Особливості кельтського християнства та вплив на Церкву в Східній Європі в епоху Середньовіччя

Особливості кельтського християнства та вплив на Церкву в Східній Європі в епоху Середньовіччя

Багатовікова історія хритиянства в Європі залишила багато білих плям для дослідників 21 століття. Одна з них кельтське християнство в Європі в епоху Середньовіччя, що ми знаємо про нього: в фольклорі кельти – це чарівні друїди, які варять зілля, філіди, які в піснях звеличують могутність своїх королів і військ. 

Записи католицьких істориків розповідають про кельтів як про войовничих варварів, які були до крайнощів несвідченими, неотесаними і не усвідомлювали, що таке дипломатія. За їх словами вони лише й займалися вереницею незлічних походів, грабунків та, в результаті, вічних святкувань.

Причому така «любов» папського двору до цих народностей, після прийняття ними християнства, тільки збільшилася. Але цьому є свої логічні пояснення про, які буде зазначено нижче.

Насамперед в даній роботі буде розглянуто феномен кельтів, які ніколи не маючи єдиного централізованого апарату влади, регулярної армії, валюти, мови і ще багато чого, змогли захопити і втримувати упродовж декількох століть землі від північних куточків Великобританії до Галичини на Західній Україні і навіть далі. Вони не просто протистояли Вічному місту, вони стали тими, хто приклав руку до падіння Римської імперії.

Кельти, гали, гельвети, галати, їх називають по різному. Але звідки вони, яке їх походження і становлення як союзу родових племен? Існує чимала низка теорій походження кельтів, які відповідають на дані питання і наша цілль співставити іх і вибрати найоптимальнішу.

Також ми прослідкуємо напрямки та етапи поширення та розселення кельтів в Європі в проміжку часу між раннім Середньовіччям приблизно до 11 століття. Нас не так цікавлять походи, дати битв, імена полководців та завойовані території як історико-культурний вплив кельтів на захоплених територіях, їхній відбиток на сторінках історії Середньовічних дежав європи, зокрема релігійний відбиток. 

Тут ми не будемо багато часу приділяти дохристиянським віруванням кельтів, а майже одразу дослідимо витоки кельтського християнства. Розглянемо основні традиції, соціо-культурний фон, в якой християнство було прийняте і зрощувалось кельтами. 

Також приділимо увагу основним міссіонерам-поширювачам християнства серед кельтів, етапам становлення віровчення та основним доктринальним темам, як і досліджували середньвічні кельтські богослови. 

Важливо також зазначити історію розвитку теологічних та соціально-політичних зв’язків Римо-Католицької церкви і кельтського християнства, розглянути розбіжності доктринального вчення, літургії, відношення до передання та рішень Вселенських соборів, а головне до визнання влади понтифіка як намісника Ісуса Христа на землі.

Ми побачимо чи зберегли кельтські християни віру батьків передану від апостолів Христа чистою і незаплямованою твердження яких істориків середньовіччя є іситиними: католицьких, які стверджували, що християнство кельтів було дуже змішане з релігійними культами і віруваннями їх язичницьких предків? Чи можливо ісина у кельтських дослідників, які стверджуюють, що зберегли доктринальну єдність, гармонійність і чистоту?

Який вплив залишили ці так звані неотесані розкидані племена на освіту та науку в Європі? Який внесок вони зробили в заснувагння знаменитих університетів та богословських шкіл? Чи були вони передвісниками Реформаційних течій в Європі ще за часів тік званого темного Середньовіччя? І що спільного у кельтів Середніх віків з віруваннями християн на Русі, і ще більше, що спільного з сучасними християнами. Ціль даної роботи відповісти на зазначені вище питання.

РОЗДІЛ 1. Основні елементи етногенезу кельтів

ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ КЕЛЬТІВ

Кельти – народ, відомий античним авторам, у V- I ст. до н. е. розселявся від Ірландії і Британії до Іспанії, Франції, Словаччини, Карпат і Дунаю. Кельтська мова (яка колись становила одне ціле з давніми італійськими мовами) належала до індоєвропейської мовної сім’ї. [13, с.105].

Ми розуміємо під словом “кельти” різні місцеві народи північно-західної Європи, колонізовані, за винятком ірландців, Римом, і тому “відрізані” кордонами Римської імперії від “німецьких” племен, що жили на схід від Рейну і на північ від Дунаю.

Кельтська цивілізація сформувалася близько 700 р. До н.е. е. на території нинішньої Австрії – так звана Гальштатської культура. Головним її багатством була сіль, яку населення обмінювати на різні товари у греків та етрусків. Близько 500 р. До н.е., на початок періоду Латен, острівці кельтської цивілізації з’явилися на північному сході Франції і в середній течії Рейну. 

Незабаром після цього кельтські племена прийшли в рух. Вони вторглися на Аппеннінскій півострів, вибили етрусків з долини річки По, в п’ятому столітті до н.е. заснували місто Мілан і в 390 р. до н.е. е. розграбували Рим. Їх вплив досягло найвищих меж приблизно до 260 р. до н.е.; і їх вважали одним з трьох найбільших варварських народів Європи, поряд зі скіфами і персами. 

З сьомого століття до нашої ери кельти почали освоювати Галію, де, починаючи з третього століття, вони вели під римським впливом напівосілий спосіб життя в містах і почали торгувати, подорожуючи по всій Європі, купуючи, продаючи, а нерідко і просто відбираючи товари. 

У шостому столітті до нової ери і в окремі періоди після кельти заселили Британію, в третьому – частину Іспанії. Тоді ж вони колонізували узбережжі Далмації (частина території, до недавнього часу займану Югославією), Фракію (сучасна Болгарія) і частина Малої Азії, де стали відомі як галати. 

«Страбон повідомляє, що кельти відрізнялися запальністю, відвагою, готовністю в будь-який момент вступити в сутичку, і аж ніяк не були такими вже неотесаними і грубими (Страбон, XII. 5). Під ім’ям галатів вони служили в якості найманців, наприклад, у сицилійського тирана Діонісія Сіракузького (початок п’ятого століття до нової ери), у македонців, в тому числі і Олександра Великого (336-323 рр. до н. е.), і, пізніше, у Ганнібала (247-182 рр. до н.е.)» [15, с. 64].

За свідченням римського імператора Юлія Цезаря (І ст. н. е.), кельтів римляни називали галлами – від назви півнів (Gallі), які мали у цього народу культовий характер. Греки йменували кельтів приблизно так само – галати.

Побутує думка, що ім’я галли було самоназвою кельтів-русинів. Прибічники цієї версії, зокрема, привертають увагу до відповідних топонімів, поширених у місцях проживання галлів:

  • Україна: село Гали (Волинь), місто Галич, край Галичина; стародавнє місто в гирлі Дніпра Гілея;
  • Румунія: місто-порт Галац;
  • Іспанія: край Галіція;
  • Португалія: «порт галлів»;
  • стародавні назви країн у Малій Азії, Іспанії, Франції: Галатія, Галлія тощо.

Кельтська Русь у Галлії (Франція) мала свою державність ще до нашої ери і називалася Ruthena Cіvіtas. Отже, на переконання дослідника, русини – одне з кельтських племен, що вело таке само суспільно-політичне життя, як і всі кельти. Суспільство Кельтської Русі в Галії було поділено на друїдів (релігійно-духовний стан), кінників (військово-політичний стан) і плебс (простий люд) [15, с.76].

РОЗСЕЛЕННЯ КЕЛЬТІВ У ЄВРОПІ

Як пише С. Шелухін, у часи Аттіли (V ст. н. е.) кельти-русини були змушені переселитися до римської провінції Норік, котра розташовувалась у районі сучасної Австрії (Зальцбург).

У ці само часи кельти-русини поселяються у Придунайщині, Панонії та Приадриатиці, посилюються за рахунок шлюбу зі слов’янськими племенами адріатичної слов’янської раси (до якої, на його думку, належали й анти) і продовжують свою міграцію в пониззя Дунаю. Згодом (у VІІ-VІІІ ст. н. е.) вони доходять до Азовського моря, перетинають річку Дон й утворюють на Таманському півострові державу Тмутаракань або Чорноморську Русь.

Враховуючи, що археологи фіксують появу кельтських поселень на території сучасної України (село Бовшів на Івано-Франківщині, місто Мукачеве на Закарпатті, село Залісся на Київщині, село Парутіне/Троя/Ольвія на Миколаївщині) починаючи з ІІІ тисячоліття до н. е., ця версія видається найбільш правдоподібною. Вражає й широка географія кельтських поселень: Західна, Центральна і Південна Україна, що свідчить про кельтів як корінних жителів України.

Якщо ж пригадати, що римляни називали своїх предків-троянців теукрами (Teucrі), а Геродот називав скіфів-георгіїв (борисфенітів) – нащадками «древніх і славних теукрів», логічно було б висунути тезу, що кельти – це частина великого скіфсько/сакського етносу, нащадками якого є сучасні українці.

Отже, з урахуванням наведених вище фактів ми маємо всі підстави для революційних висновків: кельти, що належали до великої скіфської родини (батьківщиною якої є територія сучасної України) задовго до так званої «нашої ери» принесли культуру давньоукраїнської цивілізації на західноєвропейські землі.

Як свідчить англійський дослідник Д.С. Прічард, кельти-галли мали скіфське походження і були вихідцями з нинішньої Галичини. До початку І тисячоліття до н. е. вони заволоділи майже всією Європою. Були високі на зріст, мали білу шкіру, добрі м’язи, русяве волосся, довгі козацькі вуса, розвинену музично-пісенну культуру, уважно ставилися до свого зовнішнього вигляду – культ краси.

Улюбленою зброєю кельтів/галлів (як і у скіфів/саків) була сокира. Сокира широко використовувалася як бойова та ритуальна зброя, а також як господарський інструмент.

Повертаючись до подальшої історичної ролі кельтів/галлів, що вийшли з України, слід сказати, що в І столітті до н. е. їхня цивілізація виснажилася і кельти/галли почали програвати свої раніше переможні війни.

У 60-50 роках вони програють війну дакам (цар Буребіста), германцям (цар Аріовіст) і римлянам (імператор Ю. Цезар). Французька Галлія стає провінцією Римської імперії, стан жерців (які були прибічниками незалежності) фізично знищується, а культура занепадає. Зберігається в Західній Європі вона лише серед бритів (Англія) і скоттів (Ірландія). Так Кельтика входить в Середньовіччя і стає Європою. Але українські паростки скіфської Кельтики, так само, як і азійських саків, дають нові цивілізаційні плоди [1, с.98].

КЕЛЬТСКАЯ ЦИВИЛИЗАЦИЯ И ЕЕ НАСЛЕДИЕ

До цього часу, тобто приблизно до кінця 6-5 ст. до н. е. в кельтської середовищі вже відбулися важливі економічні і суспільні зміни, суспільне розшарування, викликане, впершу чергу, місцевими умовами і передумовами. Виникли численні центри влади місцевої племінної знаті, про які південний світ дізнавався тоді, коли для нього було економічно вигідно постачати їм свої вироби, таким чином допомагаючи підвищувати життєвий рівень і блиск пануючого шару. 

І раптом добре озброєні групи кельтів зухвало і відважно напали на найважливіші центри утвореного півдня, вторглися в Північну Італію, зайняли навіть Рим і проникли далеко до самої Сицилії; в той же час інша хвиля попрямувала в Карпатську улоговину, на Балкани і навіть в Малу Азію.

Південний світ був приголомшений їх завзятістю в бою, їх відвагою, мужністю і жадібністю. Тільки тепер він опинився лицем до лиця з неприємним фактом, що за Альпами виріс численний народ, який протягом наступної половини тисячоліття європейської історії став важливим військовим і політичним фактором. 

ДОХРИСТИЯНСЬКІ ВІРУВАННЯ ТА СОЦІАЛЬНО-АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ ЖИТТЯ КЕЛЬТІВ

Кельти шанували своїх предків і рівність між чоловіком і жінкою входило в підвалини суспільства. [8, с.109].

Жінка, як і чоловік, була рівноправним членом аристократичної верхівки, а після смерті її ховали в пишному вбранні, різко вирізнявся вкрай від скромних прикрас простого народу

Найбільш значними племенами кельтів були: гельвети, белги, секвани, лингони, эдуї, битуринги, арверни, сенони, тревери, белловаки. В економічному житті кельти велику роль відігравало землеробство і скотарство; високого розвитку досягло виробництво металів, склоробне, шкіряна, керамічне виробництво, кораблебудування; ймовірно, у них був винайдений важкий плуг [2, с.57].

РОЗДІЛ 2. КЕЛЬТСЬКА ЦЕРКВА В ЄВРОПІ В 5-11 СТОЛІТТЯХ

2.1. ПОШИРЕННЯ КЕЛЬТСЬКОГО ХРИСТИЯНСТВА. ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА НА БРИТАНСЬКИХ ОСТРОВАХ

Кельтська церква – поняття, прийняте в історіографії для характеристики особливостей організації церковного життя римської Британії, Ірландії, Шотландії, Уельсу і Бретані в античності та Середні віки. Християнство було поширене на Британських островах в 2-3 ст. місіонерами з Галлії і Риму. У 4 ст. церква була досить зрілою, щоб послати єпископів на Собори в Арле (314) та Аримине (359). Зберігаючи міцні зв’язки з континентом, кельтська церква опинилася під впливом деяких єретичних навчань, перш за все, пелагіанства. В 421 послідовники Пелагія знайшли притулок на батьківщині вчителя. Для викорінення єресі св. Герман Оксеррский двічі відвідував Британію (429, 447). Перші місії в Шотландії, Уельсі та Ірландії не виявляють розбіжностей з континентальною або римськими традиціями. Кельтское христианство [12, с.106].

Кельтська церква оспівувала милість і природу, як доброту Бога і визнавала святість всього творіння. Вона любила містику і поезію, живила глибоку повагу до жінки, включаючи жінку в керівництво і дозволяючи шлюби священству.

Кельтське розуміння церковного керівництва було вкорінене в його сільськогосподарської общинної культури і великі кельтські монастирі з’явилися з племінної системи. Хоча зазвичай абати не висвячувалися в священство, керівництво і влада в кельтській церкві здійснювалася в монастирях абатами. 

Коріння кельтського християнства йдуть глибоко в містицизм Іоанна Богослова і мудрість традиції Старого Завіту. Згідно з кельтською традицією, коли Св. Іоанн схилився до Христа на Таємній вечері, він почув серцебиття Бога. Отже, Св. Іоанн став символом слухання життя Бога в нас самих, і в усьому творінні.

2.2 СТРУКТУРА КЕЛЬТСЬКОЇ ЦЕРКВИ. ОСОБЛИВОСТІ БОГОСЛУЖІННЯ

Монастирська структура кельтської церкви, в якій адміністративною одиницею була монастирська парухия, а не єпископський діоцез – результат організації церкви на територіях, де відсутні міста з римськими муніципальними інституціями управління, що стали опорою єпископської влади. Родоплемінна структура суспільства і відсутність верховної королівської влади зумовили формування особливої системи церковного управління. Абати відігравали вирішальну роль при призначенні єпископів. 

У Кілдарі аббатісси призначали абатів чоловічої половини здвоєного монастиря і монастирів парухії св. Бригіти. Багато засновники монастирів належали до місцевої аристократії і королівським прізвищем, посаду абата або єпископа, які могли бути однією особою, успадковувалася всередині одного роду і, таким чином, політична і навіть релігійна позиція монастирських парухий багато в чому залежала від політичної кон’юнктури. 

Опорні пункти найбільш сильної парухії св. Колумби, що дотримувалася “кельтських” норм, розміщувалися на землях роду Уї Нейлів, що протистоїть південним пологам Еоганахтів, на території яких значно був вплив “Римської” партії. 

Відомі випадки суміщення титулу короля і сану єпископа. Так, автор великого глосарію і Псалтиря Кашела Кормак мак Куленан (пом. 908) був одночасно і королем Мунстера, і єпископом Кашела. Собор в Уітбі найбільш яскраво продемонстрував вплив світських владик на прийняття рішень в області духовної практики.

Особлива кельтська пасхалія була ні чим іншим, як римським 84-річним циклом, який в Римі був змінений Вікторієм Аквітанським в 457 вже після проповіді св. Патріка і після прийняття ірландським духовенством приписи Лева I з обчислення Пасхи (455). Навіть у Римі повний перехід на олександрійську систему рахунки стався лише в 525, коли Діонісій Малий приніс зі Сходу великодні таблиці на 532-626 рр., а в Галлії – остаточно лише при Карлі Великому.

Іншою відмінністю кельтської церкви була особлива форма тонзури-від вуха до вуха. Мабуть, висхідна до місцевої дохристиянської традиції друїдів. Пасхалія і тонзура – єдині серйозні розбіжності в релігійній практиці Риму і кельтської церкви. 

IV Латеранський собор (1215), на який ірландський єпископат послав значну делегацію, не прийняв жодних постанов по загальних питань Ірландської церкви і засудив лише конкретні випадки захоплення церковної власності, попросивши короля Коннахта районі kahala Кробдерга (1189-1224) рахуватися зі свободою церковних виборів і перешкодити зловживанням при спадкуванні церковних чинів. 

Тобто до цього часу питання про особливу релігійну практику кельтської церкви вже не стояло. Самі представники кельтської церкви не розглядали себе в опозиції Риму. Справжні документи св. Патріка не виявляють розбіжностей з римською традицією. 

Листи св. Колумбана, адресовані татам, пройняті величезною повагою до апостольського престолу і духом єдиноначальності. Опозиційність континентальним єпископам-наслідок загальноєвропейської неуніфікованості богослужіння і теології.

Серед важливих особливостей кельтської церкви, проте не суперечать континентальним нормам, стали норми чернечого життя, що поєднали в собі елементи східного чернецтва і навчань Кассіана і Цезарія Арелатського.

Найбільш вражаючим аспектом “кельтського” християнства стало паломництво Христа ради, спочатку у формі анахоретського руху, швидко перетворився в пасторське і місіонерське. В даному випадку дохристиянська практика добровільного відходу у вигнання знайшла друге дихання під враженням від єгипетського подвижництва і прикладів з творів Сульпіція Півночі, Ієроніма і Кассіана. Звернення англосаксів і піктів – заслуга ірландських місіонерів, діяльність яких засвідчена навіть у Київській Русі.

2.3 ГОЛОВНІ ДІЯЧІ КЕЛЬТСЬКОГО ХРИСТИЯНСТВА 5-11 СТОЛІТТЬ

У кельтов гармонійно поєднуються живий темперамент, благородна мужність перед лицем небезпеки і глибока любов до знань. Кельти, як і германці, володіють досить великим релігійним завзяттям, що робить їх відданими обраній ними вірі. Ці племена колись поширилися від Скіфії до Ірландії. Кельти походять від Гомера, онука Ноя, і від нього ж отримали ім’я «кіммерійці». Насправді жителі Уельсу сьогодні називають себе «Кимрами». [3, с.92].

«Кельтське християнство» набуло більшого поширення, ніж ірландське і британське. Існувало гальське (французьке) кельтське християнство і галатийське кельтське християнство, а також британське кельтське християнство. 

Міграція народів в стародавні часи була така велика, що не тільки греки, а й ассірійці охоче селилися в землях, які сьогодні складають Францію. Таким чином, протягом майже тисячі років після народження Христа в Південній Франції переважало грецьке і східне населення. 

Вже в 600 році на цій території жили люди, які говорили на ассірійському язике. Ніхто не може стверджувати, що та гілка «кельтського християнства» в Малій Азії, чиї церкви виникли в результаті роботи апостола Павла, прийняла Євангелію від єпископа Риму [3, с.96].

З іншого боку, очевидно, що Галлія пізнала Слово Боже завдяки місіонерам, які прибули з Малої Азії. Саме громади кельтського або галатійського типу новозавітної церкви благовістили до Великобританії. Ось як про це пише Томас Йейтс: «Велике число кельтських громад (Ліон, 177 р. н. е..) –поселенці з Малої Азії, які, рятуючись від переслідувань, мігрували в Ірландію (Ерін) і заклали основу церкви ще до Патріка».

Римо-католицька церква протягом століть могла мати у Франції велике число послідовників. Але до самої Французької революції їй ніколи не вдавалося зламати дух незалежності у французькій ієрархії, що багато в чому пояснюється минулим кельтської раси.                                    

Час між заснуванням шкіл і їх зростанням у дні Колумби вказує, що Патрік почав своє служіння в Ірландії близько 390 р. н. е. [3, с.97].               

Засновані ним навчальні центри, які пізніше стали коледжами і великими університетами, були біблійними школами. Серед випускників цих шкіл є славні імена: Колумб, який привів до Христа Шотландію, Аидан, який проголосив Євангеліє в язичницькій Англії, Колумбан зі своїми наступниками, які принесли християнство в Німеччину, Францію, Швейцарію та Італію і заснували відомі библей-ські навчальні центри для християн, звеличуючи Слово Боже як єдиний авторитет. 

Патрік вірив, що головна опора християнства – дім і сім’я. Занадто часто християнські спільноти того часу спрямовувалися до безшлюбності. Цього не можна було сказати про ірландську церкву і її Кельтські відгалуження у Великобританії, Шотландії і на континенті. Кельтська церква, яку організував і опікував Патрік, дозволяла своєму духовенству вступати в шлюб [3, с.106].

Дивовижна система освіти кельтської церкви, яку Патрік зробив ще ефективніше, успішно поширилася по всій Європі перш системи Бенедикта, що отримала схвалення і підтримку папства держави. Остання вкрала славу кельтської церкви і постаралася знищити всі записи про її освітню 

Ст.106 «Непорушність декалога» викликала спекотну полеміку в дні Патріка. Всі групи, що мали різні думки про Трійцю, теоретично визнавали Десять Заповідей в якості Божого морального закону, досконалого, вічного і незмінного.

Отже, кельтська церква відстоювала святість Десяти Заповідей. Вона визнавала пророцтво Ісаї, згідно з яким Христос прийшов звеличити і прославити закон. Подібно Павлу та Єремії, Патрік і його однодумці проповідували, що мета Нового Завіту – написати Божий закон на серце, а Господь праведний і виправдовує грішника, який звернувся до Христа [3, с.110].

Не кажучи вже про поклоніння іконам і зображень, прийняте Римо-католицькою церквою (явне попрання другої заповіді] та інші порушення морального закону, з якими відмовилися миритися інші християнські спільноти, однією з принципових причин поділу стало дотримання біблійної суботи. 

Як готська, вальденська, вірменська, сирійська і східна церкви, так само і церковна організація, заснована Патріком, здебільшогодотримуватися суботи, сьомого дня тижня, як святий відрізок часу, що складається з двадцяти чотирьох годин, у який Бог відпочивав після вчинення творіння. Багато віруючих також проводили богослужіння і в неділю, як і в наші дні часто громади збираються на молитовні збори по середах. 

Описуючи кельтську церкву, історик А. К. Флік зазначає: “кельти користувалися відмінною від” Вульгати “латинською Біблією, дотримувалися суботи як день спокою і проводили особливі богослужіння в неділю”.

Т. Раткліф Бернет у своїй книзі, присвяченій ревною католицької королеві Шотландії, яка в 1060 році першою спробувала знищити братів Колумби, пише: «Ймовірно, в цьому питанні шотландці дотримувалися традиційного звичаю стародавньої ірландської церкви, яка в якості дня спокою дотримувалася суботу замість неділі». 

«З церков Ірландії та Шотландії постійно прибували місіонери, що прямували до континентальної церкви. Ми маємо про це достатньо свідчень у численних гаельських рукописах, що належали церквам, які перебували в континентальних монастирях» [3, с.130]. 

Шотландці в цьому питанні, безумовно, дотримувалися традиційного звичаю давньої чернечої церкви Ірландії, дотримуючись як день спокою суботу, а не неділю».

Ендрю Ланг, докладно описуючи основні звичаї кельтської церкви, каже: «вони працювали в неділю, але зберігали суботу за заповіддю”. Інший автор пише:» Мабуть, звичаєм кельтської церкви ранніх часів в Ірландії і в Шотландії було в якості дня спокою дотримуватися іудейську суботу. Вони корилися четвертої заповіді буквально, дотримуючись сьомого дня тижня ”

Ніщо так швидко не призводить до гонінь, як закони про недільний день. У такій країні як Шотландія, могли співіснувати англосаксонська група віруючих, дотримує неділю, кельтська церква, дотримує суботу зі днів апостолів, мусульмани дотримуються п’ятницю, і віруючі, які не святкували жодного дня. Закон, який виділив би якийсь один день тижня, піднявши його до статуса святого, став би сектантським законодавством. Незабаром здобула прихильність держави секта усвідомила б свою перевагу і з презирством стала б ставитися до тих, хто свідомо дотримується інший день. Через зовсім небагато часу спалахує обурення, за яким йдуть гоніння.               

Отже, кальдам було наказано або підкоритися, або покинути Шотландію. Король Давид, син Маргарити, відняв у них землі Лох-Левен і наказав їм підкорятися звичаям ченців, дотримують неділю, яким він передав конфісковані владения. Немає потреби говорити про те, що кальды відмовилися це зробити і були вигнані [3,136].

Жодну релігію не можна знищити гоніннями, якщо не знищити людей, що сповідують цю релігію. Одягнена у вічне кохання, давня віра Колумби передавалася від батька до сина. Страждання, які зазнали шотландці від прихильників римської церкви, лише зміцнили їхню віру. Сторонников Риму незмінно зустрічало сильний опір шотландців. Як з’ясується пізніше, під час папського панування в Шотландії перебували представники вальденсів і послідовники Вікліфа. Рішуче, тривале і переможне повстання проти релігійної тиранії почалося тоді, коли Реформація знайшла в особі цієї землі одного зі своїх великих союзників. З точки зору історії не буде помилкою стверджувати, що Шотландія двічі врятувала світ для Реформації. Зрештою, завдяки потужному стимулу, даному їй новою, дивовижною організацією і благочестивим життям Колумби “Церква в пустелі” восторжествувала. 

Ще одним каменем спотикання між уельською церквою і папством виявилося посилюється вимога Риму про безшлюбність духовенства. “Церква в пустелі” завжди зберігала дану Богом свободу своїх служителів вступати в шлюб. Іноді, коли місіонерам доводилося піддаватися небезпекам, важким поневірянням і багато подорожувати, вони вважали за краще вести самотнє життя. Ці випадки були швидше виклю-ченнями, і, звичайно, продиктований такий вибір міг бути тільки особистим рішенням, але ніколи не ставав необхідною умовою висвячення на служіння. Навіть у дні розквіту своєї влади папству ніколи не вдавалося насильно нав’язати безшлюбність уельському духовенству, хоча і було зроблено багато спроб це зробити. 

Старі уельські церкви, які дотримувалися суботи, не схилили коліна перед Римом навіть тоді, але втекли в свої укриття, «де євангельські постанови виконувалися в їх первозданному вигляді, без змін з боку Римської церкви розбещеною» [3, с.194].

Саме кельтська церква Уельсу, а не папська, є сполучною ланкою між апостольським християнством і протестантизмом пізніх століть. Хоча пройшли століття, старі релігійні підвалини все ще збереглися. Непримиренну боротьбу між цими кельтськими і римськими церквами можна підсумувати словами Д. В. Вілліса Банда:

«Суперечка негайно перемістився від боротьби між християнством і язичництвом до смертельної сутички між латинськими і кельтськими церквами. На півночі Англії латинська церква перемогла. Вона змусила кельтських місіонерів відступити до Шотландії та Ірландії, формально підпорядкувавши Англію правлінню Риму. Але в Уельсі результат був іншим. Тут Латинської церкви було дано потужну відсіч, і вона ледь не зазнала повної поразки. Тут» кельтське християнство ” довгий час зберігало свої позиції з притаманними йому ідеями і особливими переконаннями» [3, с.194-195].

2.4. РОБІЖНОСТІ У ВЧЕННІ КЕЛЬТСЬКОЇ ТА РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

З приходом в Британію саксів багато міст, опора християнської церкви, були зруйновані і лежали пусткою, контакти громад Корнуелла, Уельсу, а також Ірландії з Римом і континентом ослабли, традиції виявилися законсервованими. Саме з цього часу практику кельтської церкви з певною часткою умовності можна розглядати в опозиції до римським звичаям. 

Місія св. Августина Кентерберійського (603), що мала на меті привести кельтське богослужіння і організацію у відповідність з римськими зразками і поставити кельтська церква під контроль апостольського престолу, не докорінно вплинула на релігійне життя в Британії. Лише в 664 на Соборі в Уітбі були прийняті римські норми, поступово поширилися в Шотландії і перемогли в Уельсі, Ірландії тільки після англійського завоювання (друга половина 12 ст.). Більшість відомих нам документів кельтської церкви безпосередньо пов’язані з Ірландією та Уельсом [6, с.112].

Із деяких джерел ми знаємо, що християнство прийшло на Британські острови в апостольські часи. Кол. 1:23 «якщо тільки пробуваєте в вірі тверді та сталі, і не відпадаєте від надії Євангелії, що ви чули її, яка проповідана всьому створінню під небом, якій я, Павло, став служителем». 

Викладач Ричард Харт, бакалавр Мистецтв, вікарія Катону, говорить: «То, что свет христианства засиял над этими островами в первом столетии, является историческим фактом» («Церковные записи», стр. 7, Кембридж, 1846).

Приблизно у 200 р. п. НХ Тертуліан зараховував британців до багатьох націй, що вірили у Христа, а також він говорив про місця: “бриттів-недоступних для римлян, але підлеглих Христу» («Ответ евреям», гл. 7).

До того як церква підпала під папську залежність на Британських островах – вона була відома яскравими освітянськими установами. Викладач Мистер Харт говорить: викладач Містер Харт каже: «Можна навести найбільш вагомі докази того, що просвітництво і благочестя процвітали на цих островах в період їх незалежності, особливо всесвітньо настільки відомою була Ірландія, що студенти стікалися туди з усіх куточків світу [4, с.37].

Коли римські ченці у VII ст. виступили з вимогою скасувати деякі звичаї кельтської церкви, серед висунутих ними претензій була і наступна: «Вони святкують свої суботи, але працюють по неділях». Незважаючи на жорстокий тиск Риму, британські християни таки не залишили виконання Божої заповіді.

Патрік із південної Шотландії, був привезений в Ірландію піратами, біля 376 р. після НХ. У рабстві віддав своє серце Богу. Після 6 років рабства утік у рідний дім в Шотландію, але повернувся в ірландію як місіонер кельтської церкви. Доктор Паджит («Христианография», часть 2, стр. 10) «Святой Патрик в свое время основал там 365 церквей».

Ті, хто чув про Патріка тільки як про католицького святого, здивуються, дізнавшись, що він зовсім не був римським католиком; він був членом істинної кельтської церкви. Не існує більш історичних свідчень того, що Патрік був римо-католицьким святим, як і фактів того, що Петро був першим папою.

Католики заявляють, що папа Целестин уповноважив Патріка як римського католицького місіонера і послав його в Ірландію; але Вільям Каскарт, д-р богослов’я, говорить: «Існує вагоме доказ того, що Патрік не був посланий в Ірландію римсько-католицькою церквою».

Ранні католицькі історики та папи уникали згадувань про Патрика. Коли папські місіонери прибули в Британію в 595троці по НХ, лідери кельтської церкви відмовились прийняти їх доктрини та визнати папську владу і не вживали з ними їжу. 1Кор. 5:11 «11 А тепер я писав вам не єднатися з тим, хто зветься братом, та є перелюбник, чи користолюбець, чи ідолянин, чи злоріка, чи п’яниця, чи хижак, із такими навіть не їсти!».

Заслуговує згадування і другий лідер кельтської церкви – Колумба, що народився в Ірландії в 521 році по НХ. Він на острові Йони вибрав 12 однодумців продовжував справу Патрика. Він створив місіонерський центр. Рання Кельтська церква посилала своїх місіонерів в Нідерланди, Швейцарію, Германію, Італію. 

Професор Ендрю ‘Ланг про них говорить: «Вони працювали по неділях, але дотримувалися суботи за біблійним звичаєм» «Історія Шотландії, з римської окупації» (том I, стор 96. Нью-Йорк, Додд, Мід і Со, 1900).

З допомогою політичного впливу і з величним видом саксонський король Эфельберг Кентський погодився прийняти папських місіонерів, і «Августин хрестив десять тисяч язичників в один день; привівши їх у месі до води. Потім, покладаючись на папську підтримку і мечі саксонців, Августин зібрав лідерів кельтської церкви і зажадав від них: “визнайте владу єпископа Риму”. Це були перші слова папства, звернені до стародавніх християн Британії”. 

Вони м’яко відповіли «”єдино як ми можемо йому підкоритися, це так, як ми підкоряємося кожному християнину» («історія Реформації», Д’обінье, книга XVII, гл. 2). «Що ж стосується подальшого підпорядкування, ми не знаємо того, кого ви називаєте татом, або Єпископом Єпископів і нікого, хто міг би претендувати на такий титул» («Рання британська історія», Дж. X. Воплі, есквайр, член парламенту, с. 17. (Лондон: 1860): і «Зміна папства», викл. Самуель Едгар, д-р богослов’я, стор 180-183. Нью-Йорк, 1849) [5, с.83].

Потім в 601 році, коли Британські єпископи остаточно відмовилися мати ще що-небудь з зарозумілим посланником Папи, Августин гордовито погрожував їм світськими покараннями. Він говорив: «Якщо ви не хочете прийняти світ від ваших братів, ви отримаєте війну від ваших ворогів; якщо ви не будете проповідувати життя саксонцям, ви приймете смерть від їх рук». Еделфред, король Нортумбрії, підбурюваний Августином, негайно послав 50 000 людей в Вал Ройал, Честер, територію принца Повиса, під чиїм проводом проводилася конференція. Тисяча двісті британських служителів університету Бангор вийшли подивитися на битву, Эделфред направив проти них свої війська, хоча вони там стояли, одягнені в свої білі шати і зовсім неозброєні, просто спостерігаючи за ходом битви, – вони були вбиті всі до одного. 

Що стосується самого університету, він наказав там вбити всіх служителів і студентів і спалити коледжі та церкви самого університету; таким чином сповнились слова авторитетного великого саксонського людини, благочестивого Біді, прогноз щодо благословенного Августина. Попіл цього благородного монастиря димів; його бібліотеки, вікова колекція, були повністю знищені вогнем».

У 1069 році Малкольм, король Шотландії, одружився на саксонській принцесі Маргариті, що була ревною католичкою. Вона виявила ініціативу зустрітись із лідерами кельтської церкви, зробивши спробу умовити їх святкувати неділю. Невдалі переговори стали приводом для репресій серед віруючих Шотландії та озброєного вторгнення в Ірландію. Переможцям було важко довести своє вчення людям, що століттями зберігали суботу. Довелося звертатись до вигадок, нібито Бог гнівається на тих, хто працює по неділях.

Наприклад, розповідали історію про те, як хліб, спечений в неділю, розрізали, і з нього полилася кров. Один абат показував підробного листа, в якому нібито Ісус Христос Своїм авторитетом переносив день поклоніння. 

В той марновірний вік багато людей було переконано саме таким чином, але декілька століть потому ми зустрічаємо у джерелах численні згадки про прихильників суботи. У ХVII столітті англійське духовенство жваво обговорювало, куди зник біблійний звичай святкувати суботній день і чиїм авторитетом було встановлене поклоніння в неділю.

Віруючі навіть терпіли переслідування за свої переконання. Та, незважаючи на це, вони вірили у своє високе покликання дотримуватись Божого Слова чистим: «Нашим обов’язком як християн є проголошення суботи з лагідністю і ніжністю тим нашим братам, які у цьому питанні відрізняються від нас» [9, с.51]. 

Виокремлення суботи як особливого дня поклоніння – одна з заповідей незмінного Божого Закону. Дотримання цієї заповіді було визначальною рисою Божих дітей у всі століття: «Це знак поміж Мною та поміж вами для ваших поколінь, щоб ви пізнали, що Я Господь, що освячує вас!» (Вих.31:13). Кельтська церква як наступниця апостольської традиції свято берегла і шанувала суботу. Віруючі готові були навіть ціною власного життя відстоювати цей знак вірності Богу.

РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ХРИСТИЯНСТВА В ЄВРОПІ В ЕПОХУ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

3.1. ВПЛИВ КЕЛЬТІВ НА РОЗВИТОК ОСВІТИ В ЄВРОПІ 5-11 СТОЛІТТЬ

Точно відомо, що ірландські ченці, нащадки диких кельтів-галлів, будували монастирі на Київській Русі і плавали в Америку за сотні років до вікінгів і Христофора Колумба [16, с.93].

Йшов час, і кельти залишили завойовницькі походи, розселившись на величезних просторах Європи. По території нашої країни проходив східний кельтського світу. 

На думку багатьох дослідників, Карпатська улоговина й інші західні райони стали базою, звідки кельти робили свої набіги на інші країни, і бастіоном, що захищав самих кельтів зі сходу. Ця гіпотеза, так само як і кельтське походження назви Галичина, підтверджується археологічно. Систематичні розкопки колишніх кельтських областей почалися тут досить давно й тривають понині. Їхні результати приводять нас до переконливого висновку: на рубежі нашої ери кельти заселяли ряд територій сучасної Західної України й залишили глибокий слід у їхній історії. 

Перший пам’ятник чисто кельтського походження був знайдений ще в 1962 р. у районі села Бовшів, в одинадцятьох кілометрах від древнього Галича. Це був ремісничий комплекс – майстерня кельтського гончаря, з більшою кількістю інвентарю. Хоча й раніше до археологів потрапляи окремі екземпляри або групи кельтських речей, існування цієї культури в Україні здавалося спірним. Відкриття в селі Бовшів розвіяло всі сумніви: кельти – це частина й нашої історії! Пізніше такі знахідки перестали бути одиничними. 

Вони чекали дослідників в усі нових і нових областях. У верхньому плині Західного Бугу були виявлені скарби монет I-XI століть до н.е., у верхнє Подністров’я – кельтське поховання [10, с.110]. 

Більше ста років проводилися розкопки в басейні ріки Тиса, де кельтські поселення були найбільш численні. Саме тут, у районі міста Мукачеве, був відкритий великий кельтський ремісничий центр, справжнє місто, найсхідніше з відомих у Європі. 

У цих же місцевостях було виявлено більше двохсот поховань кельтів. Як правило, площа кельтських селищ в Україні не перевищувала одного гектара. Зате дуже багатий археологічний матеріал: залізні й бронзові знаряддя праці, посуд і особливо багато зброї: мечі, списа, дротики, щити, кольчуги.

Поширення кельтської культури в Україні не обмежувалося тільки західним регіоном. Справжню сенсацію викликала знахідка археологів у Залісся на правом бережу Прип’яті. Тут було виявлене поховання, не схоже на поховання ні однієї місцевої культури. Спалені останки перебували в ручної роботи «кружальному» посудині, при них був типово кельтський інвентар. Це відкриття дозволило припустити, що окремі групи кельтів проникали далеко на схід. Але й це ще не все. Із джерел достеменно відомо, що кельти побували й у Північне Причорномор’я. Так, наприклад, в III столітті до н.е. їхні племена загрожували грецької колонії Ольвія (біля сучасного Миколаєва) [15, с.89].

3.2. ВПЛИВ НА ЗБЕРЕЖЕННЯ БІБЛІЙНОГО ВЧЕННЯ ТА СТВОРЕННЯ ПЕРЕДУМОВ РЕФОРМАЦІЇ

У житії Маріана Скотта (пом. 1088) розповідається, що хтось Мавриціус відвідував Київ і заснував там місію. Про цей же випадок йдеться в листі до Вратислава, короля Богемії. Є відомості про другу ірландської місії з Відня в 12 в., знищеної монголами. 

Лінгвісти припускають, що перше перекладення основних християнських молитов на слов’янську мову було зроблено за 60 років до місії Кирила і Мефодія. Переклад та організація перших громад в Моравії ставляться до заслуги нікому Добдагреку (ірл. Dub-da-chrich), який був сподвижником настоятеля монастиря св. Петра ірландця Віргілія (ирл. Fergil), в дусі кельтської церкви виконував одночасно обов’язки архієпископа Зальцбурга. [8, с.72].

У цей же період заявила про себе Кельтська церква, що представляла швидше мережу місіонерських поселень, ніж деномінацію, складену з Помісних Церков. До моменту появи на історичній арені вікінгів, по всій Європі вже налічувалося понад 1000 місіонерських поселень.

Деякі з нас відмовляються визнавати заслуги монастирів і чернечих орденів в християнізації світу, тому що судять про них за вчинками ченців, що живуть через майже 1000 років після описуваних подій.

Протягом Другої Епохи особливо виділялися два чернечих ордени Кельтські перегрини і ченці-бенедиктинці, які шанували Біблію і відрізнялися особливим духовним і місіонерським завзяттям. Щотижня ці люди в співах виконували всю Псалтир. Їх місіонери чимало зробили для євангелізації англосаксів і готовий.

У Середні віки Християнські монастирі стали не тільки центрами грамотності та освіти. Монахи зберегли багато технології римських ремісників вони вміли дубити і фарбувати шкіру, прясти, обробляти метал, зводити з каменю будівлі, будувати мости і т. д. [4, с.137]. 

ВИСНОВКИ

Кельти, гали, галати, гельвети – їх називають по різному. Але ніхто не буде сперечатися, що це могутній союз родових племен, який захопив владу від територій непідконтрольних Римській імперії (Великобританії та Ірландії) до Галичини на Західній Україні.

Але для нас не так важливі завоювання, імена полководців та ключові битви, як соціо-культурний вплив, який залишили кельти на території середньовічної Європи, зокрема релігійний вплив.

Кельти одними з перших відкрили для світу виборну систему влади. Король у кельтів був першим серед рівних і забезпечував захист і добробут для кожного свого підданого, а не був тираном і деспотом, який думає лише про власне збагачення за рахунок пригнічення тяжкою працею рядових верств населення. У сучасних обранців електорату є чому повчтись у політичних діячів середньовічних кельтів.

Кельти подарували для світу погляд про гендерну рівність. Жінка у кельтів шанувалась на одному рівні з чоловіком. Вона не була закрита в чотирьох стінах домашньої тюрми, полишена бути прислужницею для чоловіка і дітей. Кельтські жінки могли вільно займатися політикою, підприємництвом, освітою, воєнним ділом, поклонятися Богу за покликом власного серця.

Кельти, яких часто і безпідставно називали неотесаними і ледве писемними, подарували для світу таких видатних місіонерів-просвітителів як Патрік, Колумба, Колумбан, Айдан, які відкрили вістку Евангелія для язичників Щотландії, Ірландії, Англії, Уельсу, Франції, Німеччини та ще багатьох європейських країн. Завдяки цим смиренним досліджувачам Біблії Європа стала християнською.

Саме ці просвітителі приклали руку до заснування багатьох європейських коледжів та університетів, які спершу були школами вивчення Біблії.В таких школах студентам давали не лише сухі теоретичні знання, але і навчали працювати на землі, допомагали опанувати елементарними ремісничими професіями, які забезпечували матеріально юних місіонерів, щоб вони не почували себе важким тягарем для суспільства. Ще їх готували як вчителів народа, які викладали основні елементи грамотності: лічбу, письмо та читання.

Але основним покликанням цих мтудентів було навчитися приводити людей до Христа, відкривати язичникам Його любов і запрошувати їх стати учнями Христа.

На шляху юних місіонерів поставало чимало перешкод та труднощів, і найприкріе, що часто їх створювали не язичницькі королі, а римські єрархи, заважаючи розвитку кельтського християнства в Європі. Перші папські «місіонери» дізнавшись про процвітаючу кельтську Церкву закликали їх визнати Папу Римського як намісника Ісуса Христа на земліта прийняти вчення Риму.

Кельти не тільки вілмовили папським служителям. Але і довгі століття трималися поодаль від рішень Вселенських соборів та святих передань отців Церкви.
Їх часто називали єретиками. Відсупниками та аріанами, хоча саме вони зберегли істинне знання про природу Ісуса Христа, Божественність Святого Духа та взаємодію всіх трьох Особистостей Бога.

Саме кельти не прийняли нав’язаного їм дня поклоніння Сонцю, який прийняли папські єрархи, ідучи на компроміс з язичницькими жрецями. Кельти збереглт святісь субботнього дня за Божою заповіддю. Вони не визнавали поклоніння мощам святих, молитов до ікон та вважали гарантом спасіння лише Ісуса Христа. 

Дуже чітко вони окреслили межі священності шлюбу на основі Бут.1, бо «не добре бути людині одній», а особливо священнику, який повинен бути зразковим християнином та взірцем для своєї пастви

Кельти оберігали святість Божого закону, непомильність Святого письма, займалися перекладом Біблії на місцеві діалекти, проводили літургії виключно на рідній мові, займалися освітою та забезпечували вільний доступ до вивчення Біблії для всіх верств населення. Це і стало передумовами Реформації. Кельти створили плацдарм для поширення ідей Реформації ще задовго до Вікліфа, Гуса та Матіна Лютера.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

  1. Бебик В.,- «Кельти і саки» К.: 2007.
  2. Белова Н.,- «Кельти» Cultinfo К.: 2009
  3. Вілкінсон Брюс «Тріумф істини»,- пер. з англ.- Заокский «Источник жизни»,-2013.,480 ст.
  4. Дятлик С.,- «Кельтська Церква», К.:2005
  5. Казакевич Геннадій «Кельти в Україні»,- «Дзеркало житя», К.:2009
  6. Крістіан Едвардсон «Фактор віри» «Maranatha Media»,- 1993., 309 ст
  7. Кузьмін А., «Падение Перуна»,- М.: «Молодая гвардия», – 1988.-240 ст
  8. Маслов В.,- «Кельты в битвах», М.: 1987.-254 ст
  9. Монгайт Э.,- «Черты кельтского христианства»,- Вашингтон,-«Washinton Press», 1999, 294 ст
  10. Наливайко О., « Етнічна історія давньої України»,- К.:2008, 205 ст.
  11. Странд Кеннет «Суббота в истории христианства», Балтимор,-«North Atlantic Press»,- 2007, 264 ст
  12. Попельниця О., -«Походження слов’ян і кельти»,- №20, 20-26 травня 2005
  13. Хаджсон С.,- «Кельтська церква».- Сан-Дієго: 2004, 214 ст
  14. Янси Филипп «Кельтская цивилизация и ее наследие», -Мюнхен,-1995, 267 ст.
  15. Янси Филипп,- «Происхождение кельтской цивилизации», Мюнхен: 1989, 289 ст
  16. Яснопольский М.,- «Кельты. Русское кельтское общество» М.:2005, 298 ст.

Автор – Владислав Коваленко, бакалаврант богослів’я 

image_pdfimage_print

Святе Писання
Святе Писання, що складається зі Старого та Нового Завітів, є Словом Божим письмово переданим по Божественному натхненню через святих людей Божих, які виголошували й писали його по спонуканню Святого Духа. За допомогою цього Слова Бог передав людству необхідні для спасіння знання. Біблія має безперечний авторитет і представляє непогрішиме відкриття Його волі. Вона є мірилом характеру і критерієм досвіду, вичерпним викладом доктрин і достовірним повідомленням про дії Бога в історії нашого світу.
Пс. 118:105; Прип. 30:5, 6; Іс. 8:20; Ів. 17:17; 1 Фес. 2:13; 2 Тим. 3:16, 17; Євр. 4:12;
2 Пет. 1:20, 21
Трійця
Бог єдиний. Отець, Син і Святий Дух – єдність трьох довічних Особистостей. Бог безсмертний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий та понад усе. Він безмежний і вище людського розуміння, однак Його можна пізнати за допомого Його відкриття про Самого Себе. Бог, Який є любов, навіки гідний поклоніння, честі і служіння всього творіння.
Бут. 1:26; Повт. 6:4; Іс. 6:8; Мф. 28:19; Ів. 3:16; 2 Кор. 1:21, 22; 13:14; Єф. 4:4-6;
1 Пет. 1:2
Бог Отець
Бог Вічний Отець є Творець, Першопричина, Вседержитель і Незалежний Правитель всього творіння.

Він справедливий і святий, милостивий і добрий, повільний на гнів і сповнений постійної любові та вірності.

Якості та сили, що проявилися в Сині та Святому Дусі також є якостями та силами Отця.
Бут. 1:1; Повт. 4:35; Пс. 109:1, 4; Ів. 3:16; 14:9; 1 Кор. 15:28; 1 Тим. 1:17; 1 Ів. 4:8; Об'яв. 4:11
Бог Син
Бог Вічний Син з’явився втіленим в Ісусі Христі. Через Нього все було створено, дякуючи Йому був відкритий характер Бога, завдяки Йому здійснилося спасіння людства і через Нього відбувається суд над нашим світом. Будучи навіки істинним Богом, Він став також справжньою людиною, Ісусом Христом. Він був зачатий Святим Духом і народжений дівою Марією. Він жив і переносив спокуси як людина, проте явив Собою досконалий приклад праведності і любові Божої. Вчинені Ним чудеса були проявом сили Божої і свідченням того, що Він був дійсно Богом – обіцяним Месією. Він добровільно постраждав і помер на хресті за наші гріхи, зайнявши наше місце. Воскрешений з мертвих, Він вознісся на небо, щоб заради нас здійснювати служіння в небесному святилищі. Він знову прийде в цей світ у славі для остаточного визволення Свого народу і для того, щоб відновити все знову.
Іс. 53:4-6; Дан. 9:25-27; Лк. 1:35; Ів. 1:1-3, 14; 5:22; 10:30; 14:1-3, 9, 13; Рим. 6:23;
1 Кор. 15:3, 4; 2 Кор. 3:18; 5:17-19; Флп. 2:5-11; Кол. 1:15-19; Євр. 2:9-18; 8:1, 2
Бог Дух Святий
Бог Вічний Дух Святий діяв разом з Отцем і Сином при створенні, втіленні та спокуті. Він – така ж Особистість, як Отець і Син. Він надихав письменників Біблії. Він наповнив силою життя Христа. Він привертає і переконує людей; і тих, хто відгукується, Він оновлює і відтворює в них образ Божий. Посланий Отцем і Сином, щоб завжди бути з Його дітьми, Він наділяє Церкву духовними дарами, дає їй силу в її свідоцтві про Христа і в згоді зі Святим Писанням наставляє її на всяку істину.
Бут. 1:1, 2; 2 Цар. 23:2; Пс. 50:12; Іс. 61:1; Лк. 1:35; 4:18; Ів. 14:16-18, 26; 15:26;
16:7-13; Дії 1:8; 5:3; 10:38; Рим. 5:5; 1 Кор. 12:7-11; 2 Кор. 3:18; 2 Пет. 1:21
Створення світу
Бог в Писанні достовірно представив хронологію Своєї творчої діяльності. Протягом недавніх шести днів творіння Господь створив «небо і землю, море і все, що в них», а сьомого дня «спочив». Таким чином, Господь встановив Суботу як вічний пам’ятник Його праці, здійсненої і завершеної протягом шести буквальних днів, які разом з Суботою утворили той тиждень, що нам відомий сьогодні. Перші чоловік і жінка були створені за образом Божим, як вінець творіння, отримавши право володіння світом і обов’язок піклуватися про нього. Світ, при завершенні свого створення, як сказано в Біблії, був «вельми добрий», і його досконалість проголошувала славу Божу.
Бут. 1-2, 5, 11; Вих. 20:8-11; Пс. 18:2-7; 32:6, 9; 103; Іс. 45:12; Дії. 17:24; Кол. 1:16; Євр. 1:2; 11:3; Об'яв. 10:6; 14:7
Природа людини
Чоловік і жінка були створені за образом і подобою Божою як істоти, наділені індивідуальністю, силою і свободою мислити і діяти. Людина, за задумом Божим, – це нерозривна єдність тіла, душі і духу. Але хоча люди і були створені як вільні істоти, їх життя залежало від Бога. Однак, не послухавши Бога, наші прабатьки таким чином відмовилися визнати свою залежність від Нього і втратили своє високе положення. Образ Божий в них спотворився, і вони стали схильні до смерті. Їхні нащадки успадковують гріховну природу з усіма витікаючими з цього наслідками. Вони народжуються зі слабкостями і схильностями до зла. Але Бог у Христі примирив із Собою світ і Духом Своїм відновлює в смертних, що каються образ Творця. Створені для слави Божої, ми покликані любити Його, один одного і світ, що оточує нас.
Бут. 1:26-28; 2:7, 15; 3; Пс. 8:5-9; 50:6, 11; 57:4; Єрем. 17:9; Дії. 17:24-28; Рим. 5:12-17; 2 Кор. 5:19, 20; Єф. 2:3; 1 Фес. 5:23; 1 Ів. 3:4; 4:7, 8, 11, 20
Велика боротьба
Все людство залучено в велику боротьбу між Христом і сатаною. Вона розпочалась на небі в зв’язку з тим, що був поставлений під сумнів характер Бога, Його закон і справедливість Божого правління у всесвіті. Один зі створених ангелів, наділений свободою вибору, в своєму самозвеличенні став сатаною, противником Бога. Це призвело до повстання частини ангелів. Сатана викликав дух спротиву Богові в нашому світі, коли втягнув Адама і Єву в гріх. В результаті цього гріха, скоєного людьми, образ Божий став спотвореним в людстві. З цієї ж причини створений світ втратив свій порядок і був спустошений під час всесвітнього потопу, про що свідчить представлена ​​в Бут. 1-11 хронологія. На очах у всього творіння цей світ перетворився на арену світової боротьби, в результаті якої люблячий Бог буде затверджений в Своїх правах. Христос посилає Святого Духа і вірних ангелів, щоб вони допомагали народу Божому в цій великій боротьбі, направляли, захищали і зміцнювали його на шляху, що веде до спасіння.
Бут. 3; 6-8; Йов 1:6-12; Іс. 14:12-14; Єзек. 28:12-18; Рим. 1:19-32; 3:4; 5:12-21; 8:19-22; 1 Кор. 4:9; Євр. 1:14; 1 Петр. 5:8; 2 Петр. 3:6; Об'яв. 12:4-9
Життя, смерть і воскресіння Христа
Життя Христа проходило в досконалому послузі волі Божій. Його страждання, смерть і воскресіння – це єдино можливий шлях спокути скоєних людьми гріхів. Кожен, що приймає вірою це примирення з Богом, має вічне життя. Все творіння може краще осягнути нескінченну і святу любов Творця. Це досконале примирення виправдовує справедливість Божого Закону і милосердя характеру Творця. Так відбувається засудження наших гріхів і забезпечується наше прощення. Смерть Христа є замісною, спокутною, примиряючою і перетворюючою. Воскресіння Христа у плоті є знаком перемоги Бога над силами зла, і для приймаючих це примирення, служить свідченням їхньої перемоги над гріхом і смертю. Воскресіння проголошує панування Ісуса Христа, перед Яким схилиться кожне коліно на небі і на землі.
Бут. 3:15; Пс. 22:1; Іс. 53; Ів. 3:16; 14:30; Рим. 1:4; 3:25; 4:25; 8:3, 4; 1 Кор. 15:3, 4,
20-22; 2 Кор. 5:14, 15, 19-21; Флп. 2:6-11; Кол. 2:15; 1 Петр. 2:21, 22; 1 Ів. 2:2; 4:10
Спасіння у Христі
За нескінченної любові і милості Бог учинив так, що Христос, який не знав гріха, став гріхом заради нас, щоб в Ньому ми стали праведними перед Богом. Під впливом Святого Духа ми усвідомлюємо нашу потребу в Спасителі, визнаємо нашу гріховність, каємося в наших злочинах і вірою приймаємо Ісуса як Спасителя і Господа, як Того, Хто зайняв наше місце на хресті і залишив нам приклад. Ця спасаюча віра приходить до нас від Божественної сили Його Слова і є даром Божої благодаті. Завдяки Христу Бог виправдовує і приймає нас як Своїх синів та дочок і позбавляє від панування гріха. Дія Духа Святого створює в нас відродження і освячення. Дух оновлює наш розум, записує в наших серцях Божий закон любові і дає нам силу жити святим життям. Перебуваючи в Ньому, ми стаємо причасниками Божественної природи і отримуємо впевненість у спасінні як тепер, так і на суді.
Бут. 3:15; Іс. 45:22; 53; Єрем. 31:31-34; Єзек. 33:11; 36:25-27; Авв. 2:4; Мк. 9:23, 24; Ів. 3:3-8, 16; 16:8; Рим. 3:21-26; 8:1-4, 14-17; 5:6-10; 10:17; 12:2; 2 Кор. 5:17-21; Гал. 1:4; 3:13, 14, 26; 4:4-7; Єф. 2:4-10; Кол. 1:13, 14; Тит 3:3-7; Євр. 8:7-12; 1 Пет. 1:23; 2:21, 22; 2 Пет. 1:3, 4; Об'яв. 13:8
Зростання у Христі
Прийнявши смерть на хресті, Ісус здобув перемогу над силами зла. Він, Який переміг злих духів під час Свого земного служіння, зруйнував їх владу і зробив неминучою їх остаточну загибель. Перемога Ісуса забезпечує і нам перемогу над цими силами, які все ще прагнуть управляти нами, в той час як ми ходимо перед Ним в мирі, радості і впевненості в любові Божої. Зараз Святий Дух перебуває в нас і наділяє нас силою. В постійної прихильності Ісусу, нашому Спасителю і Господу, ми звільнені від тягаря минулих вчинків. Ми більше не перебуваємо в темряві, страху перед силами зла, невігластві та безцільності, які супроводжували наше колишнє життя. Здобувши цю нову свободу в Христі, ми покликані розвинути свій характер в подобі Його характеру, спілкуючись з Ним щодня в молитві, насичуючись Його Словом, розмірковуючи над Ним і Його Промислом, віддаючи Йому хвалу, збираючись на спільні богослужіння та беручи участь в здійсненні місії Церкви. Ми також покликані наслідувати приклад Христа, здійснюючи співчутливе служіння заради задоволення фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних і духовних потреб людей. Коли ми віддаємо нашу любов оточуючим і свідчимо про спасіння в Христі, постійна присутність Божа через Духа Святого перетворює кожну хвилину нашого життя і кожну справу в духовний досвід.
1 Пар. 29:11; Пс. 1:1, 2; 22:4; 76:12, 13; Мф. 20:25-28; 25; 1:31-46; Лк. 10:17-20; Ів. 20:21; Рим. 8:38, 39; 2 Кор. 3:17, 18; Гал. 5:22-25; Єф. 5:19, 20; 6:12-18; Флп. 3:7-14; Кол. 1:13, 14; 2:6, 14, 15; 1 Фес. 5:16-18, 23; Євр. 10:25; Як. 1:27; 2 Пет. 2:9; 3:18; 1 Ів. 4:4
Церква
Церква є спільнота віруючих, які визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Як і народ Божий в старозавітні часи, ми покликані зі світу, ми об’єднуємося для богослужіння, для спілкування, для вивчення Слова Божого, для святкування Вечері Господньої, для служіння всьому людству і для проголошення Благої вісті в усьому світі. Свою духовну владу Церква отримала безпосередньо від Христа, Який є втілене Слово, відкрите в Писанні. Церква – це Божа родина, і члени її, усиновлені Богом, живуть на підставі укладеного з Ним нового завіту. Церква – це тіло Христове, суспільство людей, об’єднаних вірою, і глава цього тіла Сам Христос. Церква – це наречена, заради якої Христос помер, щоб освятити і очистити її. При Його урочистому поверненні вона постане перед Ним як славна Церква, яка зберегла вірність в усі віки, відкуплена Його кров’ю та не має ні плями, ні вади – свята і бездоганна.
Бут. 12:1-3; Вих. 19:3-7; Мф. 16:13-20; 18:18; 28:19, 20; Дії. 2:38-42; 7:38; 1 Кор. 1:2;
Єф. 1:22, 23; 2:19-22; 3:8-11; 5:23-27; Кол. 1:17, 18; 1 Пет. 2:9
Церква Останку та її місія
Вселенська Церква складається з тих, хто істинно вірить в Христа. Але в останні дні, під час загального боговідступництва, Бог покликав Церкву Останку до дотримання заповідей Божих і збереження віри в Ісуса. Церква Останку проголошує настання години суду, сповіщає спасіння через Христа і проповідує наближення Його Другого пришестя.

Ця місія проголошення істини символічно представлена трьома ангелами в 14 розділі книги Об’явлення. За часом ця місія збігається з судом, який відбувається на небесах, і результатом її є покаяння і виправлення людей. Кожен віруючий покликаний особисто брати участь в цьому загальному свідоцтві.
Дан. 7:9-14; Іс. 1:9; 11:11; Єрем. 23:3; Мих. 2:12; 2 Кор. 5:10; 1 Пет. 1:16-19; 4:17; 2 Пет. 3:10-14; Юд. 3, 14; Об'яв. 12:17; 14:6-12; 18:1-4
Єдність в Тілі Христовому
Церква – це єдине Тіло послідовників Христа, покликаних із всякого народу, племені та язика. В Христі ми стаємо новим творінням. Серед нас не повинно бути відмінності незалежно від раси, культури, освіти, національності, статі, соціального і майнового стану. Ми всі рівні в Христі, Який за допомогою єдиного Духа об’єднав нас між собою і привернув до Себе. Ми повинні служити і приймати служіння неупереджено і з чистим серцем.
Завдяки відкриттю, яке нам дав Ісус Христос у Святому Письмі, ми маємо одну і ту ж віру і надію, одне і те ж прагнення служити всьому людству. Джерелом такої єдності є триєдиний Бог, Який прийняв нас як Своїх дітей.
Пс. 132:1; Мф. 28:19, 20; Ів. 17:20-23; Дії. 17:26, 27; Рим. 12:4, 5; 1 Кор. 12:12-14;
2 Кор. 5:16, 17; Гал. 3:27-29; Єф. 2:13-16; 4:3-6, 11-16; Кол. 3:10-15
Хрещення
Хрещення – це Боже повеління, за допомогою якого ми сповідуємо свою віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа, а також свідчимо, що ми померли для гріха і тепер прагнемо до оновленого життя. Таким чином, ми визнаємо Христа Господом і Спасителем і стаємо частиною Його народу після прийняття в члени Його Церкви. Хрещення – це символ нашої єдності з Христом, прощення гріхів і прийняття Духа Святого.

Хрещення здійснюється зануренням у воду, і до нього допускаються ті, хто має віру в Ісуса і засвідчив про каяття в гріхах. Хрещенню передують вивчення Святого Писання і прийняття його вчення.
Мф. 28:19, 20; Дії. 2:38; 16:30-33; 22:16; Рим. 6:1-6; Гал. 3:27; Кол. 2:12, 13
Вечеря Господня
Вечеря Господня – це спільне прийняття символів тіла і крові Ісуса як наочне підтвердження віри в Нього, нашого Господа і Спасителя. При здійсненні цього обряду присутній Сам Христос, який спілкується зі Своїм народом і зміцнює його сили. Беручи участь у Вечері, ми з радістю сповіщаємо спокутну смерть Господа і Його повернення у славі. Готуючись до Вечері, віруючі досліджують своє серце, сповідують свої гріхи і каються в них. Перед прийняттям символів відбувається служіння ногоомиття, встановлене нашим Божественним Учителем як символ оновлення, очищення і як вираз готовності служити одне одному в християнському смиренні, а також для того, щоб сприяти об’єднанню сердець в любові. Служіння Вечері відкрито для участі в ньому всіх віруючих християн.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Духовні дари та духовне служіння
Впродовж всіх віків Бог наділяв усіх членів Своєї Церкви духовними дарами, які кожен повинен використовувати на благо Церкви і людства. Цими дарами Святий Дух наділяє кожного члена Церкви по Своїй волі. Таким чином, Церква стає здатною виконати дане їй Богом призначення. Відповідно до Писання, до духовних дарів відносяться віра, дар зцілення, дар пророцтва, дар проповіді, учительський дар, дар управління, дар примирення, дар співчуття, дар милосердя та самовідданого служіння ближнім з метою підтримати і підбадьорити їх.

Деякі члени Церкви покликані Богом і наділені дарами Святого Духа, щоб працювати в Церкві як пастори, євангелисти і вчителі. Їх робота особливо необхідна для підготовки членів Церкви до служіння, для досягнення Церквою духовної зрілості і для забезпечення єдності у вірі і пізнанні Бога. Коли члени Церкви використовують ці духовні дари як вірні служителі всілякої Божої благодаті, Церква захищена від руйнівного впливу єретичних вчень, зростає в Бозі та зміцнюється у вірі і любові.
Дії. 6:1-7; Рим. 12:4-8; 1 Кор. 12:7-11, 27, 28; Єф. 4:8, 11-16; 1 Тим. 3:1-13; 1 Пет. 4:10, 11
Дар пророцтва
Святе Писання свідчить, що пророцтво – один з дарів Святого Духа. Цей дар є відмінною ознакою Церкви Остатку, і ми віримо, що він проявився в служінні Еллен Уайт.

Її праці являються пророчим авторитетом і служать для Церкви потіхою, керівництвом, настановою і викриттям. В цих працях також чітко визначено, що Біблія є мірилом для будь-якого вчення і досвіду.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Закон Божий
Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді призводять до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.
Вих. 20:1-17; Повт. 28:1-14; Пс. 18:8-15; 39:8, 9; Мф. 5:17-20; 22:36-40; Ів. 14:15; 15:7-10; Рим. 8:3, 4; Єф. 2:8-10; Євр. 8:8-10; 1 Ів. 2:3; 5:3; Об'яв. 12:17; 14:12
Субота
Блаженний Творець після шести днів творіння світу спочивав в сьомий день і встановив суботній спокій для всіх людей як пам’ятник творіння. Четверта заповідь незмінного Закону Божого вимагає дотримання сьомого дня, суботи, як дня спокою, дня особливого поклоніння і служіння відповідно до вчення і прикладу Ісуса Христа – Господа суботи.

Субота – це день радісного спілкування з Богом і один з одним. Це символ нашого спасіння у Христі, знак нашого освячення, нашої вірності та передчуття нашого вічного майбутнього життя в Царстві Божому. Субота – це постійний Божий символ вічного завіту між Ним і Його народом. Радісне проведення цього святого часу від вечора до вечора, від заходу до заходу є урочистий спогад звершеного Богом творіння і викуплення.
Бут. 2:1-3; Вих. 20:8-11; 31:13-17; Лев. 23:32; Повт. 5:12-15; Іс. 56:5, 6; 58:13, 14;
Єз. 20:12, 20; Мф. 12:1-12; Мк. 1:32; Лк. 4:16; Євр. 4:1-11
Смерть і воскресіння
Відплата за гріх – смерть. Але Бог, єдиний, що має безсмертя, дарує вічне життя Своїм викупленим. До дня Другого пришестя смерть для всіх людей – це стан небуття.

Коли ж Христос – Життя наше – з’явиться, то воскреслі та ті, що залишилися живими, праведники відтвореними і прославленими будуть піднесені назустріч своєму Господу. Друге воскресіння, воскресіння нечестивих, відбудеться тисячу років потому.
Йов 19:25-27; Пс. 145:3, 4; Еккл. 9:5, 6, 10; Дан. 12:2, 13; Іс. 25:8; Ів. 5:28, 29; 11:11-14; Рим. 6:23; 16; 1 Кор. 15:51-54; Кол. 3:4; 1 Фес. 4:13-17; 1 Тим. 6:15; Об'яв. 20:1-10
Тисячолітнє Царство та знищення гріха
Тисячолітнє Царство – це проміжний період між першим і другим воскресіннями, коли Христос і Його викуплені святі знаходяться на небі. Протягом цього часу відбувається суд над тими, хто помер, не розкаявшись у своїх гріхах. На землі в цей час не буде жодної живої людини, але буде тільки сатана зі своїми ангелами. Після закінчення цього тисячолітнього періоду Христос зі Своїми святими і Святе Місто зійдуть на землю. Тоді будуть воскрешені і всі нечестиві, які під проводом сатани і його ангелів підуть війною на Боже Місто і зберуться навколо Нього. Але зійде від Бога вогонь, який знищить це воїнство і очистить землю. Таким чином, гріх і грішники назавжди зникнуть з всесвіту.
Єр. 4:23-26; Єз. 28:18, 19; Мал. 4:1; 1 Кор. 6:2, 3; Об'яв. 20; 21:1-5
Нова Земля
На Новій Землі, де пануватиме праведність, Бог влаштує вічну оселю для викуплених. Серед створеної Ним досконалої природи вони будуть вічно жити в радості і любові, зростаючи в пізнанні Бога і Його творіння. Сам Господь буде там жити разом зі Своїм народом, і ніколи вже не буде ні страждань, ні смерті.

Велика боротьба закінчиться, а з її закінченням назавжди зникне гріх. Усе, що існує – жива і нежива природа – буде свідчити, що Бог є любов, і Він буде панувати на віки віків. Амінь.
Іс. 35; 65:17-25; Мф. 5:5; 2 Пет. 3:13; Об'яв. 11:15; 21:1-7; 22:1-5
Довірене управління
Ми – управителі Божі. Він довірив нам мудро розпоряджатися часом і можливостями, здібностями і майном, благословеннями землі і її дарами. Ми відповідальні перед Богом за правильне використання всіх цих дарів. Наше визнання Бога Владикою всього ми висловлюємо у вірному служінні Йому і ближнім, а також в добровільному
Бут. 1:26-28; 2:15; 1 Пар. 29:14; Агг. 1:3-11; Мал. 3:8-12; Мф. 23:23; Рим. 15:26, 27;
1 Кор. 9:9-14; 2 Кор. 8:1-15; 9:7
поверненні десятини і пожертвувань для проголошення Євангелія і для підтримки і зростання Його Церкви. Бог надав нам особливу честь, давши нам право розпоряджатися всім довіреним, щоб виховати нас в любові і привести до перемоги над егоїзмом і жадібністю. Управителі Божі відчувають радість, коли в результаті їх вірності інші люди отримують благословення.
Довірене управління
Ми покликані бути благочестивими людьми, чиї думки, почуття і дії знаходяться у відповідності з біблійними принципами у всіх аспектах особистого та суспільного життя. Щоб дати можливість Святому Духу відтворити в нас характер нашого Господа, ми прагнемо лише до того, що може принести в нашому житті християнську чистоту, здоров’я і радість. Це означає, що наші задоволення і розваги повинні відповідати високим критеріям християнського смаку і краси. Визнаючи наявність особливостей у різних культурах, ми, проте, вважаємо, що наш одяг має бути простим, скромним і охайним, відповідний тим, чия справжня краса полягає не в зовнішніх прикрасах, а в нетлінні лагідного й спокійного духу. Це також означає, що оскільки наші тіла є храмом Святого Духа, ми не повинні нехтувати турботою про них. Нам необхідні фізичні вправи, відпочинок і, по можливості, здорова їжа. Ми повинні утримуватися від нечистої їжі, зазначеної в Писанні. Так як вживання алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків і зловживання ліками шкодять нашому організму, нам слід і від цього утримуватися. Нам потрібно прагнути тільки до того, що допоможе нам привести наші думки і все наше єство в послух Христові, Який бажає, щоб ми були здорові, радісні і щасливі.
Бут. 7:2; Вих. 20:15; Лев. 11:1-47; Пс. 105:3; Рим. 12:1, 2; 1 Кор. 6:19, 20; 10:31;
2 Кор. 6:14-7:1; 10:5; Єф. 5:1-21; Флп. 2:4; 4:8; 1 Тим. 2:9, 10; Тит. 2:11, 12; 1 Пет. 3:1-4;
1 Ів. 2:6; 3 Ів. 2
Шлюб та сім'я
Шлюб, спочатку встановлений Богом в Едемі, є, згідно з вченням Христа, довічним союзом чоловіка і жінки для спільного життя і любові. Шлюб повинен укладатися лише між чоловіком і жінкою, які поділяють спільну віру. Укладаючи шлюб, християни покладають на себе зобов’язання не тільки один перед одним, а й перед Богом. Взаємна любов, повага, увага і відповідальність є основою християнських шлюбних відносин, відображаючи любов, святість, близькість і міцність відносин між Христом і Його Церквою. Щодо розлучення Христос сказав: «Хто дружину відпустить свою, крім провини перелюбу, … і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб». Хоча життя деяких сімей може виявитися далеко не ідеальним, чоловік і жінка, що повністю присвячують себе в шлюбі один одному у Христі, можуть досягти тісного єднання в любові, якщо вони довіряються керівництву Духа і повчанням Церкви. Бог благословляє сім’ю і бажає, щоб всі в ній допомагали один одному в досягненні духовної зрілості. Прагнення до згуртованості сім’ї – один з характерних ознак заключної вестки Євангелія. Батьки повинні виховувати дітей в любові і послуху Господу. Своїм словом і особистим прикладом батьки повинні вчити дітей, що Христос – це люблячий, ніжний і турботливий Наставник, який хоче, щоб усі вони стали членами Його Церкви, членами сім’ї Божої, що включає в себе як самотніх, так і сімейних людей.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Служіння Христа в небесному святилищі
На небі знаходиться святилище, справжня скинія, що її збудував був Господь, а не людина. Там Христос заради нас звершує Своє заступницьке служіння. Його служіння дає кожному віруючому можливість спасіння через прийняття Його спокутної жертви, яку Він одного разу приніс на хресті за всіх нас. Після Свого вознесіння Він став нашим великим Первосвящеником і почав Своє заступницьке служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святій частині земного святилища. У 1844 році, після закінчення пророчого періоду в 2300 днів, розпочалася друга і остання частина Його спокутного служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святому Святих земного святилища. В цей час на небі розпочався слідчий суд – перша стадія остаточного знищення всіх гріхів, прообразом якої було очищення стародавнього єврейського святилища в День викуплення. У тому старозавітному служінні святилище символічно очищалося кров’ю жертовних тварин, небесне ж святилище очищається досконалою жертвою, якою є кров Ісуса. Мешканці неба завдяки слідчому суду бачать серед померлих на землі тих, хто спочив у Христі і тому гідний брати участь в першому воскресінні. На цьому суді також стає зрозуміло, хто з тих, що ще живуть на землі перебуває у Христі, дотримуючись Божих заповідей, вірячи в Ісуса, покладаючись на Нього в справі спасіння, і хто, отже, гідний життя в Його вічному Царстві. Цей суд підтверджує справедливість Бога, Який спасає тих, хто вірить в Ісуса. Суд проголошує, що ті, хто зберегли вірність Богу, увійдуть до Царства Небесного. Коли ж це служіння Христа завершиться, закінчиться і відведений для людей час випробування перед Другим пришестям.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Друге пришестя Христа
Друге пришестя Христа – це блаженне сподівання Церкви і величне завершення справи Божої на землі. Пришестя Спасителя буде буквальним, особистим, видимим і одночасним для всього світу. При Його поверненні праведники, що до цього часу померли, будуть воскрешені і одночасно з живими праведниками будуть прославлені і піднесені на небо. Безбожні ж в цей момент помруть. Майже повне виконання найважливіших пророцтв, що послідовно розкривають історію світу, свідчить про швидке пришестя Христа. Час цієї події не відкрито, і тому ми повинні бути готові до неї в будь-який момент.
Мф. 24; Мк. 13; Лк. 21; Ів. 14:1-3; Дії. 1:9-11; 1 Кор. 15:51-54; 1 Сол. 4:13-18; 5:1-6;
2 Сол. 1:7-10; 2:8; 2 Тим. 3:1-5; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Об'яв. 1:7; 14:14-20; 19:11-21