Раб Господній в книзі пророка Ісаї. Оцінка існуючих інтерпретацій

Раб Господній в книзі пророка Ісаї. Оцінка існуючих інтерпретацій

Упередження сучасників виглядали подібно вавилонським стінам на шляху до правильного розуміння вістки викуплення. Так як в світогляді язичників божество в більшості випадків володіло атрибутами могутності та влади, то й поняття людської величі втілювалось в образі могутнього царя-переможця. Саргон, Синаххериб, Олександр Македонський – ось приклади величі та сили.

На кам’яній основі трону Саргона викарбуване зображення царя, який на колісниці об’їжджає поле битви. Царські воїни накидували перед колісницею царя купи голів ворогів, як символ жорстокості та бойового геройства. Чи доречно стверджувати, що в світі, де ідеал володіння та культ сили були загально визнаними, спасіння могло здійснитися через самовідречення та смирення раба, навіть, якщо цей раб Господній? 

Державний деспотизм підтримувала язичницька релігія. Таким чином, людська особистість була пригнічена і духовно, і фізично. Ассирійські царі накладали своє ярмо на народи, вимагали не тільки данини, але, дуже часто, і визнання їх богів. Яким же повинен був бути Рятівник від цього ярма? 

На загально прийняту думку Месія повинен бути великим, який звільнить євреїв від влади іноземців, і більше того він підкорить всі народи. Отже, в свідомості сучасників Ісаї Месія мало чим відрізнявся від Саргона, хіба тільки тим, що служити він буде Єгові. Це поняття далеко розходилося з Божими намірами. «Бо ваші думки – не Мої це думки, а дороги Мої – то не ваші дороги, говорить Господь» (Ісая 55:8).

 «У сучасної людини слово «раб» зазвичай викликає негативні асоціації- пригнічена, позбавлена права вибору істота. Однак в давні часи це поняття мало більш широке значення: раб – це не тільки той, хто повинен підневільно служити іншому, але і той, хто виконує доручене йому діло, виконує смиренно і добросовісно. 

У раба Господнього є визначена місія в цьому світі – він представляє Всевишнього народам землі. І хай навіть ця місія буде пов’язана з певними труднощами і приниженням з боку інших людей (як це часто буває в житті рабів), але усвідомлення важливості і величі виконуваного доручення буде служити натхненням для раба, а нагорода Господаря увінчає його повний самозречення життєвий шлях. 

Ось такий парадокс поняття «раб» у стародавньому суспільстві – поєднання страждань і слави, приниження зі сторони людей і усвідомлення величі виконуваного доручення. За цим стоїть певна життєва філософія: здійснення піднесеної цілі в цьому недосконалому світі обов’язково пов’язане зі стражданнями, і кожен, хто бажає звершити щось велике, мусить пройти шлях раба Господнього» [3, с. 239]. 

РОЗДІЛ 1. ІСНУЮЧІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ РАБА ГОСПОДНЬОГО В КНИЗІ ПРОРОКА ІСАЇ

1.1 КІР ЯК РАБ ГОСПОДНІЙ

Досліджувана фраза зустрічається у Ісая 41:8-10 А: “А ти, о Ізраїлю, рабе мій, Якове, що я тебе вибрав, насіння Авраама, друга мого. Ти, якого я взяв був із кінців землі та покликав окраїн її, і сказав був до тебе: ти раб мій, бо Я з тобою”. 

Контекст цього уривка дуже ясний. Він описує народи наповнені жахом, тому що великий завойовник прийде зі сходу. Кір зображений як той, хто завойовує країну за країною. За тридев’ять земель приходять в жах і починають готувати нових ідолів для того, щоб знайти хоч якусь надію в безпеці від цього агресора, який долає народи, роблячи їх “як пил на його меч, і, як солому, підносиму вітром до нього на уклін” (Іс. 41:2). 

Після барвистого описування терору націй в дорозі агресора, Господь заявляє, що Ізраїль не повинен точно так само боятися, тому що Ізраїль – його раб, якого Він вибрав, кого Він взяв був із кінців землі та й сказав йому: “Ти мій слуга” [1, с. 126-127].

Однією з теорій ліберального крила богословів є інтерпретація раба Господнього як великого царя Кіра. Основний досліджуваний уривок – Іс. 44:24-45:8. Теорія стала можливою завдяки вибраному методу раціоналізації. Едвардом Янгом було висунуто твердження про іманентність Бога та про Боже управління Ізраїлем протягом усієї історії Землі. 

Тобто Янг однозначно допускає думку про те, що Бог передбачив, вказав через пророка Ісаю велич та місію повернення народу Ізраїльського в землю Обіцяну та звершив цей план через два століття після пророцтва[10, с.231]. 

В той же час Роберт Пфайфер стверджує, що згадки про Кіра в так званому Другому Ісаї (40-66 глави) дуже незначні і вважає, що ці глави не мають відношення до Палестинського середовища. 

Він стверджує, що дані глави відображають середовище Вавилонського полону. Якщо припустити, що гіпотеза Пфайфера є вірною, то очевидно, що «ця частина книги з пророцтвами про Кіра написана після визначних перемог Великого Кіра і найменування останнього Месією, в даному випадку є всього лиш підлабузництвом до чинного самодержавця» [ 5, с. 63]. Так це, чи є альтернативне пояснення найменуванню Кіра рабом Господнім Месією? [7, с. 624)].

Кір вписав нову сторінку в історії Сходу. Його завоювання простягалися від берегів Егейського моря на заході до Парфії та ріки Яксарту (Сардинії) та великих порогів за Каспійським морем на сході. Швидкість і величезна протяжність його завоювань принесли йому славу, як самому великому із усіх східних монархів, які існували до його днів. Слава його була така велика, що навіть сьогодні його ім’я є повсякденним словом на Сході. На відміну від попередніх завойовників він був благородним і гуманним по відношенню до підкорених ворогів. Жоден полководець до нього не був таким вишуканим стратегом та організатором суспільства як він. 

«Кір був поставлений «у правді» для того, щоб побудувати Його місто, відпустити Божих полонених на свободу (Іс. 45:13). Кір був прообразом Христа, Який також був поставлений в правді (Іс. 42:6). Задачею котрого було проповідувати полоненим свободу (Іс. 61:1-2). Як Кір виніс вирок древньому Вавилону, так і Христос винесе вирок сучасному духовному Вавилону (Об’яв. 16:19; 17:1-5; 18:2-21). Цар був високошанований у давні часи, як чесний і сміливий чоловік, він виділявся серед давніх східних завойовників своїм благородним характером, а також справедливістю і мудрістю своїх законів. Сам Бог обрав Свого слугу Кіра, підкорив перед ним народи землі (Ис. 44:28; 45:1-5; Ис. 41:4-8)» [7, с. 624)].

Бог передбачив, що після 70-ти років полону юдеї повернулись в свою землю, але Вавилон явно не бажав відпустити їх. Тому Бог підняв персів, і зробив Кіра своєю обраною зброєю для звільнення народу. 

Але чому Господь називає Кіра своїм помазанцем, якщо достеменно відомо, що він був язичником? 

Відповідь ми знаходимо досліджуючи Іс. 45:7. «Бог представляє себе, як Того, хто формує світло, а в релігії Персії зороастризмі, світло є одним з символів Божества. Головним Божеством зороастризму був Ахура-Мезда – бог світла і життя, котрий завжди вів боротьбу з нечестивими полчищами тьми, які очолював Ахріман» [7, c. 645]. Бог відкрив Кіру, а через нього і всьому світу, що саме він є Творцем світу. 

Як висновок можна сказати, що ми не маємо достеменної інформації чи прийняв Кір істинного Бога, але в даному дослідженні, навіть язичник може бути обраним Божим помазанцем, бо він здійснив Божий намір, заради якого Він і вибрав його – звільнити юдейський народ від рабства і повернути їм, їхню спадщину. 

1.2 ІСАЯ ЯК РАБ ГОСПОДНІЙ

«В Іс. 44:26 слово «раб», скоріше за все, відноситься до самого пророка Ісаї» [15, c. 423]. В той момент, коли Ісая вирішив ходити оголеним, щоб застерегти народ від біди, що загрожувала його співвітчизникам через короткозору політику царського двору, Ісая краще всіх збагнув, що означає жертвувати власною репутацією заради загального блага. «Йому стало ясно, що подібно до нього і Месія повинен буде перенести приниження заради того, щоб врятувати багатьох від вічної загибелі» [4, с. 84-85].

Коли ми глибше досліджуємо особистість пророка Ісаї в контексті історичного фону, то можемо зрозуміти чи говорить пророк про себе як раба Господнього або ж має на увазі когось іншого. Іс. 49:4 представляє, що деякий Слуга працював марно і дарма витрачав свої сили. Ісая малює пророчу картину в якій саме він, за гіпотезою Япа Деккера, працював деякий час серед полонених юдеїв у Вавилоні, свідкуючи їм, але так і не отримав очікуваних результатів. 

На основі даної гіпотези стає правомірним припущення рабі Ібн Езри, що пророк Ісая писав другу частину книги (глави 40-66) перебуваючи у вавилонському полоні, також Ібн Езра робить припущення, що пророцтва Ісаї з іменами Яків та Ізраїль, які мають відношення до служіння свідоцтва про істинного Бога відносяться до самого пророка Ісаї. Тобто він писав у відношенні до себе використовуючи псевдоніми Яків та Ізраїль [2, с. 36-37]. Але чи можна ідентифікувати страждаючого саба в Іс. 52:13-53:12 як пророка Ісаю? На дане питання буде дана відповідь в оцінці даної інтерпретації.

1.3 ІЗРАЇЛЬ ЯК РАБ ГОСПОДНІЙ

«У Торі та книгах пророків дуже часто Ізраїль названий «рабом Господа» (евед ЙГВГ)» [11, с. 121]. «І будеш пам’ятати, що був ти рабом в єгипетському краї, і вивів тебе Господь, Бог твій, звідти сильною рукою та витягненим раменом, тому наказав тобі Господь, Бог твій, святкувати суботній день» (Повт. Зак. 5:15). Так говорив Господь, звертаючись до Ізраїлю. Ти терпів приниження та скорботи, а коли ти зажадав свободи, Всевишній вивів тебе Ізраїлю для того, щоб ти виконав особливу місію, щоб тобі не бути рабом людей, а стати рабом Господа. 

Тому нащадки Авраама названі «рабами Господа» тепер уже в іншому, піднесеному сенсі. «Бо Ізраїлеві сини Мої раби, Мої раби вони, що Я вивів їх із єгипетського краю. Я Господь, Бог ваш!» (Лев. 25:55). Господь навіть дав заповідь, яка нагадує кожному єврею, що він – раб Бога, що він належить Йому, що він покликаний для особливої цілі. Коли звершувалось підрахування народу Ізраїлевого, кожен чоловік повинен був внести половину шекеля в якості «викупу за душу свою». Це було ще одне нагадування про викуплення синів Ізраїлевих із єгипетського полону (Вих.30:12-16). 

«Тора представляє народ Ізраїля в якості раба Бога з самого початку історії цього народу. Він був рабом язичників-єгиптян, але Всевишній викупив Його, щоб він був «рабом Господа». Бог позбавив Ізраїль від нікчемного, позбавленого сенсу існування і служіння єгиптянам, щоб Ізраїль став рабом Всевишнього, виконуючи особливу місію в світі: «А ви станете Мені царством священиків та народом святим. Оце ті речі, що про них будеш казати Ізраїлевим синам» (Вих. 19:6). Дивовижно, що покликання Ізраїлю і його особливе положення описується у Торі словами з прямо протилежним значенням – то він «раб», то «царство священників». Це ще раз говорить про те, що поняття «раб» в епоху створення Танаху було ширшим ніж сьогодні, хоча і не виключає негативного забарвлення» [14. с. 121].

Для того щоб краще зрозуміти поняття «раб Господній» варто розглянути деякі закони Тори, котрі явно представляють великий принцип викуплення раба Господнього Ізраїлю із духовного та фізичного рабства.

Бог названий «Викупителем» (го’ель) Ізраїлю. Ізраїль, «раб Господа», не повинен боятися тому що Бог вибрав його, Він – Викупитель його. Вороги Ізраїлю, які взяли його в полон, подібно кредиторам, «Стануть нічим та погинуть твої супротивники» (Iс. 41:11). 

Вираз «твої супротивники відноситься до боргової тяжби між боржниками та кредиторами. Останні залишаться посоромлені, бо Господь викупив гріхи Ізраїлю. Він знову поверне народу його володіння – обіцяну землю, яка буде переповнена плодами (Іс. 41:20). 

Саме в день викуплення з’явиться «Отрок Мій (авді – раб Мій)», який поведе назад до Своєї землі минулих полонених: «І Я попроваджу незрячих дорогою, якої не знають, стежками незнаними їх поведу, оберну перед ними темноту на світло, а нерівне в рівнину. Оце речі, які Я зроблю, і їх не покину!» (Iс. 42:16). 

«Це буде Месія, котрий з’явиться як Викупитель Ізраїлю. Він звільнить Свій народ не тільки від загарбників та поневолювачів, але й від самої причини, по якій Ізраїль потрапив у рабство гріха. Тому викуплення рабів розглядається в книзі пророка Ісаї с двох сторін: З однієї сторони, звільнення від гріха раба Господнього Ізраїля, від прокляття викликаного гріхом, від гнітючої провини перед Богом та смерті через викупну жертву іншого раба Господнього – очікуваного Месії; з іншої – звільнення від рабства нечестивих народів» [13, c. 78]. 

«Пам’ятай про це, Якове та Ізраїлю, бо ти раб Мій! Я тебе формував був для Себе рабом, Мій Ізраїлю, ти не будеш забутий у Мене! Провини твої постирав Я, мов хмару, і немов мряку гріхи твої, навернися ж до Мене, тебе бо Я викупив! (Iс. 44:21,22)», – говорить Бог звертаючись до Свого народу. Тут викуплення асоціюється зі стиранням» (маха – «витирати» «знищувати») гріхів та відступлень раба Господнього Ізраїлю. При цьому Бог говорить що Він «викупив» (га’аль) Свій народ тобто зробив його вільним від гріхів та зовнішніх ворогів та бід.

Закон про викуплення рабів у Торі. «Всевишній дарував Своєму народу такі закони відносно рабів, котрі не мали аналогів ні в одному стародавньому кодексі (ні в єгипетських «Маат», ні у вавилонському Кодексі Хаммурапі). Ці закони повинні були не тільки полегшити життя тих, хто потрапив у рабство, але відкривати великий принцип викуплення людства. Бог не відмінив рабство як суспільний інститут, але він дав для раба шанс бути викупленим, шанс його визволення» [9, с. 213].

Проста відміна рабства могла стати зручною шпариною для тих, хто легкодумно та безвідповідально тринькав своє майно, потрапляючи в борги та не думаючи про наслідки. Надто легко було б тоді розрахуватися свавільним людям за своє легкодумство, бо їм ніяк не загрожувало б рабство.

Але для тих, хто вже потрапив у залежне положення, Бог дав можливість визволення, можливість, завдяки якій люди могли скуштувати гіркоту наслідків гріха та оцінити радість визволення. Звісно, серед рабів було не мало людей, які опинились у такому положенні не через дурниці, а по незалежних від них обставинам (смерть годувальника, набіги ворогів, грабунок та розбій). Для них рабство було нагадуванням про скорботний стан усього людства, яке знаходиться у рабстві гріха, але можливість викуплення, передбачена Торою, назавжди закарбовувала в їх свідомості велику істину про викуплення, про Бога, який спасає.

Подібним чином проходить лінія історії людства. Воно потрапило до рабства по причині гріха. Але Бог не відмінив цього рабства, бо це було б несправедливо позбавляти грішника покарання, не виправивши його. Ні, Всевишній передбачив для роду людського шлях викуплення через Месію, щоб кожна душа, яка жадає визволення, могла захоплюватися величчю Божого задуму, пережити та оцінити його. Навіть, якщо ми переконані, що страждаємо в цьому світі безвинно, ми всі потребуємо викуплення, бо всі знаходимося під владою гріха.

З часу дарування Тори на Синаї євреї відраховували кожен сьомий рік. В цей необхідно було звершувати відпущення боргів. Кредитор не мав права вимагати боржник-єврея свого боргу, тому час відпущення отримав назву шміта (шмітта – «відторгнення», «втрата», «прощення»). Це був час радості та полегшення для бідних. Вимагати повернення боргу дозволялося тільки від боржника-іноземця (Повт. Зак. 15:1-3). 

Однак провести відмінність між словами «іноземець» (нехар) й «приходько» (гер). Приходьками називали неєвреїв, які жили в землі Ханаанській. Хоча вони не мали наділу в цій країні, однак Господь звелів «не ображати їх» (Вих. 22:21;23:9; Повт. Зак. 10:19). Тоді як іноземець – це людина, яка мешкала за межами Ізраїлю. Як правило, вони були ідолослужителями. Що ж стосується приходьків, від них вимагалося, щоб вони не поклонялися ідолам, і тому на них розповсюджувалася дія тих самих законів, що і для євреїв (в тому числі й шміта).

Одразу потрібно відзначити: закон стосувався не тільки етнічних євреїв, але й «приходьків», тобто не євреїв, які з трепетом відносилися до Тори та Бога Авраама. Головнім критерієм тут є не кровне походження, а відносини з Богом Заповіту, Богом-Викупителем. В цьому криється глибокий сенс: викуплення не дарується будь-якій людині, будь-якому грішнику, тому, хто продовжує любити беззаконня, але тільки тим, хто виконує Його волю, хто довіряє Йому, хай навіть це «приходько».

Окрім того, раби євреї мали бути відпущенні через сім років після того, як потрапили в рабство (Повт. Зак. 15:12-15). Це не обов’язково був рік шміти. Сам акт прощення боргу без відшкодування і відпущення рабів на свободу без викупу було уявленням початкового Божого задуму про людське життя – це свобода, свобода в повному сенсі слова, свобода від гріха та гніту, як внутрішнього, так і зовнішнього. 

Викуплення дарується виключно милістю Божою, а не досягається людськими заслугами. До того ж, хазяїн, відпускаючи раба на свободу, повинен був забезпечити його всім необхідним для фізичного існування. Закон про звільнення рабів був даний в контексті заповіді піклуватися про бідних ізраїльтян (Повт. Зак. 15:4-11).

Бог звелів синам Ізраїлевим, відраховуючи сім раз по сім років (49 років), на п’ятдесятий рік оголошувати Ювілей. Це був особливий рік, він відрізнявся від року шміти більш обширними правилами у відношенні до свободи. Як і в сьомий рік, у рік Ювілею земля не оброблювалась, але спочивала, а люди харчувалися тим, «що саме виросте на землі (Лев. 25:11,12). 

Крім того, продані землі, будинки, які знаходяться за міськими стінами поверталися своїм минулим власникам без будь-якого відшкодування (Лев. 25:27,28). Раби-євреї відпускалися на свободу, навіть якщо вони не відпрацювали на своїх господарів установлені сім років (Лев. 25:10).

Значення цього закону було суто релігійним: «А земля не буде продаватися назавжди, бо Моя та земля, бо ви приходьки та осілі в Мене» (Лев. 25:23).

Особливістю закону про рабство та продаж майна була можливість викупу. Так, наприклад, Богом було дане повеління про те, що, якщо єврей через свою бідність продасть себе або «щось із майна свого», то він не повинен чекати Ювілейного року (50-го) – для нього завжди залишається право викупу. 

Викупити майно може або «близький родич» (го ало га-каров, буквально: «близький викупитель його»), або той, хто сам продав, якщо тільки його фінансове становище покращиться настільки, що він зможе повернути вартість проданого (Лев. 25:25,26). 

Так з’являється слово викупитель (го ель), тобто, той, хто має право дати свободу. Згідно з Торою, ним може бути тільки близький родич: брат, дядько (дод), син дядька (бен-дод), або «хто-небудь із роду його» (25:48,49). Далекий родич міг це зробити тільки в крайньому разі, а просто стороння людина взагалі цього зробити не могла, так як у цьому крилася небезпека: він міг поставити в залежність від себе того, кого він викупив із рабства (або того, чиє майно він викупив). 

З боку близьких родичів такого бути не могло. Право викупу близьким родичем повинно було перешкодити тому, щоб земля переходила у власність іншого коліна, і таким чином зберігався початковий план Божий про Обіцяну землю (Числ. 36:7). 

«Слово «викупитель» (го ель) вживається у відношенні до Бога у вищому значенні цього слова – Він Єдиний, хто може викупити свій народ і дати йому свободу від поневолювачів і повернути в Обіцяну землю. Тільки він може викупити весь рід людський і повернути планету Земля Собі як початковому власнику. Він володіє цим унікальним правом, бо Він – Творець, а, отже, і Викупитель. 

Ізраїль був проданий у рабство за гріхи, все людство також опинилося у рабстві ідолослужіння і вад через гріхи, але Бог, як той, хто створив людину за образом та подобою Своєю, має право «близького родича». 

Тому часто Месія представлений в книгах пророків як Викупитель. В зв’язку з цим слід відзначити і той факт що і рік шміти, і рік Ювілею відраховувався від Йом-Кіппуру (Дня Очищення або Викуплення), коли Бог очищав Свій народ від гріха (Лев. 25:8-10). Тоді протяжний звук труби звіщав про свободу. 

Те, що початок року Визволення починався не з місяця Авіва і не с Тішрея, а саме з дня очищення гріхів показує: суть викуплення в тому, щоб звільнити людину від влади гріха» [8, с. 157].

Багато разів мотив викуплення звучить в книзі пророка Ісаї. Ізраїль названий у пророків «спадком» (нахаль) Господа. Пророк Єремія говорить, що Бог залишив свій дім і спадок Свій, і «відддав його в руки ворогів його» (12:7). Це образі шміти: Ізраїль, спадок Господа, проданий в рабство чужеземцям через свої гріхи. Спадок Господа повстав проти Нього, тому вороги «зі всіх х боків напали» на нього і « зробили його пустелею» (12:9-11).

Але Бог, як в день викуплення (а рік шміти оголошувався у Йом-Кіппур), «Ось Я повириваю їх з їхньої землі, і вирву дім Юдин з середини їхньої» (Єр. 12:14). Він знову кожного з них приверне до спадщини його, і кожного до краю його (Єр. 12:15).

В єврейській традиції існувала думка, що Іс. 11 тісно пов`язана з законом про Ювілейний рік. Як в Ювілейний рік на всій землі проголошувався великий мир (при цьому не тільки раби ставали вільними, поля і будинки поверталися до попередніх господарів, але і звірі польові вільно харчувалися на полях і садах), теж саме буде проголошено Месією в останні дні. 

Це буде не просто примирення, це буде примирення всього зі всім: людського суспільства та природи і, в кінцевому результаті, досягнення гармонії у відносинах з Богом. Все це звершить «пагінчик із пня Єссеєвого», тобто Месія, син Давидів. Він «простягне Господь Свою руку, щоб набути останок народу Свого, що полишиться з Ашшуру й з Єгипту, і з Патросу та з Етіопії, і з Еламу й з Шін’ару, і з Хамату, та з морських островів» (Ісая 11:11).

Як висновок до даного підрозділу важливо відзначити, що задача раба Господнього-Ізраїлю в великому ділі викуплення була зберігати святі відносити зі своїм Творцем та свідкувати всім близьким та далеким народам про милосердний та водночас справедливий характер живого Бога через практику божественних законів викуплення. 

Ізраїль отримав від Бога місію – святим життям в повсякденних справах спонукати язичників стати подібним до них спадком Господа. Це була місія Божого народу, раба Господнього Ізраїлю: очікувати та всіма вчиками та словами свідкувати про прихід, служіння, жертву та кінцеву перемогу Месії-Раба-Переможця.

1.4 РАБ ГОСПОДНІЙ ЯК МЕСІЯ – ІСУС ХРИСТОС

В 4 піснях про раба (Іс. 42:1-4; 49:1-6; 50:4-9; 52:13-53:12) представлений таємничий раб, особистість якого важливо однозначно ідентифікувати. 

В першій пісні про раба ми читаємо, що Божий раб, свідкуючи людям «не буде кричати, і кликати не буде, і на вулицях чути не дасть Свого голосу, очеретини надломленої не доломить, і ґнота тліючого не погасить, буде суд видавати за правдою» (Іс. 42:3,4). Ці пророцтва про лагідний та смиренний характер служіння та суспільних відносин виконалися в Ісусі Христі під час Його земного життя. Якщо хтось ставить під сумнів це твердження, і запитує чому це має бути саме Христос, пророк Ісая додає: «Я, Господь, покликав Тебе в справедливості, і буду міцно тримати за руки Тебе, і Тебе берегтиму, і дам Я Тебе заповітом народові, за Світло погана». Жертва Ісуса Христа стала основою вічного завіту між Богом та людьми, і «немає іншого імені під небом, яким би могли спастись» (Дії. 4:12).

В другій пісні про раба Ісая представляє ще декілька пророцтв, які виконалися в житті Ісуса Христа. Наприклад, «Господь із утроби покликав Мене, Моє Ймення згадав з нутра неньки Моєї» (Іс. 49:1). Христос був сповнений Святого Духа ще від утроби матері та Ангел сповістив Марії, а потім Йосипу назвати дитя Ісусом ще до Його народження. 

Другий приклад – це прогнозована молитва Христа після того як народ ізраїльський відкинув Його як Спасителя: «Надаремно трудивсь Я, на порожнечу й марноту зужив Свою силу: Справді ж з Господом право Моє, і нагорода Моя з Моїм Богом». 

Справді, Христос не отримав подяки та поклоніння за своє жертовне служіння від людей, але Отець Небесний та святі янголи достойно оцінили Його любов. І ще раз пророк наголошує, що раб Господній стане Спасителем, і Спасителем не тільки юдеїв, а й усіх народів землі: «Я вчиню Тебе світлом народів, щоб був Ти спасінням Моїм аж до краю землі!» (Іс. 49:6).

Третя пісня про раба має дві основних теми: навчання раба суспільному служінню: «Господь Бог Мені дав мову вправну, щоб уміти зміцнити словом змученого, Він щоранку пробуджує, збуджує вухо Мені, щоб слухати, мов учні. Господь Бог відкрив вухо Мені, й Я не став неслухняним, назад не відступив». 

Та тема суду, а скоріше засудження раба: «Підставив Я спину Свою тим, хто б’є, а щоки Свої щипачам, обличчя Свого не сховав від ганьби й плювання. Але Господь Бог допоможе Мені, тому не соромлюся Я, тому Я зробив був обличчя Своє, немов кремінь, і знаю, що не буду застиджений Я. Близько Той, Хто Мене всправедливлює, хто ж стане зо Мною на прю? Станьмо разом, хто Мій супротивник? Хай до Мене підійде! Отож, Господь Бог допоможе Мені, хто ж отой, що признає Мене винуватим? Вони всі розпадуться, немов та одежа, їх міль пожере!» (Іс. 50:6-9). Дане пророцтво з неймовірною точністю виконалося в останні дні земного життя Христа.

«Кульмінацією розповідей про раба є уривок Іс. 52:13-53:12, який змальовує Раба як усіма покинуту, страждаючу людину, яка понесла на собі наслідки за гріхи всього людства, а людям дарувала прощення та вічне життя» [12, с. 92].

І хоч люди не оцінили Його любові і навіть розіп’яли зі злочинцями, він простив їх. Все це вказує на Спасителя, який і нині молиться за людство у небесному святилищі. Отже, можна однозначно сказати, що Ісая в 4 піснях про раба Господнього робить пророцтво на життя та служіння Ісуса Христа.

Месія з`явився як Викупитель Ізраїлю, Який дарував йому свободу, але разом з тим Він – страждаючий раб Господній, Котрий поніс гріхи народу Свого та заплатив за його борги сповна Своїми стражданнями. Ера Месії – це час викупленого Ізраїлю, коли не тільки Обіцяна земля, але і весь світ буде перетворений, усі свідоцтва рабства будуть знищені. 

«Звеселиться пустиня та пуща, і радітиме степ, і зацвіте, мов троянда, розцвітаючи, буде цвісти та радіти, буде втіха також та співання, бо дана йому буде слава Лівану, пишнота Кармелу й Сарону, вони бачитимуть славу Господа, велич нашого Бога…Тоді то розплющяться очі сліпим і відчиняться вуха глухим, тоді буде скакати кривий, немов олень, і буде співати безмовний язик, бо води в пустині заб’ють джерелом, і потоки в степу!» (Ісая 35:1, 2, 5, 6).

Отже, можна однозначно сказати, що Ісая в 4 піснях про раба Господнього робить пророцтво на життя та служіння Ісуса Христа. Даної позиції притримуються такі досліджувачі, як Цолін, Вокославський, Мангано, Ла Сор та інші.

РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА ІСНУЮЧИХ ТЕОРІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ПОНЯТТЯ РАБ ГОСПОДНІЙ В КНИЗІ ПРОРОКА ІСАЇ

2.1 РАБ ГОСПОДНІЙ ЯК МЕСІЯ – ІСУС ХРИСТОС

Яка інтерпретація раба Господнього в 4 піснях є найточнішою? Оскільки питання торкається не тільки актуальності теоретичних досліджень, але й юдео – християнських відносин, воно набуває великого значення, тому задача – оцінити дану інтерпретацію точно та неупереджено є дуже серйозною.

 «Досліджуючи серію уривків про раба, ми знаходимо, що слово «раб» ніколи не вживається по відношенню до Месії до уривка Ісаї 40-53 глави. У попередній частині книги Ісаї слово раб згадується дев’ять разів. Чотири з цих згадок у множині, п’ять – в однині; жодне з них не має ні найменшого подібності подій у нашому розділі. 

Після глави 53 книги Ісаї ніколи не використовується слово “слуга” в однині, але існує одинадцять посилань на “мої раби” і “слуги Господні” або “слуг”. В Ісаї 41:8 – Ісая 53:11 є двадцять вживань слова раб і всі (або принаймні майже всі) з цих уривків явно створені один для одного. 

Протягом цих двадцяти примірників у тринадцяти розділів, фігура, раб Господній виходить все більше і більше на очі, досягаючи великої кульмінації представлення своєї роботи і її результатів в Ісаї 52:13-53:12. Коли Боже слово містить таку серію обговорень в одній темі, то можете бути впевнені, що ми зможемо зрозуміти її кульмінаційний розділ краще, якщо ми ретельно досліджуємо розділи, що передують. Що і було зроблено» [1, с. 126].

Отже, оцінюючи теорію інтерпретації раба Господнього як Месії-Ісуса Христа, слід сказати, що вона найдостовірнішою та найвірогіднішою з усіх представлених інтерпретацій, в контексті пояснення 4 пісень про раба (особливо Іс. 52:13-53:12). Цієї точки зору дотримуються Макрей, Деккер, Мерфі Смит, Цолін та інші визначні дослідники.

2.2 РАБ ГОСПОДНІЙ ЯК ІЗРАЇЛЬ

Багато віків юдеї та християни не могли знайти консенсусу щодо інтерпретації раба Господнього в 53 главі пророка Ісаї. І тепер актуально розуміти правильно це поняття, бо воно може вірно або не вірно направляти духовний розвиток людства. 

На прикладі людства візьмемо Ізраїль. Тільки гріх (відсутність особистого живого зв’язку з Богом) був причиною всіх форм рабства та таємним джерелом усіх бід та слабкостей Ізраїлю. Рятівник повинен був змінити духовний стан Ізраїлю і, тим самим, прокласти шлях до істинної свободи. Це було під силу тільки Тому, Кого Ісая називає Святим Ізраїлевим. Але, на жаль, юдеї не побачили у Христі свого Спасителя і не прийняли Його. 

Юдеї і досі продовжують інтерпретувати концепцію раба Господнього як страждаючий ізраїльський народ, але чи може Ізраїль врятувати людство або хоча б самих себе від виродження та загибелі. Відповідь очевидна. 

«Якщо б юдеї всіх наступних віків намагалися розуміти вістку про викуплення правильно, так, як вона представлена в книзі пророка Ісаї, то вони були б готові побачити в Ісусі Христі Того, про Кого писав пророк» (Волославський, «Про біблійних пророків та долі історії», с. 83).

2.3 ОБ’ЄДНАНА ОЦІНКА ІНТЕРПРЕТАЦІЙ РАБА ГОСПОДНЬОГО ЯК ІСАЇ ТА РАБА ГОСПОДНЬОГО ЯК КІРА

Коли ми говоримо про Ісаю як раба Господнього, ми можемо стверджувати, що він був Божим рабом, як той хто виконав певну місію, а саме звіщати про Божі суди, у вигляді вавилонського полону, якого могли б уникнути євреї у разі покаяння, відкинення ідолів та щирого навернення до Яхве. 

Щось подібне можна сказати і про Кіра, який хоча і був язичником, але все ж виконав призначення, для якого Бог доручив йому царську владу – звільнив Божий народ від вавилонського рабства, сприяв переселенню євреїв до Палестини, відновленню Єрусалимського міського муру та храму Божого.

Ісаю та Кіра цілком можна назвати Божими рабами як тих, хто з любов’ю і нелицемірним послухом виконували Божу волю, але в контексті досліджуваних уривків книги пророка Ісаї – 4 пісень про раба, так їх ідентифікувати буде не правильно. Адже жоден з них не можуть бути законодавцем Божого Царства, гарантом виконання умов Божого Заповіту, викупною жертвою за гріх, життєдайним об’єктом поклоніння всього Божого творіння. Ці характеристики можуть відноситися тільки до Ісуса Христа.

Висновок

Слово «раб» є характерним для другої частини книги Ісаї (глави. 40-66) і разом з думкою про звільнення через Великого Рятівника складає його основну тему. Дане слово об’єднує поняття «поклоніння» з поняттям «служіння». Раб не тільки служив своєму панові, але також очевидно, і шанував його. 

Таким чином, слово це означає значно більше, ніж просто служіння за плату, маючи на увазі, що здійснюється служіння було зовнішнім проявом внутрішнього відносини. Таке ставлення не було примусовим, але відбувалося добровільно (Вих. 21:5-6). Служіння справою і служіння серцем йшло разом. Рука, що піклується свідчила про любляче серце.

«Подібним же чином «раб Божий» – це той, який любить Його і служить Йому, той, який надає послугу з любові. У значенні, застосованому в даному розділі книги Ісаї, це слово іноді відноситься до Ізраїлю як до раба Господнього. У цьому значенні воно тут вживається у розділах Іс. 41:9; 42:10; 44:1-2,21; 45:4; 48:20; 49:3-5; 54: 17; 63:17; 65:8-9,13-15; 66:14. Застосування даного слова до Ізраїлю увазі відносини, пов’язані з заповітом, завдяки яким Ізраїль став «рабом» Єгови (Вих. 19:3-9; 24:3-8). При такому пов’язаному заповітом взаємовідносини Ізраїль повинен був поклонятися і служити Господу, підкоряючись у всьому Його повелінням, і як Його представник повинен був привести всі інші народи до служіння і покори Йому. 

У цьому сенс пов’язаних заповітом взаємовідносин, в якому Ісая застосовує слово «раб» до Ізраїлю, воно має значення зазвичай незгладимі читачем. Набагато рідше воно позначає Месію як раба Господня для порятунку людства (Іс. 42:1; 49:6; 50:10; 52:13; 53:11). Так на 53-й главі Месія представлений як стражденний «раб» Єгови (Іс. 52:13; 53: 2,11)» [7, с. 673].

До пришестя Ісуса іудейські тлумачі були твердо переконані в тому, що 53-я глава говорить про Месію, проте, пізніше вони стали заперечувати її месіанське значення і висувати пояснення, що тут, як і у всіх інших місцях, «раб» означає або одного якусь людину тих часів або Ізраїль як народ в цілому.

В Іс. 56:6 слово «раб» відноситься до іудейським прозелитам, тобто язичникам, що звернені в іудейську віру. В Іс. 65:15 слово «раб» можна розглядати, як що відноситься безпосередньо до християн, тим більше, що згадувані тут «раби» Господні повинні бути названі іншим ім’ям (1Петр. 2: 9-10). В Іс. 44:26 слово «раб», по всій видимості, відноситься до самого пророка Ісаї, який звіщав євреям про майбутні Божі суди. Також Рабом Господнім. 

Ісая називає персидського царя Кіра, який здійснив Божі наміри по звільненню Ізраїлю з рабства та повернення їм духовної та матеріальної спадщини.

В ході дослідження було досягнуто таких цілей: знайдено контекстуальне визначення поняття Раб Господній, встановлена особистість раба Господнього в книзі пророка Ісаї, зокрема в 4 піснях про страждаючого раба; представлені основні тенденції інтерпретацій особистості раба Господнього сучасними авторами, оцінено існуючі інтерпретації концепції раб Господній в книзі пророка Ісаї.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. Macrae allan. The servant of the lord in isaiah, pp.125-227
  2. Dekker jaap. The servant and the servants in the book of isaiah. Hamburg, pp.45
  3. Цолин, д. (без дати). Лики искупления. – к.: скобелкін і. О., 2005 – 416с.
  4. Волкославский, р. Н. (1997). О библейских пророках и судьбах истории. Заокский: источник жизни.
  5. Ronald e. Manahan(1994). The cyrus notations of deutero-isaiah.michigan: zondervan publishing house.
  6. Richard t. Murphy. Second isaiah: the servant of the lord
  7. Библейский комментарий церкви асд на книгу пророка исайи. Заокский; источник жизни, 2001.-1024с.
  8. Cf. C. Conroy, ‘the “four servant poems” in second isaiah in the light of redaction-historicalstudies’. In: c. Mccarthy & j.f. Healy (eds.).
  9. Biblical and near eastern essays. Studies in honour of kevin j. Cathcart, jsot.s 275, london 2004, pp. 80-94.
  10. Dillard, t. L. (1994). An introduction to the old testament. Zondervan.
  11. Doukhan, j. (2003). The mysterious identity of the suffering servant, theriddle of isaiah 53 //. Shabbat shalom. Autumn.
  12. Kaiser, w. C. (без дати). The messiah in the old testament. Michigan: zondervanpublishinghouse.
  13. Longman, t. (2006). An introduction to the old testament. Michigan: zondervan.
  14. Mccarthy, c. A. (2004). Biblical and near eastern essays. (375).
  15. Melugin, r. F. (1996). New vision of isaiah. (214).
  16. Ла сор, у. С. (1998). Обзор ветхого завета: откревение,литературная форма и исторический контекст ветхого завета. [пер. С англ.] – одесская богословская семинария ехб, изд-во “богомыслие”.

Автор – Владислав коваленко, бакалаврант богослів’я 

image_pdfimage_print

Святе Писання
Святе Писання, що складається зі Старого та Нового Завітів, є Словом Божим письмово переданим по Божественному натхненню через святих людей Божих, які виголошували й писали його по спонуканню Святого Духа. За допомогою цього Слова Бог передав людству необхідні для спасіння знання. Біблія має безперечний авторитет і представляє непогрішиме відкриття Його волі. Вона є мірилом характеру і критерієм досвіду, вичерпним викладом доктрин і достовірним повідомленням про дії Бога в історії нашого світу.
Пс. 118:105; Прип. 30:5, 6; Іс. 8:20; Ів. 17:17; 1 Фес. 2:13; 2 Тим. 3:16, 17; Євр. 4:12;
2 Пет. 1:20, 21
Трійця
Бог єдиний. Отець, Син і Святий Дух – єдність трьох довічних Особистостей. Бог безсмертний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий та понад усе. Він безмежний і вище людського розуміння, однак Його можна пізнати за допомого Його відкриття про Самого Себе. Бог, Який є любов, навіки гідний поклоніння, честі і служіння всього творіння.
Бут. 1:26; Повт. 6:4; Іс. 6:8; Мф. 28:19; Ів. 3:16; 2 Кор. 1:21, 22; 13:14; Єф. 4:4-6;
1 Пет. 1:2
Бог Отець
Бог Вічний Отець є Творець, Першопричина, Вседержитель і Незалежний Правитель всього творіння.

Він справедливий і святий, милостивий і добрий, повільний на гнів і сповнений постійної любові та вірності.

Якості та сили, що проявилися в Сині та Святому Дусі також є якостями та силами Отця.
Бут. 1:1; Повт. 4:35; Пс. 109:1, 4; Ів. 3:16; 14:9; 1 Кор. 15:28; 1 Тим. 1:17; 1 Ів. 4:8; Об'яв. 4:11
Бог Син
Бог Вічний Син з’явився втіленим в Ісусі Христі. Через Нього все було створено, дякуючи Йому був відкритий характер Бога, завдяки Йому здійснилося спасіння людства і через Нього відбувається суд над нашим світом. Будучи навіки істинним Богом, Він став також справжньою людиною, Ісусом Христом. Він був зачатий Святим Духом і народжений дівою Марією. Він жив і переносив спокуси як людина, проте явив Собою досконалий приклад праведності і любові Божої. Вчинені Ним чудеса були проявом сили Божої і свідченням того, що Він був дійсно Богом – обіцяним Месією. Він добровільно постраждав і помер на хресті за наші гріхи, зайнявши наше місце. Воскрешений з мертвих, Він вознісся на небо, щоб заради нас здійснювати служіння в небесному святилищі. Він знову прийде в цей світ у славі для остаточного визволення Свого народу і для того, щоб відновити все знову.
Іс. 53:4-6; Дан. 9:25-27; Лк. 1:35; Ів. 1:1-3, 14; 5:22; 10:30; 14:1-3, 9, 13; Рим. 6:23;
1 Кор. 15:3, 4; 2 Кор. 3:18; 5:17-19; Флп. 2:5-11; Кол. 1:15-19; Євр. 2:9-18; 8:1, 2
Бог Дух Святий
Бог Вічний Дух Святий діяв разом з Отцем і Сином при створенні, втіленні та спокуті. Він – така ж Особистість, як Отець і Син. Він надихав письменників Біблії. Він наповнив силою життя Христа. Він привертає і переконує людей; і тих, хто відгукується, Він оновлює і відтворює в них образ Божий. Посланий Отцем і Сином, щоб завжди бути з Його дітьми, Він наділяє Церкву духовними дарами, дає їй силу в її свідоцтві про Христа і в згоді зі Святим Писанням наставляє її на всяку істину.
Бут. 1:1, 2; 2 Цар. 23:2; Пс. 50:12; Іс. 61:1; Лк. 1:35; 4:18; Ів. 14:16-18, 26; 15:26;
16:7-13; Дії 1:8; 5:3; 10:38; Рим. 5:5; 1 Кор. 12:7-11; 2 Кор. 3:18; 2 Пет. 1:21
Створення світу
Бог в Писанні достовірно представив хронологію Своєї творчої діяльності. Протягом недавніх шести днів творіння Господь створив «небо і землю, море і все, що в них», а сьомого дня «спочив». Таким чином, Господь встановив Суботу як вічний пам’ятник Його праці, здійсненої і завершеної протягом шести буквальних днів, які разом з Суботою утворили той тиждень, що нам відомий сьогодні. Перші чоловік і жінка були створені за образом Божим, як вінець творіння, отримавши право володіння світом і обов’язок піклуватися про нього. Світ, при завершенні свого створення, як сказано в Біблії, був «вельми добрий», і його досконалість проголошувала славу Божу.
Бут. 1-2, 5, 11; Вих. 20:8-11; Пс. 18:2-7; 32:6, 9; 103; Іс. 45:12; Дії. 17:24; Кол. 1:16; Євр. 1:2; 11:3; Об'яв. 10:6; 14:7
Природа людини
Чоловік і жінка були створені за образом і подобою Божою як істоти, наділені індивідуальністю, силою і свободою мислити і діяти. Людина, за задумом Божим, – це нерозривна єдність тіла, душі і духу. Але хоча люди і були створені як вільні істоти, їх життя залежало від Бога. Однак, не послухавши Бога, наші прабатьки таким чином відмовилися визнати свою залежність від Нього і втратили своє високе положення. Образ Божий в них спотворився, і вони стали схильні до смерті. Їхні нащадки успадковують гріховну природу з усіма витікаючими з цього наслідками. Вони народжуються зі слабкостями і схильностями до зла. Але Бог у Христі примирив із Собою світ і Духом Своїм відновлює в смертних, що каються образ Творця. Створені для слави Божої, ми покликані любити Його, один одного і світ, що оточує нас.
Бут. 1:26-28; 2:7, 15; 3; Пс. 8:5-9; 50:6, 11; 57:4; Єрем. 17:9; Дії. 17:24-28; Рим. 5:12-17; 2 Кор. 5:19, 20; Єф. 2:3; 1 Фес. 5:23; 1 Ів. 3:4; 4:7, 8, 11, 20
Велика боротьба
Все людство залучено в велику боротьбу між Христом і сатаною. Вона розпочалась на небі в зв’язку з тим, що був поставлений під сумнів характер Бога, Його закон і справедливість Божого правління у всесвіті. Один зі створених ангелів, наділений свободою вибору, в своєму самозвеличенні став сатаною, противником Бога. Це призвело до повстання частини ангелів. Сатана викликав дух спротиву Богові в нашому світі, коли втягнув Адама і Єву в гріх. В результаті цього гріха, скоєного людьми, образ Божий став спотвореним в людстві. З цієї ж причини створений світ втратив свій порядок і був спустошений під час всесвітнього потопу, про що свідчить представлена ​​в Бут. 1-11 хронологія. На очах у всього творіння цей світ перетворився на арену світової боротьби, в результаті якої люблячий Бог буде затверджений в Своїх правах. Христос посилає Святого Духа і вірних ангелів, щоб вони допомагали народу Божому в цій великій боротьбі, направляли, захищали і зміцнювали його на шляху, що веде до спасіння.
Бут. 3; 6-8; Йов 1:6-12; Іс. 14:12-14; Єзек. 28:12-18; Рим. 1:19-32; 3:4; 5:12-21; 8:19-22; 1 Кор. 4:9; Євр. 1:14; 1 Петр. 5:8; 2 Петр. 3:6; Об'яв. 12:4-9
Життя, смерть і воскресіння Христа
Життя Христа проходило в досконалому послузі волі Божій. Його страждання, смерть і воскресіння – це єдино можливий шлях спокути скоєних людьми гріхів. Кожен, що приймає вірою це примирення з Богом, має вічне життя. Все творіння може краще осягнути нескінченну і святу любов Творця. Це досконале примирення виправдовує справедливість Божого Закону і милосердя характеру Творця. Так відбувається засудження наших гріхів і забезпечується наше прощення. Смерть Христа є замісною, спокутною, примиряючою і перетворюючою. Воскресіння Христа у плоті є знаком перемоги Бога над силами зла, і для приймаючих це примирення, служить свідченням їхньої перемоги над гріхом і смертю. Воскресіння проголошує панування Ісуса Христа, перед Яким схилиться кожне коліно на небі і на землі.
Бут. 3:15; Пс. 22:1; Іс. 53; Ів. 3:16; 14:30; Рим. 1:4; 3:25; 4:25; 8:3, 4; 1 Кор. 15:3, 4,
20-22; 2 Кор. 5:14, 15, 19-21; Флп. 2:6-11; Кол. 2:15; 1 Петр. 2:21, 22; 1 Ів. 2:2; 4:10
Спасіння у Христі
За нескінченної любові і милості Бог учинив так, що Христос, який не знав гріха, став гріхом заради нас, щоб в Ньому ми стали праведними перед Богом. Під впливом Святого Духа ми усвідомлюємо нашу потребу в Спасителі, визнаємо нашу гріховність, каємося в наших злочинах і вірою приймаємо Ісуса як Спасителя і Господа, як Того, Хто зайняв наше місце на хресті і залишив нам приклад. Ця спасаюча віра приходить до нас від Божественної сили Його Слова і є даром Божої благодаті. Завдяки Христу Бог виправдовує і приймає нас як Своїх синів та дочок і позбавляє від панування гріха. Дія Духа Святого створює в нас відродження і освячення. Дух оновлює наш розум, записує в наших серцях Божий закон любові і дає нам силу жити святим життям. Перебуваючи в Ньому, ми стаємо причасниками Божественної природи і отримуємо впевненість у спасінні як тепер, так і на суді.
Бут. 3:15; Іс. 45:22; 53; Єрем. 31:31-34; Єзек. 33:11; 36:25-27; Авв. 2:4; Мк. 9:23, 24; Ів. 3:3-8, 16; 16:8; Рим. 3:21-26; 8:1-4, 14-17; 5:6-10; 10:17; 12:2; 2 Кор. 5:17-21; Гал. 1:4; 3:13, 14, 26; 4:4-7; Єф. 2:4-10; Кол. 1:13, 14; Тит 3:3-7; Євр. 8:7-12; 1 Пет. 1:23; 2:21, 22; 2 Пет. 1:3, 4; Об'яв. 13:8
Зростання у Христі
Прийнявши смерть на хресті, Ісус здобув перемогу над силами зла. Він, Який переміг злих духів під час Свого земного служіння, зруйнував їх владу і зробив неминучою їх остаточну загибель. Перемога Ісуса забезпечує і нам перемогу над цими силами, які все ще прагнуть управляти нами, в той час як ми ходимо перед Ним в мирі, радості і впевненості в любові Божої. Зараз Святий Дух перебуває в нас і наділяє нас силою. В постійної прихильності Ісусу, нашому Спасителю і Господу, ми звільнені від тягаря минулих вчинків. Ми більше не перебуваємо в темряві, страху перед силами зла, невігластві та безцільності, які супроводжували наше колишнє життя. Здобувши цю нову свободу в Христі, ми покликані розвинути свій характер в подобі Його характеру, спілкуючись з Ним щодня в молитві, насичуючись Його Словом, розмірковуючи над Ним і Його Промислом, віддаючи Йому хвалу, збираючись на спільні богослужіння та беручи участь в здійсненні місії Церкви. Ми також покликані наслідувати приклад Христа, здійснюючи співчутливе служіння заради задоволення фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних і духовних потреб людей. Коли ми віддаємо нашу любов оточуючим і свідчимо про спасіння в Христі, постійна присутність Божа через Духа Святого перетворює кожну хвилину нашого життя і кожну справу в духовний досвід.
1 Пар. 29:11; Пс. 1:1, 2; 22:4; 76:12, 13; Мф. 20:25-28; 25; 1:31-46; Лк. 10:17-20; Ів. 20:21; Рим. 8:38, 39; 2 Кор. 3:17, 18; Гал. 5:22-25; Єф. 5:19, 20; 6:12-18; Флп. 3:7-14; Кол. 1:13, 14; 2:6, 14, 15; 1 Фес. 5:16-18, 23; Євр. 10:25; Як. 1:27; 2 Пет. 2:9; 3:18; 1 Ів. 4:4
Церква
Церква є спільнота віруючих, які визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Як і народ Божий в старозавітні часи, ми покликані зі світу, ми об’єднуємося для богослужіння, для спілкування, для вивчення Слова Божого, для святкування Вечері Господньої, для служіння всьому людству і для проголошення Благої вісті в усьому світі. Свою духовну владу Церква отримала безпосередньо від Христа, Який є втілене Слово, відкрите в Писанні. Церква – це Божа родина, і члени її, усиновлені Богом, живуть на підставі укладеного з Ним нового завіту. Церква – це тіло Христове, суспільство людей, об’єднаних вірою, і глава цього тіла Сам Христос. Церква – це наречена, заради якої Христос помер, щоб освятити і очистити її. При Його урочистому поверненні вона постане перед Ним як славна Церква, яка зберегла вірність в усі віки, відкуплена Його кров’ю та не має ні плями, ні вади – свята і бездоганна.
Бут. 12:1-3; Вих. 19:3-7; Мф. 16:13-20; 18:18; 28:19, 20; Дії. 2:38-42; 7:38; 1 Кор. 1:2;
Єф. 1:22, 23; 2:19-22; 3:8-11; 5:23-27; Кол. 1:17, 18; 1 Пет. 2:9
Церква Останку та її місія
Вселенська Церква складається з тих, хто істинно вірить в Христа. Але в останні дні, під час загального боговідступництва, Бог покликав Церкву Останку до дотримання заповідей Божих і збереження віри в Ісуса. Церква Останку проголошує настання години суду, сповіщає спасіння через Христа і проповідує наближення Його Другого пришестя.

Ця місія проголошення істини символічно представлена трьома ангелами в 14 розділі книги Об’явлення. За часом ця місія збігається з судом, який відбувається на небесах, і результатом її є покаяння і виправлення людей. Кожен віруючий покликаний особисто брати участь в цьому загальному свідоцтві.
Дан. 7:9-14; Іс. 1:9; 11:11; Єрем. 23:3; Мих. 2:12; 2 Кор. 5:10; 1 Пет. 1:16-19; 4:17; 2 Пет. 3:10-14; Юд. 3, 14; Об'яв. 12:17; 14:6-12; 18:1-4
Єдність в Тілі Христовому
Церква – це єдине Тіло послідовників Христа, покликаних із всякого народу, племені та язика. В Христі ми стаємо новим творінням. Серед нас не повинно бути відмінності незалежно від раси, культури, освіти, національності, статі, соціального і майнового стану. Ми всі рівні в Христі, Який за допомогою єдиного Духа об’єднав нас між собою і привернув до Себе. Ми повинні служити і приймати служіння неупереджено і з чистим серцем.
Завдяки відкриттю, яке нам дав Ісус Христос у Святому Письмі, ми маємо одну і ту ж віру і надію, одне і те ж прагнення служити всьому людству. Джерелом такої єдності є триєдиний Бог, Який прийняв нас як Своїх дітей.
Пс. 132:1; Мф. 28:19, 20; Ів. 17:20-23; Дії. 17:26, 27; Рим. 12:4, 5; 1 Кор. 12:12-14;
2 Кор. 5:16, 17; Гал. 3:27-29; Єф. 2:13-16; 4:3-6, 11-16; Кол. 3:10-15
Хрещення
Хрещення – це Боже повеління, за допомогою якого ми сповідуємо свою віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа, а також свідчимо, що ми померли для гріха і тепер прагнемо до оновленого життя. Таким чином, ми визнаємо Христа Господом і Спасителем і стаємо частиною Його народу після прийняття в члени Його Церкви. Хрещення – це символ нашої єдності з Христом, прощення гріхів і прийняття Духа Святого.

Хрещення здійснюється зануренням у воду, і до нього допускаються ті, хто має віру в Ісуса і засвідчив про каяття в гріхах. Хрещенню передують вивчення Святого Писання і прийняття його вчення.
Мф. 28:19, 20; Дії. 2:38; 16:30-33; 22:16; Рим. 6:1-6; Гал. 3:27; Кол. 2:12, 13
Вечеря Господня
Вечеря Господня – це спільне прийняття символів тіла і крові Ісуса як наочне підтвердження віри в Нього, нашого Господа і Спасителя. При здійсненні цього обряду присутній Сам Христос, який спілкується зі Своїм народом і зміцнює його сили. Беручи участь у Вечері, ми з радістю сповіщаємо спокутну смерть Господа і Його повернення у славі. Готуючись до Вечері, віруючі досліджують своє серце, сповідують свої гріхи і каються в них. Перед прийняттям символів відбувається служіння ногоомиття, встановлене нашим Божественним Учителем як символ оновлення, очищення і як вираз готовності служити одне одному в християнському смиренні, а також для того, щоб сприяти об’єднанню сердець в любові. Служіння Вечері відкрито для участі в ньому всіх віруючих християн.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Духовні дари та духовне служіння
Впродовж всіх віків Бог наділяв усіх членів Своєї Церкви духовними дарами, які кожен повинен використовувати на благо Церкви і людства. Цими дарами Святий Дух наділяє кожного члена Церкви по Своїй волі. Таким чином, Церква стає здатною виконати дане їй Богом призначення. Відповідно до Писання, до духовних дарів відносяться віра, дар зцілення, дар пророцтва, дар проповіді, учительський дар, дар управління, дар примирення, дар співчуття, дар милосердя та самовідданого служіння ближнім з метою підтримати і підбадьорити їх.

Деякі члени Церкви покликані Богом і наділені дарами Святого Духа, щоб працювати в Церкві як пастори, євангелисти і вчителі. Їх робота особливо необхідна для підготовки членів Церкви до служіння, для досягнення Церквою духовної зрілості і для забезпечення єдності у вірі і пізнанні Бога. Коли члени Церкви використовують ці духовні дари як вірні служителі всілякої Божої благодаті, Церква захищена від руйнівного впливу єретичних вчень, зростає в Бозі та зміцнюється у вірі і любові.
Дії. 6:1-7; Рим. 12:4-8; 1 Кор. 12:7-11, 27, 28; Єф. 4:8, 11-16; 1 Тим. 3:1-13; 1 Пет. 4:10, 11
Дар пророцтва
Святе Писання свідчить, що пророцтво – один з дарів Святого Духа. Цей дар є відмінною ознакою Церкви Остатку, і ми віримо, що він проявився в служінні Еллен Уайт.

Її праці являються пророчим авторитетом і служать для Церкви потіхою, керівництвом, настановою і викриттям. В цих працях також чітко визначено, що Біблія є мірилом для будь-якого вчення і досвіду.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Закон Божий
Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді призводять до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.
Вих. 20:1-17; Повт. 28:1-14; Пс. 18:8-15; 39:8, 9; Мф. 5:17-20; 22:36-40; Ів. 14:15; 15:7-10; Рим. 8:3, 4; Єф. 2:8-10; Євр. 8:8-10; 1 Ів. 2:3; 5:3; Об'яв. 12:17; 14:12
Субота
Блаженний Творець після шести днів творіння світу спочивав в сьомий день і встановив суботній спокій для всіх людей як пам’ятник творіння. Четверта заповідь незмінного Закону Божого вимагає дотримання сьомого дня, суботи, як дня спокою, дня особливого поклоніння і служіння відповідно до вчення і прикладу Ісуса Христа – Господа суботи.

Субота – це день радісного спілкування з Богом і один з одним. Це символ нашого спасіння у Христі, знак нашого освячення, нашої вірності та передчуття нашого вічного майбутнього життя в Царстві Божому. Субота – це постійний Божий символ вічного завіту між Ним і Його народом. Радісне проведення цього святого часу від вечора до вечора, від заходу до заходу є урочистий спогад звершеного Богом творіння і викуплення.
Бут. 2:1-3; Вих. 20:8-11; 31:13-17; Лев. 23:32; Повт. 5:12-15; Іс. 56:5, 6; 58:13, 14;
Єз. 20:12, 20; Мф. 12:1-12; Мк. 1:32; Лк. 4:16; Євр. 4:1-11
Смерть і воскресіння
Відплата за гріх – смерть. Але Бог, єдиний, що має безсмертя, дарує вічне життя Своїм викупленим. До дня Другого пришестя смерть для всіх людей – це стан небуття.

Коли ж Христос – Життя наше – з’явиться, то воскреслі та ті, що залишилися живими, праведники відтвореними і прославленими будуть піднесені назустріч своєму Господу. Друге воскресіння, воскресіння нечестивих, відбудеться тисячу років потому.
Йов 19:25-27; Пс. 145:3, 4; Еккл. 9:5, 6, 10; Дан. 12:2, 13; Іс. 25:8; Ів. 5:28, 29; 11:11-14; Рим. 6:23; 16; 1 Кор. 15:51-54; Кол. 3:4; 1 Фес. 4:13-17; 1 Тим. 6:15; Об'яв. 20:1-10
Тисячолітнє Царство та знищення гріха
Тисячолітнє Царство – це проміжний період між першим і другим воскресіннями, коли Христос і Його викуплені святі знаходяться на небі. Протягом цього часу відбувається суд над тими, хто помер, не розкаявшись у своїх гріхах. На землі в цей час не буде жодної живої людини, але буде тільки сатана зі своїми ангелами. Після закінчення цього тисячолітнього періоду Христос зі Своїми святими і Святе Місто зійдуть на землю. Тоді будуть воскрешені і всі нечестиві, які під проводом сатани і його ангелів підуть війною на Боже Місто і зберуться навколо Нього. Але зійде від Бога вогонь, який знищить це воїнство і очистить землю. Таким чином, гріх і грішники назавжди зникнуть з всесвіту.
Єр. 4:23-26; Єз. 28:18, 19; Мал. 4:1; 1 Кор. 6:2, 3; Об'яв. 20; 21:1-5
Нова Земля
На Новій Землі, де пануватиме праведність, Бог влаштує вічну оселю для викуплених. Серед створеної Ним досконалої природи вони будуть вічно жити в радості і любові, зростаючи в пізнанні Бога і Його творіння. Сам Господь буде там жити разом зі Своїм народом, і ніколи вже не буде ні страждань, ні смерті.

Велика боротьба закінчиться, а з її закінченням назавжди зникне гріх. Усе, що існує – жива і нежива природа – буде свідчити, що Бог є любов, і Він буде панувати на віки віків. Амінь.
Іс. 35; 65:17-25; Мф. 5:5; 2 Пет. 3:13; Об'яв. 11:15; 21:1-7; 22:1-5
Довірене управління
Ми – управителі Божі. Він довірив нам мудро розпоряджатися часом і можливостями, здібностями і майном, благословеннями землі і її дарами. Ми відповідальні перед Богом за правильне використання всіх цих дарів. Наше визнання Бога Владикою всього ми висловлюємо у вірному служінні Йому і ближнім, а також в добровільному
Бут. 1:26-28; 2:15; 1 Пар. 29:14; Агг. 1:3-11; Мал. 3:8-12; Мф. 23:23; Рим. 15:26, 27;
1 Кор. 9:9-14; 2 Кор. 8:1-15; 9:7
поверненні десятини і пожертвувань для проголошення Євангелія і для підтримки і зростання Його Церкви. Бог надав нам особливу честь, давши нам право розпоряджатися всім довіреним, щоб виховати нас в любові і привести до перемоги над егоїзмом і жадібністю. Управителі Божі відчувають радість, коли в результаті їх вірності інші люди отримують благословення.
Довірене управління
Ми покликані бути благочестивими людьми, чиї думки, почуття і дії знаходяться у відповідності з біблійними принципами у всіх аспектах особистого та суспільного життя. Щоб дати можливість Святому Духу відтворити в нас характер нашого Господа, ми прагнемо лише до того, що може принести в нашому житті християнську чистоту, здоров’я і радість. Це означає, що наші задоволення і розваги повинні відповідати високим критеріям християнського смаку і краси. Визнаючи наявність особливостей у різних культурах, ми, проте, вважаємо, що наш одяг має бути простим, скромним і охайним, відповідний тим, чия справжня краса полягає не в зовнішніх прикрасах, а в нетлінні лагідного й спокійного духу. Це також означає, що оскільки наші тіла є храмом Святого Духа, ми не повинні нехтувати турботою про них. Нам необхідні фізичні вправи, відпочинок і, по можливості, здорова їжа. Ми повинні утримуватися від нечистої їжі, зазначеної в Писанні. Так як вживання алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків і зловживання ліками шкодять нашому організму, нам слід і від цього утримуватися. Нам потрібно прагнути тільки до того, що допоможе нам привести наші думки і все наше єство в послух Христові, Який бажає, щоб ми були здорові, радісні і щасливі.
Бут. 7:2; Вих. 20:15; Лев. 11:1-47; Пс. 105:3; Рим. 12:1, 2; 1 Кор. 6:19, 20; 10:31;
2 Кор. 6:14-7:1; 10:5; Єф. 5:1-21; Флп. 2:4; 4:8; 1 Тим. 2:9, 10; Тит. 2:11, 12; 1 Пет. 3:1-4;
1 Ів. 2:6; 3 Ів. 2
Шлюб та сім'я
Шлюб, спочатку встановлений Богом в Едемі, є, згідно з вченням Христа, довічним союзом чоловіка і жінки для спільного життя і любові. Шлюб повинен укладатися лише між чоловіком і жінкою, які поділяють спільну віру. Укладаючи шлюб, християни покладають на себе зобов’язання не тільки один перед одним, а й перед Богом. Взаємна любов, повага, увага і відповідальність є основою християнських шлюбних відносин, відображаючи любов, святість, близькість і міцність відносин між Христом і Його Церквою. Щодо розлучення Христос сказав: «Хто дружину відпустить свою, крім провини перелюбу, … і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб». Хоча життя деяких сімей може виявитися далеко не ідеальним, чоловік і жінка, що повністю присвячують себе в шлюбі один одному у Христі, можуть досягти тісного єднання в любові, якщо вони довіряються керівництву Духа і повчанням Церкви. Бог благословляє сім’ю і бажає, щоб всі в ній допомагали один одному в досягненні духовної зрілості. Прагнення до згуртованості сім’ї – один з характерних ознак заключної вестки Євангелія. Батьки повинні виховувати дітей в любові і послуху Господу. Своїм словом і особистим прикладом батьки повинні вчити дітей, що Христос – це люблячий, ніжний і турботливий Наставник, який хоче, щоб усі вони стали членами Його Церкви, членами сім’ї Божої, що включає в себе як самотніх, так і сімейних людей.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Служіння Христа в небесному святилищі
На небі знаходиться святилище, справжня скинія, що її збудував був Господь, а не людина. Там Христос заради нас звершує Своє заступницьке служіння. Його служіння дає кожному віруючому можливість спасіння через прийняття Його спокутної жертви, яку Він одного разу приніс на хресті за всіх нас. Після Свого вознесіння Він став нашим великим Первосвящеником і почав Своє заступницьке служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святій частині земного святилища. У 1844 році, після закінчення пророчого періоду в 2300 днів, розпочалася друга і остання частина Його спокутного служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святому Святих земного святилища. В цей час на небі розпочався слідчий суд – перша стадія остаточного знищення всіх гріхів, прообразом якої було очищення стародавнього єврейського святилища в День викуплення. У тому старозавітному служінні святилище символічно очищалося кров’ю жертовних тварин, небесне ж святилище очищається досконалою жертвою, якою є кров Ісуса. Мешканці неба завдяки слідчому суду бачать серед померлих на землі тих, хто спочив у Христі і тому гідний брати участь в першому воскресінні. На цьому суді також стає зрозуміло, хто з тих, що ще живуть на землі перебуває у Христі, дотримуючись Божих заповідей, вірячи в Ісуса, покладаючись на Нього в справі спасіння, і хто, отже, гідний життя в Його вічному Царстві. Цей суд підтверджує справедливість Бога, Який спасає тих, хто вірить в Ісуса. Суд проголошує, що ті, хто зберегли вірність Богу, увійдуть до Царства Небесного. Коли ж це служіння Христа завершиться, закінчиться і відведений для людей час випробування перед Другим пришестям.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Друге пришестя Христа
Друге пришестя Христа – це блаженне сподівання Церкви і величне завершення справи Божої на землі. Пришестя Спасителя буде буквальним, особистим, видимим і одночасним для всього світу. При Його поверненні праведники, що до цього часу померли, будуть воскрешені і одночасно з живими праведниками будуть прославлені і піднесені на небо. Безбожні ж в цей момент помруть. Майже повне виконання найважливіших пророцтв, що послідовно розкривають історію світу, свідчить про швидке пришестя Христа. Час цієї події не відкрито, і тому ми повинні бути готові до неї в будь-який момент.
Мф. 24; Мк. 13; Лк. 21; Ів. 14:1-3; Дії. 1:9-11; 1 Кор. 15:51-54; 1 Сол. 4:13-18; 5:1-6;
2 Сол. 1:7-10; 2:8; 2 Тим. 3:1-5; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Об'яв. 1:7; 14:14-20; 19:11-21