Перехрещення та заклик неухильно дотримуватися Біблійних слів у анабаптистів

Перехрещення та заклик неухильно дотримуватися Біблійних слів у анабаптистів

Коли Христос вознісся на небо, молода церква почала активно діяти в проповіді Євангелія. В день п’ятидесятниці до церкви приєдналося три тисячі люду, таким чином «щоденно до Церкви Господь додавав тих, що спасалися»(Дії апостолів 2:47). З ростом церкви росли й гоніння. Християн можна було знайти по всій території Римської імперії. Скільки б послідовників Христа не вбивали, їхня кількість не ставала меншою.

На початку IV століття нашої ери імператором Римської імперії став Костянтин і для церкви настав новий період. Християнство стало державною релігією, а ті, хто до нього не належав, – єретиками. Імператор запровадив у церкві нові звичаї. Костянтин за допомогою державної влади керував діяльністю священиків і за своєю ініціативою скликав Собори. Християнське суспільство отримало державні права, обряд хрещення проводився над малими дітьми і тепер кожна людина від свого народження вважалася християнином. Церква пішла на компроміс зі світом, язичництво одягнулося в християнські форми та обряди [20].

З того часу, як християнство стало державною релігією, церква почала втрачати свою моральність та духовність. Деінде виникали різні рухи за те, щоб обновити церкву і, потрібно сказати, що в чомусь вони мали успіх. Але цей успіх розповсюджувався на невелику частину людей. До XII століття влада церкви була майже всеосяжною і мало що відбувалося без її згоди. Хрестові походи показали наскільки церква відчула у своїх руках всю міць влади. Меч став місіонерською програмою євангелізації тих, хто думав інакше. Всім, хто ішов в ці походи, було обіцяно повне прощення гріхів. Замість того, щоб вірити та слідувати прикладу Христа, спасіння можна було купити або заробити [20].

Із середини XIV століття ряд стихійних лих привів у приголомшення весь християнський світ. Велика чума 1348 року, епідемії, війни, конфлікти між папами здавалися Божими карами та передчуттям ще більших лих. В цей час виникла атмосфера загального страху – перед сатаною та відьмами, чумою, страхом смерті, Божим судом та перед пеклом. Всюди відчувалася релігійна тривога і бажання реформувати церкву [6 ст.246–247].

Розкіш Папи Римського, податки, які він наклав на весь світ, безграмотність та аморальність кліриків, система священних таїнств, таких як хрещення та причастя, контролювала тимчасову і вічну долю кожної людини. Все це призводило до того, що деінде було чути голоси таких попередників Реформації, як вальденси, лоларди, Джон Уїкліф, Ян Гус.

Анабаптисти стали тими, хто продовжував підтримувати голос реформ. Вони призивали людей повернутися до життя першоапостольської церкви, де живе єдність, братерство і церква не залежить від державної влади.

Більшість праць, які посвячені анабаптизму, написані німецькою та англійською мовах. Ті роботи, які ми маємо українською та російською мовах, переважно дають дуже коротке пояснення тому, хто такі анабаптисти. Та деякі із них хотілося б відмітити.

В 1580 році сформована книга «Книга Злагоди» (на латині «Сoncordia»). Ця книга містить лютеранське віросповідання. В 9 артикулі про хрещення запевняється, що діти повинні бути охрещені, оскільки це необхідно для спасіння. Анабаптисти згадуються як бунтівна купка розбійників, які називають хрещення марним. В захист хрещення дітей в цій книзі написано, що обітниця спасіння відноситься до всіх, в тому числі й до дітей. Обітниця не належить тим, хто знаходиться поза Церквою Христовою, де немає ні Слова, ні Таїнства. Дітей потрібно хрестити згідно заповіді Христа (Матвія 28:19) «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи…». Як спасіння пропонується всім, так і хрещення пропонується для всіх. Посилаючись на цей вірш, лютерани стверджують, що діти можуть і повинні хреститися [18].

З 1902 року російськомовне населення побачило працю німецького історика Георга Тюмбульта під назвою «Перекрещенцы». У своїй невеличкій книзі Тюмбульт передає історію тієї культури, в якій відбувалося зародження анабаптистів, описує їхні мрії та сподівання. Він представляє історію міста Мюнцер, селянську війну та її катастрофу. Це один із тих кращих трудів російською мовою, до якого можна вдаватися досліднику радикальної Реформації [13].

У 1995 році в Москві видавництво менонітів видали працю за назвою «Радикальна Реформація» під редагуванням Дж. Діка. Ця книга являє переклад восьми розділів з книги «Введення в курс історії менонітів», яка видана англійською мовою в 1967 році. В цій праці описується виникнення і розвиток анабаптизму, біографія лідерів радикальної Реформації та коротке викладення їхнього вчення. Хоча цей ресурс за своїм об’ємом не великий, але він є одним з найбільш ємних інформаційних джерел російською мовою по історії анабаптизму [20].

Можна було би згадати про книги, які написані російською мовою, такі як «Историябаптизма», «Богословскаямысльреформации» та інші, але вони дають менше інформації про анабаптистів, ніж вищезгадані.

Проаналізувавши ту невелику кількість інформації, яка існує на українській та російській мовах, можна зрозуміти, що є сенс писати про радикальний рух Реформації. Одні критикують анабаптизм, інші представляють його в доброму світлі, висвітлюючи його позитивні сторони. Ким же були анабаптисти, як виникли, у що вірили та що вагомого принесла їхня Реформація?

Французький історик Марк Блок говорив, що незнання минулого неминуче призводить до нерозуміння теперішнього [17]. У цьому розумінні тема радикальної Реформації має актуальність для кожного протестанта. Тому що кожному, хто вірить, який стає частиною тіла Христового (тобто Церкви) через повне занурення у воду, варто було би знати, якою цінною була затверджена доктрина про «хрещення».

Радикальна реформація та анабаптизм

Радикальна Реформація відома як ліве крило Реформації XVI століття або як ліберальний чи екстремістський напрямок в Реформації, послідовники якої стали правим крилом сучасного християнства і представниками найбільш фундаментальних поглядів.

Термін «радикальна Реформація» в сучасному богослов`ї вмикає в себе всіх представників релігійних груп цього періоду, які не ототожнюються із Реформацією магістерською та Контрреформацією [11 ст.75].

В цілому виділяють три основні групи представників радикальної Реформації: центристи (по іншому: біблійні, мирні анабаптисти), раціоналісти і містики [12, ст.230–231].

Група центристів найбільш впливова та стійка. За словами С. В. Саннікова, «без історичного служіння цієї групи християн такі очевидні цінності сучасного суспільства, як свобода совісті та невтручання держави в церковне і духовне життя були б немислимі» [12, ст.236].

До раціоналістичної групи, як правило, відносились інтелектуали, які збирали навколо себе своїх послідовників, які, частіше за все, теж були інтелектуалами. Вищим критерієм істини вони вважали Святе Письмо, яке пояснювалося людським розумом. Приймали лиш те з Писання, що можна було зрозуміти і пояснити логічно та розумно. Головною темою було питання про Трійцю. Вони відкидали вчення про Трійцю та Божественність Ісуса Христа. Передовими діячами в XVI столітті були ФаустоСоцціні та Михайло Сервет [12, ст.235].

Містичні групи керувалися внутрішнім просвітленням, духовним відкриттям. Лідерів цих груп часто відвідували пророчі видіння. Як правило ці групи небагато чисельні та історично нестабільні. Одним з ранніх лідерів був Томас Мюнцер (біля 1493–1525). Він був чудовим оратором, покладався на особисте відкриття, яке приймав за голос Духа Святого.

В час Реформації на території  Швейцарії  існувала свобода [15, ст.249], а, за словами історика християнства С. В. Саннікова, з 1499 року Швейцарія відокремилася від імперії та стала найбільш незалежною та вільною країною Європи [12, ст.215]. Це може підштовхнути до думки про те, що обставини, які створилися в цій країні, дали можливість розвиткові радикальної та магістерської Реформації. Саме тут, у Швейцарії, в місті Цюрих, сталося зародження анабаптистського руху. 21 січня 1525 року в місті відбулося перше хрещення по вірі [21, ст.101].

Говорячи про виникнення анабаптизму в Цюриху, буде неможливим не згадати про Ульріха Цвінглі. В 1518 році звільнилося місце у великому Цюрихському кафедральному соборі та соборний капітул, від якого залежав вибір, шукав людину освічену та гідну для служіння [19, ст.43]. Ульріх Цвінглі як раз і був тою людиною. Бувши із заможної сім’ї, Цвінглі навчався в двох школах і закінчив два університети. Для кращого розуміння Святого Письма він вивчив давньоєврейську мову [22]. Із самого початку свого служіння в ЦюрихуЦвінглі почав проповідувати Новий Заповіт в хронологічній послідовності, взявши старт із Євангелія від Матвія. Його проповідь лунала на рідній і зрозумілій мові [19, ст.43–44].

В той час освіта духовенства перебувала на дуже низькому рівні, одиниці зі священнослужителів могли читати Біблію. Їхнє невігластво можна представити в цитаті одного монаха: «Тепер винайшли нову мову, грецьку – це мати всіх чвар; цією мовою написана книга, звуть її Новим Завітом, і в ній багато небезпечних місць. А тепер виникає ще одна мова, єврейська; хто її вивчає, стає жидом!» [19, ст.44–45]. Тепер можна уявити, з яким захопленням люди слухали проповіді Цвінглі. В усіх його проповідях звучало Євангеліє, яке було зрозумілим для кожного. Від вірша до вірша, від розділу до розділу, від книги до книги Цвінглі представляв Благу Вістку для жителів Цюриха.

У своєму дослідженні Біблії Цвінглі прийшов до протестантських переконань. На одному із диспутів з представниками єпископа Констанського, реформатор різко висловився проти священного передання, визнаючи за авторитет лише Святе Письмо. Він відмовився визнавати владу Римсько-католицької церкви над собою. Цвінглі виступив проти меси та вирішив затвердити у своїй громаді біблійне причастя в пам’ять про Таємну Вечерю, в якій чашу приймають не тільки священики, але й парафіяни. На це Рада міста постановила, що в порядок служіння меси ніяких змін вноситися не буде і Цвінглі, не бажаючи псувати відносини з Радою, погодився з рішенням [20]. До 1525 року Цвінглі все-таки зумів провести такі реформи, як відміна меси, введення рідної мови на богослужінні, винесення з храму ікон і дозвіл монахам одружуватися [12, ст.337].

Відношення Цвінглі до Святого Письма і його віра в те, що Біблія є основою для всякого вчення, а також його проповіді були тим, що подобалося анабаптистам та надихало їх. Під впливом проповіді Цвінглі до реформаційного руху приєднався Конрад Гребель, який вважається засновником швейцарського руху анабаптистів [5, ст.32]. Гребель народився в Цюриху, в сім’ї партійців. Його батько був канцлером міста. Конрад отримав хорошу освіту в університетах Вени та Парижу. До зустрічі з Ульріхом Цвінглі він вів порочне життя, саме погляди Цвінглі на те, що хрещення дітей не має біблійної основи справили враження на Гребеля і він став співпрацювати пліч-о-пліч зі швейцарським реформатором [5, ст.32], [15, ст.249].

Після  того, як Рада міста заборонила привносити зміни в богослужіння відносно меси, деякі з учнів Цвінглі переживали невдоволення. СімонСтампф і Конрад Гребель писали до Цвінглі про те, що рішення має прийматися не мілордами, а Святим Духом [3].Цвінглі продовжував триматися думки, що Реформація повинна просуватися за підтримки держави і не наважувався йти проти магістрату.

Пізніше Гребель писав: «Той, хто вірить, вважає і стверджує, що Цвінглі виконує свій обов’язок, як личить пастирю, вважає, стверджує і мислить неправильно» [20]. З цього часу Гребель та інші анабаптисти вже були в опозиції по відношенню до Цвінглі та стали вважати, що реформа не повинна проходити під керівництвом держави. Згодом ці учні запропонували Цвінглі звернутися до жителів Цюриха, щоб ті виразили свою думку «за» чи «проти» Слова Божого. Вони були переконані, що народ підтримає Цвінглі. Ці учні хотіли, щоб та частина народу, що виразить підтримку, обирала склад Ради, яка буде сприяти Реформації, а не гальмувати її. Цвінглі був за те, щоб проводити реформи, але він боявся, що в одній частині Цюрихупроводиметьсяпротестантське служіння, а в іншій – римськокатолицьке, і це може призвести до розділення міста та церкви. На його думку, це було образливим для Бога [20].

Таким чином, головне питання, яке роз’єднувало анабаптистів з іншими протестантами, – це відношення до держави. Хто і як буде проводити реформи? Хто несе відповідальність? Магістерські реформатори відповідали, що успіх буде лише тоді, якщо реформу проводитиме влада держави. Радикальні реформатори говорили про те, що влада не може нести відповідальність за просування Реформації, реформи беруть початок з окремих людей [12, ст.230].

В селищіВітікон, що близько Цюриха, один зі священиків, на ім’я Вільгельм Ройблін, прийняв радикальні погляди Цвінглі відносно хрещення дітей. В Цюріху він став першим священиком, який одружився. В 1524 році він призиває батьків не хрестити дітей, доки вони не стануть достатньо дорослими. Він не запитував про дозвіл у міської Ради і діяв на свій розсуд. Це було ознакою того, що послідовники Цвінглі більше не залежали від свого вчителя. За свою проповідь Ройблін був посаджений до в’язниці [5, ст.33], [13, ст.17, 30], [20].

Восени 1524 року Конрад Гребель та його друзі пишуть листи трьом головним протестантським лідерам – АндреасуКарлштадту, Томасу Мюнцеру та Мартіну Лютеру – в надії на те, що в них вони знайдуть підтримку для подальшого розвитку радикальної Реформації. Зберігся лише лист до Мюнцера, тому що він його так і не отримав. Інші двоє отримали, але відповіді від них не було. В листі до Мюнцера анабаптисти підтримували його в тому, що він критикував хибну віру і поверхневу релігійну обрядовість. Але цілком зрозуміло, вони висловлювалися проти вчення Мюнцера за використання фізичного насилля. В цьому листі вони висловлювали свою чітку позицію: «Євангеліє і його прихильників не повинно захищати мечем, так само як і вони не повинні їм себе захищати … Істинно віруючі християни – це вівці серед вовків, ягнята, ведені на заріз; вони повинні приймати хрещення в муках і стражданнях, в горі, переслідуваннях і смерті; вони повинні піддатися випробуванню вогнем і знайти вічний спокій, не вбиваючи тілесно, а духовно побивати своїх ворогів» [20].

Під кінець 1524 року питання про хрещення дітей стало проблемою, яка могла привести до соціальних конфліктів. Міська Рада постановила рішення про те, що Цвінглі повинен протягом двох тижнів зустрічатися з тими, хто не визнає хрещення дітей, аж доки це питання не буде вирішене. В грудні цього ж року Цвінглі перестав проводити ці зустрічі, вважаючи, що ці дискусії можуть ще більш поглибити проблему. Фелікс Манц, який мав ліберальну освіту, з глибоким знанням івриту, грецької та латинської мови та був другом Конрада Гребеля, відіслав лист в Раду з проханням продовжити зустрічі. Рада назначила зібрання на 17 січня 1525 року [20].

На цьому зібранні Рада видала мандат, який забороняв Гребелю і Манцу проводити зібрання «по дослідженню Біблії». Всіх, хто буде проявляти супротив і небажання хрестити дітей, виганяти з міста або карати [5, ст.33–34], [12, ст.237], [13, ст.30], [15, ст.249–250], [20].

Група «братів», як називали себе «анабаптисти», хотіли створити суспільство істинних віруючих, які є такими не через те, що від народження віруючі, бо були охрещені. Віруючий в їхньому розумінні – це не той, хто народився у християнській сім’ї, віруючий – це той, хто живе згідно Євангелія.

Коли вони зрозуміли, що Цвінглі не буде підтримувати їх, вони прийняли рішення, що самі будуть створювати те суспільство, в якому бажали жити. Через декілька днів після рішення Ради, що до хрещення дітей, а саме, 21 січня, «брати» зібралися разом у будинку Фелікса Манца для читання Біблії та молитви. Їм потрібно було вирішити та прийняти рішення відносно хрещення дітей, відректися і жити спокійно, чи все ж відстоювати свою позицію і бути гнаними. Одне із передань говорить, що вони волали в молитві до Бога.

В цей час Георг Блаурок (католицький священик) став на коліна і просив Конрада Гребеля, щоб той хрестив його істинним хрещенням по вірі. Хрещення відбулося на площі Цюриха у фонтані. Інші присутні стали просити, щоб їх теж було охрещено, Блаурок хрестив всіх інших і самого ж Конрада Гребеля. Хрестили вони не повним зануренням у воду, оскільки хотіли показати не метод хрещення, а необхідність віри в обряді хрещення. Пізніше, коли вони думали про повне дотримання вимог Нового Заповіту, хрещення стало проводитися повним зануренням у воду [4, ст.54], [12, ст.237], [13, ст.30], [20].

Через короткий час після цих подій, у квітні місяці, відбулося ще одне велике анабаптистське хрещення. Навесні 1525 року під впливом Вільгельма Рейбліна був охрещений священик і доктор богослів’яБальтазарГубмаєр. Він займався пасторською діяльністю в місті Вальдшут (австрійське містечко, яке було розташоване близько кордону Швейцарії). Таким чином «брати» повністю відділилися від Цвінглі та почали розповсюджувати своє вчення по Швейцарії та південній Німеччині. Під впливом швейцарських реформаторів Губмаєр здійснював подібні реформи у місті Вальдшут. Він відмовився від старої віри, зруйнував вівтар та повиносив з церкви ікони. Губмаєр став співпрацівником та близьким другом Ульріха Цвінглі. Він не був у повному сенсі слова учнем Цвінглі, але розділяв його погляди на хрещення дітей.

На зібранні 17 січня 1525 року, де вирішувалося питання хрещення дітей, Губмаєр не був присутній. Рада прийняла рішення, що дітей потрібно хрестити, а «брати» прийняли інше рішення і стали проводити обряд хрещення між собою. Хоча Губмаєр і вважав себе другом Цвінглі, але хрещення дітей не сприймав.

ВільгельмРойблін, який був згаданий нами раніше, проповідував у сільській місцевості Вальдсхута і в самому місті. У відгук на проповідь відбулося хрещення деяких з парафіян Губмаєра. Опісля і сам Губмаєр був охрещений Ройбліном, а потім, в день Пасхи, Бальтазар сам хрестив більш ніж 300 чоловік.

З цього часу БальтазарГубмаєр став одним з лідерів анабаптизму. Протягом декількох місяців він брав участь у диспуті проти Ульріха Цвінглі та опублікував відповідь на праці Цвінглі та інших богословів, які виступали проти анабаптизму. Губмаєр загалом випустив сімнадцять памфлетів і трактатів, шість з яких були посвячені питанню хрещення. Він був проти фанатизму та насильства, говорив про те, що Бог встановив людську владу і їй потрібно коритися, що християнин повинен бути готовий швидше постраждати, чим виправдовувати себе. Губмаєр виділяв три основні принципи:   

  • верховенство Писання;
  • релігійна свобода;
  • хрещення віруючих [5, ст.38–39], [20].

Таким чином, учні Цвінглі самі стали вчителями й почали будувати те, що не змогли побудувати з ним. Вони терпіли переслідування як від Римсько-католицької церкви, так і зі сторони лютеран. Анабаптисти бажали реформувати церкву і повернути її до першоджерел, тобто, до того способу життя і віри яка була у першоапостольської церкви. Для анабаптистів головним критерієм істини було Святе Письмо. Часто те, що вони взнавали з Біблії, вони сприймали буквально і дотримувалися цього, за що їхні реформи отримали назву «радикальна Реформація».

Вчення анабаптистів

Анабаптисти отримали свою назву від Ульріха Цвінглі, дослівно ця назва переводиться, як «перехрещенці». Це вказує на їх найбільш характерний та відмінний аспект – хрещення може бути лише для тих, хто публічно сповідував свою віру [8, ст.21], [12, ст.237].

Анабаптисти прагнули повернутися до початкового християнства. Проповідь на горі Ісуса Христа повинна була стати буквальним законом для всіх християн. Віруючі повинні стримуватися від клятв та використання меча. Громади анабаптистів вирізнялися своєю простотою, помірністю та пацифізмом. Вони хотіли реформувати не просто хід церковної літургії або доктрини. Реформа анабаптистів – це реформа серця, віра повинна відбиватися у повсякденних ділах віруючого. Кожен член церкви зобов’язується бути священиком та місіонером [1, ст.261].

Швейцарські анабаптисти вірили, що життя християнина – це слідувати за Христом. Навернення до Господа повинно проявлятися у зміненому житті, в житті, яке приносить плоди.

В історії анабаптизму тяжко знайти систематизоване викладене вчення. Причиною цьому може бути їхнє постійне переслідування, а також розгалуження на різні погляди в самому ж анабаптизмі. Вагомою причиною також є те, що для перехрещенців було важливим не збудування богословської доктрини, а втілення Слова Божого в повсякденне життя. Однак, існують доктрини, які розділяються між всіма анабаптистами. Вони стверджували, що Біблія є головним і непогрішимим правилом віри та життя. Багато з анабаптистів трактували її буквально, вони говорили про те, що церква має бути відокремленою від держави. 

В той час, коли римо-католики будували основу організації своєї церкви на старозавітній церкві, анабаптисти заперечували ідентичність старозавітної та новозавітної церкви та говорили тільки про існування церкви віруючих. Вони практикували хрещення віруючих – спочатку обливанням, а пізніше – повним зануренням у воду. Декотрі з них були схильні до пацифізму та заперечували проти клятв у судді та служіння в магістратах [7, ст.269], [15, ст.250].

Про Церкву

Церква для анабаптистів – зібрання людей, які стали членами церкви через хрещення по вірі. Ідеалом церкви вважався приклад першоапостольської церкви. До церкви міг приєднатися кожен, хто був відроджений Духом Божим. Так, як вони слідували прикладу апостольської церкви, то вважали, що все повинно бути спільним, і братня любов та піклування про ближнього ставилося на почеснемісце.

Анабаптисти вважали, що Церква Христа складається з людей, народжених від Бога. Господь будує Свою Церкву через Дух Христа. Серед них не було поділу на клір і світ, всі вони були «священство святе» (1 Петра 2:5). Церква складається лише з віруючих, тому немовлята, які не можуть вірити, не можуть бути частиною церкви. Вони збиралися на служіння по можливості два, три рази на тиждень. Один з призначених братів мав відповідальність говорити Слово, наголос ставився на добру поведінку та праведне життя. Підтримувалася чистота та дисципліна церкви [10, ст.494], [21, ст.105].

Відносини церкви та держави

Держава розумілася ними як вказівка на Божий гнів. Вони вважали, що вона виражала Божу благодать, яка встановлює порядок та мир. Державна сила по-своєму була необхідна. Анабаптистське розуміння сили, як засобу для встановлення порядку поза досконалості Христової, тобто поза Його церкви, замінило концепцію «Подвійного союзу» співпраці держави та церкви в питаннях встановлення суспільного та релігійного порядку, і таким чином відновило розуміння церкви та держави як двох різних, співіснуючих і не обов`язково взаємодіючих інститутів. Вони відокремлювалися від держави (від світу), щоб зберегти чистоту Божого народу, були проти використання зброї та участі у війні. Деякі фанатично настроєні групи, в свою чергу, використовували зброю для встановлення Божого Царства.

Вчення про Трійцю та людину

Анабаптисти у своєму вченні про Трійцю не відходили від традиційного розуміння. Що стосується вчення про людину, то Балтазар Губмаєр у своїй праці «Про свободу волі» (1527 рік) пише про те, що людина знаходиться в гріху, але образ Божий ще не повністю стертий. Якщо людина довіриться Богу, тоді вона може бути дійсно вільною і гідною виконувати волю Божу. За вченням анабаптистів свобода волі доступна лише для відродженої людини. Людина є розбещеною і неспроможною звільнити сама себе, тому через її гріх їй потрібна благодать [10, ст.495], [21, ст.103].

Про гріх

Гріх – протистояння Богові, небажання коритися Йому. Вони говорили про те, що в їхній громаді всі члени ненавидять гріх і люблять праведність, але й не відкидали того, що кожен може впасти та згрішити. Анабаптисти стверджували, що з Адамом згрішило все людство. Також в їхньому вченні робиться акцент на любов. Любов – це сила, яка протидіє гріху, «любов покриває багато гріхів!» (1 Петра 4:8). Обов’язок кожного віруючого – проявляти любов один до одного, піклуватися про ближнього [21, ст.104].

Про спасіння

Конрад Гребель писав: «Віра повинна мати плоди, в іншому випадку вона лицемірна. Якщо хтось відокремлюється від гріха, той може бути впевнений в спасінні. Хрещення означає, що людина мертва для гріха і ходить в оновленому житті. Така людина обов’язково спасеться» [21, ст.104]. Важливим аспектом в погляді на спасіння є розуміння ролі місцевої церкви. Тільки там віруючий може знайти всі необхідні умови для відновлення Божого образу, і тільки тоді кров Христа очищує віруючого, якщо він перебуває в церкві. Також шлях до спасіння розумівся анабаптистами як шлях страждань. Смерть Христа була заступницькою, Він оплатив перворідний та всякий інший гріх. Спасіння у розумінні анабаптистів залежить від вічного вибрання [10, ст.495], [21, ст.104–105].

Розуміння благодаті

Анабаптисти виділяли два види благодаті. Одна була в Адама до гріхопадіння, друга відновлювала грішника по образу Бога. Це дія Бога, яка відновлює втрачений образ та робить віруючого співучасником Божества.

Вечеря Господня

Якщо Лютер і Римсько-католицька церква говорили, що Христос буквально присутній у вині та ламанні хлібу, то анабаптисти дотримувалися поглядів Цвінглі – хліб є символом тіла Христа, а не Його буквальним тілом. Вечеря – це спогад про смерть Агнця Божого. Споживання хліба і пиття чаші в анабаптистському розумінні також означало братерську єдність і відчуття, що вони належать до викуплених людей і є частиною істинного Тіла Христового [10, ст.496].

Відлучення від церкви

Чистота церкви не може бути збережена без суворої дисципліни. Анабаптисти  підтримували дисципліну через виключення з членів церкви анабаптистських конгрегацій. Цей дисциплінарний засіб розглядався як частина істинної Церкви. За принцип виключення з церкви брали 18 розділ Євангелія від Матвія. Виключали лише за явні гріхи. Явними вважали ті гріхи, які перераховуються у п’ятому розділі послання до Галат. З тим, хто згрішив, не спілкувалися, таким чином людина сама виключала себе з церкви своїм явним гріхом, а церква лише констатувала факт.

Можна виділити п’ять причин для підтримки суворої дисципліни:

  1. Щоб член церкви, який впав у гріх, зцілився і знову повернувся в спілкування з церквою.
  2. Щоб застерегти інших від скоєння того ж порушення.
  3. Щоб позбавити церкву від протестів і заворушень.
  4. Щоб не спровадити на Слово Боже дурну славу від людей поза церквою.
  5. Щоб звільнити славу Божу від опоганення і зберегти церкву святою і непорочною [8, ст.248], [11, ст.91], [21, ст.106].

Хрещення

Хрещення – це заповіт доброго сумління Богові. Хрещення можливе лише для віруючих. Новонароджені вірити не можуть, тому й не можуть бути охрещеними [10, ст.495].

У середині різних напрямків анабаптизму можна виявити ряд спільних елементів, які були найбільш виражені у їхньому вченні: недовіра до зовнішньої влади, заперечення хрещення немовлят на користь хрещення дорослих віруючих, спільне володіння власністю та акцент на пацифізмі.

Хрещення в анабаптизмі

Хрещення відбувалося ще в дохристиянську епоху, коли юдеї хрестили прозелітів повним зануренням у воду. Єссеї в Кумрані хрестили таким же чином новонавернених та членів своєї громади. Знайдені баптистерії в древніх храмах, церквах та деяких руїнах на півночі Африки, в Туреччині, Франції, Італії та інших місцях свідчать про дуже давнє коріння цього обряду [2, ст.265]. У перших отців церкви хрещення розумілося як спосіб, через який прощалися гріхи, та початок нового, відродженого життя. Вони вважали хрещення дійсним лише тоді, коли воно здійснювалося над дорослими і тільки якщо були правильні мотиви та цілі [7, ст.281].

Хрещення дітей було розповсюджене за днів Орігена і Тертуліана, хоча й Тертуліан був противником такого хрещення на тій основі, що недоцільно покладати на малих дітей тяжку відповідальність обітниці хрещення.

Починаючи з II століття концепція хрещення постійно змінювалася. Все більш закріплювалася ідея, що це таїнство діє якимось магічним чином. Августин в якійсь мірі проштовхував цю ідею, хоча в разі хрещення дорослих вважав віру і покаяння необхідними умовами для хрещення. Стосовно дітей, схоже, що він припускав, що таїнство ставало дійсним у процесі. Він вважав, якщо діти помирають не хрещеними, то вони гинуть, а тим, що були хрещені, віра церкви, представлена в лиці хресних, може бути прийнята як віра дитини. Навіть більше, він запевняв, що хрещення у кожному разі ставить свій відбиток на дитині, в силу якого дитина по праву належить Христу та Його Церкві. Августин стверджував, що хоча хрещення повністю видаляє перворідний гріх як питання провини, та воно не повністю видаляє його, як зіпсованість природи. З цього часу хрещення стало цілковито необхідним. Звертаючи увагу на ці факти, хрещення дітей почало широко практикуватися [7, ст.282].

Схоласти спочатку поділяли погляди Августина, що хрещення у разі дорослих передбачає наявність віри, але поступово почали розглядати це таїнство як те, яке діє саме по собі, а суб`єктивні умови почали зводити до мінімуму. Таким чином був прокладений шлях для римсько-католицької концепції хрещення, відповідно до якої воно є таїнством відродження і введення в Церкву. Через звершення таїнства хрещення передається благодать, яка містить в собі:

  1. Приведення людини під юрисдикцію Церкви.
  2. Звільнення від вини перворідного гріха і гріхів, які будуть зроблені після хрещення; від опоганення гріхом і від вічного покарання, а також від всіх тимчасових покарань, окрім тих, які є природними наслідками гріха.
  3. Духовне оновлення через благодать і такі чесноти, як віра, надія, любов.
  4. З’єднання зі святими та видимою Церквою віруючих [7, ст.282–283].

Позиція Мартіна Лютера щодо хрещення

Лютер навчав, що існує лише два таїнства – це Вечеря Господня та хрещення. Через ці таїнства людям передається Божа ласка. Вони не залежать від якихось якостей людини, це Божі обітниці.Хрещення необхідне для спасіння. Воно необхідне для дітей, Сам Бог формує в них віру. Це договір між Богом та людиною, в якому Бог обіцяє Свою благодать і прощення гріхів, а людина зі свого боку обіцяє Богові життя, наповнене вдячністю та покаянням [10, ст.492].

Хрещення в першу чергу символізує смерть і воскресіння віруючого з Ісусом Христом. Але це набагато більше, ніж просто символ, тому що через хрещення люди стають членами Тіла Христового. Хрещення тісно пов`язане з вірою, без віри цей обряд не має сили. Це не означає, що людина повинна спочатку повірити, щоб хреститися, тому що в такому разі віра буде плодом людських зусиль, а не даром Божим. Ініціатива спасіння завжди походить від Бога і саме на цій основі Церква може і повинна хрестити немовлят. Навіть більше, хрещення є не тільки початком християнського життя, але й також створює основу і визначає умови всього життя віруючого. Хрещення діє не тільки в момент прийняття, але й протягом всього життя [4, ст.36].

Позиція Цвінглі

У Цвінглі виникли труднощі у розумінні хрещення, а саме, перед ним повстало питання: чи можна виправдати практику хрещення немовлят, якщо вони не могли публічно сповідувати свою віру? Традиційна відповідь на це питання ґрунтуваласяна доктрині про перворідний гріх. Цей доказ належить Августину. Та у Цвінглі виникли сумніви щодо визначення поняття перворідного гріха і він схилявся до точки зору, що в немовлят не було вродженого гріха, який потребував відпущення. В такому разі хрещення немовлят було безглуздим.

Однак, до 1524 року Цвінглі виробив теорію хрещення, яка повністю звела проблему внівець. Він вказував на Старий Заповіт, де написано, що новонароджених чоловічої статі в знак належностідо Ізраїльського народу обрізали на восьмий день після народження. Таким чином, обрізання було знаком, що немовля належить спільноті завіту.

В християнському богослов`ї була тенденція розуміти хрещення як християнський еквівалент обрізання. Розвиваючи цю думку, Цвінглі говорив, що хрещення – це більш м`який обряд, ніж обрізання, і воно призначене як для хлопчиків, так і для дівчаток. Це був знак належності до спільноти завіту, в даному випадку, до християнської Церкви. Те, що діти нічого не усвідомлювали, не мало значення. Вони були членами християнської спільнотиі хрещення було публічною демонстрацією цього членства [8, ст.217].

Реформатська позиція

Кальвін намагався зайняти середню позицію між розумінням Лютера та Цвінглі. З однієї сторони, він говорить про хрещення як відпущення гріхів і початок нового життя у Христі. З іншої сторони, він погоджується з тим, що хрещення є публічним засвідченням союзу з Богом і символізує собою прийняття в християнську Церкву [11, ст.91]. Реформатська позиція про хрещення немовлят виражається в наступному: хрещення дає батькам впевненість, що їх дитина приєдналася до Завіту і це є великим джерелом утіхи для самої ж дитини навіть коли вона виросте. Хрещення дає право дитині на всі благословіння Завіту [7, ст.285].

Позиція анабаптистів

Позиції анабаптистів і реформатора Цвінглі розходилися не тільки в питанні про хрещення, але саме ставлення до хрещення стало каменем спотикання. Ставлення анабаптистів до хрещення послужило причиною переслідування їх з боку уряду і саме через хрещення їм була дана назва «анабаптисти».

Більшість анабаптистів дотримувалися повеління Христа в Євангелії від Марка 16:15–16, представленого у формі імперативу: йди, проповідуй, увіруй, будь хрещений, будь врятований [11, ст.91]. Найбільш цитованим місцем в анабаптистів з питання хрещення було 1Петра 3:21 в перекладі Лютера, де говориться: «Хрещення є заповіт доброго сумління з Богом». В інших термінах хрещення є зовнішнім підтвердженням внутрішнього відродження. Анабаптисти розрізняли три види хрещення: хрещення Духом Святим, водне хрещення, хрещення вогнем. Хрещення саме по собі не рятує.

У праці «Про християнське хрещення» Б. Губмайєр пише, що водне хрещення є свідченням внутрішньої духовної віри, і додає, що «хрещення не очищує душу, тому що йому передує добре сумління перед Богом в потаємній вірі» [21, ст.106].

Анабаптисти в період Реформації заперечували хрещення немовлят не тому, що вони заперечували діяльність та авторитет церковної ієрархії та офіційної церкви, а тому, що вважали, що немовля не готове прийняти хрещення відповідно вимогам Нового Заповіту. Хрещення розумілося ними як свідоме сповідання своєї віри та обіцянка Богові жити праведним християнським життям. У їхньому розумінні «внутрішнє хрещення» – духовне перетворення під дією Святого Духа – повинно передувати «зовнішньому хрещенню» у воді, яке було лише демонстрацією та свідоцтвом змін внутрішнього життя [11, ст.91].

Анабаптисти вважали, що навіть доросла людина не може хреститися, якщо вона не слідує вченню Христа. Хрещення означає, що вірою і кров’ю Христа змиваються гріхи з того, хто приймає хрещення, воно змінює його свідомість і він вірить до та після хрещення; воно означає, що людина стає мертвою стосовно гріха і що вона вступає в нове життя по Духу [11, ст. 91].

Увагу потрібно звертати не на почуття, що виникли в момент перетворення, не на обговорення того, що може і чого не може відчувати дитина. Хрещення має ясний, позитивний сенс. Воно вказує на спокутування і на внутрішню зміну, на рішучість почати нове життя та зобов’язання перед братством в земному житті думати про небесне. Те, що таке зобов’язання, виходячи з вчення та прикладу Ісуса і апостолів, не можуть приймати діти, не потребує доказів, та й не всі дорослі можуть прийняти його. Здійснення обряду хрещення має сенс і значення не тільки для віруючого, а й для церкви: віра людини повинна бути результатом її вибору. Що ж стосується церкви, то членство в ній є справою вільною і добровільною, і вона повинна бути вірною і відданою тільки Христу [20].

Висновки

Анабаптисти зайняли радикальну позицію і намагалися втілити в життя вчення Ісуса Христа. Їхню роль найкраще можна представити словами С. В. Саннікова: «Без історичного служіння цієї групи християн такі очевидні цінності сучасного суспільства, як свобода сумління та невтручання держави в церковне і духовне життя були б немислимі» [12, ст.236]. Також вони відіграли ключову роль у погляді на доктрину хрещення. Їхнє вчення прослідковується в багатьох протестантських деномінаціях по теперішній час.

Анабаптисти беруть своє походження зі Швейцарії, де на той час була свобода і Папа Римський мав не такий сильний вплив, як в Німеччині, де розвивалася Реформація Мартіна Лютера. Велика чума 1348 року, різні епідемії, війни, конфлікти між папами здавалися Божими карами та передчуттям ще більших лих. В цей час виникла атмосфера загального страху – перед сатаною і відьмами, чумою, страхом смерті, Божим судом та перед пеклом. Всюди відчувалася релігійна тривога і бажання реформувати церкву. До цього ще можна додати неосвіченість священиків та прояв інтересу до того, що ж говорить Біблія. Все це було тими умовами, в яких зародився анабаптистський рух.

Анабаптисти стверджували, що Біблія є головним і непогрішимим правилом віри та життя, церква має бути відокремлена від держави. Новонароджені немовлята не можуть бути охрещеними, оскільки вони не можуть вірити. Декотрі з них були схильні до пацифізму і заперечували проти клятв у судді та служіння в магістратах. Вважали, що все повинно бути спільним, братня любов та піклування про ближнього ставилося на почесне місце.

Вплив анабаптистів на доктрину хрещення важко переоцінити. Часто за свою віру вони розплачувалися смертю, у знак зневаги та ненависті до перехрещенців їх топили у воді. Та для вірних анабаптистів біблійна істина була дорожча за життя.

Одні з найбільших протестантських деномінацій, такі як баптисти, називають своє вчення спадком від перехрещенців [5, ст.31], а адвентисти сьомого дня у своїх доктринах порівнюють себе з анабаптистами, говорячи, що вони подібно ним зберегли себе на віддалі від традиційного протестантизму (лютеранської, реформатської та англіканської церков) та від римо-католиків.

Адвентисти теж відстоюють авторитет Писання, хрещення віруючих, відділення церкви від держави, релігійну свободу та наслідування першоапостольської церкви за зразок [9, ст.416]. Меноніти, аміши вважають себе послідовниками анабаптистського руху. Анабаптисти сприяли тому, що сьогодні багато вірять так, як вірили вони, і їхні погляди можна чітко прослідити у вченні сучасних протестантів.

Баптисти говорять, що хрещення – це виконання заповіді Ісуса Христа і свідоцтво віри, а також послух Господу, це обіцянка Богу доброго сумління. Водне хрещення здійснюється над тими, хто увірував в Ісуса, як у свого особистого Спасителя, хто розкаявся і народився з гори. Для віруючого воно символізує смерть, поховання і воскресіння з Ісусом Христом [5, ст.468].

Адвентисти також говорять, що хрещення – це заповідь Христа. Воно символізує смерть і воскресіння Христа, віруючий помирає для гріха і живе для Бога, це символ посвячення на служіння Христу. Воно символізує також приєднання до Церкви і тіла Христового. Щоб хреститися, людина повинна вірити і мати дух покаяння, а потім це покаяння повинно проявитися явним чином у відродженому житті віруючого [2, ст.262–273].

Таким чином, розуміння і відстоювання віри доктрини про хрещення в анабаптистів стало надбанням багатьох сучасних протестантів, які перейняли цю віру як спадок.

Бакалаврант богослов`я Тарас Гладкий

Список використаної літератури

  1. Бейтон Р. На сем стою: Пер. с англ. – Заокский: «Источник жизни» 1996. –400 с.: илл.
  2. В началебыло Слово: Пер. с англ. – Заокский: «Источник жизни», 2002. – 544 с., ил,
  3. Вера и жизнь. – 1991. – №83. – С. 44.
  4. Гонсалес Х. Л. История Христианства / Х. Л. Гонсалес. – Санкт-Петербург: “Библия для всех”, 2002. – 377 с.
  5. История баптизма: Сборник. Вып. 1. / Одесская Богословская Семинария; сост. и предисл. С.В. Санников. – Одесса: ОБС, «Богомыслие», 11996. – 496 с.
  6. История Европы / Под общей редакцией Ж. Карпантье и Ф. Лебрена в сотрудничестве с Ж.-П. Арриньоном и др.; Вступл. Р. Ремона; Пер. с франц. Подобщ. Ред. М.Ю. Некрасова. – СПб.: Евразия, 2010. – 704 с.: ил.
  7. Луис Б. История христианских доктрин / Беркхов Луис. – Санкт-Петербург: “Библия для всех”, 2000. – 317 с.
  8. Маграт Алистер «БОГОСЛОВСКАЯ МЫСЛЬ РЕФОРМАЦИИ» – Одесса; ОБШ «БОГОМЫСЛИЕ», 1994 – 316 стр. Пер. с анг.
  9. Настольная книга по теологии // Библейский комментарий АСД. Том 12 : Пер. с англ. – Заокский: «Источник жизни», 2010. – 736 с.
  10. Пол Еннс. Підручник з богослов’я / Пер. з англ. – Львів: Благовісник Галичини, 2003. – 758 с.
  11. Путь богопознания – Москва: Московская богословская семинария евангельских христиан-баптистов, 2000. – 123 с.
  12. Санников С.В. Двадцать веков христианства. Второе тысячелетие. Учебное пособие по истории христианства: В 2 т. – Т. 2. – Одесса: Изд-во ОБС «Богомыслие», 2001. – 704 с.
  13. Тумбюльт Г. Перекрещенцы. Социальные и религиозные движения во время реформации: [пер. нем.] / Тумбюльт Георг ; [предисл. Помяловского М.] . – СПб. : Типо-литогр. Я. Кровицкого, 1902. – 140 с. ; 22 см.
  14. ХРИСТИАНСТВО: Энциклопедический словарь: В 2 т.: т. 1: А – К / Ред. Кол.: С.С. Аверинцев (гл. ред.) и др. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1993. – 863 с.
  15. Эрл Кернс Дорогами христианства – М.: «Протестант», 1992. – 416 с.
  16. Ян Гус. Мартин Лютер. Жан Кальвин. Торквемада. Лайола: Биографические очерки. – М.: Республика, 1995. – 384 с.: ил.

Електронні ресурси:

  1. Марк Блок. Апология истории. [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://lib.ru/FILOSOF/BLOK_M/apologia.txt_with-big-pictures.html
  2. Мартин Лютер и лютеране против «протестантских» сект [Електронний ресурс]  – Режим доступу до ресурсу: http://stavroskrest.ru/content/martin-lyuter-i-lyuterane-protiv-«protestantskih»-sekt
  3. Порозовская Б.Д. Ульрих Цвингли. Его жизнь и реформаторская деятельность [Електронний ресурс] / Берта Давыдовна Порозовская – Режим доступу до ресурсу: http://fictionbook.ru/static/trials/00/17/58/00175817.a6.pdf.
  4. Радикальная реформация [Електронний ресурс] // Центральный комитет меннонитов в России. – 1995. – Режим доступу до ресурсу: http://krotov.info/history/16/1550/dik.htm#7.
  5. Савченко П. Д. Сравнительное Богословие [Електронний ресурс] / П. Д. Савченко – Режим доступу до ресурсу: http://www.blagovestnik.org/books/00205.htm#16
  6. Цвингли, Ульрих [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Цвингли,_Ульрих
image_pdfimage_print
Поділитися

Святе Писання
Святе Писання, що складається зі Старого та Нового Завітів, є Словом Божим письмово переданим по Божественному натхненню через святих людей Божих, які виголошували й писали його по спонуканню Святого Духа. За допомогою цього Слова Бог передав людству необхідні для спасіння знання. Біблія має безперечний авторитет і представляє непогрішиме відкриття Його волі. Вона є мірилом характеру і критерієм досвіду, вичерпним викладом доктрин і достовірним повідомленням про дії Бога в історії нашого світу.
Пс. 118:105; Прип. 30:5, 6; Іс. 8:20; Ів. 17:17; 1 Фес. 2:13; 2 Тим. 3:16, 17; Євр. 4:12;
2 Пет. 1:20, 21
Трійця
Бог єдиний. Отець, Син і Святий Дух – єдність трьох довічних Особистостей. Бог безсмертний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий та понад усе. Він безмежний і вище людського розуміння, однак Його можна пізнати за допомого Його відкриття про Самого Себе. Бог, Який є любов, навіки гідний поклоніння, честі і служіння всього творіння.
Бут. 1:26; Повт. 6:4; Іс. 6:8; Мф. 28:19; Ів. 3:16; 2 Кор. 1:21, 22; 13:14; Єф. 4:4-6;
1 Пет. 1:2
Бог Отець
Бог Вічний Отець є Творець, Першопричина, Вседержитель і Незалежний Правитель всього творіння.

Він справедливий і святий, милостивий і добрий, повільний на гнів і сповнений постійної любові та вірності.

Якості та сили, що проявилися в Сині та Святому Дусі також є якостями та силами Отця.
Бут. 1:1; Повт. 4:35; Пс. 109:1, 4; Ів. 3:16; 14:9; 1 Кор. 15:28; 1 Тим. 1:17; 1 Ів. 4:8; Об'яв. 4:11
Бог Син
Бог Вічний Син з’явився втіленим в Ісусі Христі. Через Нього все було створено, дякуючи Йому був відкритий характер Бога, завдяки Йому здійснилося спасіння людства і через Нього відбувається суд над нашим світом. Будучи навіки істинним Богом, Він став також справжньою людиною, Ісусом Христом. Він був зачатий Святим Духом і народжений дівою Марією. Він жив і переносив спокуси як людина, проте явив Собою досконалий приклад праведності і любові Божої. Вчинені Ним чудеса були проявом сили Божої і свідченням того, що Він був дійсно Богом – обіцяним Месією. Він добровільно постраждав і помер на хресті за наші гріхи, зайнявши наше місце. Воскрешений з мертвих, Він вознісся на небо, щоб заради нас здійснювати служіння в небесному святилищі. Він знову прийде в цей світ у славі для остаточного визволення Свого народу і для того, щоб відновити все знову.
Іс. 53:4-6; Дан. 9:25-27; Лк. 1:35; Ів. 1:1-3, 14; 5:22; 10:30; 14:1-3, 9, 13; Рим. 6:23;
1 Кор. 15:3, 4; 2 Кор. 3:18; 5:17-19; Флп. 2:5-11; Кол. 1:15-19; Євр. 2:9-18; 8:1, 2
Бог Дух Святий
Бог Вічний Дух Святий діяв разом з Отцем і Сином при створенні, втіленні та спокуті. Він – така ж Особистість, як Отець і Син. Він надихав письменників Біблії. Він наповнив силою життя Христа. Він привертає і переконує людей; і тих, хто відгукується, Він оновлює і відтворює в них образ Божий. Посланий Отцем і Сином, щоб завжди бути з Його дітьми, Він наділяє Церкву духовними дарами, дає їй силу в її свідоцтві про Христа і в згоді зі Святим Писанням наставляє її на всяку істину.
Бут. 1:1, 2; 2 Цар. 23:2; Пс. 50:12; Іс. 61:1; Лк. 1:35; 4:18; Ів. 14:16-18, 26; 15:26;
16:7-13; Дії 1:8; 5:3; 10:38; Рим. 5:5; 1 Кор. 12:7-11; 2 Кор. 3:18; 2 Пет. 1:21
Створення світу
Бог в Писанні достовірно представив хронологію Своєї творчої діяльності. Протягом недавніх шести днів творіння Господь створив «небо і землю, море і все, що в них», а сьомого дня «спочив». Таким чином, Господь встановив Суботу як вічний пам’ятник Його праці, здійсненої і завершеної протягом шести буквальних днів, які разом з Суботою утворили той тиждень, що нам відомий сьогодні. Перші чоловік і жінка були створені за образом Божим, як вінець творіння, отримавши право володіння світом і обов’язок піклуватися про нього. Світ, при завершенні свого створення, як сказано в Біблії, був «вельми добрий», і його досконалість проголошувала славу Божу.
Бут. 1-2, 5, 11; Вих. 20:8-11; Пс. 18:2-7; 32:6, 9; 103; Іс. 45:12; Дії. 17:24; Кол. 1:16; Євр. 1:2; 11:3; Об'яв. 10:6; 14:7
Природа людини
Чоловік і жінка були створені за образом і подобою Божою як істоти, наділені індивідуальністю, силою і свободою мислити і діяти. Людина, за задумом Божим, – це нерозривна єдність тіла, душі і духу. Але хоча люди і були створені як вільні істоти, їх життя залежало від Бога. Однак, не послухавши Бога, наші прабатьки таким чином відмовилися визнати свою залежність від Нього і втратили своє високе положення. Образ Божий в них спотворився, і вони стали схильні до смерті. Їхні нащадки успадковують гріховну природу з усіма витікаючими з цього наслідками. Вони народжуються зі слабкостями і схильностями до зла. Але Бог у Христі примирив із Собою світ і Духом Своїм відновлює в смертних, що каються образ Творця. Створені для слави Божої, ми покликані любити Його, один одного і світ, що оточує нас.
Бут. 1:26-28; 2:7, 15; 3; Пс. 8:5-9; 50:6, 11; 57:4; Єрем. 17:9; Дії. 17:24-28; Рим. 5:12-17; 2 Кор. 5:19, 20; Єф. 2:3; 1 Фес. 5:23; 1 Ів. 3:4; 4:7, 8, 11, 20
Велика боротьба
Все людство залучено в велику боротьбу між Христом і сатаною. Вона розпочалась на небі в зв’язку з тим, що був поставлений під сумнів характер Бога, Його закон і справедливість Божого правління у всесвіті. Один зі створених ангелів, наділений свободою вибору, в своєму самозвеличенні став сатаною, противником Бога. Це призвело до повстання частини ангелів. Сатана викликав дух спротиву Богові в нашому світі, коли втягнув Адама і Єву в гріх. В результаті цього гріха, скоєного людьми, образ Божий став спотвореним в людстві. З цієї ж причини створений світ втратив свій порядок і був спустошений під час всесвітнього потопу, про що свідчить представлена ​​в Бут. 1-11 хронологія. На очах у всього творіння цей світ перетворився на арену світової боротьби, в результаті якої люблячий Бог буде затверджений в Своїх правах. Христос посилає Святого Духа і вірних ангелів, щоб вони допомагали народу Божому в цій великій боротьбі, направляли, захищали і зміцнювали його на шляху, що веде до спасіння.
Бут. 3; 6-8; Йов 1:6-12; Іс. 14:12-14; Єзек. 28:12-18; Рим. 1:19-32; 3:4; 5:12-21; 8:19-22; 1 Кор. 4:9; Євр. 1:14; 1 Петр. 5:8; 2 Петр. 3:6; Об'яв. 12:4-9
Життя, смерть і воскресіння Христа
Життя Христа проходило в досконалому послузі волі Божій. Його страждання, смерть і воскресіння – це єдино можливий шлях спокути скоєних людьми гріхів. Кожен, що приймає вірою це примирення з Богом, має вічне життя. Все творіння може краще осягнути нескінченну і святу любов Творця. Це досконале примирення виправдовує справедливість Божого Закону і милосердя характеру Творця. Так відбувається засудження наших гріхів і забезпечується наше прощення. Смерть Христа є замісною, спокутною, примиряючою і перетворюючою. Воскресіння Христа у плоті є знаком перемоги Бога над силами зла, і для приймаючих це примирення, служить свідченням їхньої перемоги над гріхом і смертю. Воскресіння проголошує панування Ісуса Христа, перед Яким схилиться кожне коліно на небі і на землі.
Бут. 3:15; Пс. 22:1; Іс. 53; Ів. 3:16; 14:30; Рим. 1:4; 3:25; 4:25; 8:3, 4; 1 Кор. 15:3, 4,
20-22; 2 Кор. 5:14, 15, 19-21; Флп. 2:6-11; Кол. 2:15; 1 Петр. 2:21, 22; 1 Ів. 2:2; 4:10
Спасіння у Христі
За нескінченної любові і милості Бог учинив так, що Христос, який не знав гріха, став гріхом заради нас, щоб в Ньому ми стали праведними перед Богом. Під впливом Святого Духа ми усвідомлюємо нашу потребу в Спасителі, визнаємо нашу гріховність, каємося в наших злочинах і вірою приймаємо Ісуса як Спасителя і Господа, як Того, Хто зайняв наше місце на хресті і залишив нам приклад. Ця спасаюча віра приходить до нас від Божественної сили Його Слова і є даром Божої благодаті. Завдяки Христу Бог виправдовує і приймає нас як Своїх синів та дочок і позбавляє від панування гріха. Дія Духа Святого створює в нас відродження і освячення. Дух оновлює наш розум, записує в наших серцях Божий закон любові і дає нам силу жити святим життям. Перебуваючи в Ньому, ми стаємо причасниками Божественної природи і отримуємо впевненість у спасінні як тепер, так і на суді.
Бут. 3:15; Іс. 45:22; 53; Єрем. 31:31-34; Єзек. 33:11; 36:25-27; Авв. 2:4; Мк. 9:23, 24; Ів. 3:3-8, 16; 16:8; Рим. 3:21-26; 8:1-4, 14-17; 5:6-10; 10:17; 12:2; 2 Кор. 5:17-21; Гал. 1:4; 3:13, 14, 26; 4:4-7; Єф. 2:4-10; Кол. 1:13, 14; Тит 3:3-7; Євр. 8:7-12; 1 Пет. 1:23; 2:21, 22; 2 Пет. 1:3, 4; Об'яв. 13:8
Зростання у Христі
Прийнявши смерть на хресті, Ісус здобув перемогу над силами зла. Він, Який переміг злих духів під час Свого земного служіння, зруйнував їх владу і зробив неминучою їх остаточну загибель. Перемога Ісуса забезпечує і нам перемогу над цими силами, які все ще прагнуть управляти нами, в той час як ми ходимо перед Ним в мирі, радості і впевненості в любові Божої. Зараз Святий Дух перебуває в нас і наділяє нас силою. В постійної прихильності Ісусу, нашому Спасителю і Господу, ми звільнені від тягаря минулих вчинків. Ми більше не перебуваємо в темряві, страху перед силами зла, невігластві та безцільності, які супроводжували наше колишнє життя. Здобувши цю нову свободу в Христі, ми покликані розвинути свій характер в подобі Його характеру, спілкуючись з Ним щодня в молитві, насичуючись Його Словом, розмірковуючи над Ним і Його Промислом, віддаючи Йому хвалу, збираючись на спільні богослужіння та беручи участь в здійсненні місії Церкви. Ми також покликані наслідувати приклад Христа, здійснюючи співчутливе служіння заради задоволення фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних і духовних потреб людей. Коли ми віддаємо нашу любов оточуючим і свідчимо про спасіння в Христі, постійна присутність Божа через Духа Святого перетворює кожну хвилину нашого життя і кожну справу в духовний досвід.
1 Пар. 29:11; Пс. 1:1, 2; 22:4; 76:12, 13; Мф. 20:25-28; 25; 1:31-46; Лк. 10:17-20; Ів. 20:21; Рим. 8:38, 39; 2 Кор. 3:17, 18; Гал. 5:22-25; Єф. 5:19, 20; 6:12-18; Флп. 3:7-14; Кол. 1:13, 14; 2:6, 14, 15; 1 Фес. 5:16-18, 23; Євр. 10:25; Як. 1:27; 2 Пет. 2:9; 3:18; 1 Ів. 4:4
Церква
Церква є спільнота віруючих, які визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Як і народ Божий в старозавітні часи, ми покликані зі світу, ми об’єднуємося для богослужіння, для спілкування, для вивчення Слова Божого, для святкування Вечері Господньої, для служіння всьому людству і для проголошення Благої вісті в усьому світі. Свою духовну владу Церква отримала безпосередньо від Христа, Який є втілене Слово, відкрите в Писанні. Церква – це Божа родина, і члени її, усиновлені Богом, живуть на підставі укладеного з Ним нового завіту. Церква – це тіло Христове, суспільство людей, об’єднаних вірою, і глава цього тіла Сам Христос. Церква – це наречена, заради якої Христос помер, щоб освятити і очистити її. При Його урочистому поверненні вона постане перед Ним як славна Церква, яка зберегла вірність в усі віки, відкуплена Його кров’ю та не має ні плями, ні вади – свята і бездоганна.
Бут. 12:1-3; Вих. 19:3-7; Мф. 16:13-20; 18:18; 28:19, 20; Дії. 2:38-42; 7:38; 1 Кор. 1:2;
Єф. 1:22, 23; 2:19-22; 3:8-11; 5:23-27; Кол. 1:17, 18; 1 Пет. 2:9
Церква Останку та її місія
Вселенська Церква складається з тих, хто істинно вірить в Христа. Але в останні дні, під час загального боговідступництва, Бог покликав Церкву Останку до дотримання заповідей Божих і збереження віри в Ісуса. Церква Останку проголошує настання години суду, сповіщає спасіння через Христа і проповідує наближення Його Другого пришестя.

Ця місія проголошення істини символічно представлена трьома ангелами в 14 розділі книги Об’явлення. За часом ця місія збігається з судом, який відбувається на небесах, і результатом її є покаяння і виправлення людей. Кожен віруючий покликаний особисто брати участь в цьому загальному свідоцтві.
Дан. 7:9-14; Іс. 1:9; 11:11; Єрем. 23:3; Мих. 2:12; 2 Кор. 5:10; 1 Пет. 1:16-19; 4:17; 2 Пет. 3:10-14; Юд. 3, 14; Об'яв. 12:17; 14:6-12; 18:1-4
Єдність в Тілі Христовому
Церква – це єдине Тіло послідовників Христа, покликаних із всякого народу, племені та язика. В Христі ми стаємо новим творінням. Серед нас не повинно бути відмінності незалежно від раси, культури, освіти, національності, статі, соціального і майнового стану. Ми всі рівні в Христі, Який за допомогою єдиного Духа об’єднав нас між собою і привернув до Себе. Ми повинні служити і приймати служіння неупереджено і з чистим серцем.
Завдяки відкриттю, яке нам дав Ісус Христос у Святому Письмі, ми маємо одну і ту ж віру і надію, одне і те ж прагнення служити всьому людству. Джерелом такої єдності є триєдиний Бог, Який прийняв нас як Своїх дітей.
Пс. 132:1; Мф. 28:19, 20; Ів. 17:20-23; Дії. 17:26, 27; Рим. 12:4, 5; 1 Кор. 12:12-14;
2 Кор. 5:16, 17; Гал. 3:27-29; Єф. 2:13-16; 4:3-6, 11-16; Кол. 3:10-15
Хрещення
Хрещення – це Боже повеління, за допомогою якого ми сповідуємо свою віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа, а також свідчимо, що ми померли для гріха і тепер прагнемо до оновленого життя. Таким чином, ми визнаємо Христа Господом і Спасителем і стаємо частиною Його народу після прийняття в члени Його Церкви. Хрещення – це символ нашої єдності з Христом, прощення гріхів і прийняття Духа Святого.

Хрещення здійснюється зануренням у воду, і до нього допускаються ті, хто має віру в Ісуса і засвідчив про каяття в гріхах. Хрещенню передують вивчення Святого Писання і прийняття його вчення.
Мф. 28:19, 20; Дії. 2:38; 16:30-33; 22:16; Рим. 6:1-6; Гал. 3:27; Кол. 2:12, 13
Вечеря Господня
Вечеря Господня – це спільне прийняття символів тіла і крові Ісуса як наочне підтвердження віри в Нього, нашого Господа і Спасителя. При здійсненні цього обряду присутній Сам Христос, який спілкується зі Своїм народом і зміцнює його сили. Беручи участь у Вечері, ми з радістю сповіщаємо спокутну смерть Господа і Його повернення у славі. Готуючись до Вечері, віруючі досліджують своє серце, сповідують свої гріхи і каються в них. Перед прийняттям символів відбувається служіння ногоомиття, встановлене нашим Божественним Учителем як символ оновлення, очищення і як вираз готовності служити одне одному в християнському смиренні, а також для того, щоб сприяти об’єднанню сердець в любові. Служіння Вечері відкрито для участі в ньому всіх віруючих християн.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Духовні дари та духовне служіння
Впродовж всіх віків Бог наділяв усіх членів Своєї Церкви духовними дарами, які кожен повинен використовувати на благо Церкви і людства. Цими дарами Святий Дух наділяє кожного члена Церкви по Своїй волі. Таким чином, Церква стає здатною виконати дане їй Богом призначення. Відповідно до Писання, до духовних дарів відносяться віра, дар зцілення, дар пророцтва, дар проповіді, учительський дар, дар управління, дар примирення, дар співчуття, дар милосердя та самовідданого служіння ближнім з метою підтримати і підбадьорити їх.

Деякі члени Церкви покликані Богом і наділені дарами Святого Духа, щоб працювати в Церкві як пастори, євангелисти і вчителі. Їх робота особливо необхідна для підготовки членів Церкви до служіння, для досягнення Церквою духовної зрілості і для забезпечення єдності у вірі і пізнанні Бога. Коли члени Церкви використовують ці духовні дари як вірні служителі всілякої Божої благодаті, Церква захищена від руйнівного впливу єретичних вчень, зростає в Бозі та зміцнюється у вірі і любові.
Дії. 6:1-7; Рим. 12:4-8; 1 Кор. 12:7-11, 27, 28; Єф. 4:8, 11-16; 1 Тим. 3:1-13; 1 Пет. 4:10, 11
Дар пророцтва
Святе Писання свідчить, що пророцтво – один з дарів Святого Духа. Цей дар є відмінною ознакою Церкви Остатку, і ми віримо, що він проявився в служінні Еллен Уайт.

Її праці являються пророчим авторитетом і служать для Церкви потіхою, керівництвом, настановою і викриттям. В цих працях також чітко визначено, що Біблія є мірилом для будь-якого вчення і досвіду.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Закон Божий
Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді призводять до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.
Вих. 20:1-17; Повт. 28:1-14; Пс. 18:8-15; 39:8, 9; Мф. 5:17-20; 22:36-40; Ів. 14:15; 15:7-10; Рим. 8:3, 4; Єф. 2:8-10; Євр. 8:8-10; 1 Ів. 2:3; 5:3; Об'яв. 12:17; 14:12
Субота
Блаженний Творець після шести днів творіння світу спочивав в сьомий день і встановив суботній спокій для всіх людей як пам’ятник творіння. Четверта заповідь незмінного Закону Божого вимагає дотримання сьомого дня, суботи, як дня спокою, дня особливого поклоніння і служіння відповідно до вчення і прикладу Ісуса Христа – Господа суботи.

Субота – це день радісного спілкування з Богом і один з одним. Це символ нашого спасіння у Христі, знак нашого освячення, нашої вірності та передчуття нашого вічного майбутнього життя в Царстві Божому. Субота – це постійний Божий символ вічного завіту між Ним і Його народом. Радісне проведення цього святого часу від вечора до вечора, від заходу до заходу є урочистий спогад звершеного Богом творіння і викуплення.
Бут. 2:1-3; Вих. 20:8-11; 31:13-17; Лев. 23:32; Повт. 5:12-15; Іс. 56:5, 6; 58:13, 14;
Єз. 20:12, 20; Мф. 12:1-12; Мк. 1:32; Лк. 4:16; Євр. 4:1-11
Смерть і воскресіння
Відплата за гріх – смерть. Але Бог, єдиний, що має безсмертя, дарує вічне життя Своїм викупленим. До дня Другого пришестя смерть для всіх людей – це стан небуття.

Коли ж Христос – Життя наше – з’явиться, то воскреслі та ті, що залишилися живими, праведники відтвореними і прославленими будуть піднесені назустріч своєму Господу. Друге воскресіння, воскресіння нечестивих, відбудеться тисячу років потому.
Йов 19:25-27; Пс. 145:3, 4; Еккл. 9:5, 6, 10; Дан. 12:2, 13; Іс. 25:8; Ів. 5:28, 29; 11:11-14; Рим. 6:23; 16; 1 Кор. 15:51-54; Кол. 3:4; 1 Фес. 4:13-17; 1 Тим. 6:15; Об'яв. 20:1-10
Тисячолітнє Царство та знищення гріха
Тисячолітнє Царство – це проміжний період між першим і другим воскресіннями, коли Христос і Його викуплені святі знаходяться на небі. Протягом цього часу відбувається суд над тими, хто помер, не розкаявшись у своїх гріхах. На землі в цей час не буде жодної живої людини, але буде тільки сатана зі своїми ангелами. Після закінчення цього тисячолітнього періоду Христос зі Своїми святими і Святе Місто зійдуть на землю. Тоді будуть воскрешені і всі нечестиві, які під проводом сатани і його ангелів підуть війною на Боже Місто і зберуться навколо Нього. Але зійде від Бога вогонь, який знищить це воїнство і очистить землю. Таким чином, гріх і грішники назавжди зникнуть з всесвіту.
Єр. 4:23-26; Єз. 28:18, 19; Мал. 4:1; 1 Кор. 6:2, 3; Об'яв. 20; 21:1-5
Нова Земля
На Новій Землі, де пануватиме праведність, Бог влаштує вічну оселю для викуплених. Серед створеної Ним досконалої природи вони будуть вічно жити в радості і любові, зростаючи в пізнанні Бога і Його творіння. Сам Господь буде там жити разом зі Своїм народом, і ніколи вже не буде ні страждань, ні смерті.

Велика боротьба закінчиться, а з її закінченням назавжди зникне гріх. Усе, що існує – жива і нежива природа – буде свідчити, що Бог є любов, і Він буде панувати на віки віків. Амінь.
Іс. 35; 65:17-25; Мф. 5:5; 2 Пет. 3:13; Об'яв. 11:15; 21:1-7; 22:1-5
Довірене управління
Ми – управителі Божі. Він довірив нам мудро розпоряджатися часом і можливостями, здібностями і майном, благословеннями землі і її дарами. Ми відповідальні перед Богом за правильне використання всіх цих дарів. Наше визнання Бога Владикою всього ми висловлюємо у вірному служінні Йому і ближнім, а також в добровільному
Бут. 1:26-28; 2:15; 1 Пар. 29:14; Агг. 1:3-11; Мал. 3:8-12; Мф. 23:23; Рим. 15:26, 27;
1 Кор. 9:9-14; 2 Кор. 8:1-15; 9:7
поверненні десятини і пожертвувань для проголошення Євангелія і для підтримки і зростання Його Церкви. Бог надав нам особливу честь, давши нам право розпоряджатися всім довіреним, щоб виховати нас в любові і привести до перемоги над егоїзмом і жадібністю. Управителі Божі відчувають радість, коли в результаті їх вірності інші люди отримують благословення.
Довірене управління
Ми покликані бути благочестивими людьми, чиї думки, почуття і дії знаходяться у відповідності з біблійними принципами у всіх аспектах особистого та суспільного життя. Щоб дати можливість Святому Духу відтворити в нас характер нашого Господа, ми прагнемо лише до того, що може принести в нашому житті християнську чистоту, здоров’я і радість. Це означає, що наші задоволення і розваги повинні відповідати високим критеріям християнського смаку і краси. Визнаючи наявність особливостей у різних культурах, ми, проте, вважаємо, що наш одяг має бути простим, скромним і охайним, відповідний тим, чия справжня краса полягає не в зовнішніх прикрасах, а в нетлінні лагідного й спокійного духу. Це також означає, що оскільки наші тіла є храмом Святого Духа, ми не повинні нехтувати турботою про них. Нам необхідні фізичні вправи, відпочинок і, по можливості, здорова їжа. Ми повинні утримуватися від нечистої їжі, зазначеної в Писанні. Так як вживання алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків і зловживання ліками шкодять нашому організму, нам слід і від цього утримуватися. Нам потрібно прагнути тільки до того, що допоможе нам привести наші думки і все наше єство в послух Христові, Який бажає, щоб ми були здорові, радісні і щасливі.
Бут. 7:2; Вих. 20:15; Лев. 11:1-47; Пс. 105:3; Рим. 12:1, 2; 1 Кор. 6:19, 20; 10:31;
2 Кор. 6:14-7:1; 10:5; Єф. 5:1-21; Флп. 2:4; 4:8; 1 Тим. 2:9, 10; Тит. 2:11, 12; 1 Пет. 3:1-4;
1 Ів. 2:6; 3 Ів. 2
Шлюб та сім'я
Шлюб, спочатку встановлений Богом в Едемі, є, згідно з вченням Христа, довічним союзом чоловіка і жінки для спільного життя і любові. Шлюб повинен укладатися лише між чоловіком і жінкою, які поділяють спільну віру. Укладаючи шлюб, християни покладають на себе зобов’язання не тільки один перед одним, а й перед Богом. Взаємна любов, повага, увага і відповідальність є основою християнських шлюбних відносин, відображаючи любов, святість, близькість і міцність відносин між Христом і Його Церквою. Щодо розлучення Христос сказав: «Хто дружину відпустить свою, крім провини перелюбу, … і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб». Хоча життя деяких сімей може виявитися далеко не ідеальним, чоловік і жінка, що повністю присвячують себе в шлюбі один одному у Христі, можуть досягти тісного єднання в любові, якщо вони довіряються керівництву Духа і повчанням Церкви. Бог благословляє сім’ю і бажає, щоб всі в ній допомагали один одному в досягненні духовної зрілості. Прагнення до згуртованості сім’ї – один з характерних ознак заключної вестки Євангелія. Батьки повинні виховувати дітей в любові і послуху Господу. Своїм словом і особистим прикладом батьки повинні вчити дітей, що Христос – це люблячий, ніжний і турботливий Наставник, який хоче, щоб усі вони стали членами Його Церкви, членами сім’ї Божої, що включає в себе як самотніх, так і сімейних людей.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Служіння Христа в небесному святилищі
На небі знаходиться святилище, справжня скинія, що її збудував був Господь, а не людина. Там Христос заради нас звершує Своє заступницьке служіння. Його служіння дає кожному віруючому можливість спасіння через прийняття Його спокутної жертви, яку Він одного разу приніс на хресті за всіх нас. Після Свого вознесіння Він став нашим великим Первосвящеником і почав Своє заступницьке служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святій частині земного святилища. У 1844 році, після закінчення пророчого періоду в 2300 днів, розпочалася друга і остання частина Його спокутного служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святому Святих земного святилища. В цей час на небі розпочався слідчий суд – перша стадія остаточного знищення всіх гріхів, прообразом якої було очищення стародавнього єврейського святилища в День викуплення. У тому старозавітному служінні святилище символічно очищалося кров’ю жертовних тварин, небесне ж святилище очищається досконалою жертвою, якою є кров Ісуса. Мешканці неба завдяки слідчому суду бачать серед померлих на землі тих, хто спочив у Христі і тому гідний брати участь в першому воскресінні. На цьому суді також стає зрозуміло, хто з тих, що ще живуть на землі перебуває у Христі, дотримуючись Божих заповідей, вірячи в Ісуса, покладаючись на Нього в справі спасіння, і хто, отже, гідний життя в Його вічному Царстві. Цей суд підтверджує справедливість Бога, Який спасає тих, хто вірить в Ісуса. Суд проголошує, що ті, хто зберегли вірність Богу, увійдуть до Царства Небесного. Коли ж це служіння Христа завершиться, закінчиться і відведений для людей час випробування перед Другим пришестям.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Друге пришестя Христа
Друге пришестя Христа – це блаженне сподівання Церкви і величне завершення справи Божої на землі. Пришестя Спасителя буде буквальним, особистим, видимим і одночасним для всього світу. При Його поверненні праведники, що до цього часу померли, будуть воскрешені і одночасно з живими праведниками будуть прославлені і піднесені на небо. Безбожні ж в цей момент помруть. Майже повне виконання найважливіших пророцтв, що послідовно розкривають історію світу, свідчить про швидке пришестя Христа. Час цієї події не відкрито, і тому ми повинні бути готові до неї в будь-який момент.
Мф. 24; Мк. 13; Лк. 21; Ів. 14:1-3; Дії. 1:9-11; 1 Кор. 15:51-54; 1 Сол. 4:13-18; 5:1-6;
2 Сол. 1:7-10; 2:8; 2 Тим. 3:1-5; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Об'яв. 1:7; 14:14-20; 19:11-21