Царь Давид: внешняя и внутренняя политика 

Царь Давид: внешняя и внутренняя политика 

Имя «Давид» до сих пор вызывает чувство национального величия и достоинства у евреев уже более трех тысячелетий подряд. Давид — это герой библейского рассказа, положительный и отрицательный. Он создатель самого могущественного Израильского царства и один из величайших поэтов Древнего Востока. Его влияние и дела оставили огромный отпечаток. 

Этот текст представляет Давида именно как правителя, царя объединённых колен Израиля и Иуды, завоевателя, полководца, строителя и реформатора. Исследование строится на главных источниках жизни и царствовании Давида — книгах Царств и Хроник в Ветхозаветном каноне. Они представляют его не только как успешного политика, человека, близко связанного с религий и поклонением Яхве, но и как человека, совершавшего ошибки, которые имели последствия личного и политического характера. 

Изучая его внутреннюю и внешнюю политику глубже, мы попытаемся ответить на ряд вопросов, не ясно представленных в книгах Ветхого Завета. В частности, понять, почему именно в 11 веке Израиль достиг пика политической власти, и как именно царь Давид смог построить эту державу. Также работа нацелена на понимание связи культуры, религии и ценностей этого времени с политическими решениями правителя Израиля. 

ВНЕШНАЯ ПОЛИТИКА

В течение своей жизни царь Давид вел войну с окружавшими Израиль народами. Книги Царств и Хроник, наши главные и единственные письменные источники о царствовании Давида, представляют его в первую очередь как успешного полководца и храброго война. За 40 лет своего царствования в Израиле и Иудее он расширил территории своего царства более чем в 4 раза и был способен удержать и защищать эти земли до самой смерти. В первой главе этой работы мы сосредотачиваем наше внимание на геополитической ситуации на Ближнем Востоке во время царствования Давида, его политике с окружающими его народами, войнами и отношением к завоёванным землям. 

ПОЛИТИЧЕСКАЯ СИТУАЦИЯ В ПАЛЕСТИНЕ НА РУБЕЖЕ ВТОРОГО И ПЕРВОГО ТЫСЯЧЕЛЕТИЙ

Перед тем как исследовать политическую ситуацию во время правления Давида в Израиле и Иудее, нам следует узнать точное время его царствования и сопоставить это время с событиями на Ближнем Востоке. Ответ на этот вопрос можно найти следующим способом.

Существуют некоторые свидетельства о царствовании отдельных израильских и иудейских царей в летописях и стелах ассирийского и вавилонского царства. В ассирийских источниках царя Салманассара III упоминается имя Ахава, царя Израиля, убитого в битве при Каркаре, это сражение датируется 853 годом д.х.э. Далее написано о приемнике Ахава, Иеху, которы принёс Салманассару дань 12 лет спустя, то есть в 841 году д.н.э. Также стелы ассирийского правителя Тиглатпаласара и вавилонского царя Навуходоносора II упоминают события, связанные с израильскими или иудейскими царями. 

Отталкиваясь от этих небиблейских источников, мы можем зафиксировать годы правления царя Ахава или Ииуя (Иегу). С помощью информации из книги Хроник и Царств мы можем высчитать годы правления всех израильских и иудейских царей, включая, конечно, и Давида. Таким образом мы придём к выводу, что Давид стал царём в Иудее в 1005 году д.н.э. 2. Книга Царств 5,5 повествует о том, что он царствовал 7,5 лет в Хевроне, и 33 в Иерусалиме, это означает, что Давид царствовал до 965 года д.н.э. 

Южная Палестина исторически часто была под властью Египта или месопотамских держав. В 11 веке д. н. э. ряд нашествий и внутренних восстаний ослабили эти державы. Ассирия в северной Месопотамии страдала от нашествий недавно пришедших арамейских племен, которые были впервые упомянуты в 13 веке д. н. э. и к 1000 году завоевали часть северной Сирии и Месопотамии. Они на месте крупных государств создали мелкие города-государства, которые вели войну друг с другом. Вавилон также страдал от арамейских племен с запада, но и от нашествия иранских племен с гор на востоке, в частности, Элама. Когда-то могущественное Хеттское царство, которое на пике своей власти контролировало территорию почти всей малой Азии, также распалось. Случилось это под воздействием экономического кризиса и нашествий так называемых «морских народов».

Эти морские народы, с которыми египтяне вели войну, появились впервые на мировой арене в 13 веке д. н. э. и неоднократно нападали на народы восточного Средиземноморья. Происхождение этих народов не ясно. Они могли прийти с Балканского полуострова, Сардинии, Италии или из Крита после распада минойской цивилизации. Библия утверждает,что один из этих народов, филистимляне, относятся к потомкам мореплавателей с острова Крит (Бытие 10,14 1, Хроника 1, 12). Они жили в 5 укрепленных городах на берегу Средиземного моря на западе Израиля, и представляли во времена Саула и Давида самую главную опасность для еврейских племен в нагорье. Они были превосходнымии кузнецами и первыми использовали железные оружия в этом регионе, в отличии от хананеев, которые еще использовали бронзу. Автор или авторы книги царств указывает даже на то,что Израиль находился под властью филистимлян во время царствования Саула: не было меча или копъя в Израиле, потому что филистимляне забрали всех кузнецов (1 Цар. 13,19-23). 

С востока Израильские племена были окружены эдомитянами, моавитянами и аммонитянами, которые представляли не такую серьёзную угрозу для Израиля, как филистимляне, и в истории Израиля часто теряли свою независимость, но время от времени совершали набеги на восточно-иорданские еврейские племена. Амаликитяне, которые жили в пустыне на юге Иудеи, были побеждены дважды: Саулом (1 Царств 11) и Давидом (1 Царств 30). Финикийские города-государства с севера на территории современного Ливана не представляли угрозы для Израиля, а чаще вступали в союз с ними, как, например, Хирам из Тира.  

Рассмотрев политическую ситуацию на Ближнем Востоке в начале царствования Давида, мы можем понять, что время для укрепления Израильского царства и построения империи было самое подходящее. Все крупные державы Ближнего Востока находились в серьёзном кризисе и остальные города-государства вели войны между собой. 

ЗАВОЕВАНИЕ ИЕРУСАЛИМА

Давид первые 7 лет своего царствования был царем Иудеи в Хевроне, главном городе удела колена Иудеи, до 998 года. Два года он вел войну с Иевосфеем из династии Саула, царем Израиля (10 северных племен). После окончания междоусобной войны и гибели Иевосфея израильские племена выбрали харизматичного и опытного лидера Давида царем. «Еще вчера и третьего дня, когда Саул царствовал над нами, ты выводил и вводил Израиля; и сказал Господь тебе: «ты будешь пасти народ Мой, Израиля, и ты будешь вождем Израиля».(2 Царств 5:2). Старейшины Израиля объяснили свой выбор 2 фактами. Они знали Давида хорошо как полководца еще при царе Сауле, и выбрали себе опытного война как царя и признали его избрание свыше быть царем Израиля. 

Первым делом владыка двух царств, Иудеи и Израиля хотел найти новую столицу. Он скорее всего понимал,что Хеврон, находившийся на юге во владениях его родного племени Иуды, не является идеальным выбором, чтобы носить звание столицы всего Израиля. Хеврон более подчеркивал его принадлежность к Иудеям, а не ко всему Израилю. Как царь всех 12 колен он должен был найти место, которое не находилось под влиянием этих колен. Это означало, что ему предстоит завоевать землю, не принадлежавшую какому-то из 12 колен. В Иудейском нагорье находился древний город Иевус, жители его были амореями и хананеями, коренными жители Ханаана. Их город был сильно укреплен уже с 15 века д.н.э., что подчеркивают местные раскопки. Местонахождение города было весьма подходящее для Давида. Иевус находился в центре царства, на возвышенном месте и посреди торговых путей. Тантлевский подчеркивает еще культовое значение этого места, поскольку именно там Авраам устроил жертвенник Богу, где был готов принести в жертву своего сына (Бытие 14). 

1 Пар. 11,4-13 описывает, как Давид завоевал Иевус. Жители города чувствовали себя в безопасности от армии царя Давида, потому что находились на возвышенном месте с укрепленными стенами — в цитадели «крепости Сиона». Давид вел свое войско к старому туннелю, который соединял город с источником в долине Кедрон. Сказав, «кто прежде всех поразит Иевусеев, тот будет главою и военачальником», он ободрил своих воинов к атаке, и они взяли город. Новым военачальником стал Иоав, племянник Давида, который вел войны царя до его смерти. Давид поселился в городе, переименовав его в Иерусалим, в крепости Сиона. В последующие годы он построил «город Давида» — укрепленную царскую резиденцию над городом. 

УСТАНОВЛЕНИЕ ИЗРАИЛЬСКОЙ ИМПЕРИИ

Давид, получив новую укрепленную крепость, столицу и власть над всеми Израильскими коленами, представлял серьёзную угрозу для филистимских князей. Они в предыдущие десятилетия неоднократно сталкивались с ситуацией, когда Израиль был объединён одним царем, и не опасались потерять свое влияние и власть над Израилем. После смерти царя Саула, который был убит в сражении с ними (1 Цар. 31 ), филистимляне вновь установили свое превосходство и владычество над Израилем. Давид же был бывшим военачальник филистимского города Гефа (Гата), и скорее всего, его рассматривали как предателя своего бывшего филистимского князя. Услышав, что филистимское войско идет на войну, Давид укрепился в Иерусалиме и спросил у Бога, сражаться ли ему с врагами. Книга Царства и далее показывает, что Давид обычно перед битвой ищет совет Бога. В первой битве с филистимлянами в Ваал-Перациме Давид поразил филистимское войско. Во второй битве он ждал своих врагов в засаде, внезапно он появился во фланге филистимского войска и одержал великую победу (2 Цар. 5,17-25). Поскольку 2 Цар. повествует о сражениях с филистимлянами в 21 и 23-ой главах, можно предполагать, что военные действие не ограничивались двумя битвами. В конце Давид всё-таки выиграл эту войну и усмирил филистимян (глава 8 ). Не ясно, в каких отношениях эти два государства существовали потом, но восьмая глава второй книги царств повествует о ряде побед израильской армии на севере, востоке и юге. После успешной войны с филистимлянями западная граница страны была в безопасности. 

Библия не всегда говорит о мотивах или причинах войн Давида, как, например, с Моавом. Их он победил, убил одну треть из них и поработил этот народ. 

Давид также не только беспокоился о безопасности своей страны, но активно участвовал в политике соседних стран, как например в сирийских городах-государствах. Он разбил войско некоего Адрасаара, арамейского царя Сухова, потому что тот хотел восстановить свою власть в Сирии. Давид этим показал, что в его интересах была раздробленность сирийских городов. 

После победы над разными сирийскими городами Давид стал владеть всей южной Сирией, включая древней город Дамаск и территорию до реки Евфрат. После того, как он разбил 18.000 эдомитян и включил эту территорию в свое царство, владения Израиля распространились с Красного моря на юге до Евфрата на севере. В Исх. 23,31 именно эта земля обещана Израилю. Факт того, что Давид, несмотря на его блестящие победы во всех войнах, не стал дальше расширять свое царство, указывает на то, что он знал это обещание и хотел именно его воплощать в реальность. 

СОЮЗНИКИ И ВАССАЛЫ ИЗРАИЛЯ

Главным союзником и партнером в торговле Давида и его преемника Соломона стал царь Хирам из Тира. Хирам является одним из самых важных финикийских правителей, и он имел, благодаря своему флоту, доступ к экзотическим товарам из-за моря. Тем более огромные кедровые леса Ливана лежали у подножия Тира. Израильский царь и Хирам дарили друг другу дары, и Хирам упоминается в 5ой главе второй книги царств, когда помогает Давиду с материалами и строителями для царского дома в Иерусалиме. Благодаря этому союзу Израиль имел доступ ко многим редким материалам и новым технологиям в строительстве. 

Также царь Давид имел дружеские отношения с аммонитским царем Наасоном, который когда-то помог ему. Когда этот царь умер, Давид хотел обновить свои дружеские отношения с новым царем Аммона, сыном Наасона, и отправил своих послов. Обрив слуг Давида, Аммон послал их обратно, что для евреев было самым сильным оскорблением. Аммон, зная, что Давид не пощадит его за это бесчестие, обратился к арамеям за помощью и сам укрепился в своей столице Равве. Иоав, военачальник Израиля, осадил город и с помощью большого войска из племен Израильских сокрушил арамейское войско, которое поспешило в помощь аммонитянам (2 Цар.10). Осада этого города длилась долго, поскольку в 12 ой главе еще идет осада Раава, которая принесла большие человеческие потери и ресурсы. Все-таки Давид вел эту войну до конца и истребил все города аммонитян. Он показал себя верным союзником, но не терпел оскорблений и предательства со стороны язычников, что хорошо иллюстрируется в этой войне. 

Когда Давид завоевывал какой-то город или народ, он обычно ставил наместников своих, порабощал народ и брал дань. Так было с Моавом, Дамаском, Эдомом и рядом сирийских городов. Также он поставил гарнизоны израильских воинов в главных городах, где они представляли израильскую власть в отдаленных регионах. Главные источники, книги Царств и Хроник, мало повествуют о форме правления этих нееврейских территорий. Они все находились в какой-то мере под властью Давида, но мы не знаем, как конкретно и как сильна была эта зависимость. 

Во внешней политике Давид был самым успешным царем в израильской истории. Он не столько дипломатическим путем, сколько военным распространил свою власть над всей южной Палестиной и Сирией. В течение 40 лет он превратил ряд несоединённых племен в могущественное царство, которое под его преемником Соломоном стало участвовать в мировой политике 10 века д.н.э. 

ВНУТРЕННЯЯ ПОЛИТИКА

Давид не только военным путем заложил основание своего царства, он также был умелым правителем и судьей Израиля. Будучи царем 12 колен и двух царств, он постоянно боролся, чтобы удержать эти самовольные племена вместе. В случае восстаний он принимал необычные меры, из-за которых оставался у власти. Он реформировал правление в стране, и впервые в Израиле установил систему чиновничества.  

ЧИНОВНИКИ ДАВИДА

С древних времен общество Израиля было разделено на 12 колен, которые разделялись по родам и семействам. Эти племена жили территориально отдельно друг от друга, каждое в своем уделе. Их объединяла общая история, религия, культура, язык и часто общие политические интересы. Во время правления судей в Израиле они нередко вели междоусобные войны, но также и объединялись для военных походов против вражеских народов Ханаана. Время от времени судьи возглавляли и объединяли несколько из колен, но никогда не создавали свои династии. Саул был первым со времен завоевания Ханаана, объединившим 12 колен в одно царство. После смерти Саула Давид стал царем Израиля и более централизовал власть. Под его правлением каждое племя имело большую независимость, было возглавляемо старейшинами и во главе их стоял своего рода князь. Давид оставил эту форму правления, что видно в 1. Хронике 27,16-22. 

Поскольку Давид после завоевания Иерусалима имел большой участок земли, который не входил в уделы других колен, он имел свои виноградники, поля и скот. Эти царские земли он отдал в руководство своим новым чиновникам. Был чиновник, отвечавший за царскую сокровищницу, которая была достаточно большая, поскольку она постоянно наполнялась данью от завоеванных земель. Царь Давид накопил эти средства для построения Храма Божьего. Были также поставлены люди над земледельцами, виноградниками, маслинами, крупным скотом в плодородной Саронской долине, крупным скотом в долинах, верблюдами, ослицами и мелким скотом (1.Хроника 27,25-31). В 1. Хроника 27,30 упоминается Овид Измаильтянин, который управлял царскими верблюдами. Измаильтяне жили в пустынях Арабского полуострова как кочевники. Факт, что Давид поставил неизраильтянинана должность чиновника, показывает, что он распределил такие позиции не по родственным связям или национальности, но обращал больше внимания на таланты человека. 

Близкие родственники Давида были также тоже включены в управление государством, как, например Ионафан, дядя Давида, который был поставлен советником и писцом царя, но только из-за своего отличающегося ума (1. Хроника 27,32). Иехиил был поставлен главным над сыновьями Давида, наверное, как главный воспитатель или учитель многочисленных сыновей царя. 

На Древнем Востоке всегда очень ценились люди мудрые, которые могли служить своим советам в сложных ситуациях. Давид постaвил главными советниками Хусия архитянина, который также назван другом царя, и Ахитофела, мудрость которого славилась во всем Израиле. Последний выбрал во время восстания Авессалома сторону врага царя из-за своих личныx обид, потому что Давид убил его зятя и прелюбодействовал с его дочкой. После того как совет Ахитофела был не принят Авессаломом, он покончил жизнь самоубийством (2.Царств 17). Это иллюстрирует, насколько важна и ценна была тогда позиция советников царя. 

ОРГАНИЗАЦИЯ АРМИИ

Как большинство народов в древности, израильские колена не имели профессиональной постоянной армии. В случае войны все умеющие держать оружие с 20 лет до 50 лет собирались в поход. Мужчина, который только что женился, посадил виноградник или построил дом, не должен был идти на войну в течение года. И даже те, кто боялись воевать, должны были остаться дома, чтобы не навредить общему военному духу (Второзаконие 17,8-13). Армия таким образом была собранием добровольцев, которые часто были плохо организованны. 

Давид был первым в израильской истории, кто организовал постоянную армию и имел профессиональных полководцев. Главой армии Израиля был Иоав, сын Саруи, родственник Давида. В случае разделения армии братья Иова тоже ступали в звание полководцев (1.Хроника 27,34). Иоав был очень талантливым генералом и воином, но Давид часто был недоволен им из-за его жестокости и хитрости. Два раза, в 2 Царства 3,17 и в 2 Царства 20, Давид снимал его с должности и ставил других людей на его место, и оба раза Иоав убивал своих конкурентов и возвращал себе свое положение. Он никогда не был полностью под контролем царя Давида, однако был очень преданным царю во время восстаний. 

Самые высокие военные должности в царстве Давида занимала группа из 37 воинов, назваными “герои Давида”, которые с юных лет воевали с ним плечо к плечу. Они отличались особой храбростью, силой и мужественностью. В 2 Царств 23, 8-37 великие дела этих людей упоминаются, и также выделяются трое, которые были главными над “героями Давида”. Они однажды вторглись в стан филистимлян и черпали в тамошнем колодце воду, чтобы напоить своего царя. Пораженный их храбростью и бесстрашием, он поставил их во главе. Эта группа воинов была очень знатна, и, возможно, они были своего рода гвардией и телохранителями царя во время битвы. Особое место в армии Давида имели и хелефеи, фелефеи и гефяне. Хелефеи и фелефеи часто упоминаются в книгах Царств, как очень преданное войско царя (2. Царство 15,18). Мы точно не можем знать, откуда эти люди пришли, но можем предполагать, что они были наемниками или прозелитами из Крита или других островов Эгейского моря. Гефяне были филистимлянами, которые стали служить в армии Давида после того, как он был военачальником этого города в молодости, и число их было примерно 600 человек. 

Основная часть армии была организована в полки из 100 воинов и из 1000 воинов, состояла она из израильтян. Большинство армии не было постоянно, как и в прежние времена, но рекрутировалось во время войны из местного еврейского населения. Часть армии служила постоянно царю в Иерусалиме. В 1 Хронике 27,1-15 описывается система служб при Давиде. В каждом месяце группа из 24.000 воинов служила царю как постоянная армия, и каждый месяц менялась. Таких групп из 24.000 воинов было 12, каждая на один месяц в году. 

Ранняя израильская армия, наверное, была очень плохо вооружена, поскольку ни одного меча не было в Израиле во время правления Саула, кроме как у самого царя Саула и его сына. Во времена царствования Давида, после войны с филистимлянам эта ситуация поменялась, потому что филистимляне уже не отбирали всех кузнецов Израиля на службу. 2.Книга Царств 2,23, 21 и 23 глава повествуют о том, что в Израиле воины часто использовали копья во время сражения. Это было самое распространённое оружие того времени. Во 2 книге Царств 23 главе мы также встречаем использование меча во время войны с филистимлянами. Такое оружие было предположительно редким, поскольку меч состоял полностью из металла, а эти материалы были дорогими. Армия из добровольцев с древних времен состояла из непрофессиональных воинов и использовала часто предметы быта в бою, к пользованию которыми они уже привыкли. Это в первую очередь праща (1.Царства 17,49) и лук.  Важно отметить, что израильская армия до времен Соломона состояла полностью из пехоты и не использовала конницу или колесницы, как окружающие Израиль народы. Это можно объяснить тем, что израильтяне не держали коней. Библия об этом нигде не упоминает, наверное, потому что кони относятся к нечистым животным. Следовательно, они и не были знакомы с коневодством и верховым боем на коне или на колесницах. Интересно, что Давид нe воспользовался ситуацией, когда захватил у арамеев много коней, он большинство из этих животных убил (2 Царств 8,4). Сложно понять такой выбор. Однако в книге Второзаконие 17,26 мы можем найти ответ. Этот отрывок говорит о царском законе, где запрещает царю иметь много коней. Царь Давид, скорее всего, был хорошо знаком с этими правилами, и как праведный и богобоязненный правитель последовал установлениям своего Бога. 

ВОССТАНИЯ В ИЗРАИЛЕ

Автор 2 Книги Царств представляет правление Давида успешным в первых 12 главах своего повествования. В 11 главе Давид согрешает, прелюбодействовав с Вирсавией, женой одного из своих 37 героев, и даёт приказ, который ведет к смерти ее мужа. Таким образом он навлекает бедствия на свою страну и свою семью. После того как Авессалом, сын царя, убивает своего брата, отец Давид изгоняет его из Иерусалима. Через несколько лет Давид примиряется с Авессаломом, но тот начинает свою политическую деятельность в Израиле и выступает как судья, отводя преданность народа от своего отца. Когда Авессалом уходит в Хеврон, столицу колена Иудина, и провозглашает себя царем, большинство Израиля поддерживает его в восстании против Давида. Царь делает очень необычный выбор: решает покинуть свою укрепленную стенами столицу и уходит на восток за Иордан (2 Царства 15,16). С ним по собственной воли уходит  войско, гефяне, хелефеи и фелефеи, а также военная верхушка, включая полководца Иоава. 

С помощью своего друга Хусия, которого царь оставил в городе, он узнает о ходах Авессалома. Хусий уговаривает Авесалома не преследовать Давида с небольшой группой войск, но собрать весь Израиль для битвы против Давида. Это дает царю время готовится к войне и организовать свою армию. Когда Авессалом перешел Иордан с большой армий, Давид разделил свою армию на 3 части под руководством 3 полководцев. Армии встретились в лесу, и люди Давида одержали великую победу, убив 24.000 врагов. Давид, который сам остался в Маханаиме, велел своим воинам не убивать Авессалома, наверное, от любви отцовской к своему сыну. Иоав же убил Авессалома, и Давид воспринимал эту победу как поражение, из-за смерти своего сына (2. Царства 18,33). 

Израильские колена после поражения Авессалома позвали Давида опять на трон. Но вследствие этого возникает конфликт между коленами Иуды и  Израиля, который почти ведет к открытой войне между ними. Поскольку Давид сам был из колена Иудина, столица Иерусалим была рядом с уделом Иуды. Остальные колена чувствовали превосходство Иуды и были этим недовольны. Это вело к следующему восстанию: «Там случайно находился один негодный человек, по имени Савей, сын Бихри, Вениамитянин; он затрубил трубою и сказал: нет нам части в Давиде, и нет нам доли в сыне Иессеевом; все по шатрам своим, Израильтяне!» (Вторая книга Царств 20:1).  

Саул, предшественник Давида, был из колена Вениамина, поэтому всегда присутствовало напряжение между коленом Иудиным и Вениаминовым. Израильские колена, которые чувствовали себя отделёнными от привилегий, объявили второе восстание. В этот раз Давид принял быстрое решения убить Савея, прислав Иоава с элитными войсками преследовать Савея. Во время погони за ним многие Израильтяне снова поменяли сторону и пошли за Иоавом. Когда Иоав осадил город, где находился Савей, жители города обезглавили восставшего, избавив свой город от разрушения. 

Несмотря на то, что Давид уже царствовал 40 лет во время этих восстаний и был в преклонном возрасте, он не отдал свою власть, а боролся за нее. Хотя он хотел пощадить своего сына, но не уступил ему трон. 

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

В истории Израиля время правления Давида всегда вспоминалось как золотой век, время благополучия и процветания. Будучи сыном пастуха, Давид стал правителем империи, которая создалась под руководством этого умелого политика и стратега. Он реформировал армию и централизовал власть в своей новой столице Иерусалим, которая является культурной и культовой столицей Израиля и спустя 3000 лет. Мы увидели Давида как полководца и реформатора, но также книги Библии представляют его как человека со своими слабостями, совершающего ошибки с плачевными последствиями. 

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

  1. Noort Ed. Die Seevölker in Palästina. Kampen. Kok Pharos Publishing House, Kampen. 1994, p. 241. 
  2. Тантлевский И. Р. Царь Давид и его Эпоха в Библии и истории. Санкт Питербург, Издателство РХГА, 2016. С. 412. 
  3. Killebrew E., G. Lehmann. The Philistines and other “Sea Peoples” in Text and Archeology. Atlanta. Society of Biblical Literature. 2013. p. 752. 
  4. McKenzie S. L. King David – a Biography. New York, Oxford University Press. 2000. P. 231. 
  5. Thompson L., Jerusalem in Ancient History and Tradition. London, New York, T&T Clark International. 2003. P. 304. 
  6. Moscati S. The Phonicians. Venice, London, IB Tauris Publishing, 2001. P. 675. 
  7. Webb B.G. The New International Commentary on the Old Testament. The Book of Judges. Grand Rapids, William P.Eerdmans Publishing Company, 2012, p. 555. 
  8. Moorey P.R. S. Ancient Mesopotamian Materials and Industries. The Archaeological Evidence. Wiona Lake, Indiana, The Oxford University Press. 1994. p. 419
  9. Woods M.,Woods Mary B. Ancient Warfare Technology- from Javelins to Chariots. Minneapolis, Twenty-First Century Books. 2011. p.97. 
  10. Calmets Augustin. Biblisches Wörtzerbuch – 2. Teil. Erfurt., Verlag Ehrich Siegert, 1952, p. 1142. 
  11. Библия, Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета, Синодальный Перевод. Киев, Украинское Библейское Общество. С. 1217. 

***

Автор — Кристиан Реймер, бакалаврант богословия

image_pdfimage_print
Поділитися

Святе Писання
Святе Писання, що складається зі Старого та Нового Завітів, є Словом Божим письмово переданим по Божественному натхненню через святих людей Божих, які виголошували й писали його по спонуканню Святого Духа. За допомогою цього Слова Бог передав людству необхідні для спасіння знання. Біблія має безперечний авторитет і представляє непогрішиме відкриття Його волі. Вона є мірилом характеру і критерієм досвіду, вичерпним викладом доктрин і достовірним повідомленням про дії Бога в історії нашого світу.
Пс. 118:105; Прип. 30:5, 6; Іс. 8:20; Ів. 17:17; 1 Фес. 2:13; 2 Тим. 3:16, 17; Євр. 4:12;
2 Пет. 1:20, 21
Трійця
Бог єдиний. Отець, Син і Святий Дух – єдність трьох довічних Особистостей. Бог безсмертний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий та понад усе. Він безмежний і вище людського розуміння, однак Його можна пізнати за допомого Його відкриття про Самого Себе. Бог, Який є любов, навіки гідний поклоніння, честі і служіння всього творіння.
Бут. 1:26; Повт. 6:4; Іс. 6:8; Мф. 28:19; Ів. 3:16; 2 Кор. 1:21, 22; 13:14; Єф. 4:4-6;
1 Пет. 1:2
Бог Отець
Бог Вічний Отець є Творець, Першопричина, Вседержитель і Незалежний Правитель всього творіння.

Він справедливий і святий, милостивий і добрий, повільний на гнів і сповнений постійної любові та вірності.

Якості та сили, що проявилися в Сині та Святому Дусі також є якостями та силами Отця.
Бут. 1:1; Повт. 4:35; Пс. 109:1, 4; Ів. 3:16; 14:9; 1 Кор. 15:28; 1 Тим. 1:17; 1 Ів. 4:8; Об'яв. 4:11
Бог Син
Бог Вічний Син з’явився втіленим в Ісусі Христі. Через Нього все було створено, дякуючи Йому був відкритий характер Бога, завдяки Йому здійснилося спасіння людства і через Нього відбувається суд над нашим світом. Будучи навіки істинним Богом, Він став також справжньою людиною, Ісусом Христом. Він був зачатий Святим Духом і народжений дівою Марією. Він жив і переносив спокуси як людина, проте явив Собою досконалий приклад праведності і любові Божої. Вчинені Ним чудеса були проявом сили Божої і свідченням того, що Він був дійсно Богом – обіцяним Месією. Він добровільно постраждав і помер на хресті за наші гріхи, зайнявши наше місце. Воскрешений з мертвих, Він вознісся на небо, щоб заради нас здійснювати служіння в небесному святилищі. Він знову прийде в цей світ у славі для остаточного визволення Свого народу і для того, щоб відновити все знову.
Іс. 53:4-6; Дан. 9:25-27; Лк. 1:35; Ів. 1:1-3, 14; 5:22; 10:30; 14:1-3, 9, 13; Рим. 6:23;
1 Кор. 15:3, 4; 2 Кор. 3:18; 5:17-19; Флп. 2:5-11; Кол. 1:15-19; Євр. 2:9-18; 8:1, 2
Бог Дух Святий
Бог Вічний Дух Святий діяв разом з Отцем і Сином при створенні, втіленні та спокуті. Він – така ж Особистість, як Отець і Син. Він надихав письменників Біблії. Він наповнив силою життя Христа. Він привертає і переконує людей; і тих, хто відгукується, Він оновлює і відтворює в них образ Божий. Посланий Отцем і Сином, щоб завжди бути з Його дітьми, Він наділяє Церкву духовними дарами, дає їй силу в її свідоцтві про Христа і в згоді зі Святим Писанням наставляє її на всяку істину.
Бут. 1:1, 2; 2 Цар. 23:2; Пс. 50:12; Іс. 61:1; Лк. 1:35; 4:18; Ів. 14:16-18, 26; 15:26;
16:7-13; Дії 1:8; 5:3; 10:38; Рим. 5:5; 1 Кор. 12:7-11; 2 Кор. 3:18; 2 Пет. 1:21
Створення світу
Бог в Писанні достовірно представив хронологію Своєї творчої діяльності. Протягом недавніх шести днів творіння Господь створив «небо і землю, море і все, що в них», а сьомого дня «спочив». Таким чином, Господь встановив Суботу як вічний пам’ятник Його праці, здійсненої і завершеної протягом шести буквальних днів, які разом з Суботою утворили той тиждень, що нам відомий сьогодні. Перші чоловік і жінка були створені за образом Божим, як вінець творіння, отримавши право володіння світом і обов’язок піклуватися про нього. Світ, при завершенні свого створення, як сказано в Біблії, був «вельми добрий», і його досконалість проголошувала славу Божу.
Бут. 1-2, 5, 11; Вих. 20:8-11; Пс. 18:2-7; 32:6, 9; 103; Іс. 45:12; Дії. 17:24; Кол. 1:16; Євр. 1:2; 11:3; Об'яв. 10:6; 14:7
Природа людини
Чоловік і жінка були створені за образом і подобою Божою як істоти, наділені індивідуальністю, силою і свободою мислити і діяти. Людина, за задумом Божим, – це нерозривна єдність тіла, душі і духу. Але хоча люди і були створені як вільні істоти, їх життя залежало від Бога. Однак, не послухавши Бога, наші прабатьки таким чином відмовилися визнати свою залежність від Нього і втратили своє високе положення. Образ Божий в них спотворився, і вони стали схильні до смерті. Їхні нащадки успадковують гріховну природу з усіма витікаючими з цього наслідками. Вони народжуються зі слабкостями і схильностями до зла. Але Бог у Христі примирив із Собою світ і Духом Своїм відновлює в смертних, що каються образ Творця. Створені для слави Божої, ми покликані любити Його, один одного і світ, що оточує нас.
Бут. 1:26-28; 2:7, 15; 3; Пс. 8:5-9; 50:6, 11; 57:4; Єрем. 17:9; Дії. 17:24-28; Рим. 5:12-17; 2 Кор. 5:19, 20; Єф. 2:3; 1 Фес. 5:23; 1 Ів. 3:4; 4:7, 8, 11, 20
Велика боротьба
Все людство залучено в велику боротьбу між Христом і сатаною. Вона розпочалась на небі в зв’язку з тим, що був поставлений під сумнів характер Бога, Його закон і справедливість Божого правління у всесвіті. Один зі створених ангелів, наділений свободою вибору, в своєму самозвеличенні став сатаною, противником Бога. Це призвело до повстання частини ангелів. Сатана викликав дух спротиву Богові в нашому світі, коли втягнув Адама і Єву в гріх. В результаті цього гріха, скоєного людьми, образ Божий став спотвореним в людстві. З цієї ж причини створений світ втратив свій порядок і був спустошений під час всесвітнього потопу, про що свідчить представлена ​​в Бут. 1-11 хронологія. На очах у всього творіння цей світ перетворився на арену світової боротьби, в результаті якої люблячий Бог буде затверджений в Своїх правах. Христос посилає Святого Духа і вірних ангелів, щоб вони допомагали народу Божому в цій великій боротьбі, направляли, захищали і зміцнювали його на шляху, що веде до спасіння.
Бут. 3; 6-8; Йов 1:6-12; Іс. 14:12-14; Єзек. 28:12-18; Рим. 1:19-32; 3:4; 5:12-21; 8:19-22; 1 Кор. 4:9; Євр. 1:14; 1 Петр. 5:8; 2 Петр. 3:6; Об'яв. 12:4-9
Життя, смерть і воскресіння Христа
Життя Христа проходило в досконалому послузі волі Божій. Його страждання, смерть і воскресіння – це єдино можливий шлях спокути скоєних людьми гріхів. Кожен, що приймає вірою це примирення з Богом, має вічне життя. Все творіння може краще осягнути нескінченну і святу любов Творця. Це досконале примирення виправдовує справедливість Божого Закону і милосердя характеру Творця. Так відбувається засудження наших гріхів і забезпечується наше прощення. Смерть Христа є замісною, спокутною, примиряючою і перетворюючою. Воскресіння Христа у плоті є знаком перемоги Бога над силами зла, і для приймаючих це примирення, служить свідченням їхньої перемоги над гріхом і смертю. Воскресіння проголошує панування Ісуса Христа, перед Яким схилиться кожне коліно на небі і на землі.
Бут. 3:15; Пс. 22:1; Іс. 53; Ів. 3:16; 14:30; Рим. 1:4; 3:25; 4:25; 8:3, 4; 1 Кор. 15:3, 4,
20-22; 2 Кор. 5:14, 15, 19-21; Флп. 2:6-11; Кол. 2:15; 1 Петр. 2:21, 22; 1 Ів. 2:2; 4:10
Спасіння у Христі
За нескінченної любові і милості Бог учинив так, що Христос, який не знав гріха, став гріхом заради нас, щоб в Ньому ми стали праведними перед Богом. Під впливом Святого Духа ми усвідомлюємо нашу потребу в Спасителі, визнаємо нашу гріховність, каємося в наших злочинах і вірою приймаємо Ісуса як Спасителя і Господа, як Того, Хто зайняв наше місце на хресті і залишив нам приклад. Ця спасаюча віра приходить до нас від Божественної сили Його Слова і є даром Божої благодаті. Завдяки Христу Бог виправдовує і приймає нас як Своїх синів та дочок і позбавляє від панування гріха. Дія Духа Святого створює в нас відродження і освячення. Дух оновлює наш розум, записує в наших серцях Божий закон любові і дає нам силу жити святим життям. Перебуваючи в Ньому, ми стаємо причасниками Божественної природи і отримуємо впевненість у спасінні як тепер, так і на суді.
Бут. 3:15; Іс. 45:22; 53; Єрем. 31:31-34; Єзек. 33:11; 36:25-27; Авв. 2:4; Мк. 9:23, 24; Ів. 3:3-8, 16; 16:8; Рим. 3:21-26; 8:1-4, 14-17; 5:6-10; 10:17; 12:2; 2 Кор. 5:17-21; Гал. 1:4; 3:13, 14, 26; 4:4-7; Єф. 2:4-10; Кол. 1:13, 14; Тит 3:3-7; Євр. 8:7-12; 1 Пет. 1:23; 2:21, 22; 2 Пет. 1:3, 4; Об'яв. 13:8
Зростання у Христі
Прийнявши смерть на хресті, Ісус здобув перемогу над силами зла. Він, Який переміг злих духів під час Свого земного служіння, зруйнував їх владу і зробив неминучою їх остаточну загибель. Перемога Ісуса забезпечує і нам перемогу над цими силами, які все ще прагнуть управляти нами, в той час як ми ходимо перед Ним в мирі, радості і впевненості в любові Божої. Зараз Святий Дух перебуває в нас і наділяє нас силою. В постійної прихильності Ісусу, нашому Спасителю і Господу, ми звільнені від тягаря минулих вчинків. Ми більше не перебуваємо в темряві, страху перед силами зла, невігластві та безцільності, які супроводжували наше колишнє життя. Здобувши цю нову свободу в Христі, ми покликані розвинути свій характер в подобі Його характеру, спілкуючись з Ним щодня в молитві, насичуючись Його Словом, розмірковуючи над Ним і Його Промислом, віддаючи Йому хвалу, збираючись на спільні богослужіння та беручи участь в здійсненні місії Церкви. Ми також покликані наслідувати приклад Христа, здійснюючи співчутливе служіння заради задоволення фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних і духовних потреб людей. Коли ми віддаємо нашу любов оточуючим і свідчимо про спасіння в Христі, постійна присутність Божа через Духа Святого перетворює кожну хвилину нашого життя і кожну справу в духовний досвід.
1 Пар. 29:11; Пс. 1:1, 2; 22:4; 76:12, 13; Мф. 20:25-28; 25; 1:31-46; Лк. 10:17-20; Ів. 20:21; Рим. 8:38, 39; 2 Кор. 3:17, 18; Гал. 5:22-25; Єф. 5:19, 20; 6:12-18; Флп. 3:7-14; Кол. 1:13, 14; 2:6, 14, 15; 1 Фес. 5:16-18, 23; Євр. 10:25; Як. 1:27; 2 Пет. 2:9; 3:18; 1 Ів. 4:4
Церква
Церква є спільнота віруючих, які визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Як і народ Божий в старозавітні часи, ми покликані зі світу, ми об’єднуємося для богослужіння, для спілкування, для вивчення Слова Божого, для святкування Вечері Господньої, для служіння всьому людству і для проголошення Благої вісті в усьому світі. Свою духовну владу Церква отримала безпосередньо від Христа, Який є втілене Слово, відкрите в Писанні. Церква – це Божа родина, і члени її, усиновлені Богом, живуть на підставі укладеного з Ним нового завіту. Церква – це тіло Христове, суспільство людей, об’єднаних вірою, і глава цього тіла Сам Христос. Церква – це наречена, заради якої Христос помер, щоб освятити і очистити її. При Його урочистому поверненні вона постане перед Ним як славна Церква, яка зберегла вірність в усі віки, відкуплена Його кров’ю та не має ні плями, ні вади – свята і бездоганна.
Бут. 12:1-3; Вих. 19:3-7; Мф. 16:13-20; 18:18; 28:19, 20; Дії. 2:38-42; 7:38; 1 Кор. 1:2;
Єф. 1:22, 23; 2:19-22; 3:8-11; 5:23-27; Кол. 1:17, 18; 1 Пет. 2:9
Церква Останку та її місія
Вселенська Церква складається з тих, хто істинно вірить в Христа. Але в останні дні, під час загального боговідступництва, Бог покликав Церкву Останку до дотримання заповідей Божих і збереження віри в Ісуса. Церква Останку проголошує настання години суду, сповіщає спасіння через Христа і проповідує наближення Його Другого пришестя.

Ця місія проголошення істини символічно представлена трьома ангелами в 14 розділі книги Об’явлення. За часом ця місія збігається з судом, який відбувається на небесах, і результатом її є покаяння і виправлення людей. Кожен віруючий покликаний особисто брати участь в цьому загальному свідоцтві.
Дан. 7:9-14; Іс. 1:9; 11:11; Єрем. 23:3; Мих. 2:12; 2 Кор. 5:10; 1 Пет. 1:16-19; 4:17; 2 Пет. 3:10-14; Юд. 3, 14; Об'яв. 12:17; 14:6-12; 18:1-4
Єдність в Тілі Христовому
Церква – це єдине Тіло послідовників Христа, покликаних із всякого народу, племені та язика. В Христі ми стаємо новим творінням. Серед нас не повинно бути відмінності незалежно від раси, культури, освіти, національності, статі, соціального і майнового стану. Ми всі рівні в Христі, Який за допомогою єдиного Духа об’єднав нас між собою і привернув до Себе. Ми повинні служити і приймати служіння неупереджено і з чистим серцем.
Завдяки відкриттю, яке нам дав Ісус Христос у Святому Письмі, ми маємо одну і ту ж віру і надію, одне і те ж прагнення служити всьому людству. Джерелом такої єдності є триєдиний Бог, Який прийняв нас як Своїх дітей.
Пс. 132:1; Мф. 28:19, 20; Ів. 17:20-23; Дії. 17:26, 27; Рим. 12:4, 5; 1 Кор. 12:12-14;
2 Кор. 5:16, 17; Гал. 3:27-29; Єф. 2:13-16; 4:3-6, 11-16; Кол. 3:10-15
Хрещення
Хрещення – це Боже повеління, за допомогою якого ми сповідуємо свою віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа, а також свідчимо, що ми померли для гріха і тепер прагнемо до оновленого життя. Таким чином, ми визнаємо Христа Господом і Спасителем і стаємо частиною Його народу після прийняття в члени Його Церкви. Хрещення – це символ нашої єдності з Христом, прощення гріхів і прийняття Духа Святого.

Хрещення здійснюється зануренням у воду, і до нього допускаються ті, хто має віру в Ісуса і засвідчив про каяття в гріхах. Хрещенню передують вивчення Святого Писання і прийняття його вчення.
Мф. 28:19, 20; Дії. 2:38; 16:30-33; 22:16; Рим. 6:1-6; Гал. 3:27; Кол. 2:12, 13
Вечеря Господня
Вечеря Господня – це спільне прийняття символів тіла і крові Ісуса як наочне підтвердження віри в Нього, нашого Господа і Спасителя. При здійсненні цього обряду присутній Сам Христос, який спілкується зі Своїм народом і зміцнює його сили. Беручи участь у Вечері, ми з радістю сповіщаємо спокутну смерть Господа і Його повернення у славі. Готуючись до Вечері, віруючі досліджують своє серце, сповідують свої гріхи і каються в них. Перед прийняттям символів відбувається служіння ногоомиття, встановлене нашим Божественним Учителем як символ оновлення, очищення і як вираз готовності служити одне одному в християнському смиренні, а також для того, щоб сприяти об’єднанню сердець в любові. Служіння Вечері відкрито для участі в ньому всіх віруючих християн.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Духовні дари та духовне служіння
Впродовж всіх віків Бог наділяв усіх членів Своєї Церкви духовними дарами, які кожен повинен використовувати на благо Церкви і людства. Цими дарами Святий Дух наділяє кожного члена Церкви по Своїй волі. Таким чином, Церква стає здатною виконати дане їй Богом призначення. Відповідно до Писання, до духовних дарів відносяться віра, дар зцілення, дар пророцтва, дар проповіді, учительський дар, дар управління, дар примирення, дар співчуття, дар милосердя та самовідданого служіння ближнім з метою підтримати і підбадьорити їх.

Деякі члени Церкви покликані Богом і наділені дарами Святого Духа, щоб працювати в Церкві як пастори, євангелисти і вчителі. Їх робота особливо необхідна для підготовки членів Церкви до служіння, для досягнення Церквою духовної зрілості і для забезпечення єдності у вірі і пізнанні Бога. Коли члени Церкви використовують ці духовні дари як вірні служителі всілякої Божої благодаті, Церква захищена від руйнівного впливу єретичних вчень, зростає в Бозі та зміцнюється у вірі і любові.
Дії. 6:1-7; Рим. 12:4-8; 1 Кор. 12:7-11, 27, 28; Єф. 4:8, 11-16; 1 Тим. 3:1-13; 1 Пет. 4:10, 11
Дар пророцтва
Святе Писання свідчить, що пророцтво – один з дарів Святого Духа. Цей дар є відмінною ознакою Церкви Остатку, і ми віримо, що він проявився в служінні Еллен Уайт.

Її праці являються пророчим авторитетом і служать для Церкви потіхою, керівництвом, настановою і викриттям. В цих працях також чітко визначено, що Біблія є мірилом для будь-якого вчення і досвіду.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Закон Божий
Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді призводять до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.
Вих. 20:1-17; Повт. 28:1-14; Пс. 18:8-15; 39:8, 9; Мф. 5:17-20; 22:36-40; Ів. 14:15; 15:7-10; Рим. 8:3, 4; Єф. 2:8-10; Євр. 8:8-10; 1 Ів. 2:3; 5:3; Об'яв. 12:17; 14:12
Субота
Блаженний Творець після шести днів творіння світу спочивав в сьомий день і встановив суботній спокій для всіх людей як пам’ятник творіння. Четверта заповідь незмінного Закону Божого вимагає дотримання сьомого дня, суботи, як дня спокою, дня особливого поклоніння і служіння відповідно до вчення і прикладу Ісуса Христа – Господа суботи.

Субота – це день радісного спілкування з Богом і один з одним. Це символ нашого спасіння у Христі, знак нашого освячення, нашої вірності та передчуття нашого вічного майбутнього життя в Царстві Божому. Субота – це постійний Божий символ вічного завіту між Ним і Його народом. Радісне проведення цього святого часу від вечора до вечора, від заходу до заходу є урочистий спогад звершеного Богом творіння і викуплення.
Бут. 2:1-3; Вих. 20:8-11; 31:13-17; Лев. 23:32; Повт. 5:12-15; Іс. 56:5, 6; 58:13, 14;
Єз. 20:12, 20; Мф. 12:1-12; Мк. 1:32; Лк. 4:16; Євр. 4:1-11
Смерть і воскресіння
Відплата за гріх – смерть. Але Бог, єдиний, що має безсмертя, дарує вічне життя Своїм викупленим. До дня Другого пришестя смерть для всіх людей – це стан небуття.

Коли ж Христос – Життя наше – з’явиться, то воскреслі та ті, що залишилися живими, праведники відтвореними і прославленими будуть піднесені назустріч своєму Господу. Друге воскресіння, воскресіння нечестивих, відбудеться тисячу років потому.
Йов 19:25-27; Пс. 145:3, 4; Еккл. 9:5, 6, 10; Дан. 12:2, 13; Іс. 25:8; Ів. 5:28, 29; 11:11-14; Рим. 6:23; 16; 1 Кор. 15:51-54; Кол. 3:4; 1 Фес. 4:13-17; 1 Тим. 6:15; Об'яв. 20:1-10
Тисячолітнє Царство та знищення гріха
Тисячолітнє Царство – це проміжний період між першим і другим воскресіннями, коли Христос і Його викуплені святі знаходяться на небі. Протягом цього часу відбувається суд над тими, хто помер, не розкаявшись у своїх гріхах. На землі в цей час не буде жодної живої людини, але буде тільки сатана зі своїми ангелами. Після закінчення цього тисячолітнього періоду Христос зі Своїми святими і Святе Місто зійдуть на землю. Тоді будуть воскрешені і всі нечестиві, які під проводом сатани і його ангелів підуть війною на Боже Місто і зберуться навколо Нього. Але зійде від Бога вогонь, який знищить це воїнство і очистить землю. Таким чином, гріх і грішники назавжди зникнуть з всесвіту.
Єр. 4:23-26; Єз. 28:18, 19; Мал. 4:1; 1 Кор. 6:2, 3; Об'яв. 20; 21:1-5
Нова Земля
На Новій Землі, де пануватиме праведність, Бог влаштує вічну оселю для викуплених. Серед створеної Ним досконалої природи вони будуть вічно жити в радості і любові, зростаючи в пізнанні Бога і Його творіння. Сам Господь буде там жити разом зі Своїм народом, і ніколи вже не буде ні страждань, ні смерті.

Велика боротьба закінчиться, а з її закінченням назавжди зникне гріх. Усе, що існує – жива і нежива природа – буде свідчити, що Бог є любов, і Він буде панувати на віки віків. Амінь.
Іс. 35; 65:17-25; Мф. 5:5; 2 Пет. 3:13; Об'яв. 11:15; 21:1-7; 22:1-5
Довірене управління
Ми – управителі Божі. Він довірив нам мудро розпоряджатися часом і можливостями, здібностями і майном, благословеннями землі і її дарами. Ми відповідальні перед Богом за правильне використання всіх цих дарів. Наше визнання Бога Владикою всього ми висловлюємо у вірному служінні Йому і ближнім, а також в добровільному
Бут. 1:26-28; 2:15; 1 Пар. 29:14; Агг. 1:3-11; Мал. 3:8-12; Мф. 23:23; Рим. 15:26, 27;
1 Кор. 9:9-14; 2 Кор. 8:1-15; 9:7
поверненні десятини і пожертвувань для проголошення Євангелія і для підтримки і зростання Його Церкви. Бог надав нам особливу честь, давши нам право розпоряджатися всім довіреним, щоб виховати нас в любові і привести до перемоги над егоїзмом і жадібністю. Управителі Божі відчувають радість, коли в результаті їх вірності інші люди отримують благословення.
Довірене управління
Ми покликані бути благочестивими людьми, чиї думки, почуття і дії знаходяться у відповідності з біблійними принципами у всіх аспектах особистого та суспільного життя. Щоб дати можливість Святому Духу відтворити в нас характер нашого Господа, ми прагнемо лише до того, що може принести в нашому житті християнську чистоту, здоров’я і радість. Це означає, що наші задоволення і розваги повинні відповідати високим критеріям християнського смаку і краси. Визнаючи наявність особливостей у різних культурах, ми, проте, вважаємо, що наш одяг має бути простим, скромним і охайним, відповідний тим, чия справжня краса полягає не в зовнішніх прикрасах, а в нетлінні лагідного й спокійного духу. Це також означає, що оскільки наші тіла є храмом Святого Духа, ми не повинні нехтувати турботою про них. Нам необхідні фізичні вправи, відпочинок і, по можливості, здорова їжа. Ми повинні утримуватися від нечистої їжі, зазначеної в Писанні. Так як вживання алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків і зловживання ліками шкодять нашому організму, нам слід і від цього утримуватися. Нам потрібно прагнути тільки до того, що допоможе нам привести наші думки і все наше єство в послух Христові, Який бажає, щоб ми були здорові, радісні і щасливі.
Бут. 7:2; Вих. 20:15; Лев. 11:1-47; Пс. 105:3; Рим. 12:1, 2; 1 Кор. 6:19, 20; 10:31;
2 Кор. 6:14-7:1; 10:5; Єф. 5:1-21; Флп. 2:4; 4:8; 1 Тим. 2:9, 10; Тит. 2:11, 12; 1 Пет. 3:1-4;
1 Ів. 2:6; 3 Ів. 2
Шлюб та сім'я
Шлюб, спочатку встановлений Богом в Едемі, є, згідно з вченням Христа, довічним союзом чоловіка і жінки для спільного життя і любові. Шлюб повинен укладатися лише між чоловіком і жінкою, які поділяють спільну віру. Укладаючи шлюб, християни покладають на себе зобов’язання не тільки один перед одним, а й перед Богом. Взаємна любов, повага, увага і відповідальність є основою християнських шлюбних відносин, відображаючи любов, святість, близькість і міцність відносин між Христом і Його Церквою. Щодо розлучення Христос сказав: «Хто дружину відпустить свою, крім провини перелюбу, … і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб». Хоча життя деяких сімей може виявитися далеко не ідеальним, чоловік і жінка, що повністю присвячують себе в шлюбі один одному у Христі, можуть досягти тісного єднання в любові, якщо вони довіряються керівництву Духа і повчанням Церкви. Бог благословляє сім’ю і бажає, щоб всі в ній допомагали один одному в досягненні духовної зрілості. Прагнення до згуртованості сім’ї – один з характерних ознак заключної вестки Євангелія. Батьки повинні виховувати дітей в любові і послуху Господу. Своїм словом і особистим прикладом батьки повинні вчити дітей, що Христос – це люблячий, ніжний і турботливий Наставник, який хоче, щоб усі вони стали членами Його Церкви, членами сім’ї Божої, що включає в себе як самотніх, так і сімейних людей.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Служіння Христа в небесному святилищі
На небі знаходиться святилище, справжня скинія, що її збудував був Господь, а не людина. Там Христос заради нас звершує Своє заступницьке служіння. Його служіння дає кожному віруючому можливість спасіння через прийняття Його спокутної жертви, яку Він одного разу приніс на хресті за всіх нас. Після Свого вознесіння Він став нашим великим Первосвящеником і почав Своє заступницьке служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святій частині земного святилища. У 1844 році, після закінчення пророчого періоду в 2300 днів, розпочалася друга і остання частина Його спокутного служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святому Святих земного святилища. В цей час на небі розпочався слідчий суд – перша стадія остаточного знищення всіх гріхів, прообразом якої було очищення стародавнього єврейського святилища в День викуплення. У тому старозавітному служінні святилище символічно очищалося кров’ю жертовних тварин, небесне ж святилище очищається досконалою жертвою, якою є кров Ісуса. Мешканці неба завдяки слідчому суду бачать серед померлих на землі тих, хто спочив у Христі і тому гідний брати участь в першому воскресінні. На цьому суді також стає зрозуміло, хто з тих, що ще живуть на землі перебуває у Христі, дотримуючись Божих заповідей, вірячи в Ісуса, покладаючись на Нього в справі спасіння, і хто, отже, гідний життя в Його вічному Царстві. Цей суд підтверджує справедливість Бога, Який спасає тих, хто вірить в Ісуса. Суд проголошує, що ті, хто зберегли вірність Богу, увійдуть до Царства Небесного. Коли ж це служіння Христа завершиться, закінчиться і відведений для людей час випробування перед Другим пришестям.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Друге пришестя Христа
Друге пришестя Христа – це блаженне сподівання Церкви і величне завершення справи Божої на землі. Пришестя Спасителя буде буквальним, особистим, видимим і одночасним для всього світу. При Його поверненні праведники, що до цього часу померли, будуть воскрешені і одночасно з живими праведниками будуть прославлені і піднесені на небо. Безбожні ж в цей момент помруть. Майже повне виконання найважливіших пророцтв, що послідовно розкривають історію світу, свідчить про швидке пришестя Христа. Час цієї події не відкрито, і тому ми повинні бути готові до неї в будь-який момент.
Мф. 24; Мк. 13; Лк. 21; Ів. 14:1-3; Дії. 1:9-11; 1 Кор. 15:51-54; 1 Сол. 4:13-18; 5:1-6;
2 Сол. 1:7-10; 2:8; 2 Тим. 3:1-5; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Об'яв. 1:7; 14:14-20; 19:11-21