Євангельські притчі: основні підходи їх тлумачення

Євангельські притчі: основні підходи їх тлумачення

Притчі, разом з іншими жанрами Святого Писання, з однієї сторони, є об’єктом найбільшої зацікавленості дослідників, з іншої – об’єктом найбільшого числа провокативних інтерпретацій. Це пов’язано з тим, що «притчі» – це форма, яка є в один і той же час найбільш динамічним і найважчим для розуміння біблійним жанром. Притча – це універсальний засіб передачі Божих істин, так як вона проводить порівняння або заснована на сюжетах з щоденного життя. Притчі є популярними і широко відомими, і це не тільки на рівні простого християнського народу, а й на рівні теологів і філософів. [8, с.384]

Коли наш погляд акцентується на євангельські притчі, то ми помічаємо, що третина з усіх оповідань або сказань Христа були саме притчі, що каже про Його улюблений прийом повчання для відкриття євангельської істини. Слухачі Христа, чуючи повчальні розповіді, виражені в притчах, як каже нам Святе Письмо, дуже рідко розуміли звістку, яку Христос звертав до їх погляду. Якщо Христос, кажучи притчу, використовував їх культурні, історичні особливості, але вони не розуміли, то що сьогодні говорити про нас?

ПРИТЧА ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖАНР

Жанр притчі

Притчі були, є і будуть об’єктом дослідження та інтерпретацій богословів, тому що, як висловився Гранд Осборн в книзі «Герменевтична спіраль», вони є «земною розповіддю з небесним значенням», що допомагає досліднику доторкнутися до частинці небесного світогляду.

Що є притча і до якого жанру вона належить? Гранд Осборн казав, що єврейський термін «masal», що позначає притчу, вживається для понять «прислів’я», тобто «старозавітна притча», або «загадка», і містить в собі ідею порівняння. [8, с.387]

Гранд Осборн, використовуючи інформацію з праць Карла Пайскера, стверджував: «слово «masal» – загальноприйнятий термін, що позначав притчу, з часом став спеціальним терміном та використовувався для поняття мудрого вчення, а пізніше – терміном з більш широким значенням, яке поширювалося на пророчі притчі, повчальні розповіді, загадки і символічні дії». [8, с.388] Можна привести в приклад, для підтвердження зв’язку з цим, кілька старозавітних притч. Наприклад, притча Нафана про єдину овечку (2 Сам.12:1-2), притча Ісаї про неплідний виноградник (5:1-7). [2] З грецького притча звучить як «parabole», що означає «мати щось для порівняння». Таким чином, притча – це те, що поставлено в один ряд з чим-небудь для порівняння. Генрі Варклер підкреслює, що притча є звичайною життєвою подією для роз’яснення важливої духовної істини. Грецьке слово «parabole» в синоптичних Євангеліях зустрічається близько п’ятдесяти разів, що говорить про притчу як один з улюблених прийомів Ісуса. [5, с.115] Гранд Осборн стверджує, що як і «masal», «parabole», яку вживав Ісус, мала безліч форм. Відзначимо серед них:

  • Прислів’я – Лк.4:23;
  • Метафори – Мф.15:13;
  • Порівняння – Мф.10:16;
  • Образні вислови – Лк.5:36-38;
  • Порівняння з розширеною формою – Мк.4:30-32;
  • Розповідні притчі – Мф.25:1-13;
  • Ілюстративні – Лк.10:29-37;
  • Алегоричні – Мк.4:1-9.

Грег Херрік додає ще одну форму, що помітив Гранд Осборн – це притчу, як сатиру або насмішку (Пс.44:11). [14]

Помічаючи і пояснюючи ці форми притч, Гранд Осборн виділяє один загальний елемент цих притч – це пояснення істин Царства на прикладі картин повсякденного життя. [8, с.386]

Для того, щоб краще зрозуміти, що ж насправді є притча, потрібно більш детальніше зупинитися на розширеному порівнянні притчі та алегорії. Між двома першими формами ми знаходимо тісний зв’язок, так як кожен з них має формальне і буквальне порівняння, яке виділяє центральну думку. Розширене порівняння – це пряме і чітке зіставлення. У той же час притча не містить в собі прямого або явного порівняння. Це розповідь в минулому часі, в основі якої покладено ту чи іншу ситуацію. Вона не стільки звернена до розуму слухача, як до його дій і бажання щось змінити. [3]

Едварт Тісельтон цитує думку Іереміаса, який говорить, що давньоєврейське слово «mashal» і арамейське «mathla» містять в собі всі ці жанри: притчі, порівняння, байки, алегорії, прислів’я, відкриття, загадки, символи. У Новому Заповіті слово «притча» означає ще й порівняння (Лк.5:36), в Мк.7:17 воно використовується в значенні «загадка». Тобто жанр притчі не обмежується тільки якоюсь однією формою. Притча, як жанр, є сукупність різноманітних форм. [10, ст.44]

Основні характеристики притч

Гранд Осборн у своїй праці «Герменевтична спіраль» торкається до притчі як до того, що не дозволяє нам зайняти нейтральну позицію. Вона спантеличує і закликає, і він виділяє основні характеристики притч, які ми розглянемо далі:

  1. Наявність «земних» реалій. Ісус, коли розповідав притчі, запозичав картини з родинного, близького життя (втрачена драхма, блудний син), навколишньої природи (гірчичне зерно, кукіль), світу тварин (птиці небесні, вовки), сільське господарство (сіяч, виноградник), торгівлі (таланти, невірний управитель) і т.п. Елен Уайт зазначає: «Притчі нашого Господа, як правило, мали за основу звичайні ситуації з повсякденного життя, що були знайомі Його слухачам». [12, с.499]
  2. Стислість і виразність. Притчі є простими і незамудреними. Вони рідко вміщують в собі більше двох-трьох персонажів і в них, як правило, мало побічних сюжетних ліній. Але Гранд Осборн тут робить особливий акцент на сюжетних лініях. Він приводить праці Юліхера і Іереміса, які говорили і вчили, що притчі мають тільки одну сюжетну лінію. Це не зовсім так. Притча про блудного сина, наприклад, має основний сюжет (марнотратство сина, каяття, прощення і відновлення відносин) і крім цього є ще дві сюжетні лінії (любов отця, ревнощі брата), обидві з яких відрізняються глибоким змістом.
  3. Головне і другорядне послання. Найбільш суперечливе питання у вивченні притч. Ми не будемо зупинятися і більш детально розглядати цю характеристику. Варто сказати, що Христос ніс ідею або конкретне послання слухачеві, але з притч ми бачимо деякі деталі, що також несуть звістку. Це говорить нам, що Христос додавав деталі, щоб більш виразніше розкрити головну ідею.
  4. Повторення. Це притчі, які викладав Христос багато разів для різної аудиторії. Помічається те, що Ісус одну і ту ж саму притчу розповідав різним категоріям суспільства з особливим смисловим навантаженням.
  5. Висновок. Ісус часто завершував притчу афоризмом. Як приклад наводиться: «Так буває з тими, хто збирає скарб для себе» (Лк.12:21). В інших ситуаціях Він спонукає слухачів зробити вибір самостійно: «Хто з трьох на думку твою, твій ближній…?» (Лк.10:36). Тому в більшості випадків притчі мають висновок – це загальне правило, а не суворий закон.
  6. Залучення слухача. Ісус перш за все намагався залучити слухача до своєї розповіді та закликати його до дії. Цим і відрізняються притчі Христа від юдейських притч. Щоб зацікавити слухача своєю мовою, Христос підходив до нього з позиції його світогляду. Після того Ісус підводить його до прийняття рішень. О.Тярк в своїй статті цитує слова Августина, який сказав, що як чудеса Ісуса Христа є притчами, вираженими в справах, так і Його притчі є чудесами літературної краси і вмінням повчати. Тому слова Христа не тільки залучали слухача, але й годували хлібом життя. [11]
  7. Переворот очікувань. Своїми притчами Ісус змушував глибинно міркувати про Його розповідь, тому що ламав стереотипи. Він ламав вже звичний порядок розуміння людей. Наприклад, заради блудного сина влаштовують бенкет (Лк.15:11-32), жебраки і кульгаві скликані на великий бенкет (Лк.14:15-24), невірний управитель знайшов ласку (Лк.16:1-13). [2] Це вказує на те, що Ісус не так мислить, як фарисеї та учні. Він змушує залучитися до Його характеру.
  8. Тема Царства. Тема, що проходить червоною ниткою через усі притчі – це присутність Царства. Іншими словами, це відкриття істин про Царство на підставі земних реалій.

ІСТОРІЯ ТЛУМАЧЕННЯ ПРИТЧ

Коли ми звертаємось до історії тлумачення притч, ми повинні усвідомити, що в різні часи, в різні періоди, люди по-різному підходили до інтерпретації Писання. Різні теологи і дослідники бібліїстики висувають різні теорії і пропонують різні герменевтичні принципи та правила. Але, оскільки наше дослідження зосереджено на жанрі притчі, ми не будемо робити огляд історії всієї герменевтики, але зосередимо нашу увагу на дослідників і течіях, які стикалися з інтерпретуванням саме притч.

Доктор Роберт Штайн в своїй статті ділиться досвідом вивчення й інтерпретації євангельських притч. Він каже, що найефективніший метод для поняття, які ж є правила інтерпретування притч, це спершу взяти одну відому притчу і подивитися, як її інтерпретували протягом історії церкви. [15] Таким чином ми можемо навчитися на помилках, які були зроблені в минулому. Цю думку також підкреслює Гранд Осборн, кажучи: «Уважно аналізуючи приклади екзегетичних прийомів і методів тлумачення, необхідно вчитися на досягненнях і помилках минулого. У питанні тлумачення притчі це особливо корисно». [8, с.401] І ми, слідуючи його пораді, спробуємо розглянути відому притчу і зробити міні-історичну подорож.

Візьмемо всім відому притчу про доброго самаритянина, яка записана в Євангелії від Луки 10:30-36. [2] Ми з вами постараємося побачити методи її інтерпретування в різні періоди історичного процесу. Ми охопимо чотири періоди – період отців церкви, періоди Середньовіччя, Реформації і сучасний період.

Період отців церкви

Найперша згадка про метод інтерпретування притч в період патристики, або період отців церкви, починається від чоловіка ім’ям Маркіон. Маркіон був сином єпископа та жив на півночі Чорного моря. Переїхавши до Риму, він приєднався до церкви і пожертвував для неї велику суму грошей. Через деякий час, як стало зрозуміло, цей чоловік став єретиком. Він був гностиком, який відкидав втілення Христа в людське тіло, тому що, на його думку, якби це сталося, він би зіпсував себе людським, грішним тілом. Це назвали теологією докетизму, яка відкидає людську природу Христа. Коли в Римі дізналися, що Маркіон єретик, його виключили з церкви і повернули всі, пожертвувані ним гроші. Але самий перший коментар, який ми маємо – це його коментар. [15] Маркіон вважав, що Син Божий вперше з’являється в історії подібно самаритянину, який лежав на дорозі з Єрусалиму до Єрихону. З цього ми бачимо, що перша інтерпретація притчі, яку ми маємо – алегорична.

В кінці II століття ми маємо такого відомого діяча, як Климент Олександрійський. Він представляє свій метод інтерпретування притчі про доброго самаритянина. Добрий самаритянин, згідно Клименту Олександрійському, представляє Ісуса Христа. Розбійники є силами темряви. Поранення, які отримав чоловік – це страхи, пристрасні потяги, біль, які ми, як творіння, відчуваємо. Вино символізує кров Давида. Кров символізує нащадків Давида. Ісус є Син Давида. Масло – це співчуття Отця, перев’язування ран означають любов, віру і надію. Як ми бачимо, Климент Олександрійський також використовував алегоричний метод інтерпретації притчі.

Тепер давайте подивимось на спадкоємця Климента Олександрійського – на чоловіка, який був дуже відомим в двохсоті роки. Оріген став батьком цього методу інтерпретування, яке мало назву «алегорія». Оріген мав свій ключовий текст для герменевтики в Святому Письмі – 1 Сол.5:23, де Павло говорить: «А Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!». [2] Оріген говорив, що тіло складається з трьох частин: тіло, душа і дух. Також і Слово Боже включає в себе три значення: літературне, моральне і духовне. Текст має всі ці три значення і можна подивитися на будь-який з них.

Оріген, включаючи ті принципи, які він вважав за краще, мав своє інтерпретування даної притчі. Згідно Орігену, чоловік, який йшов до Єрихону – це Адам; Єрусалим, з якого він йшов – це рай, а Єрихон – наш світ. Розбійники – це вороги, про яких говорив Ісус в Івана 10:8: «Усі, скільки їх перше Мене приходило, то злодії й розбійники, але вівці не слухали їх». Поранення, які отримав чоловік, означають його неслухняність і гріхи. Священик, який не допоміг йому, є закон, тому що закон не може врятувати нас, не може допомогти нам. Левит представляє пророків. Добрий самаритянин – це Ісус Христос. Тварина, на яке було покладено пораненого – це тіло Ісуса Христа, яке несе гріхи цього світу. Готель, в якого самаритянин привіз пораненого – це церква, а два динарії, що дали за догляд за ним – це знання Отця і Сина. Начальник готелю являє ангелів, які відповідають за церкву. Повернення самаритянина на другий день є символом Другого пришестя Ісуса Христа. Це є алегорією. Кожна деталь має своє власне специфічне значення. 

Але були люди, які не підтримували такий метод інтерпретації притч. Вони були відомими отцями Антіохійської школи. Але Роберт Штайн порівнює їх протест з непочутими голосами в пустелі. [15] Метод Орігена став домінуючим. Він бачив кожну деталь як живу і реальну, що має своє практичне значення.

Августин пішов ще далі. За його розумінням притчі, чоловік, який подорожує до Єрихону, є Адамом. Єрусалим, з якого він подорожує, є містом Небесного Світу. Єрихон представляє Місяць, що означає нашу смертність. Грабіжники – це сатана і його ангели; то, що вони роздягли чоловіка, означало, що вони забрали його безсмертя. А те, що вони били чоловіка – це символізувало, що злі ангели схиляють нас до гріха. Що чоловіка залишили на підлозі живим, означало, що через гріхи він був духовно мертвим, але він був напівмертвим, тому що мав знання про Бога. Як і в Орігена, священик символізує закон, який не може врятувати нас, а левит – пророків. Добрий самаритянин – це наш Спаситель, Ісус Христос. Перев’язування ран – це стриманість, що лежить в основі жертви за наші гріхи. Масло означає добру надію в Ісусі Христі. Вино представляє заклик до духовної роботи, а тварина, знову ж таки – тіло Христа. Готель – церква, а два динарії – це дві заповіді, які дав Бог: «Він же промовив йому: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе (від Матвія 22:37-39). [2] Власник готелю – апостол Павло, а повернення самаритянина – це воскресіння Ісуса Христа.

Роберт Штайн, висловлюючи свою думку, говорив про дві причини, чому саме цей метод ставав все більш популярним: «Перша причина – це був відомий метод інтерпретування грецької літератури і особливо його використовували до тих місць, які були дуже важкими для розуміння. Друга причина – це те, що Ісус на перший погляд Сам показав метод інтерпретації, проілюструвавши це притчею про сіяча. [15]

Як ми бачимо, період отців церкви був наділений найбільш алегоричним методом інтерпретації притч і набирав все більшу популярність. Гранд Осборн також говорить про це: «Єдиним просуванням було збільшення ступеня алегоризації, так як пізніші автори все більше і більше вдавалися в подробиці». [8, ст.391]

Період Середньовіччя

Період отців церкви характеризувався трьома рівнями розуміння тексту: літературним, моральним і духовним. У період Середньовіччя з’являється четвертий рівень, винахідником якого був Касьян. Це був небесний рівень. Роберт Штайн каже, що інтерпретація будь-якого біблійного тексту не обмежувалася тільки одним методом в Середньовіччі, а їх було чотири. Також це підтверджує Гранд Осборн, кажучи, що в цей період збільшувалася алегоризація та з’явився четвертий рівень інтерпретації. [8, с.409]

Для прикладу візьмемо біблійне слово «Єрусалим». У літературному значенні це буде відноситься до місця, оточеного долиною Гінном і Кедрон. Моральний рівень пропонує розуміти це як людську душу і інтерпретувати уривок щодо цього. Духовний рівень розглядає Єрусалим як церкву, християнське суспільство. Та четвертий рівень – це небесне значення: Небесний Єрусалим.

Пояснюючи притчу про доброго самаритянина, Касьян пішов по стопах найбільшого батька церкви Августина, кажучи: чоловік, що подорожує від Єрусалиму – це Адам, Єрусалим – це місце небесного спокою, а Єрихон символізує Місяць, що означає нашу смертність. Рани – це гріхи. Священик і левити – це служіння Старого Завіту, а самаритянин – Христос. Масло – це покаяння, а тварина – це тіло, в якому Ісус прийшов на цю землю. Перев’язування ран – це стриманість, яку Бог поклав на наші гріхи. Масло означає розраду і благу надію в Ісусі Христі. Тобто, ми бачимо, що Касьян пішов слідами Августина, втілюючи алегоричний метод інтерпретації притч.

Тому, роблячи невеликий висновок з цих двох періодів історії методології інтерпретації, ми бачимо, що період отців церкви і середніх століть не мали між собою відмінностей в цих питаннях. Інтерпретація притч і взагалі Святого Письма тлумачилися алегоричним методом. Далі ми підемо до періоду Реформації, щоб з’ясувати властиві йому способи інтерпретації.

Період Реформації

Роберт Штейн пише, що в той час церква мала Біблію і живий голос церкви – це папство, архієпископство, єпископство, які в свою чергу мали традиції отців церкви, і на цих стовпах ґрунтувалася істина. [15]

Але реформатори проголосили: «тільки Письмо, тільки Біблія – ​​справжнє мірило істини». Але, так як вони говорили про одне джерело, то вони повинні були зрозуміти, як інтерпретувати Святе Письмо. Це їх турбувало. Цікаво те, що реформатори протистояли алегорії. Мартін Лютер, один з перших реформаторів, не дозволяв інтерпретувати алегорично послання апостола Павла або історичні розповіді. Але коли справа стосувалася інтерпретації притч, він продовжував використовувати алегоричний метод інтерпретування. Роберт Штейн говорить, що інтерпретація Лютером притчі про доброго самаритянина не приходить до нас з одного якогось конкретного джерела, але від кількох його листів і проповідей, які були складено в одне ціле. [15] На прикладі притчі про доброго самаритянина ми зараз побачимо метод інтерпретації Лютера.

Людина, що йде до Єрихону – це Адам і все людство. Розбійники  – це диявол, який грабує і ранить нас. Священик представляє батьків до Мойсея. Левит – це священнослужителі Старого Заповіту. Добрий самаритянин – це Ісус Христос. Олива і вино, вилиті на рани, представляють благодать Божу і хрест, які християни покликані нести. Готель – це християнство або церква, а її пан – це той, хто проповідує слово Боже. Інтерпретуючи цю притчу, Мартін Лютер вдався до тієї ж методології, що і батьки церкви в патристичному періоді і середніх віках.

Ще один з багатьох реформаторів, Жан Кальвін, був противником алегоричного методу інтерпретації. Він був перший, хто сказав, що притча про доброго самаритянина насправді не говорить про Ісуса Христа. Він повністю засудив алегоричний метод інтерпретації і закликав не тлумачити її таким чином, а поважати Письмо і не дозволяти так вільно надавати до нього різні значення. Гранд Осборн підкреслює: «Хоча реформатори рішуче відкинули алегоричний метод на користь буквальної герменевтики, вони проявляли непослідовність в тлумаченні притч. Підхід Лютера до притчі про милосердного самаритянина в загальному збігався з підходом отців церкви, але Кальвін відкинув його і категорично відмовлявся надавати притчі символічний смисл. Однак позиція Кальвіна не знаходила прихильників до другої половини XIX століття». [8, с.409]

Все ж період Реформації кардинально не вплинув на методологію інтерпретації, а, навпаки, продовжив її існування.

Сучасний період

Сучасний період вивчення притч був розпочатий людиною, яку звали Адольф Юліхер. У своїй роботі «Алегорична мова Ісуса» Юліхер висловив свою схильність до того, що притчі мають один образ і вчать однієї ідеї, тобто притчі Христа мають одну ідею, яка простежується у всій притчі, а також, як зазначає В.Антоненко, Юліхер розглядав притчі в контрасті з алегоріями. [1] Також цієї думки дотримувався і Бультман. Гранд Осборн казав, що метод Юліхера мав дуже великий вплив і інші дослідження базувалися на його роботі. [10, с.586]

Наступною людиною, яка пішла до подальшого вивчення притч, був С.Х Додд, дослідник XX століття. Він написав книгу «Притчі Царства», де спробував запровадити читача в епоху Христа, щоб якомога сильніше відчути і зрозуміти слова Великого Вчителя. Він говорив: «Ісус не вчив своїми притчами християн двадцятого століття, але вчив євреїв першого століття». [15] Тому він закликав до того, щоб при інтерпретації притчі читач поринав за часів Ісуса і намагався зрозуміти, що цим хоче сказати Христос.

Також Тісельтон в своїй праці «Герменевтика» описує методи і підходи до інтерпретації притч в цьому періоді.

Амос Уайлдер став засновником риторичного підходу. Центральне місце в ньому, замість історичного і богословського, займає літературний аспект. Також він підкреслює поетичність мови Христа і каже, що притчі пробуджують віру, вони звертаються до нас з живим дієвим словом.

Джон Домінік Крос був прихильником інверсійної притчі. Його ідея полягала в тому, що Ісус ламає загальні стереотипи і намагається привернути світогляд слухача. [10] Гранд Осборн каже про появу впливової теорії, яка називається «естетична критика». Вона застосовує літературні зразки стародавнього світу, наприклад, трагедію або комедію, і намагається зрозуміти комунікативну силу притчі. Нова герменевтика – це вчення, що розглядає притчу як «мовну подію», що змушує слухача прийняти рішення.

Осборн узагальнює всю історію інтерпретації декількома підходами:

  1. Алегорія – метод отців церкви;
  2. Моралізація – метод Юліхера та лібералів XIX століття;
  3. Історичний метод – Іереміас;
  4. Естетичний і літературний підхід.

Але як Тісельтон, так і Осборн, підходячи до висновку, звертають увагу на те, що вибрати якийсь один метод з цих, як абсолютно вірний, неможливо. Але і не інтерпретувати притчі зовсім не можна.

Далі ми розглянемо основні методи інтерпретації притч, які максимально ретельно і обережно ставляться до інтерпретації тексту.

МЕТОДОЛОГІЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ПРИТЧ

Ми мали можливість розглянути різні часові періоди, згадуючи думку Роберта Штайна, який говорив, що взявши притчу і подивившись на її інтерпретацію в різні періоди, ми можемо побачити помилки, які були допущені богословами і дослідниками Святого Письма в ході їх інтерпретації.

І для того, щоб з усіх запропонованих методів інтерпретації притч знайти вірну методологію, нам потрібно читати помилки, які були зроблені дослідниками раніше і звернутися до основних методів інтерпретації притч.

Основні правила інтерпретації притч

Гранд Осборн казав, що притчу і її силу впливу можна розпізнати, вивчаючи так, як її вживав сам Ісус, тобто на тлі історичної обстановки I століття в її євангельському контексті. Він пропонує основні правила, що допоможуть досягти і з’ясувати мету притч [8, с.402-409]:

  1. Визначення контексту, в який поміщена притча

Це дослідження включає в себе вузький контекст і аудиторію, якій адресована притча. Конкретна група людей, конкретна ситуація і місце значною мірою змінюють смислове навантаження притчі.

  1. Вивчення структури притчі

Сюди входить виявлення стилю, вивчення центру уваги і дій персонажа, визначення об’єктів референції.

  1. Встановлення «земних» деталей

Для того, щоб правильно зрозуміти притчу, нам потрібно встановити її історичний контекст. Для цього нам необхідно добре занурюватись в історію того століття.

  1. Потрібно виділити головну думку притчі

Їх часто підказує сам контекст, іноді вони позначені у введенні, іноді в епілозі.

  1. Не виводьте доктрину з притчі, не звіривши підтверджуючі деталі у всьому Писанні.

Дуже багато помилок дослідники роблять, коли з одного місця Священного Писання виводять ціле вчення або доктрину, тому що Писання є цілісним і не може суперечити один одному. Тому перед тим, як зробити якийсь висновок, потрібно охоплювати весь контекст Святого Письма.

  1. Проповідування притчі цілісно

Якщо ми намагаємося розбивати притчу на фрагменти і контекстуалізувати кожен елемент по порядку, ми порушуємо цілісність притчевої розповіді.

  1. Розвиток духовного слуху та застосування притчі на практиці

І останнє, що пропонують дотримуватися екзегети, такі як А.В.Карєв, А.І.Міцкевич, В.А.Попов, Девідсон та ін. в інтерпретації притч – це «розвиток духовного слуху та застосування притчі на практиці». Христос промовив знамениті слова, які багаторазово повторюються в Святому Письмі: «Хто має вуха слухати, нехай слухає» (Мф.13:9). [2] Правильно почути і сприйняти Слово Боже може тільки підготовлене серце з добре розвиненим внутрішнім слухом. І як відзначають всі герменевти, інтерпретація тексту без подальшого використання не має сенсу. Тому нам важливо центральну ідею Ісуса застосувати в своє життя. [7], [9]

Три типи притч

Олександр Болотніков – дослідник, теолог, зазначає, що притчі, які записані в Євангелії, бувають трьох типів:

  • притча з тлумаченням;
  • притча-ілюстрація;
  • притча «kal va-chomer».

Для того, щоб правильно інтерпретувати притчу, потрібно визначити, до якого типу вона належить. Для цього наведемо приклади трьох типів притч.

Отже, притча першого типу – це притча про сіяча, ми читаємо її в 13 розділі Євангелія від Матвія, з 3 по 8 текст. Не читаючи текст далі у нас виникають питання: Що це означає? До чого то відноситься? І ось таким чином ми можемо піти в алегоричний метод тлумачення. Але цього не потрібно, тому що Христос Сам далі все пояснює і відповідає на ці питання: Що таке кукіль? Що таке грунт? Тобто ми бачимо, що спочатку Христос говорить притчу, а потім Сам її і інтерпретує. Олександр Болотніков зазначає, що дуже важливо знати контекст, бо без нього ми не зможемо визначити тип притчі.

Другий тип притчі – притча-ілюстрація. Це притча, яка ілюструє ту чи іншу думку, яку висловив Христос. Така форма, – говорить Болотніков, – називається «до чого я це вподоблю?». [4] Приклад такої притчі ми знаходимо в 19 розділі Євангелія від Матвія. Тут ми читаємо історію про багатого юнака, який шукає життя вічного, потім слова Ісуса про верблюда і вушко голки, і розмову з учнями, які запитують: «Хто ж тоді спасеться?», «Ось усе ми покинули все і пішли за Тобою; що ж буде нам?». Закінчується глава словами «Багато хто з перших стануть останніми, а останні першими». Та ми бачимо, що розмова не закінчується, і в 20 розділі Ісус продовжує пояснювати це притчею. Ми читаємо притчу про господаря будинку, який наймав працівників в свій виноградник кілька разів на день, але заплатив усім однаково. В 16 тексті Ісус каже: «Так будуть останні першими, а перші останніми, бо багато покликаних, але мало вибраних». Отже, ми бачимо, що притча є ілюстрацією думки Ісуса, яку Він говорить в 28-30 текстах 19 розділу.

Третій тип притчі побудований за принципом «kal va-chomer». Принцип полягає в тому, якщо маленьке справжнє, то велике тим більше. Приклад такого типу притчі ми знаходимо в 18 розділі Євангелії від Луки. Цей тип притчі має наступну методологію інтерпретації: якщо навіть суддя, який Бога не боявся і людей не соромився, все рівно допомагає бідній вдові, то скільки ж більше Отець наш Небесний все зробить для Своїх дітей.

Притча про невірного управителя

Ми з вами визначили основні правила інтерпретації, основні помилки, які допускаються при дослідженні притч. Тепер ці знання ми втілимо, щоб показати практичну сторону на прикладі притчі про невірного управителя, яка записана в Євангелії від Луки 16:1-13. Почнемо ми з контексту.

15 глава Євангелія від Луки розповідає нам про ситуацію, де фарисеї та книжники нарікали на те, що Ісус їсть і п’є з грішниками. І відразу Ісус розповідає три притчі: про пастуха, про десяти драхми і про сина. Перші дві притчі показують любов Бога до людини, незалежно чи то митар або фарисей, Він любить всіх. Але лінія третьої, останньої, притчі про невірного управителя, має одну відмінну рису. У цій притчі з’являється брат, який дорікає свого Отця. Ісус показує як Він приймає грішника, як Він приймає людину. А фарисеї, каже Він, подібні оцьому братові, який дорікає свого Отця. Після цього Ісус відвертається від фарисеїв і книжників і починає звертатися до учнів з притчею про невірного управителя (Євангелія від Луки, 16 розділ):

  1. Оповів же Він й учням Своїм: Один чоловік був багатий, і мав управителя, що оскаржений був перед ним, ніби він переводить маєток його.
  2. І він покликав його, і до нього сказав: Що це чую про тебе? Дай звіт про своє управительство, бо більше не зможеш рядити.
  3. І управитель почав міркувати собі: Що я маю робити, коли пан управительство відійме від мене? Копати не можу, просити соромлюсь.
  4. Знаю, що я зроблю, щоб мене прийняли до домів своїх, коли буду я скинений із управительства.
  5. І закликав він нарізно кожного з боржників свого пана, та й питається першого: Скільки винен ти панові моєму?
  6. А той відказав: Сто кадок оливи. І сказав він йому: Візьми ось розписку свою, швидко сідай та й пиши: п’ятдесят.
  7. А потім питається другого: А ти скільки винен? І той відказав: Сто кірців пшениці. І сказав він йому: Візьми ось розписку свою й напиши: вісімдесят.
  8. І пан похвалив управителя цього невірного, що він мудро вчинив. Бо сини цього світу в своїм поколінні мудріші, аніж сини світла.
  9. І Я вам кажу: Набувайте друзів собі від багатства неправедного, щоб, коли проминеться воно, прийняли вас до вічних осель.
  10. Хто вірний в найменшому, і в великому вірний; і хто несправедливий в найменшому, і в великому несправедливий.
  11. Отож, коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, хто вам правдиве довірить?
  12. І коли ви в чужому не були вірні, хто ваше вам дасть?
  13. Жоден раб не може служити двом панам, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові й мамоні служити! [2, с.90].

Контекст ми визначили, але також, помічає Річард Девідсон, важливо визначити межі уривка, щоб мати можливість максимально точно витягти головну і центральну ідею, яку ми зараз спробуємо з’ясувати. [6] Ісус говорив до фарисеїв з певним посилом, а тепер Він хоче сказати щось учням і каже притчу. Тепер ми визначаємо головну думку притчі, і для цього нам потрібно визначити, до якого типу притчі вона належить.

Олександр Болотніков каже, що для визначення нам дуже важливо знати контекст глави, контекст притчі. Тоді, зіставляючи три типи притчі, ми можемо побачити по контексту, що це не притча-тлумачення, тому що Христос нічого не роз’яснює; це не притча-ілюстрація, тому що Ісус раніше висловлював думку, а потім притчею ілюстрував її. Але ми бачимо, що Ісус після діалогу з фарисеями, нічого не кажучи, відразу звертається до учнів, що суперечить другому типу притчі. Залишається третій тип притчі. Як говорив Олександр Болотніков, логіка цього типу притчі така: «якщо маленьке вірно, то велике тим більше вірно». І цю логіку ми бачимо в цій притчі. 10 текст говорить: «Вірний в малому і у великому вірний, а невірний в малому і в великому несправедливий». Тобто ми бачимо, що Христос тут використовує третій тип притчі – «kal va-chomer».

Тому, за допомогою контексту і типу притчі ми розуміємо, що Ісус намагався донести те, що якщо ти був невірним в малому, то хто тебе поставить над великим. Іншими словами, якщо ти був невірним в малому, то тим більше і в великому будеш невірний.

Але повернемося до контексту і подивимося на 14 текст: «Чули все це й фарисеї, що були сріблолюбці, та й стали сміятися з Нього». [2] Олександр Болотніков зазначає, що реакція фарисеїв викликалася сміхом тому, що це саркастична притча і Ісус цієї притчею насміхається над ними.

Наше наступне правило вимагає розгляду притчі цілісно, ​​тобто бачити цю притчу через призму всього Святого Письма. Олександр Болотніков каже, що Талмуд та інші ранньохристиянські свідоцтва описують дуже цікаву історію слова «управитель». Вони кажуть, що Бог дав Мойсею Тору і він як би став управителем Закону, потім Мойсей передав Тору Ісусу Навину, Ісус Навин передав суддям, судді – пророкам, а пророки передали фарисеям, книжникам. Тобто, за часів Христа фарисеї вважали себе управителями Закону, яким доручено було керувати ним та доглядати.

Христос говорить їм цієї притчею: ось Я прийшов, як Законодавець і Господар Тори перевірити вас, але ви розікрали все. Ви неправильно розумієте Закон і вчите інших неправильно. Він називає їх злодіями. Ісус використовує прийом сатири, глузування, щоб висвітлити головну ідею: якщо ви не були в малому вірні, то в більшому тим більше не будете вірні. Цю ж думку в своїй книзі «Наочні уроки Христа» підкреслює американська письменниця Елен Уайт, яка говорить: «Керівництво мало бути скоро взято від них, і вони повинні були приготуватися для майбутнього. Тільки шляхом принесення добра іншим вони могли отримати користь для самих себе. Тільки шляхом приділення Божих дарів в справжньому житті до інших вони могли вони приготуватися до вічності». [13, с.311]

Тому Ісус і використовує сатиру, щоб висвітлити, ким насправді є фарисеї і сказати, що вони звільнені, тому що не зберегли довіренного їм.

Інтерпретуючи таким чином притчу, ми зберігаємо об’єктивність і стаємо максимально близькими до слів Ісуса, які Він хотів донести.

ВИСНОВОК

Отже, ми розглянули притчу як жанр і зробили історичну подорож інтерпретацій притч, в ході якої ми побачили, що основним методом в період отців церкви та середні віки був алегоричний підхід. Кожен елемент мав своє духовне значення.

Реформатори повністю відкидали алегоричний метод інтерпретації і закликали тільки до одного гасла: «Біблія і тільки Біблія». Але коли справа стосувалася інтерпретації притч, вони продовжували наслідувати приклад періоду отців церкви і середніх століть і інтерпретували їх алегорично.

Сучасний період, як ми побачили, наповнений великою кількістю теорій і дискусій. І якщо підсумувати всю історію інтерпретації притч, то можна відзначити кілька основних підходів: алегоризації, моралізація, історичний підхід і літературний. Алегоризації і моралізація майже одноголосно відкидаються через те, що вони не враховують контексту і цілісності оповідання. Суб’єктивна алегорія неприпустима. Історичний підхід Ієріміаса, також має свої недоліки. Гранд Осборн сказав: «Цей «суто історичний підхід», як часто його називають, може применшувати цінність оповідних аспектів притчі і приводити до радикальної дихотомії між «ситуацією» в житті Ісуса і вживанням притчі окремими євангелістами». І найсучасніший підхід називається літературний, але в ньому переважає поняття текстуальної автономії, і притчі часто розглядаються у відриві від їх історичного контексту.

Тобто ніякий з цих методів не можна назвати гідною кандидатурою. Кожен з них, коли використовується при інтерпретації, упускає важливі особливості притчі, що веде до спотвореного і неправильного висновку.

Для того, щоб нам не втратити і не проігнорувати важливі особливості притчі, ми виділили основні правила її інтерпретації, які рятують нас від неправильного, суб’єктивного розуміння притч.

Отже, правило перше – це контекст. Він допомагає побачити повну картину розповіді. Далі ми з’ясовуємо головну ідею притчі. Якщо вона суперечить Писанню, нам потрібно переглянути наші перші кроки, можливо ми десь допустили помилку. Також дуже важливо інтерпретувати притчу цілісно, тобто, на підставі всього Святого Письма, що допомагає нам уникнути неправильних висновків.

Ну і, звичайно ж, як висловлюють багато дослідників і богословів, таких як: Осборн, Тісельтон, Ванхузер, інтерпретація тексту без подальшого застосування в принципі не має значення. Тому, однією з найголовніших правил інтерпретації притч є необхідність в застосуванні центральної істини притчі до подібних ситуацій сьогодні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Антоненко В. Принципы толкования притч Иисуса Христа [Електронний ресурс] / Виктория Антоненко. – 2004. – Режим доступу до ресурсу: http://e-aaa.info/files/Articles/Antonenko2004rus.pdf. – с.56-70.
  2. Библия. Книги священного писания ветхого и нового завета: канонические [Текст]. – М. 1994.
  3. Бломберг К. Интерпретация притчей / Пер. с англ. (Серия «Современная библеистика») – М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2005. – с.37.
  4. Болотников А., Притчи Исуса Христа: знакомые и непонятные. [Електронний ресурс] – Режим доступу: 


    https://www.youtube.com/watch?v=xMEKmS77-eU&list=PLHE1zvnQNrUUOGwnMP8KjNKw21mXF3Kah
  5. Верклер Г. Герменевтика. Русское издание. Gospel Literature Services (Schaumburg, Illinois, U.S.A), 1995. – с. 115
  6. Дэвидсон Р. Истолкование Библии / Настольная книга по теологии / Библейский комментарий АСД. Том 12: Пер. с анг. – Заокский: «Источник жизни», 2010.
  7. Карев А. Экзегетика [Електронний ресурс] / Карев, Мицкевич, Попов – Режим доступу до ресурсу: https://refdb.ru/look/2897714.html. – с. 135-141.
  8. Осборн Г. Герменевтическая спираль: общее введение в библейское толкование/ Пер. с анг. – Одесса: Евро-Азиатская Ассоциация, 2009. – с. 387-409.
  9. Попов В.А., Исследуйте Писание: Санкт-Петербург: «Библия для всех», 1999. – c. 256
  10. Тисельтон Э., Герменевтика. Пер. с англ. – Черкассы: Коллоквиум, 2011. – c. 44, 567.
  11. Тярк О. Притчи Иисуса Христа [Електронний ресурс] / Освальд Тярк. – 1999. – Режим доступу до ресурсу: http://www.pukhovachurch.org.ua/library/Library/Interpretations/Pritchi%20Iisusa%20Hrista.htm#14.
  12. Уайт Е. Желание веков: Пер. с англ. – Заокский: «источник жизни», 2011. – c. 499.
  13. Уайт Е. Наглядные уроки Христа: Пер. с англ. – Заокский: «Источник жизни», 2011. – с. 246-311.
  14. Greg Herrick. The interpretation of parables: exploring “imaginary gardens with real toads” [Электронный ресурс] – Режим доступу: https://bible.org/article/interpretation-parables-exploring-%E2%80%9Cimaginary-gardens-real-toads%E2%80%9D
  15. Stein R. Course: New Testament Survey – Gospels, Lecture: Parables: History and Rules of Interpretation [Электронный ресурс] – Режим доступу:https://www.biblicaltraining.org/library/parables/history-rules-interpretation/new-testament-survey-gospels/robert-stein

***

Автор – бакалаврант богослов`я Андрій Сердюченко
http://molytva.at.ua/Prytchi/pro_samaryanyna.jpg

image_pdfimage_print
Поділитися

Святе Писання
Святе Писання, що складається зі Старого та Нового Завітів, є Словом Божим письмово переданим по Божественному натхненню через святих людей Божих, які виголошували й писали його по спонуканню Святого Духа. За допомогою цього Слова Бог передав людству необхідні для спасіння знання. Біблія має безперечний авторитет і представляє непогрішиме відкриття Його волі. Вона є мірилом характеру і критерієм досвіду, вичерпним викладом доктрин і достовірним повідомленням про дії Бога в історії нашого світу.
Пс. 118:105; Прип. 30:5, 6; Іс. 8:20; Ів. 17:17; 1 Фес. 2:13; 2 Тим. 3:16, 17; Євр. 4:12;
2 Пет. 1:20, 21
Трійця
Бог єдиний. Отець, Син і Святий Дух – єдність трьох довічних Особистостей. Бог безсмертний, всемогутній, всезнаючий, всюдисущий та понад усе. Він безмежний і вище людського розуміння, однак Його можна пізнати за допомого Його відкриття про Самого Себе. Бог, Який є любов, навіки гідний поклоніння, честі і служіння всього творіння.
Бут. 1:26; Повт. 6:4; Іс. 6:8; Мф. 28:19; Ів. 3:16; 2 Кор. 1:21, 22; 13:14; Єф. 4:4-6;
1 Пет. 1:2
Бог Отець
Бог Вічний Отець є Творець, Першопричина, Вседержитель і Незалежний Правитель всього творіння.

Він справедливий і святий, милостивий і добрий, повільний на гнів і сповнений постійної любові та вірності.

Якості та сили, що проявилися в Сині та Святому Дусі також є якостями та силами Отця.
Бут. 1:1; Повт. 4:35; Пс. 109:1, 4; Ів. 3:16; 14:9; 1 Кор. 15:28; 1 Тим. 1:17; 1 Ів. 4:8; Об'яв. 4:11
Бог Син
Бог Вічний Син з’явився втіленим в Ісусі Христі. Через Нього все було створено, дякуючи Йому був відкритий характер Бога, завдяки Йому здійснилося спасіння людства і через Нього відбувається суд над нашим світом. Будучи навіки істинним Богом, Він став також справжньою людиною, Ісусом Христом. Він був зачатий Святим Духом і народжений дівою Марією. Він жив і переносив спокуси як людина, проте явив Собою досконалий приклад праведності і любові Божої. Вчинені Ним чудеса були проявом сили Божої і свідченням того, що Він був дійсно Богом – обіцяним Месією. Він добровільно постраждав і помер на хресті за наші гріхи, зайнявши наше місце. Воскрешений з мертвих, Він вознісся на небо, щоб заради нас здійснювати служіння в небесному святилищі. Він знову прийде в цей світ у славі для остаточного визволення Свого народу і для того, щоб відновити все знову.
Іс. 53:4-6; Дан. 9:25-27; Лк. 1:35; Ів. 1:1-3, 14; 5:22; 10:30; 14:1-3, 9, 13; Рим. 6:23;
1 Кор. 15:3, 4; 2 Кор. 3:18; 5:17-19; Флп. 2:5-11; Кол. 1:15-19; Євр. 2:9-18; 8:1, 2
Бог Дух Святий
Бог Вічний Дух Святий діяв разом з Отцем і Сином при створенні, втіленні та спокуті. Він – така ж Особистість, як Отець і Син. Він надихав письменників Біблії. Він наповнив силою життя Христа. Він привертає і переконує людей; і тих, хто відгукується, Він оновлює і відтворює в них образ Божий. Посланий Отцем і Сином, щоб завжди бути з Його дітьми, Він наділяє Церкву духовними дарами, дає їй силу в її свідоцтві про Христа і в згоді зі Святим Писанням наставляє її на всяку істину.
Бут. 1:1, 2; 2 Цар. 23:2; Пс. 50:12; Іс. 61:1; Лк. 1:35; 4:18; Ів. 14:16-18, 26; 15:26;
16:7-13; Дії 1:8; 5:3; 10:38; Рим. 5:5; 1 Кор. 12:7-11; 2 Кор. 3:18; 2 Пет. 1:21
Створення світу
Бог в Писанні достовірно представив хронологію Своєї творчої діяльності. Протягом недавніх шести днів творіння Господь створив «небо і землю, море і все, що в них», а сьомого дня «спочив». Таким чином, Господь встановив Суботу як вічний пам’ятник Його праці, здійсненої і завершеної протягом шести буквальних днів, які разом з Суботою утворили той тиждень, що нам відомий сьогодні. Перші чоловік і жінка були створені за образом Божим, як вінець творіння, отримавши право володіння світом і обов’язок піклуватися про нього. Світ, при завершенні свого створення, як сказано в Біблії, був «вельми добрий», і його досконалість проголошувала славу Божу.
Бут. 1-2, 5, 11; Вих. 20:8-11; Пс. 18:2-7; 32:6, 9; 103; Іс. 45:12; Дії. 17:24; Кол. 1:16; Євр. 1:2; 11:3; Об'яв. 10:6; 14:7
Природа людини
Чоловік і жінка були створені за образом і подобою Божою як істоти, наділені індивідуальністю, силою і свободою мислити і діяти. Людина, за задумом Божим, – це нерозривна єдність тіла, душі і духу. Але хоча люди і були створені як вільні істоти, їх життя залежало від Бога. Однак, не послухавши Бога, наші прабатьки таким чином відмовилися визнати свою залежність від Нього і втратили своє високе положення. Образ Божий в них спотворився, і вони стали схильні до смерті. Їхні нащадки успадковують гріховну природу з усіма витікаючими з цього наслідками. Вони народжуються зі слабкостями і схильностями до зла. Але Бог у Христі примирив із Собою світ і Духом Своїм відновлює в смертних, що каються образ Творця. Створені для слави Божої, ми покликані любити Його, один одного і світ, що оточує нас.
Бут. 1:26-28; 2:7, 15; 3; Пс. 8:5-9; 50:6, 11; 57:4; Єрем. 17:9; Дії. 17:24-28; Рим. 5:12-17; 2 Кор. 5:19, 20; Єф. 2:3; 1 Фес. 5:23; 1 Ів. 3:4; 4:7, 8, 11, 20
Велика боротьба
Все людство залучено в велику боротьбу між Христом і сатаною. Вона розпочалась на небі в зв’язку з тим, що був поставлений під сумнів характер Бога, Його закон і справедливість Божого правління у всесвіті. Один зі створених ангелів, наділений свободою вибору, в своєму самозвеличенні став сатаною, противником Бога. Це призвело до повстання частини ангелів. Сатана викликав дух спротиву Богові в нашому світі, коли втягнув Адама і Єву в гріх. В результаті цього гріха, скоєного людьми, образ Божий став спотвореним в людстві. З цієї ж причини створений світ втратив свій порядок і був спустошений під час всесвітнього потопу, про що свідчить представлена ​​в Бут. 1-11 хронологія. На очах у всього творіння цей світ перетворився на арену світової боротьби, в результаті якої люблячий Бог буде затверджений в Своїх правах. Христос посилає Святого Духа і вірних ангелів, щоб вони допомагали народу Божому в цій великій боротьбі, направляли, захищали і зміцнювали його на шляху, що веде до спасіння.
Бут. 3; 6-8; Йов 1:6-12; Іс. 14:12-14; Єзек. 28:12-18; Рим. 1:19-32; 3:4; 5:12-21; 8:19-22; 1 Кор. 4:9; Євр. 1:14; 1 Петр. 5:8; 2 Петр. 3:6; Об'яв. 12:4-9
Життя, смерть і воскресіння Христа
Життя Христа проходило в досконалому послузі волі Божій. Його страждання, смерть і воскресіння – це єдино можливий шлях спокути скоєних людьми гріхів. Кожен, що приймає вірою це примирення з Богом, має вічне життя. Все творіння може краще осягнути нескінченну і святу любов Творця. Це досконале примирення виправдовує справедливість Божого Закону і милосердя характеру Творця. Так відбувається засудження наших гріхів і забезпечується наше прощення. Смерть Христа є замісною, спокутною, примиряючою і перетворюючою. Воскресіння Христа у плоті є знаком перемоги Бога над силами зла, і для приймаючих це примирення, служить свідченням їхньої перемоги над гріхом і смертю. Воскресіння проголошує панування Ісуса Христа, перед Яким схилиться кожне коліно на небі і на землі.
Бут. 3:15; Пс. 22:1; Іс. 53; Ів. 3:16; 14:30; Рим. 1:4; 3:25; 4:25; 8:3, 4; 1 Кор. 15:3, 4,
20-22; 2 Кор. 5:14, 15, 19-21; Флп. 2:6-11; Кол. 2:15; 1 Петр. 2:21, 22; 1 Ів. 2:2; 4:10
Спасіння у Христі
За нескінченної любові і милості Бог учинив так, що Христос, який не знав гріха, став гріхом заради нас, щоб в Ньому ми стали праведними перед Богом. Під впливом Святого Духа ми усвідомлюємо нашу потребу в Спасителі, визнаємо нашу гріховність, каємося в наших злочинах і вірою приймаємо Ісуса як Спасителя і Господа, як Того, Хто зайняв наше місце на хресті і залишив нам приклад. Ця спасаюча віра приходить до нас від Божественної сили Його Слова і є даром Божої благодаті. Завдяки Христу Бог виправдовує і приймає нас як Своїх синів та дочок і позбавляє від панування гріха. Дія Духа Святого створює в нас відродження і освячення. Дух оновлює наш розум, записує в наших серцях Божий закон любові і дає нам силу жити святим життям. Перебуваючи в Ньому, ми стаємо причасниками Божественної природи і отримуємо впевненість у спасінні як тепер, так і на суді.
Бут. 3:15; Іс. 45:22; 53; Єрем. 31:31-34; Єзек. 33:11; 36:25-27; Авв. 2:4; Мк. 9:23, 24; Ів. 3:3-8, 16; 16:8; Рим. 3:21-26; 8:1-4, 14-17; 5:6-10; 10:17; 12:2; 2 Кор. 5:17-21; Гал. 1:4; 3:13, 14, 26; 4:4-7; Єф. 2:4-10; Кол. 1:13, 14; Тит 3:3-7; Євр. 8:7-12; 1 Пет. 1:23; 2:21, 22; 2 Пет. 1:3, 4; Об'яв. 13:8
Зростання у Христі
Прийнявши смерть на хресті, Ісус здобув перемогу над силами зла. Він, Який переміг злих духів під час Свого земного служіння, зруйнував їх владу і зробив неминучою їх остаточну загибель. Перемога Ісуса забезпечує і нам перемогу над цими силами, які все ще прагнуть управляти нами, в той час як ми ходимо перед Ним в мирі, радості і впевненості в любові Божої. Зараз Святий Дух перебуває в нас і наділяє нас силою. В постійної прихильності Ісусу, нашому Спасителю і Господу, ми звільнені від тягаря минулих вчинків. Ми більше не перебуваємо в темряві, страху перед силами зла, невігластві та безцільності, які супроводжували наше колишнє життя. Здобувши цю нову свободу в Христі, ми покликані розвинути свій характер в подобі Його характеру, спілкуючись з Ним щодня в молитві, насичуючись Його Словом, розмірковуючи над Ним і Його Промислом, віддаючи Йому хвалу, збираючись на спільні богослужіння та беручи участь в здійсненні місії Церкви. Ми також покликані наслідувати приклад Христа, здійснюючи співчутливе служіння заради задоволення фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних і духовних потреб людей. Коли ми віддаємо нашу любов оточуючим і свідчимо про спасіння в Христі, постійна присутність Божа через Духа Святого перетворює кожну хвилину нашого життя і кожну справу в духовний досвід.
1 Пар. 29:11; Пс. 1:1, 2; 22:4; 76:12, 13; Мф. 20:25-28; 25; 1:31-46; Лк. 10:17-20; Ів. 20:21; Рим. 8:38, 39; 2 Кор. 3:17, 18; Гал. 5:22-25; Єф. 5:19, 20; 6:12-18; Флп. 3:7-14; Кол. 1:13, 14; 2:6, 14, 15; 1 Фес. 5:16-18, 23; Євр. 10:25; Як. 1:27; 2 Пет. 2:9; 3:18; 1 Ів. 4:4
Церква
Церква є спільнота віруючих, які визнають Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Як і народ Божий в старозавітні часи, ми покликані зі світу, ми об’єднуємося для богослужіння, для спілкування, для вивчення Слова Божого, для святкування Вечері Господньої, для служіння всьому людству і для проголошення Благої вісті в усьому світі. Свою духовну владу Церква отримала безпосередньо від Христа, Який є втілене Слово, відкрите в Писанні. Церква – це Божа родина, і члени її, усиновлені Богом, живуть на підставі укладеного з Ним нового завіту. Церква – це тіло Христове, суспільство людей, об’єднаних вірою, і глава цього тіла Сам Христос. Церква – це наречена, заради якої Христос помер, щоб освятити і очистити її. При Його урочистому поверненні вона постане перед Ним як славна Церква, яка зберегла вірність в усі віки, відкуплена Його кров’ю та не має ні плями, ні вади – свята і бездоганна.
Бут. 12:1-3; Вих. 19:3-7; Мф. 16:13-20; 18:18; 28:19, 20; Дії. 2:38-42; 7:38; 1 Кор. 1:2;
Єф. 1:22, 23; 2:19-22; 3:8-11; 5:23-27; Кол. 1:17, 18; 1 Пет. 2:9
Церква Останку та її місія
Вселенська Церква складається з тих, хто істинно вірить в Христа. Але в останні дні, під час загального боговідступництва, Бог покликав Церкву Останку до дотримання заповідей Божих і збереження віри в Ісуса. Церква Останку проголошує настання години суду, сповіщає спасіння через Христа і проповідує наближення Його Другого пришестя.

Ця місія проголошення істини символічно представлена трьома ангелами в 14 розділі книги Об’явлення. За часом ця місія збігається з судом, який відбувається на небесах, і результатом її є покаяння і виправлення людей. Кожен віруючий покликаний особисто брати участь в цьому загальному свідоцтві.
Дан. 7:9-14; Іс. 1:9; 11:11; Єрем. 23:3; Мих. 2:12; 2 Кор. 5:10; 1 Пет. 1:16-19; 4:17; 2 Пет. 3:10-14; Юд. 3, 14; Об'яв. 12:17; 14:6-12; 18:1-4
Єдність в Тілі Христовому
Церква – це єдине Тіло послідовників Христа, покликаних із всякого народу, племені та язика. В Христі ми стаємо новим творінням. Серед нас не повинно бути відмінності незалежно від раси, культури, освіти, національності, статі, соціального і майнового стану. Ми всі рівні в Христі, Який за допомогою єдиного Духа об’єднав нас між собою і привернув до Себе. Ми повинні служити і приймати служіння неупереджено і з чистим серцем.
Завдяки відкриттю, яке нам дав Ісус Христос у Святому Письмі, ми маємо одну і ту ж віру і надію, одне і те ж прагнення служити всьому людству. Джерелом такої єдності є триєдиний Бог, Який прийняв нас як Своїх дітей.
Пс. 132:1; Мф. 28:19, 20; Ів. 17:20-23; Дії. 17:26, 27; Рим. 12:4, 5; 1 Кор. 12:12-14;
2 Кор. 5:16, 17; Гал. 3:27-29; Єф. 2:13-16; 4:3-6, 11-16; Кол. 3:10-15
Хрещення
Хрещення – це Боже повеління, за допомогою якого ми сповідуємо свою віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа, а також свідчимо, що ми померли для гріха і тепер прагнемо до оновленого життя. Таким чином, ми визнаємо Христа Господом і Спасителем і стаємо частиною Його народу після прийняття в члени Його Церкви. Хрещення – це символ нашої єдності з Христом, прощення гріхів і прийняття Духа Святого.

Хрещення здійснюється зануренням у воду, і до нього допускаються ті, хто має віру в Ісуса і засвідчив про каяття в гріхах. Хрещенню передують вивчення Святого Писання і прийняття його вчення.
Мф. 28:19, 20; Дії. 2:38; 16:30-33; 22:16; Рим. 6:1-6; Гал. 3:27; Кол. 2:12, 13
Вечеря Господня
Вечеря Господня – це спільне прийняття символів тіла і крові Ісуса як наочне підтвердження віри в Нього, нашого Господа і Спасителя. При здійсненні цього обряду присутній Сам Христос, який спілкується зі Своїм народом і зміцнює його сили. Беручи участь у Вечері, ми з радістю сповіщаємо спокутну смерть Господа і Його повернення у славі. Готуючись до Вечері, віруючі досліджують своє серце, сповідують свої гріхи і каються в них. Перед прийняттям символів відбувається служіння ногоомиття, встановлене нашим Божественним Учителем як символ оновлення, очищення і як вираз готовності служити одне одному в християнському смиренні, а також для того, щоб сприяти об’єднанню сердець в любові. Служіння Вечері відкрито для участі в ньому всіх віруючих християн.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Духовні дари та духовне служіння
Впродовж всіх віків Бог наділяв усіх членів Своєї Церкви духовними дарами, які кожен повинен використовувати на благо Церкви і людства. Цими дарами Святий Дух наділяє кожного члена Церкви по Своїй волі. Таким чином, Церква стає здатною виконати дане їй Богом призначення. Відповідно до Писання, до духовних дарів відносяться віра, дар зцілення, дар пророцтва, дар проповіді, учительський дар, дар управління, дар примирення, дар співчуття, дар милосердя та самовідданого служіння ближнім з метою підтримати і підбадьорити їх.

Деякі члени Церкви покликані Богом і наділені дарами Святого Духа, щоб працювати в Церкві як пастори, євангелисти і вчителі. Їх робота особливо необхідна для підготовки членів Церкви до служіння, для досягнення Церквою духовної зрілості і для забезпечення єдності у вірі і пізнанні Бога. Коли члени Церкви використовують ці духовні дари як вірні служителі всілякої Божої благодаті, Церква захищена від руйнівного впливу єретичних вчень, зростає в Бозі та зміцнюється у вірі і любові.
Дії. 6:1-7; Рим. 12:4-8; 1 Кор. 12:7-11, 27, 28; Єф. 4:8, 11-16; 1 Тим. 3:1-13; 1 Пет. 4:10, 11
Дар пророцтва
Святе Писання свідчить, що пророцтво – один з дарів Святого Духа. Цей дар є відмінною ознакою Церкви Остатку, і ми віримо, що він проявився в служінні Еллен Уайт.

Її праці являються пророчим авторитетом і служать для Церкви потіхою, керівництвом, настановою і викриттям. В цих працях також чітко визначено, що Біблія є мірилом для будь-якого вчення і досвіду.
Мф. 26:17-30; Ів. 6:48-63; 13:1-17; 1 Кор. 10:16, 17; 11:23-30; Об'яв. 3:20
Закон Божий
Великі принципи Закону Божого викладені в Десяти Заповідях і явлені в житті Ісуса Христа. В них відображена Божа любов, Його воля і наміри в питаннях поведінки людини і її взаємин з Богом і ближніми. Вони обов’язкові для людей всіх часів. Ці постанови лежать в основі Божого завіту з Його народом. Це вище мірило праведності на суді Божому. Завдяки впливу Духа Святого заповіді призводять до пізнання гріха і пробуджують усвідомлення потреби в Спасителі. Спасіння – це дар благодаті, його неможливо заслужити ділами, але спасенна людина слухняна заповідям. У цій слухняності вдосконалюється християнський характер, і її результатом буде мир з Богом. Вона говорить про любов до Господа і нашу турботу про ближніх. Послух через віру доводить, що Христос має силу перетворити наше життя, і служить справі благовістя.
Вих. 20:1-17; Повт. 28:1-14; Пс. 18:8-15; 39:8, 9; Мф. 5:17-20; 22:36-40; Ів. 14:15; 15:7-10; Рим. 8:3, 4; Єф. 2:8-10; Євр. 8:8-10; 1 Ів. 2:3; 5:3; Об'яв. 12:17; 14:12
Субота
Блаженний Творець після шести днів творіння світу спочивав в сьомий день і встановив суботній спокій для всіх людей як пам’ятник творіння. Четверта заповідь незмінного Закону Божого вимагає дотримання сьомого дня, суботи, як дня спокою, дня особливого поклоніння і служіння відповідно до вчення і прикладу Ісуса Христа – Господа суботи.

Субота – це день радісного спілкування з Богом і один з одним. Це символ нашого спасіння у Христі, знак нашого освячення, нашої вірності та передчуття нашого вічного майбутнього життя в Царстві Божому. Субота – це постійний Божий символ вічного завіту між Ним і Його народом. Радісне проведення цього святого часу від вечора до вечора, від заходу до заходу є урочистий спогад звершеного Богом творіння і викуплення.
Бут. 2:1-3; Вих. 20:8-11; 31:13-17; Лев. 23:32; Повт. 5:12-15; Іс. 56:5, 6; 58:13, 14;
Єз. 20:12, 20; Мф. 12:1-12; Мк. 1:32; Лк. 4:16; Євр. 4:1-11
Смерть і воскресіння
Відплата за гріх – смерть. Але Бог, єдиний, що має безсмертя, дарує вічне життя Своїм викупленим. До дня Другого пришестя смерть для всіх людей – це стан небуття.

Коли ж Христос – Життя наше – з’явиться, то воскреслі та ті, що залишилися живими, праведники відтвореними і прославленими будуть піднесені назустріч своєму Господу. Друге воскресіння, воскресіння нечестивих, відбудеться тисячу років потому.
Йов 19:25-27; Пс. 145:3, 4; Еккл. 9:5, 6, 10; Дан. 12:2, 13; Іс. 25:8; Ів. 5:28, 29; 11:11-14; Рим. 6:23; 16; 1 Кор. 15:51-54; Кол. 3:4; 1 Фес. 4:13-17; 1 Тим. 6:15; Об'яв. 20:1-10
Тисячолітнє Царство та знищення гріха
Тисячолітнє Царство – це проміжний період між першим і другим воскресіннями, коли Христос і Його викуплені святі знаходяться на небі. Протягом цього часу відбувається суд над тими, хто помер, не розкаявшись у своїх гріхах. На землі в цей час не буде жодної живої людини, але буде тільки сатана зі своїми ангелами. Після закінчення цього тисячолітнього періоду Христос зі Своїми святими і Святе Місто зійдуть на землю. Тоді будуть воскрешені і всі нечестиві, які під проводом сатани і його ангелів підуть війною на Боже Місто і зберуться навколо Нього. Але зійде від Бога вогонь, який знищить це воїнство і очистить землю. Таким чином, гріх і грішники назавжди зникнуть з всесвіту.
Єр. 4:23-26; Єз. 28:18, 19; Мал. 4:1; 1 Кор. 6:2, 3; Об'яв. 20; 21:1-5
Нова Земля
На Новій Землі, де пануватиме праведність, Бог влаштує вічну оселю для викуплених. Серед створеної Ним досконалої природи вони будуть вічно жити в радості і любові, зростаючи в пізнанні Бога і Його творіння. Сам Господь буде там жити разом зі Своїм народом, і ніколи вже не буде ні страждань, ні смерті.

Велика боротьба закінчиться, а з її закінченням назавжди зникне гріх. Усе, що існує – жива і нежива природа – буде свідчити, що Бог є любов, і Він буде панувати на віки віків. Амінь.
Іс. 35; 65:17-25; Мф. 5:5; 2 Пет. 3:13; Об'яв. 11:15; 21:1-7; 22:1-5
Довірене управління
Ми – управителі Божі. Він довірив нам мудро розпоряджатися часом і можливостями, здібностями і майном, благословеннями землі і її дарами. Ми відповідальні перед Богом за правильне використання всіх цих дарів. Наше визнання Бога Владикою всього ми висловлюємо у вірному служінні Йому і ближнім, а також в добровільному
Бут. 1:26-28; 2:15; 1 Пар. 29:14; Агг. 1:3-11; Мал. 3:8-12; Мф. 23:23; Рим. 15:26, 27;
1 Кор. 9:9-14; 2 Кор. 8:1-15; 9:7
поверненні десятини і пожертвувань для проголошення Євангелія і для підтримки і зростання Його Церкви. Бог надав нам особливу честь, давши нам право розпоряджатися всім довіреним, щоб виховати нас в любові і привести до перемоги над егоїзмом і жадібністю. Управителі Божі відчувають радість, коли в результаті їх вірності інші люди отримують благословення.
Довірене управління
Ми покликані бути благочестивими людьми, чиї думки, почуття і дії знаходяться у відповідності з біблійними принципами у всіх аспектах особистого та суспільного життя. Щоб дати можливість Святому Духу відтворити в нас характер нашого Господа, ми прагнемо лише до того, що може принести в нашому житті християнську чистоту, здоров’я і радість. Це означає, що наші задоволення і розваги повинні відповідати високим критеріям християнського смаку і краси. Визнаючи наявність особливостей у різних культурах, ми, проте, вважаємо, що наш одяг має бути простим, скромним і охайним, відповідний тим, чия справжня краса полягає не в зовнішніх прикрасах, а в нетлінні лагідного й спокійного духу. Це також означає, що оскільки наші тіла є храмом Святого Духа, ми не повинні нехтувати турботою про них. Нам необхідні фізичні вправи, відпочинок і, по можливості, здорова їжа. Ми повинні утримуватися від нечистої їжі, зазначеної в Писанні. Так як вживання алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків і зловживання ліками шкодять нашому організму, нам слід і від цього утримуватися. Нам потрібно прагнути тільки до того, що допоможе нам привести наші думки і все наше єство в послух Христові, Який бажає, щоб ми були здорові, радісні і щасливі.
Бут. 7:2; Вих. 20:15; Лев. 11:1-47; Пс. 105:3; Рим. 12:1, 2; 1 Кор. 6:19, 20; 10:31;
2 Кор. 6:14-7:1; 10:5; Єф. 5:1-21; Флп. 2:4; 4:8; 1 Тим. 2:9, 10; Тит. 2:11, 12; 1 Пет. 3:1-4;
1 Ів. 2:6; 3 Ів. 2
Шлюб та сім'я
Шлюб, спочатку встановлений Богом в Едемі, є, згідно з вченням Христа, довічним союзом чоловіка і жінки для спільного життя і любові. Шлюб повинен укладатися лише між чоловіком і жінкою, які поділяють спільну віру. Укладаючи шлюб, християни покладають на себе зобов’язання не тільки один перед одним, а й перед Богом. Взаємна любов, повага, увага і відповідальність є основою християнських шлюбних відносин, відображаючи любов, святість, близькість і міцність відносин між Христом і Його Церквою. Щодо розлучення Христос сказав: «Хто дружину відпустить свою, крім провини перелюбу, … і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб». Хоча життя деяких сімей може виявитися далеко не ідеальним, чоловік і жінка, що повністю присвячують себе в шлюбі один одному у Христі, можуть досягти тісного єднання в любові, якщо вони довіряються керівництву Духа і повчанням Церкви. Бог благословляє сім’ю і бажає, щоб всі в ній допомагали один одному в досягненні духовної зрілості. Прагнення до згуртованості сім’ї – один з характерних ознак заключної вестки Євангелія. Батьки повинні виховувати дітей в любові і послуху Господу. Своїм словом і особистим прикладом батьки повинні вчити дітей, що Христос – це люблячий, ніжний і турботливий Наставник, який хоче, щоб усі вони стали членами Його Церкви, членами сім’ї Божої, що включає в себе як самотніх, так і сімейних людей.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Служіння Христа в небесному святилищі
На небі знаходиться святилище, справжня скинія, що її збудував був Господь, а не людина. Там Христос заради нас звершує Своє заступницьке служіння. Його служіння дає кожному віруючому можливість спасіння через прийняття Його спокутної жертви, яку Він одного разу приніс на хресті за всіх нас. Після Свого вознесіння Він став нашим великим Первосвящеником і почав Своє заступницьке служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святій частині земного святилища. У 1844 році, після закінчення пророчого періоду в 2300 днів, розпочалася друга і остання частина Його спокутного служіння, що символізувалося служінням первосвященика в Святому Святих земного святилища. В цей час на небі розпочався слідчий суд – перша стадія остаточного знищення всіх гріхів, прообразом якої було очищення стародавнього єврейського святилища в День викуплення. У тому старозавітному служінні святилище символічно очищалося кров’ю жертовних тварин, небесне ж святилище очищається досконалою жертвою, якою є кров Ісуса. Мешканці неба завдяки слідчому суду бачать серед померлих на землі тих, хто спочив у Христі і тому гідний брати участь в першому воскресінні. На цьому суді також стає зрозуміло, хто з тих, що ще живуть на землі перебуває у Христі, дотримуючись Божих заповідей, вірячи в Ісуса, покладаючись на Нього в справі спасіння, і хто, отже, гідний життя в Його вічному Царстві. Цей суд підтверджує справедливість Бога, Який спасає тих, хто вірить в Ісуса. Суд проголошує, що ті, хто зберегли вірність Богу, увійдуть до Царства Небесного. Коли ж це служіння Христа завершиться, закінчиться і відведений для людей час випробування перед Другим пришестям.
Бут. 2:18-25; Вих. 20:12; Повт. 6:5-9; Прип. 22:6; Мал. 4:5, 6; Мф. 5:31, 32; 19:3-9, 12;
Мк. 10:11, 12; Ів. 2:1-11; 1 Кор. 7:7, 10, 11; 2 Кор. 6:14; Єф. 5:21-33; 6:1-4
Друге пришестя Христа
Друге пришестя Христа – це блаженне сподівання Церкви і величне завершення справи Божої на землі. Пришестя Спасителя буде буквальним, особистим, видимим і одночасним для всього світу. При Його поверненні праведники, що до цього часу померли, будуть воскрешені і одночасно з живими праведниками будуть прославлені і піднесені на небо. Безбожні ж в цей момент помруть. Майже повне виконання найважливіших пророцтв, що послідовно розкривають історію світу, свідчить про швидке пришестя Христа. Час цієї події не відкрито, і тому ми повинні бути готові до неї в будь-який момент.
Мф. 24; Мк. 13; Лк. 21; Ів. 14:1-3; Дії. 1:9-11; 1 Кор. 15:51-54; 1 Сол. 4:13-18; 5:1-6;
2 Сол. 1:7-10; 2:8; 2 Тим. 3:1-5; Тит. 2:13; Євр. 9:28; Об'яв. 1:7; 14:14-20; 19:11-21