дня Другого пришестя смерть для всіх людей – це стан небуття.

Коли ж Христос – Життя наше – з’явиться, то воскреслі та ті, що залишилися живими, праведники відтвореними і прославленими будуть піднесені назустріч своєму Господу. Друге воскресіння, воскресіння нечестивих, відбудеться тисячу років потому.
Йов 19:25-27; Пс. 145:3, 4; Еккл. 9:5, 6, 10; Дан. 12:2, 13; Іс. 25:8; Ів. 5:28, 29; 11:11-14; Рим. 6:23; 16; 1 Кор. 15:51-54; Кол. 3:4; 1 Фес. 4:13-17; 1 Тим. 6:15; Об'яв. 20:1-10
Тисячолітнє Царство та знищення гріха
Тисячолітнє Царство – це проміжний період між першим і другим воскресіннями, коли Христос і Його викуплені святі знаходяться на небі. Протягом цього часу відбувається суд над тими, хто помер, не розкаявшись у своїх гріхах. На землі в цей час не буде жодної живої людини, але буде тільки сатана зі своїми ангелами. Після закінчення цього тисячолітнього періоду Христос зі Своїми святими і Святе Місто зійдуть на землю. Тоді будуть воскрешені і всі нечестиві, які під проводом сатани і його ангелів підуть війною на Боже Місто і зберуться навколо Нього. Але зійде від Бога вогонь, який знищить це воїнство і очистить землю. Таким чином, гріх і грішники назавжди зникнуть з всесвіту.
Єр. 4:23-26; Єз. 28:18, 19; Мал. 4:1; 1 Кор. 6:2, 3; Об'яв. 20; 21:1-5
Нова Земля
На Новій Землі, де пануватиме праведність, Бог влаштує вічну оселю для викуплених. Серед створеної Ним досконалої природи вони будуть вічно жити в радості і любові, зростаючи в пізнанні Бога і Його творіння. Сам Господь буде там жити разом зі Своїм народом, і ніколи вже не буде ні страждань, ні смерті.

Велика боротьба закінчиться, а з її закінченням назавжди зникне гріх. Усе, що існує – жива і нежива природа – буде свідчити, що Бог є любов, і Він буде панувати на віки віків. Амінь.
Іс. 35; 65:17-25; Мф. 5:5; 2 Пет. 3:13; Об'яв. 11:15; 21:1-7; 22:1-5
Довірене управління
Ми – управителі Божі. Він довірив нам мудро розпоряджатися часом і можливостями, здібностями і майном, благословеннями землі і її дарами. Ми відповідальні перед Богом за правильне використання всіх цих дарів. Наше визнання Бога Владикою всього ми висловлюємо у вірному служінні Йому і ближнім, а також в добровільному
Бут. 1:26-28; 2:15; 1 Пар. 29:14; Агг. 1:3-11; Мал. 3:8-12; Мф. 23:23; Рим. 15:26, 27;
1 Кор. 9:9-14; 2 Кор. 8:1-15; 9:7
поверненні десятини і пожертвувань для проголошення Євангелія і для підтримки і зростання Його Церкви. Бог надав нам особливу честь, давши нам право розпоряджатися всім довіреним, щоб виховати нас в любові і привести до перемоги над егоїзмом і жадібністю. Управителі Божі відчувають радість, коли в результаті їх вірності інші люди отримують благословення.
Довірене управління
Ми покликані бути благочестивими людьми, чиї думки, почуття і дії знаходяться у відповідності з біблійними принципами у всіх аспектах особистого та суспільного життя. Щоб дати можливість Святому Духу відтворити в нас характер нашого Господа, ми прагнемо лише до того, що може принести в нашому житті християнську чистоту, здоров’я і радість. Це означає, що наші задоволення і розваги повинні відповідати високим критеріям християнського смаку і краси. Визнаючи наявність особливостей у різних культурах, ми, проте, вважаємо, що наш одяг має бути простим, скромним і охайним, відповідний тим, чия справжня краса полягає не в зовнішніх прикрасах, а в нетлінні лагідного й спокійного духу. Це також означає, що оскільки наші тіла є храмом Святого Духа, ми не повинні нехтувати турботою про них. Нам необхідні фізичні вправи, відпочинок і, по можливості, здорова їжа. Ми повинні утримуватися від нечистої їжі, зазначеної в Писанні. Так як вживання алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків і зловживання ліками шкодять нашому організму, нам слід і від цього утримуватися. Нам потрібно прагнути тільки до того, що допоможе нам привести наші думки і все наше єство в послух Христові, Який бажає, щоб ми були здорові, радісні і щасливі.
Бут. 7:2; Вих. 20:15; Лев. 11:1-47; Пс. 105:3; Рим. 12:1, 2; 1 Кор. 6:19, 20; 10:31;
2 Кор. 6:14-7:1; 10:5; Єф. 5:1-21; Флп. 2:4; 4:8; 1 Тим. 2:9, 10; Тит. 2:11, 12; 1 Пет. 3:1-4;
1 Ів. 2:6; 3 Ів. 2
Шлюб та сім'я
Шлюб, спочатку встановлений Богом в Едемі, є, згідно з вченням Христа, довічним союзом чоловіка і жінки для спільного життя і любові. Шлюб повинен укладатися лише між чоловіком і жінкою, які поділяють спільну віру. Укладаючи шлюб, християни покладають на себе зобов’язання не тільки один перед одним, а й перед Богом. Взаємна любов, повага, увага і відповідальність є основою християнських шлюбних відносин, відображаючи любов, святість, близькість і міцність відносин між Христом і Його Церквою. Щодо розлучення Христос сказав: «Хто дружину відпустить свою, крім провини перелюбу, … і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб». Хоча життя деяких сімей може виявитися далеко не ідеальним, чоловік і жінка, що повністю присвячують себе в шлюбі один одному у Христі, можуть досягти тісного єднання в любові, якщо вони довіряються керівництву Духа і повчанням Церкви. Бог благословляє сім’ю і бажає, щоб всі в ній допомагали один одному в досягненні духовної зрілості. Прагнення до згуртованості сім’ї – один з характерних ознак заключної вестки Євангелія. Батьки повинні виховувати дітей в любові і послуху Господу. Своїм словом і особистим прикладом батьки повинні вчити дітей, що Христос – це люблячий, ніжний і турботливий Наставник, який хоче, щоб усі вони стали членами Його Церкви, членами сім’ї Божої, що включає в себе як самотніх, так і сімейних людей.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Служіння Христа в небесному святилищі
На небі знаходиться святилище, справжня скинія, що її збудував був Господь, а не людина. Там Христос заради нас звершує Своє заступницьке служіння. Його служіння дає кожному віруючому можливість спасіння через прийняття Його спокутної жертви, яку Він одного разу приніс на хресті за всіх нас. Після Свого вознесіння Він став нашим великим Первосвящеником і почав Своє заступницьке служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святій частині земного святилища. У 1844 році, після закінчення пророчого періоду в 2300 днів, розпочалася друга і остання частина Його спокутного служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святому Святих земного святилища. В цей час на небі розпочався слідчий суд – перша стадія остаточного знищення всіх гріхів, прообразом якої було очищення стародавнього єврейського святилища в День викуплення. У тому старозавітному служінні святилище символічно очищалося кров’ю жертовних тварин, небесне ж святилище очищається досконалою жертвою, якою є кров Ісуса. Мешканці неба завдяки слідчому суду бачать серед померлих на землі тих, хто спочив у Христі і тому гідний брати участь в першому воскресінні. На цьому суді також стає зрозуміло, хто з тих, що ще живуть на землі перебуває у Христі, дотримуючись Божих заповідей, вірячи в Ісуса, покладаючись на Нього в справі спасіння, і хто, отже, гідний життя в Його вічному Царстві. Цей суд підтверджує справедливість Бога, Який спасає тих, хто вірить в Ісуса. Суд проголошує, що ті, хто зберегли вірність Богу, увійдуть до Царства Небесного. Коли ж це служіння Христа завершиться, закінчиться і відведений для людей час випробування перед Другим пришестям.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Друге пришестя Христа
Друге пришестя Христа – це блаженне сподівання Церкви і величне завершення справи Божої на землі. Пришестя Спасителя буде буквальним, особистим, видимим і одночасним для всього світу. При Його поверненні праведники, що до цього часу померли, будуть воскрешені і одночасно з живими праведниками будуть прославлені і піднесені на небо. Безбожні ж в цей момент помруть. Майже повне виконання найважливіших пророцтв, що послідовно розкривають історію світу, свідчить про швидке пришестя Христа. Час цієї події не відкрито, і тому ми повинні бути готові до неї в будь-який момент.
Мф. 24; Мк. 13; Лк. 21; Ів. 14:1-3; Дії. 1:9-11; 1 Кор. 15:51-54; 1 Сол. 4:13-18; 5:1-6;
2 Сол. 1:7-10; 2:8; 2 Тим. 3:1-5; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Об'яв. 1:7; 14:14-20; 19:11-21